П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
22 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/28911/25
Перша інстанція: суддя Хлімоненкова М.В.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Вербицької Н.В.,
суддів - Джабурії О.В.,
- Кравченка К.В.,
при секретарі судового засідання Худика С.А.,
за участі апелянта ОСОБА_1 , її представника - адвоката Казнєвського В.О.,
представника відповідача Зільберта О.В.,
перекладача Нікішова О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
22 серпня 2025 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просила
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08.08.2025 року № 41-25, яким їй, що діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання її та її неповнолітніх дітей біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
В обгрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є громадянкою Таджикистану, 1982 р.н., національність таджичка, віросповідання - іслам. Позивач народилася та проживала у смт. Гафуров, Согдійська область, Таджикистан. У зв'язку із численними утисками, фізичним насиллям, штрафами за носіння хіджабу, а також через тюремний строк чоловіка за підозрою у належності до організації Хізб Ут Тахрір, вона була змушена виїхати із країни разом із донькою у 2018 році. Разом з тим, її старшого сина ОСОБА_5 , який постійно проживає на території Республіки Таджикистан, щомісяця навідуються представники правоохоронних органів та КДБ, та цікавляться місцезнаходженням позивача та її родини, а також тим фактом, що позивач подала документи на отримання міжнародного захисту та статусу біженця в Україні. На переконання позивача, з огляду на те, що у Таджикистані систематично порушуються норми верховенства права, поширені випадки катувань, свавільних затримань та незаконного утримання під вартою, повернення позивача та її родини становитиме реальну загрозу для її життя, безпеки та людської гідності.
Також позивач зазначила, що існує ризик її переслідування на підставі релігійних переконань, а саме, дотримання норм ісламу. Окрім того, чоловік позивача є членом організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія визволення»), яка заборонена та визнана терористичною у Таджикистані. Позивачку неодноразово допитували за участь її чоловіка в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Вона побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути ув'язнена через слідування норм ісламу, закликами до сповідування норм ісламу та носіння хіджабу в публічних місцях. Позивач зазначає, що її батько через релігійні переконання неодноразово затримувався співробітниками правоохоронних органів з метою подальшого ув'язнення та отримував погрози.
Позивач вважає, що її побоювання стати жертвою переслідування посилюється на тлі прийняття закону «Про впорядкування урочистостей і обрядів», який передбачає заборону релігійного одягу хіджабу та сатру. Позивач зазначила, що ризик переслідування її та її неповнолітніх дітей, у разі повернення до країни громадянської належності, підтверджується інформацією з ІКП, у якій зафіксовано погіршення загальної ситуації з дотриманням прав людини в Республіці Таджикистан, зокрема переслідування політичної опозиції та численні випадки, коли громадяни цієї держави змушені шукати міжнародного захисту через загрозу репресій. На переконання позивача, при розгляді заяви про визнання її та її неповнолітніх дітей біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, відповідач не врахував інформацію УВКБ ООН щодо наявності загроз та інформацію по країні походження, яка підтверджує наявність підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначаючи, що під час розгляду заяви позивача встановлено, що вона не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї чи її неповнолітніх дітей смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач звернув увагу суду на те, що з 09.07.2018 позивач знаходилася на території України нелегально, без документів на право проживання, через що 07.02.2022 на неї було складено протокол та постанову за ст.203 КУпАП. Позивач вперше звернулася до ДМС з заявою про надання міжнародного захисту 07.02.2022. Рішенням ДМС від 17.10.2022 №133-22 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 17.02.2025 позивач повторно звернулася до ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач вважає, що значний проміжок часу між потраплянням на територію України та звернення до органів міграційної служби за захистом свідчить про те, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування.
Щодо підписання 20.06.2024 президентом Таджикистану Закону «Про впорядкування урочистостей та обрядів» за №2048, відповідач зазначив, що за результатом аналізу його положень встановлено, що новий закон жодним чином не порушує права заявниці, у тому числі на релігійні погляди. Зокрема, не забороняє, а навіть дозволяє носити традиційну й мусульмансько-таджицьку хустку, платок або інші головні аксесуари для жінок.
Факт ймовірної належності чоловіка до «Хізб ут-Тахрир» не повідомлявся заявницею раніше. Відповідно до ІКП встановлено, що діяльність «Хізб ут-Тахрір» офіційно заборонена і є об'єктом кримінального переслідування в країнах Середньої Азії, зокрема, на території Таджикистану та деяких країнах Близького Сходу. 3 2003 року діяльність організації офіційно, заборонена на території Німеччини, а на початку 2024 року Міністерство внутрішніх справ Великої Британії офіційно визнало «Хізб ут-Тахрір» терористичною організацією, що вказує на процеси невизнання методів і цілей «Хізб ут-Тахрір» демократичними країнами. Окремо, ДМС проаналізовано матеріали Департаменту захисту національної державності СБ України (лист від 27.10.2017 № 5/2/1-21078) та Ради національної безпеки і оборони України (лист від 25.09.2019 № 428), відповідно до яких встановлюється, що проголошені «Хізб ут-Тахрір» загальні цілі, до яких зокрема входить повалення існуючого демократичного конституційного ладу та заснування так званої «ісламської держави» вважаються реальними і потенційними загрозами національної безпеки України.
Окрім того, ДМС наголосило на тому, що за особовою справою ОСОБА_1 не проходили неповнолітні діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та як наслідок стосовно них оскаржуване рішення не приймалось.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неповне дослідження доказів у справі, просить зазначене рішення скасувати та прийняте нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зокрема, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що позивач не може повернутися до країни походження у зв'язку із переслідуванням її таджицьким правоохоронним органом КДБ, представники якого декілька разів приходили до будинку позивача. КДБ цікавилися місцезнаходженням позивача та її родини через 3 причини: через те, що позивач звернулась за міжнародним захистом в Україні, через носіння позивачем хіджабу, а також через її чоловіка, який є членом Хізб ут-Тахрір. Протоколами співбесід з позивачем підтверджено, що у випадку повернення позивача до країни походження, вона може бути підданим свавільному затриманню та піддаватися тортурам та катуванням з боку таджицьких правоохоронних органів.
Апелянт наголосила, що у Таджикистані в 2024 році були ухвалені суттєві зміни до Закону «Про регулювання традицій, свят і обрядів» (Law on Regulating Traditions and Rites), які формально спрямовані на захист національної культури та традицій і на боротьбу з “чужими впливами» у суспільному житті. Ці зміни набрали чинності після підпису Президента ОСОБА_6 20 червня 2024 року та встановили правові заборони на імпорт, продаж і публічне носіння певного одягу, який влада вважає «чужим національній культурі», поряд з іншими обмеженнями щодо релігійних обрядів та святкувань. Хоча формально текст закону не містить прямої згадки про хіджаб чи інші конкретні релігійні одежі, його зміст і практика застосування свідчать, що цей закон фактично створює правову заборону на хіджаб і споріднені елементи мусульманського одягу в громадських місцях. Це має безпосередній вплив на свободу релігійного вираження, особисту автономію та право на вільний вибір одягу, які загалом захищені міжнародними стандартами прав людини.
Також апелянт зазначила, що відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін в зв'язку із необґрунтованістю доводів апелянта.
Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою Республіки Таджикістан, за віросповіданням мусульманка-сунітка, перебуває у шлюбі з громадянином Республіки Таджикістан ОСОБА_7 , з яким має чотирьох спільних дітей:
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (повнолітній син, проживає у Таджикистані).
Позивач зазначила, що її чоловік прибув в Україну в вересні 2017 року.
08 квітня 2018 року позивач, разом із донькою, авіасполученням прибула до Москви, а звідти потягом вибула до пункту пропуску через державний кордон у м.Конотоп.
10 квітня 2018 року позивач прибула до України.
07 лютого 2022 року позивач вперше звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС від 17.10.2022 № 133-22 їй було відмовлено у набутті міжнародного захисту. Зазначене рішення було оскаржене в судовому порядку.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2023 у справі №420/3662/23, залишеним без змін Постановою П'ятого апеляційного адміністративно від 03.10.2024 року, у задоволенні позову про оскарження рішення ДМС від 17.10.2022 № 133-22 відмовлено.
17 лютого 2025 року ОСОБА_1 повторно звернулася за міжнародним захистом до територіального органу ДМС. В заяві-анкеті про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2025 позивач вказала, що з'явилися нові обставини в її справі, а саме: влітку 2024 року в Таджикістані на законодавчому рівні заборонений хіджаб; правоохоронні органи Таджикістану дізналися що вона та її чоловік звернулися за захистом в Україні викликають їх сина на допити та погрожують йому; чоловік раніше був засуджений, що також становить для них загрозу.
Наказом управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області №47 від 06.03.2025 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту» наказано здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Таджикістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.06.2025, у якому зазначено, що за результатом аналізу відповідності заяви позивача п.1 ч.1 Закону №3671 за матеріалами особової справи не спостерігається фактів застосування обмежень, переслідування, утисків і дискримінації за ознакою віросповідання по відношенню до заявниці. Водночас, мусульмани-суніти є найбільш поширеною релігійною групою в Таджикистані, а Іслам зафіксований на законодавчому рівні; через ІКП не встановлено фактів, що можуть вказувати на існування загрози на адресу заявниці за ознакою віросповідання у випадку повернення до Таджикистану, особа не належить до категорій ризику або заборонених структур; родичі заявниці, які проживають у Таджикистані не зазнають побоювань, переслідування чи дискримінації; ані під час перебування в Таджикистані, ані перебуваючи за межами країни громадянської належності, особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками, визначеними у п.1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, а саме в шукача захисту відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
У висновку також зазначено, що за результатами аналізу на відповідність заяви п. 13 ч. 1 ст. Закону № 3671-VI встановлено відсутність елементів щодо ймовірного застосування стосовно неї смертної кари та тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у випадку повернення до Таджикистану. Щодо прийняття закону, яким за твердженням позивача забороняється носити хіджаб, орган ДМС за результатами аналізу усних тверджень та релевантної ІКП у висновку зазначив, що новий закон жодним чином не порушує права заявниці, у тому числі релігійні погляди. Зокрема, не забороняє, а навіть дозволяє носити традиційну й мусульмансько-таджицьку хустку, платок або інші головні аксесуари для жінок.
Щодо належності чоловіка позивача до організації «Хізб ут-Тахрір» орган ДМС у висновку вказав про низький рівень довіри до такої інформації, оскільки раніше ані чоловік позивача, ані позивачка про них не повідомляли. Окрім того, встановлено, шо діяльність «Хізб ут-Тахpip» офіційно заборонена і є об'єктом кримінального переслідування в країнах Середньої Азії, зокрема, на території Таджикистану та деяких країнах Близького Сходу. Заборона «Хізб ут-Тахрір» не створює ситуації переслідування послідовників вказаної організації за «політичними мотивами» за змістом Конвенції про статус біженців 1951 року.
Також щодо повідомлених позивачем нових обставин та наданих на їх підтвердження викликів МВС за 2024-2025 роки орган ДМС у висновку вказав, що об'єктивні загрози неможливості повернення до Таджикистану чи протиправні дії правоохоронних структур - не виявлені; твердження заявниці є нечіткими, непослідовними та суперечливими, містять низку розбіжностей, що знижують рівень довіри до заяви і тверджень; документальні докази є підробленими.
08 серпня 2025 року Державною міграційною службою прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №41-25, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині - ОСОБА_2 .
14 серпня 2025 року Головним управлінням ДМС в Одеській області складено повідомлення №67 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким повідомлено ОСОБА_1 про прийняте рішення №41-25 від 08.08.2025, у зв'язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана від заявника інформація щодо причин виїзду з Батьківщині має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Вважаючи рішення ДМС України від 08.08.2025 року № 41-25 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Ані наведена позивачем у позові, ані досліджена судом з інших джерел інформація по країні походження не підтверджує фактів переслідування, арештів, ув'язнення, жорстокого поводження чи насилля по відношенню до громадян Таджикістану лише по причині їх звернення за захистом в іншій країні. Судом враховано і те, що позивач не належала у країні походження до активістів, опозиціонерів чи критиків влади, а тому не вважає побоювання позивача щодо загрози для її життя і здоров'я у разі повернення до Таджикістану обґрунтованими. Щодо повідомлених позивачем обставин запровадження на законодавчому рівні заборони носіння релігійного одягу - хіджабу у зв'язку із прийняттям закону «Про впорядкування урочистостей та обрядів», суд зазначає, що із дослідженої судом ІКП не вбачається встановлення прямої заборони носіння ісламського релігійного одягу. Також як зазначає представник позивача, за порушення норм закону передбачена відповідальність у формі штрафу. У такому разі, побоювання позивача стати жертвою переслідування, тортур, не людського або такого, що порушує гідність поводження чи покарання, є необґрунтованим.
Також судом не встановлено застосування до громадян Таджикістану після прийняття такого закону наслідків у вигляді переслідувань чи покарань, які би з огляду на зміст п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону становили достатні та обґрунтовані підстави для визнання позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб'єкта владних повноважень, обов'язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині 2 статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI:
біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про бути визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V, за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
З матеріалів особової справи, наданої відповідачем, вбачається, що позивач у квітня 2018 року залишила територію Таджикистану та прибула до України. Перешкод у виїзді з країні походження їй не чинили. З заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вперше звернулась у 2022 році після притягнення її до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування в Україні та у 2025 році - вдруге, у зв'язку із встановленням нових обставин.
Підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в поданій заяві-анкеті позивач зазначає побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами, активної позиції по захисту своєї релігії від спецслужб.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2023 року у справі № 420/3662/23, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.10.2024 року, ОСОБА_1 відмовлено у визнанні протиправним та скасуванні рішення ДМС від 17.10.2022 року № 133-22 про відмову у надані міжнародного захисту. При цьому суди виходили з того, що з дня прибуття позивача в Україну до дня звернення до міграційного органу минуло більше 3 років, що свідчить про відсутність у позивача мети отримати міжнародний захист в Україні, а відповідним зверненням до міграційного органу позивач бажав легалізувати своє знаходження в Україні. Крім того, повідомлена позивачем інформація про впровадження в Республіці Таджикистан обмежень щодо публічного здійснення окремих релігійних обрядів, за умови легального функціонування культових організацій, що сповідують релігію позивача, не є достатньою підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У цей же період чоловік позивачки - ОСОБА_2 , який діяв в свої інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернувся до суду із вимогами про визнання протиправним та скасування рішення ДМС від 17.10.2022 року № 134-22, яким йому відмовлено у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2023 року у справі № 420/3663/23, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2024 року, відмовлено у наданні статусу біженця. Судами констатовано відсутність жодних утисків або дискримінації по відношенню до позивача на час його перебування на Батьківщині як з боку органів державної влади, так і з боку антиурядових елементів, та на необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку його повернення на територію країни громадянської належності. Позивач не обіймав «вищі релігійні чини» на території Таджикистану та не займався активістською (громадською) діяльністю. Тобто, шукач захисту не проводив та не проводить активну політичну діяльність проти чинної влади країни громадянської належності. Також, заявник ніколи і не перебував у складі спеціалізованих ісламських релігійних груп, що, зокрема б, перебували в опозиційному відношенню до органів державної влади країни громадянської належності. З матеріалів особової справи №2022OD0026 не зафіксовано і фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача віросповідання у випадку повернення на територію Таджикистану. Позивач, фактично, не приймав спроб до зміни адреси проживання на території за ознакою Таджикистану, що вказує на відсутність потреби у його переховуванні. Варто звернути увагу і на те, що зі слів самого ОСОБА_2 , він не отримував особистих погроз за ознакою його віросповідання під час перебування на території Таджикистану, як і не ставав учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану. Ані заявник, ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності.
Встановлені судовими рішеннями обставини відсутності конвенційних ознак для визнання як ОСОБА_1 , так і її чоловіка ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.4 ст.78 КАС України є доведеними та звільнені від подальшого доказування.
У повторному зверненні до ДМС в анкеті від 17.02.2025 року позивач зазначила про нові обставини, а саме: про прийняття у червні 2024 року у Таджикистані закону про заборону носіння хіджабу. У разі порушення цього закону на перший раз штрафують на 700 доларів, а якщо не оплачуєш штраф, то саджають до тюрми, однак вона не знає на який термін, оскільки цю інформацію отримала від повнолітнього сина, який залишився проживати у Таджикистані та також хоче приїхати до України, коли тут стане спокійніше. Під час повторного звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач додатково зазначила, що поліція її штовхала і чіплялась до неї через те, що її чоловік належав до «Хізб ут-Тахрір».
З урахуванням раніше викладених обставин, судова колегія констатує, що при первинному зверненні за захистом позивач такої інформації відносно свого чоловіка не повідомляла. Крім того, в рамках розгляду справи № 420/3663/23 за позовом її чоловіка ОСОБА_2 останній також не вказував на обставини приналежності до ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір».
Отже, побоювання позивача повертатись до країни громадянської належності через належність чоловіка до партії «Хізб ут-Тахрір» має сумнівний характер.
Крім того, матеріалами справи не підтверджується, що позивач зазнавала переслідувань за ознаками віросповідання.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачка сповідує іслам сунітського напряму, який одночасно сповідує переважна більшість населення Республіки Таджикистан (85%). У зв'язку із цим, ймовірність переслідування позивача за релігійними ознаками видається малоймовірною та недостатньо обґрунтованою, враховуючи і ту обставину, що родичі позивача, які проживають в Таджикистані, досі продовжують сповідувати іслам.
Проти неї ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на території Таджикистану, вона не притягався до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності. Єдиною підставою, з якою апелянт пов'язує можливе переслідування, є заборона носити хіджаб.
Дійсно, у червні 2024 року у Таджикистані прийнято Закон «Про впорядкування урочистостей та обрядів», частина 5 статті 18 якого зобов'язує громадян та юридичних осіб дотримуватися, у тому числі, державної мови та носіння національного одягу. Заборонено ввіз, продаж та пропаганда чужого для національної культури одягу та носіння такого одягу у громадських місцях.
Колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що із дослідженої судом ІКП не вбачається встановлення прямої заборони носіння ісламського релігійного одягу. Також, як зазначає представник позивача, за порушення норм закону передбачена відповідальність у формі штрафу. У такому разі, побоювання позивача стати жертвою переслідування, тортур, не людського або такого, що порушує гідність поводження чи покарання, є необґрунтованим.
Випадки непрямої дискримінації, що проявлялась у забороні публічного носіння одягу, який закривав обличчя, були предметом розгляду ЄСПЛ, зокрема у справах “Дакір проти Бельгії» (заява №4619/12; рішення від 11.07.2017 року) та “Белкасемі і Оуссар проти Бельгії» (заява №37798/13; рішення від 11.07.2017 року), у яких Суд встановив відсутність порушення.
Так, у справі “Белкасемі і Оуссар проти Бельгії» Суд зробив висновок, що турбота про забезпечення поваги до мінімальних гарантій життя в суспільстві може розглядатися як елемент “захисту прав і свобод інших» і що заборона була виправданою в принципі лише тією мірою, якою вона прагнули гарантувати умови “спільного проживання». Йдеться про захист умов взаємодії між окремими особами, які для держави є важливими для забезпечення функціонування демократичного суспільства. Таким чином, питання про те, чи буде вуаль, що закриває обличчя, прийнятою в бельгійській публічній сфері, було вибором суспільства.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що заборона носіння хіджаба у країні громадянської належності не є безумовною підставою для визнання позивачки біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що Таджикистан є державою, в якій переважна більшість населення сповідує іслам та через відсутність обґрунтування з боку позивачки, що подібна заборона спрямована саме проти певної релігійної групи, до якої вона належить.
Будь-яких інших обґрунтованих підстав для визнання позивачки біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, нею зазначено не було і в ході розгляду справи не встановлено.
Додатково колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що жодної інформації щодо переслідування, тортур, не людського або такого, що порушує гідність поводження чи покарання в Таджикистані за носіння хіджабу (хустки), мережа інтернет не містить. Дійсно інформація про накладення штрафу за носіння хіджабу наявна в мережі інтернет у статтях за 2024 рік, однак загроза накладення штрафу у країні громадянської належності не є тією підставою, яка могла би надати позивачу право на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, в межах розгляду даної справи варто врахувати і сталу правову позицію ВС КАС, відповідно до якої елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями та тривале нелегальне перебування на території України (в даному випадку це майже чотири роки) вказує на відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
Щодо вимог про зобов'язання ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно неповнолітніх дітей позивача ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , колегія суддів зазначає, що неповнолітні діти позивача не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Вказані діти позивача народились на території України та не потребують проходження вказаної процедури задля визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Абдураімі ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 також не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні
Враховуючи викладене, колегія суддів наголошує, що ані під час перебування в Таджикистані, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірно висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Оцінюючи викладене в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Підстав для скасування чи зміни постанови суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,325,328, 329 КАС України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складений та підписаний колегією суддів 23 квітня 2026 року.
Головуючий: Н.В.Вербицька
Суддя: О.В.Джабурія
Суддя: К.В.Кравченко