22 квітня 2026 року м. Київ № 320/1278/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у якому просить суд:
- визнати протиправною відмову Департаменту земельних ресурсів виконачого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в розгляді по суті заяви ОСОБА_1 від 11.10.2024 року;
- зобов?язати Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 11.10.2024 року та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що ним подано належне клопотання відповідно до статті 118 Земельного кодексу України, законодавством передбачено лише два можливих рішення за результатами розгляду такого клопотання: надати дозвіл або надати мотивовану відмову. Зазначає, що відповідач фактично ухилився від розгляду заяви по суті, надавши лист, який не є рішенням у розумінні земельного законодавства відсутність окремих документів не є підставою для відмови у розгляді заяви. Вважає, що такими діями порушено його право на отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою. У зв'язку з цим позивач вважає, що відповідач діяв поза межами повноважень та не у спосіб, визначений законом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.04.2025 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в адміністративній справі.
Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що подане позивачем клопотання не відповідало вимогам частини шостої статті 118 Земельного кодексу України, а саме до заяви не додано графічних матеріалів із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, що є обов'язковим документом. Вказує, що відсутність такого документа унеможливлює ідентифікацію земельної ділянки та перевірку її відповідності вимогам законодавства, лист від 22.10.2024 не є остаточною відмовою у наданні дозволу, а є повідомленням про недоліки звернення та необхідність їх усунення. Також стверджує, що Департамент не є органом, який приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність, а лише готує відповідні проєкти рішень Київської міської ради. У зв'язку з цим відповідач вважає свої дії правомірними та просить у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.04.2026 продовжено Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) строк для подання відзиву на позовну заяву. Прийнято відзив на позовну заяву у справі № 320/1278/25.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено про таке.
11.10.2024 позивач звернувся до Київської міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,1700 га, з яких: 0,1000 га - для приватизації земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок 1956 року забудови; 0,0300 га - для зміни цільового призначення з метою ведення садівництва; 0,0400 га - для ведення особистого селянського господарства.
За результатами розгляду вказаного звернення Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) листом від 22.10.2024 № 057-08/Ш-2782-1380 повідомлено позивача про відмову у розгляді заяви по суті з огляду на її невідповідність вимогам земельного законодавства.
У зазначеному листі відповідач, зокрема, вказав на відсутність у поданому клопотанні необхідних документів, передбачених частиною шостою статті 118 Земельного кодексу України, а саме графічних матеріалів із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, та повідомив про можливість повторного звернення після усунення недоліків.
Вважаючи такі дії протиправними та такими, що порушують його право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до абзацу першого частини першої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 Земельного кодексу України).
Частинами третьою та четвертою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Частиною першою статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з абзацом першим частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Частиною п'ятою статті 46 цього Закону передбачено, що сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць.
Судом встановлено, що за результатом розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.08.2019 у справі № 140/1992/18.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а відступив від висновку, викладеного в постанові від 31.01.2018 (справа № 814/741/16) та від 14.03.2018 (справа № 804/3703/16), згідно з яким ненадання дозволу на розроблення проекту землеустрою за відсутності мотивованої відмови у його наданні не є для особи перешкодою для виготовлення такого проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.
Так, Верховний Суд у справі № 509/4156/15-а дійшов висновку, що згідно з абзацом третім частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України особа має право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу, якщо уповноважений орган у місячний строк не надав ні дозволу на його розроблення, ні мотивованої відмови у наданні такого дозволу. Проте цією нормою закріплено виключно право, а не обов'язок громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб'єкта владних повноважень) або відмови у його надані після спливу місячного строку (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 806/3095/17).
Використання особою права замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу не позбавляє обов'язку відповідача розглянути заяву згідно з чинним законодавством та прийняти відповідне рішення.
Відтак, якщо зацікавлена особа замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу у встановлений строк, вона не позбавляється права на оскарження бездіяльності відповідного органу.
Згідно матеріалів справи, відповідач листом, повідомив позивача про неможливість розгляду його клопотання у зв'язку з тим, що позивачем не додано графічних матеріалів із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки
Суд наголошує на тому, що лист відповідача не є рішенням, яке мало бути прийнятим за результатом розгляду клопотання позивача.
Суд зазначає, що у цій справі відповідач за наслідками розгляду клопотання позивача в силу вимог Земельного кодексу України був зобов'язаний прийняти відповідне управлінське рішення, у той час як відповідач протиправно не сформував рішення та направив позивачу відповідь у формі листа.
Суд вважає, що відсутність належним чином оформленого рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні, свідчить про те, що відповідач не прийняв жодного рішення з числа тих, які орган повинен був прийняти за законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 804/6698/17, від 30.08.2019 у справі № 420/5288/18 та від 25.10.2019 у справі №803/1071/17.
Оскільки матеріали справи свідчать, що відповідач за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення ділянки у власність не прийняв рішення ані про надання такого дозволу, ані про відмову у його наданні, та відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження протилежного, суд погоджується з позицією позивача щодо наявності в діях відповідача протиправної бездіяльності.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача розглянути заяву позивача та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд зазначає таке.
Відповідно до пункту четвертого частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом четвертим частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Як було вказано, відповідач за результатами розгляду клопотання позивача не прийняв ані позитивного рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, ані рішення про відмову у його наданні.
Отже, відповідач не розглянув по суті заяву та додані до нього документи на предмет наявності підстав для надання дозволу або відмови у його наданні, тобто не розглянув заяву по суті.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що з метою належного захисту прав позивача слід визнати протиправною відмову Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) викладену у листі від 22.10.2024 № 057-08/Ш-2782-1380 в розгляді заяви ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку.
Таким чином, оскільки подана позивачем заява не була розглянута відповідачем по суті належним чином з прийняттям відповідного розпорядчого акта, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, вимоги позивача про зобов'язання відповідача вчинити ті дії, від виконання яких він протиправно ухилився, а саме: повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, та прийняти відповідне рішення за наслідками розгляду цього клопотання, з урахуванням її правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, позов підлягає задоволенню частково.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності свого рішення.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Під час звернення до суду із цим позовом позивачем сплачено судовий збір на суму 2422, 40 грн.
Відтак, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, а також ту обставину, що вимоги позивача носять немайновий характер та не надається за можливе встановити розмір задоволених вимог до розміру судового збору, суд дійшов висновку, що сплачена позивачем сума судового збору підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Щодо клопотання позивача про розподіл судових витрат та стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 14 000,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, суд зазначає про таке.
Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно з частиною першою статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною сьомою вказаної статті передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 КАС України).
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Верховний Суд у додатковій постанові від 12.09.2018 у справі №810/4749/15 зазначив, що з аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 у справі №826/856/18 зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23.02.2006 суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено в пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, в пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Lavents vs. Latvia» (заява №58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Крім того, у справі «East/West Alliance Limited проти України» Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, пункт 30).
У пункті 269 рішення в цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 5076-VI від 05.07.2012 (далі Закон 5076) договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Таким чином, договір про надання правничої допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Відповідно до статті 30 Закону 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставин Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
На підтвердження фактичного понесення витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру в 14000,00 грн позивачем подано до суду копії: договору про надання правової допомоги № 28092401, акт прийманняпередачі наданих послуг № 28092401 від 28.09.2024.
Дослідивши надані позивачем документи та враховуючи наведені норми права, суд дійшов висновку, що розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на оплату послуг адвоката в даному випадку є співмірним зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами).
До того ж за приписами частини сьомої статті 134 КАС України саме на відповідача покладено обов'язок доведення неспівмірності понесених витрат на оплату правничої допомоги.
При цьому відповідач не подав до суду заперечення на розподіл витрат на правничу допомогу.Отже, відповідачем не було спростовано правомірність заявленого позивачем до стягнення розміру витрат на правничу допомогу.
Ураховуючи викладене, а також фактичний об'єм виконаної роботи, суд вважає обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок Головного управління ДПС у м. Києві в розмірі 10000,00 грн.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною відмову Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) викладену у листі від 22.10.2024 № 057-08/Ш-2782-1380 в розгляді заяви ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку.
3. Зобов'язати Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку по суті та прийняти відповідне рішення за наслідками розгляду цієї заяви.
4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 26199097, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Хрещатик 32 А).
6. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі у розмірі 14000 (чотирнадцять тисяч) грн 00 коп за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 26199097, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Хрещатик 32 А).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.