22 квітня 2026 року
м. Харків
справа № 629/712/21
провадження № 22-ц/818/1485/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Мальованого Ю.М., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Каплоух Н.Б.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 14 жовтня 2025 року в складі судді Попова О.Г.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що він є власником нежитлової будівлі контори літ. «3-2», розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу майна від 23.10.2012 року та свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 , виданого 14.12.2012 року.
Зазначив, що відповідно до договору оренди нежитлового приміщення від 01.01.2020 року, він передав нежитлове приміщення площею 13 кв.м. в користування ФОП ОСОБА_2 на строк до 31.12.2020 року. Після закінчення вищезазначеного договору відповідач зобов'язаний був передати йому в триденний термін по акту прийому-передачі орендоване ним приміщення. Однак на даний час цього зроблено не було.
Відповідно до умов договору встановлено орендну плату в розмірі 500 грн щомісяця, яка повинна була вноситись відповідачем (п.4.1 договору).
Крім того, згідно п.5.2. договору відповідач був зобов'язаний за несвоєчасне внесення оплати сплачувати відсотки за кожний день прострочки від суми прострочки, а також 12,5 відсотків річних.
Вказав, що він неодноразово звертався до відповідача з проханням компенсування матеріальної шкоди, але до цього часу заборгованість відповідачем не сплачена. Також позивачем надіслано претензію про сплату боргу по оплаті орендної плати, однак відповідач відмовився від отримання вимоги.
Просив стягнути з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 225 750,00 грн.
Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 14 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в розмірі 107650,00 грн; в іншій частині позовних вимог відмовлено; стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1076,50 грн; судовий збір в розмірі 1181,00 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у позові у повному обсязі; вирішити питання щодо судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована тим, що він жодного дня не користувався спірним приміщенням та позивач знав про це, не зважаючи на формальні ознаки процедури розірвання договору оренди. Позивач не довів, що дійсно та фактично поніс ці збитки та в чому вони складалися, здійснив лише арифметичний формальний розрахунок штрафних санкцій. В даному випадку розмір неустойки склав 100 900,00 грн, в той час коли збитки з орендної плати склали всього 6000,00 грн, тобто розмір неустойки перевищив розмір збитків у 16,5 разів, що суперечить принципу справедливості та розумності. Зазначив, що позивач мав повне право самостійно зменшити для себе збитки розірвавши договір оренди в односторонньому порядку одразу через місяць після несплати ним орендної плати, у відповідності до вимог п.6.3 договору. Між тим, позивач, будучі обізнаним, що він не здійснює в приміщенні ніякої діяльності, навмисно, діючи з метою збагачення, всупереч принципів чесної підприємницької діяльності, договір не розірвав.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити частково, рішення суду - змінити в частині сум стягнення.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є власником нерухомого майна, що складається з нежитлових будівель, а саме: нежитлової будівлі підстанції літ. «Ж», загальною площею 27,8 м2; нежитлової будівлі контори літ. «З-2», загальною площею 669,0 м2; нежитлової будівлі прохідної літ «К», загальною площею 148,2 м2 (а.с.5-7).
01.01.2020 між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір оренди №4, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в оренду ФОП ОСОБА_2 в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 13 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Строк оренди встановлено з моменту підписання договору по 31.12.2020. Договір набирає чинності з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі, який є невід'ємною частиною договору.
Згідно п. 1.5 договору оренди, орендовані приміщення вважаються повернутими орендодавцю з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі про повернення приміщення. У випадку якщо орендарем допущено погіршення стану орендованих приміщень, він повинен відшкодувати орендодавцю всі збитки.
Відповідно до п. 2.4 договору орендодавець по закінченню терміну дії договору в 3-х денний строк приймає від орендаря за приймально-здавальним актом орендоване приміщення з урахуванням нормального фізичного зносу.
Пунктом 3.2 договору встановлено, що орендар повинен своєчасно вносити орендну плату у відповідності до договору.
Орендна плата вноситься щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця в сумі 500 грн (розділ 4 договору).
Згідно п. 5.2, п. 5.3, п. 5.5 договору у випадку несвоєчасного внесення орендної плати (п.4.1 договору) орендар сплачує орендодавцю договірну санкцію в розмірі 10% за кожен день прострочення від суми недоїмки, а також 12,5% річних від простроченої суми, у відповідності до ст. 625 ЦПК України. У випадку прострочення внесення орендної плати більше ніж на один місяць орендодавець має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків, спричинених цим простроченням. За невиконання обов'язків, передбачених договором, орендар сплачує штраф у розмірі 10% суми річної орендної плати.
Пунктом 5.7 договору встановлено, що сплив терміну дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, які мали місце під час його дії.
Відповідно до п. 6.2 договору у випадку закінчення строку, на який було укладено договір оренди, при відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору за 30 днів до закінчення терміну його дії, він вважається пролонгованим на той самий строк та на тих же умовах, передбачених договором.
Згідно п. 6.3 договору, дострокове розірвання договору орендодавцем може мати місце в тому числі у випадку порушення строків внесення орендної плати більш ніж одного місяця з моменту виникнення зобов'язання (а.с.8-9).
Відповідно до акту приймання-передачі, ОСОБА_1 передав, а ФОП ОСОБА_2 прийняв з 01.01.2020 року нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , яке перебуває у задовільному стані та може використовуватись за призначенням (а.с.10).
13.08.2020 ОСОБА_1 направив ФОП ОСОБА_2 лист-претензію про відшкодування завданої матеріальної шкоди внаслідок невиконання умов договору оренди та вирішення питання передачі орендованого приміщення.
Зазначений лист повернутий адресату з відміткою «неправильно зазначена або відсутня адреса» (а.с.11).
Матеріали справи містять копію листа ОСОБА_2 від 15.01.2020 адресованого ОСОБА_1 , в якому зазначено, що у зв'язку з карантином та обмеженнями ОСОБА_2 припиняє діяльність у м. Лозова та просив розірвати договір № 4 від 01.01.2020. Орендна плата сплачуватись не буде, його речей у приміщенні немає, претензій мати не буде (а.с.67).
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
У відповідності до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 626, частиною першою статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 759 ЦК України зазначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (частина перша статті 762 ЦК України).
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов'язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно із частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а першочергово їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Матеріали справи свідчать про те, що за умовами договору оренди №4 від 01.01.2020 ОСОБА_1 передав в оренду ФОП ОСОБА_2 в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 13 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Строк оренди встановлено з моменту підписання договору по 31.12.2020. Орендна плата вноситься щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця в сумі 500 грн.
Отже, у спірних правовідносинах строком є виплата орендної плати саме у строк не пізніше 5 числа поточного місяця і невиконання відповідачем обов'язку сплатити орендну плату у строк, визначений умовами договорів, і є несплатою орендної плати.
Належними доказами сплати коштів за оренду є: видатковий касовий ордер, виписаний орендарем та підписаний орендодавцем; видаткова накладна, підписана сторонами, оскільки вказані документи є платіжними і з них можливо встановити періоди нарахування (постанови Верховного Суду від 23 червня 2022 року в справі № 193/805/20, від 06 вересня 2023 року у справі № 193/805/20 (провадження № 61-13263св22).
Між тим, матеріали справи не містять належних та достатніх доказів сплати ФОП ОСОБА_2 у відповідності до умов договору орендної плати.
Посилання ОСОБА_2 на те, що він звертався до позивача з листом про розірвання договору оренди, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки належних та допустимих доказів щодо направлення такого листа позивачу матеріали справи не місять.
Виходячи з наведеного колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 в загальному розмірі 6000,00 грн.
Суд першої інстанції також обґрунтовано стягнув з відповідача у відповідності до ч.2 ст.625 ЦК України 12,5% річних в розмірі 750,00 грн.
Щодо стягнення пені у відповідності до вимог п.5.2 договору оренди, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день простроченого виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частина перша, друга статті 551 ЦК України).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені полягає у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватися на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
З укладеного між сторонами договору вбачається, що сторони домовились, що орендна плата вноситься щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця в сумі 500 грн. У випадку несвоєчасного внесення орендної плати орендар сплачує орендодавцю договірну санкцію в розмірі 10% за кожен день прострочення від суми недоїмки.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 не виконав умови договору оренди № 4 від 01.01.2020, а саме не сплатив орендну плату, отже позивач має право вимагати від відповідача сплату пені, розмір та строк нарахування якої сторони визначили в договорі найму, розмір якої повинен складати 100900,00 грн.
Разом із тим, колегія суддів враховує положення частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якого у разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити.
Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
Такого висновку дійшли Верховний Суд України у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 326/1892/20 (провадження № 61-324св23).
Колегія суддів звертає увагу на те, що зменшити неустойку суд може з власної ініціативи, а не лише за заявою відповідача. Що ж стосується зменшення, то як правило суди стягують неустойку в розмірі 100% від розміру основного боргу (якщо неустойка в рази перевищує розмір основного боргу).
До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 12 січня 2022 року № 202/34155/13.
Установлено, що розмір основного зобов'язання становить 6000,00 грн. Розмір пені, яка стягнута з відповідача становить 100900,00 грн, що 16,8 разів перевищує суму основної заборгованості. Розмір такої пені не може вважатися таким, який відповідає принципам добросовісності, справедливості й пропорційності.
Із урахуванням зазначеного колегія суддів дійшла висновку про наявність істотних обставин, які є підставою для зменшення пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача в розмірі, як сума боргу 6000,00 грн, що відповідає принципам добросовісності, справедливості й пропорційності.
За викладених обставин розмір стягнутої пені з ОСОБА_2 підлягає зменшенню до 6000,00 грн.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріально права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, не з'ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог і того, яка саме правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позовні вимоги задоволено частково на 5,65%, тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 127,55 грн підлягає стягненню з відповідача на користь держави.
Апеляційну скаргу задоволено частково на 94,35%, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1523,52 грн необхідно компенсувати відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Шляхом взаємозаліку зазначених сум відповідачу необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір в розмірі 1395,97 грн (1523,52 грн - 127,55 грн).
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 14 жовтня 2025 року змінити в частині сум стягнення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в розмірі 12 750,00 грн.
Здійснити перерозподіл судових витрат.
Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір у розмірі 1395,97 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді Ю.М. Мальований
В.Б. Яцина