справа №369/3719/24 Головуючий у І інстанції - Пінкевич Н.С.
апеляційне провадження №22-ц/824/2881/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
31 березня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 вересня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рідний-2 Житло-Сервіс» про захист прав споживачів,-
установив:
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом до ТОВ «Рідний-2 Житло-Сервіс» про захист прав споживачів, мотивуючи свої вимоги тим, що 01 березня 2023 року між ним та ТОВ «Рідний-2 Житло-Сервіс» укладено договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №1243 та Додаток №1 до договору - Правила поведінки мешканців багатоквартирного будинку в житловому комплексі «Рідний-2».
Даний правочин та додаток до нього не відповідають вимогам ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».
Так, форма взаємовідносин між управителем та окремим співвласником визначена як договір із співвласниками, а не у вигляді багатьох договорів з окремими співвласниками.
Строк такого договору становить 10 років, хоча має бути один рік, управитель має право самостійно змінювати ціну послугу без узгодження споживачем послуг.
Укладений з ним договір суттєво відрізняється від Типового договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком та Правил надання послуг з управління багатоквартирним будинком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №712 від 05 вересня 2018 року.
Зазначав, що він направляв запити до відповідача щодо отримання документації, але відповіді так і не отримав, що також суперечить вищевказаному Закону та надає йому право на застосування приписів ст.203 ЦК України, а як наслідок - ст.ст. 215, 216 ЦК України.
Тому оскаржуваний договір та додаток мають визнатись недійсними в судовому порядку.
У порядку застосування реституції, йому має бути повернуті сплачені кошти в розмірі 5267,88 грн.
Крім того, своїми неправомірними діями йому завдано моральної шкоди.
Так, він вже більше року намагається оскаржити неправомірні дії відповідача в судовому порядку, що призводить до душевних хвилювань, погіршення стосунків з оточуючими (товариші по службі, жінка, діти), погіршення його здоров'я та звичного укладу життя.
Він як споживач, замість спілкування з колегами, близькими, вимушений звертатись за консультаціями до досвідчених колег, суду за захистом своїх порушених прав.
Завдану моральну шкоду оцінює в розмірі 10000 грн.
Просив суд, визнати недійсним Договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №1243 від 01 березня 2023 року та похідний до нього Додаток №1 «Правила поведінки мешканців багатоквартирного будинку в житловому комплексі «Рідний-2».
Стягнути з ТОВ «Рідний-2 Житло-Сервіс» на користь ОСОБА_1 передоплату за оскаржуваним договором в розмірі 5267,88 грн.
Стягнути з ТОВ «Рідний-2 Житло-Сервіс» на користь ОСОБА_1 - 10000 грн. у якості компенсації за спричинену моральну шкоду.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 вересня 2025 року, у задоволенні позову було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що в своєму позові він наводив та нормативно обґрунтовував необхідність визнати недійсним Договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №1243 від 01 березня 2023 року та похідний від нього Додаток 1 - «Правила поведінки мешканців багатоквартирного будинку в житловому комплексі «Рідний-2», з огляду на невідповідність способу і порядку укладення оскаржуваного договору, а також його форми і змісту, вимогам спеціального ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку.
А як наслідок означеної невідповідності нормам спеціального закону - застосування приписів п. 1 ст. 203 ЦК України «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину», де вказується, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Натомість, суд першої інстанції, процитувавши в оскаржуваному рішенні велику кількість положень ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» та ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» уникнув від аналізу відповідності цих, процитованих положень діючого законодавства, суті правовідносин, які виникли між сторонами по справі при укладенні оскаржуваного договору.
В оскаржуваному рішенні цитуються приписи ст. 10 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» щодо конкурсів з призначення управителя, хоча це не стосується існуючих обставин справи.
Також, суд оминув увагою той факт, що оскаржуваний договір був укладений без кошторису витрат, що додає підстав задля визнання його недійсним.
На думку позивача - домовленість сторін договору про врегулювання відносин, усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення.
Тому саме підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням.
Вважає, що аналіз норм чинного законодавства, призводить до висновку, що відповідачем було порушено не тільки спосіб і порядок укладання оскаржуваного договору, а також не дотримана його належна форма та зміст.
За приписами Закону та Правил не передбачено укладання окремих договорів з окремими власниками, бо належним підписантом такого договору є особа, котрій надані повноваження зборами співвласників.
При чому, виключно за рішеннями співвласників багатоквартирного будинку визначається і управитель, і зміст договору, і розмір витрат на управління, тобто ціна житлових послуг.
Зі змісту оскаржуваного договору вбачається, що відповідачем вимоги чинного законодавства не застосовувались.
Просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 вересня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Відзив на апеляційні скарги у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Судом першої інстанції встановлено, що01 березня 2023 року між ТОВ «Рідний-2 Житло-Сервіс» та ОСОБА_1 укладено Договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №1243 та Додаток №1 до договору - Правила поведінки мешканців багатоквартирного будинку в житловому комплексі «Рідний-2».
Факт підписання договору позивач не заперечував.
У травні 2023 року ОСОБА_1 вже звертався до суду щодо оскарження вищевказаного договору (справа 369/4335/23).
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року рішення залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2024 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на судові рішення.
При розгляді даної справи судами встановлено, що «вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції, врахувавши наведені вище норми матеріального права та обставини справи, належним чином дослідивши та надавши оцінку поданим сторонами доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.
Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що умовами оспорюваного договору порушуються його права співвласника багатоквартирного будинку.
У даному ж позові ОСОБА_1 стверджував про невідповідність договору ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», Правилам надання послуг з управління багатоквартирним будинком та Типовому договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №712 від 05 вересня 2018 року.
При цьому позивач не оскаржував окремі частини договору, не оскаржував встановлений тариф чи його необґрунтовану зміну, а заявив вимогу про визнання всього правочину недійсним.
Зокрема, ціна послуги з управління становить 15,85 грн. на місяць за1 кв.м. та включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньо-будинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовується для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів своїх позовних вимог, тому підстави для визнання правочину недійсним відсутні та як наслідок не підлягають задоволенню вимоги про стягнення матеріальної шкоди.
До такого висновку суд дійшов керуючись тим, що на час виникнення спірних правовідносин та підписання оскаржуваного договору співвласники (власники квартир та нежитлових приміщень) будинку АДРЕСА_1 не створили об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, тобто співвласники цього будинку не прийняли рішення про форму управління багатоквартирним будинком.
Відтак, доводи позивача про неможливість укладення з ним оскаржуваного договору не знайшли свого підтвердження.
Позивач не навів закон або інший нормативно-правовий акт, яким заборонено укладати такий договір щодо надання послуг по управлінню будинком, де співвласники не можуть самостійно створити ОСББ або обрати управителя.
У позовній заяві взагалі не наведено аналізу правовідносин між сторонами та яким чином порушені його права як співвласника.
Крім того, позивач має право створити ініціативну групу, зібрати загальні збори будинку та вирішити питання управління будинком, в тому числі встановити нові тарифи.
Отже, підписуючи договір, позивач не вказав з якими умовами договору він не мав можливості ознайомитись, яким чином умови про строк, тариф впливають на дійсність всього правочину.
З висновками, викладеними у оскаржуваному рішенні погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.
Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Аналогічні висновки містить постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року (справа №910/8072/20).
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року (справа №910/12787/17) зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. 903 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч. 2 ст. 10 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», вартість послуг з управління багатоквартирним будинком визначається за домовленістю сторін, крім випадку обрання управителя органом місцевого самоврядування.
Якщо управитель визначений органом місцевого самоврядування на конкурсних засадах, ціна послуги з управління багатоквартирним будинком визначається на рівні ціни, запропонованої в конкурсній пропозиції переможцем конкурсу.
Така ціна протягом строку дії договору управління може змінюватися виключно за погодженням сторін з підстав та в порядку, визначених таким договором.
Порядком проведення конкурсу з призначення управителя багатоквартирного будинку, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 13 червня 2016 року № 150, визначено процедуру підготовки та проведення конкурсу з призначення управителя багатоквартирного будинку, в якому не створено об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, співвласники якого не прийняли рішення про форму управління багатоквартирним будинком.
Згідно з пунктом 6 розділу V вказаного Порядку, інформація про управителя, з яким укладено договір про надання послуги, доводиться до відома співвласників багатоквартирного будинку шляхом розміщення на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та в кожному конкретному будинку (на прибудинковій території), зокрема на інформаційних стендах у під'їздах будинків та біля них, відповідного оголошення.
Оголошення має містити інформацію про повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові) управителя, його контактні телефони, номер та дату укладання договору, ціну послуги.
Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», ціна послуги з управління багатоквартирним будинком встановлюється договором про надання послуг з управління багатоквартирним будинком з розрахунку на один квадратний метр загальної площі житлового або нежитлового приміщення, якщо інше не визначено договором про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, та включає: 1) витрати на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території і поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку відповідно до кошторису витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, крім витрат на обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги, у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем; 2) винагороду управителю, яка визначається за згодою сторін.
Кошторис витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території є невід'ємною частиною договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком.
Кошторис витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території враховує обов'язковий перелік робіт (послуг), який затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, а також періодичність виконання (надання) робіт (послуг) з утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території.
Управитель у порядку та з періодичністю, визначеними договором, та/або на вимогу споживача зобов'язаний інформувати споживача про фактичні витрати та виконані (надані) роботи (послуги) з утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території.
У разі якщо прибудинкова територія багатоквартирного будинку не оформлена у власність або користування співвласників багатоквартирного будинку, прибирання та інші послуги з обслуговування території навколо такого багатоквартирного будинку можуть бути включені до кошторису витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території (у тому числі при визначенні управителя на конкурсних засадах) виключно за згодою споживачів із визначенням на договірних засадах та погодженням з органом місцевого самоврядування меж та площі території, яку співвласники згодні утримувати.
Згідно з ч. 1-3 ст. 11 ЗУ «Про особливості здійсненням права власності у багатоквартирному будинку» управління багатоквартирним будинком управителем здійснюється на підставі договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, що укладається згідно з типовим договором.
Вартість послуг з управління багатоквартирним будинком визначається за рішенням зборів співвласників (загальних зборів об'єднання співвласників багатоквартирного будинку) і згодою управителя та зазначається у договорі з управителем.
Умови договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
У ч. 4 ст. 11 ЗУ «Про особливості здійсненням права власності у багатоквартирному будинку» викладено істотні умови договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, а саме: 1) перелік послуг; 2) вимоги до якості послуг; 3) права і обов'язки сторін; 4) відповідальність сторін за порушення договору; 5) ціна послуг; 6) порядок оплати послуг; 7) порядок і умови внесення змін до договору; 8) строк дії договору, порядок і умови продовження дії та розірвання договору.
Відповідно до ч. 2 ст. 628 ЦК України, сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір).
До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Частина 1 ст. 626 ЦК України, визначає договір як домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення змісту або припинення цивільних прав або обов'язків.
Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За умовами ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним.
Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Згідно ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству.
Тому, право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Згідно з ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно ч. 1 ст. 626, ст. 627 та ч. 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільні в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Отже, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини.
Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначити умови такого договору.
Верховний Суд в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2020 року (справа №522/25151/14-ц) зробив висновок щодо застосування статті 215 ЦК України та вказав, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.
У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав того, що позивач не довів своїх позовних вимог, для визнання правочину недійсним та як наслідок стягнення матеріальної шкоди.
Вірним є і висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення моральної шкоди, оскільки відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Згідно з п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Виходячи зі змісту вищезазначеного, при вирішенні вказаного спору, у судовому засіданні підлягала обов'язковому встановленню наявність самої такої шкоди; протиправна, винна поведінка у формі дій або бездіяльності відповідача; причинний зв'язок між діями або бездіяльністю відповідача та наслідками, у вигляді шкоди, що були заподіяні позивачеві.
Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, що полягає у душевних стражданнях яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в іншій спосіб, незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Враховуючи положення ст. 23, 1167 ЦК України, відсутні докази завдання позивачу моральної шкоди.
Таким чином, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням вищевикладеного, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 22 квітня 2026 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба