23 квітня 2026 року м. Львівсправа № 380/5931/25
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224257,35 грн,
ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (відповідач), у якому просить:
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 224257,35 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що оскільки відповідач не провів з ним під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а здійснив такий лише 15 березня 2025 року, виплативши на виконання судового рішення у справі № 380/22666/23 індексацію грошового забезпечення, то він відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку (обмежений шістьма місяцями), проте без застосування принципу співмірності суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
З огляду на наведене просить позов задовольнити повністю.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що КЗпП України не поширюється на військовослужбовців, оскільки військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу. Позивач міг подати позов до 28 лютого 2024 року, а подав його лише в березні 2025 року, чим порушив строк подання цього позову. З ухваленням судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавця виплатити компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто положення КЗпП України не передбачають права на виплату середнього заробітку за затримку виплат, що здійснені після того, як їх сума була встановлена судом. Оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, то вина відповідача у її невиплаті була відсутня, що виключає відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України. Визначення конкретної суми відшкодування, зазначеної в позовних вимогах, є дискреційним повноваженням органу військового управління.
З огляду на наведене просить у задоволенні позову відмовити повністю.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 31 березня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.
Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Згідно з витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 13 червня 2023 року № 15 позивача з 13 червня 2023 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Наведена обставина встановлена рішенням суду від 05 січня 2026 року у справі № 380/8980/25, яке набрало законної сили.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2023 року у справі № 380/22666/23, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 16 травня 2016 року по 28 лютого 2018 року та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 16 травня 2016 року по 28 лютого 2018 року з урахуванням базового місяця січень 2008 року відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078.
На виконання вказаного судового рішення відповідач 15 березня 2025 року виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 71892,75 грн, що підтверджується випискою з його карткового рахунку.
Позивач уважає, що оскільки виплату належних йому сум грошового забезпечення відповідач у день його звільнення з військової служби не провів, то він відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки такого розрахунку, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати у день звільнення з військової служби індексації грошового забезпечення.
Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ, в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби).
Відповідно до пунктів 1 - 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з абзацом першим частини третьої статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у разі, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
Це питання врегульовано КЗпП України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, яку суд ураховує відповідно до приписів частини п'ятої статті 242 КАС України.
З огляду на вказане суд відхиляє доводи відповідача про те, що оскільки військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, то на них не поширюються норми КЗпП України.
Щодо доводів відповідача про те, що з ухваленням судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавця виплатити компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, суд відзначає, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі ж невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується ситуацій, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Натомість частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих ситуацій, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Тож у цьому разі законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.
Крім цього, у постанові від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23 Верховний Суд виснував, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що, своєю чергою, надалі вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тож доводи відповідача про те, що позивач порушив строк подання цього позову, суд відхиляє.
Суд також ураховує, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно із якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Суд встановив, що позивач виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 13 червня 2023 року, натомість індексація грошового забезпечення в розмірі 71892,75 грн виплачена йому відповідачем на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2023 року у справі № 380/22666/23 лише 15 березня 2025 року.
Отже, з наведеного випливає, що відповідач порушив строки розрахунку при звільненні з позивачем у частині виплати йому індексації грошового забезпечення.
Згода позивача на виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення до проведення з ним усіх необхідних розрахунків, зокрема й у частині виплати індексації грошового забезпечення, у матеріалах цієї справи відсутня.
Підсумовуючи вищенаведене, суд з урахуванням фактичних обставин справи та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем у день його звільнення з військової служби розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив індексацію грошового забезпечення, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні на орган, який ухвалює рішення по суті спору.
Отож, у справі, яка розглядається, суд встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зобов'язаний самостійно визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати до вчинення таких дій відповідача.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд і в постановах від 31 березня 2021 року у справі № 120/2617/20-а, від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20 та від 16 лютого 2023 року у справі № 420/20192/21.
З огляду на вказане суд відхиляє доводи відповідача про те, що визначення конкретного розміру суми відшкодування, зазначеної в позовних вимогах, є дискреційним повноваженням органу військового управління.
Обраховуючи розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, що підлягає виплаті на користь позивача, суд зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку № 100).
За змістом пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до особистої картки на грошове забезпечення за 2023 рік ОСОБА_1 розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (13 червня 2023 року) становив: 25847,60 грн за квітень 2023 року та 26847,60 грн за травень 2023 року, разом - 52695,20 грн.
Кількість календарних днів за квітень - травень 2023 року становить 61 день.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням становить 863,86 грн (52695,20 грн/61 календарний день).
Період за час затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, з урахуванням статті 117 КЗпП України (не більш як за шість місяців) обчислюється з 14 червня 2023 року (наступний день після звільнення) по 13 грудня 2023 року включно та становить 183 календарних дні.
Отже, сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні становить 158086,38 грн (863,86 грн х 183 календарних дні).
Оцінюючи, водночас, розмір середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, суд звертає увагу на таке.
У позовній заяві позивач, покликаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, вказує, що спірний у цій справі період несвоєчасного розрахунку з 21 червня 2023 року по 15 березня 2025 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати середнього заробітку працівникові шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Однак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі № 489/6074/23 (провадження №14-85цс25) відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: «(…) Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців (…)».
Ураховуючи наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, суд відзначає, що у порівнянні із розміром виплаченої позивачу індексації грошового забезпечення (71892,75 грн) визначену судом у цій справі суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (158086,38 грн) не можна вважати співмірною, оскільки вона більш ніж у два рази її перевищує.
Отож, суд дійшов переконання про наявний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, з урахуванням середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 805/3167/18-а, від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18.
З огляду на очевидну неспівмірність суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 71138,87 грн, зважаючи на такий розрахунок.
Зокрема істотність частки складових індексації грошового забезпечення із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні становить: 71892,75 грн (сума індексації грошового забезпечення)/158086,38 грн (середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку) = 0,45.
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,45, становить 71138,87 грн: 863,86 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 0,45 х 183 (кількість днів затримки розрахунку при звільненні).
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Тож з урахуванням меж позовних вимог, а також обов'язку суду самостійно визначити суму відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі, який становить 71138,87 грн.
Крім цього, суд ураховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі № 2340/3023/18, згідно з якою суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні під час виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про задоволення позову частково.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
За змістом частин першої, третьої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», за подання цього позову до суду судовий збір не сплачував, а тому його розподіл на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Докази понесення сторонами витрат, пов'язаних з розглядом справи, у матеріалах справи відсутні, тому їх розподіл також не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 ) про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224257,35 грн - задовольнити частково.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 71138,87 грн.
В решті позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Повне рішення складено 23 квітня 2026 року.
СуддяКлименко Оксана Миколаївна