04 березня 2026 року
м. Київ
суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Мартєва С. Ю.
справа № 922/5241/21
провадження № 12-34гс25
1. Спір у цій справі виник щодо повернення у володіння територіальної громади міста Харкова нежитлових приміщень (далі також - спірне майно), які за наслідком приватизації на підставі спірного пункту 45 додатка до рішення Харківської міської ради (далі - Рада, відповідач 1) 7 скликання від 21 лютого 2018 року № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06 вересня 2018року № 5632-В-С (далі - оспорюваний / первісний договір купівлі-продажу) вибули з її володіння та на цей час після укладення договору купівлі-продажу та договору дарування перебувають у власності у ОСОБА_1 (далі також - відповідач 4).
2. Керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління, відповідач 2), ОСОБА_2 (далі також - відповідач 3) та ОСОБА_1 , стверджуючи, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади поза волею власника, просив (з урахуванням зміни предмета позову): 1) визнати незаконним та скасувати спірний пункт 45 додатка до рішення Ради; 2) визнати недійсним первісний договір купівлі-продажу; 3) витребувати в кінцевого набувача ОСОБА_1 зазначене майно.
3. Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволенні позовупрокурора, оскільки вимоги про визнання незаконним і скасування рішення міської ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна не забезпечують відновлення порушеного права позивача та є неефективними, а задоволення вимоги про витребування в останнього набувача спірного майна не відповідатиме принципу пропорційності, оскільки покладатиме надмірний тягар на особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
4. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким задовольнив позов у частині витребування спірного майна від останнього набувача. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що останній набувач майна повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина ОСОБА_3 , який безоплатно шляхом дарування відчужив це майно під час розгляду судової справи, а тому ОСОБА_1 (батько ОСОБА_3 ) не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна. В іншій частині вимог позову відмовив.
5. ОСОБА_1 у поданій касаційній скарзі висловив незгоду з постановою апеляційного господарського суду та просив її скасувати, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач 4 навів доводи, які сутнісно ґрунтуються, зокрема, на аргументах щодо:
- неврахування апеляційним господарським судом під час задоволення вимоги прокурора про витребування спірного нерухомого майна у ОСОБА_1 добросовісності набуття ним майна, а також того, що зазначена вимога не була обґрунтована самостійними підставами;
- залишення судом апеляційної інстанції поза увагою, що з моменту набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» (з 07 березня 2018 року) позовна давність за вимогою про визнання недійсним договору приватизації становить три місяці, що має застосовуватися і до похідної вимоги про віндикацію;
- помилкового визначення судом апеляційної інстанції моменту початку перебігу позовної давності за вимогою про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України, суперечливості висновків суду в цій частині, а також недослідження судом поданих сторонами доказів та невстановлення обставин справи, пов'язаних з визначенням початку перебігу і закінчення позовної давності за вимогою про витребування майна;
- порушення апеляційним господарським судом прав ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, оскільки в оскаржуваній постанові надано оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, що є підставою для її скасування відповідно до пункту 8 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та направлення справи на новий розгляд.
6. За результатами розгляду справи Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржувану постанову апеляційного суду в частині відмови у визнанні недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу та в частині задоволення вимоги про витребування спірного майна у відповідача 4, направивши справу в цих частинах на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині вимог постанову апеляційного господарського суду змінила, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
7. Поділяємо висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України в частині, яка стосується повноважень суду касаційної інстанції щодо скасування рішення суду із цих підстав, зокрема, про те, що прийняття рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є безумовною обов'язковою підставою скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд, незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась із касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.
8. Також погоджуємось із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому в цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним. При цьому Велика Палата Верховного Суду обґрунтовано зауважила, що апеляційний господарський суд залишив поза увагою, зокрема, що лише за наявності підстав для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності правочину можливе витребування майна у наступних його набувачів за наявності для цього передбачених законом умов.
9. Водночас не можемо погодитися з повнотою та чіткістю мотивувальної частини прийнятої постанови. Вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України мав бути доповненим мотивуванням щодо розмежування підстав оскарження рішення особою, яка не була залучена до участі у справі (оскарження особою рішення, яким безпосередньо вирішено питання про її права, інтереси та (або) обов'язки та оскарження особою рішення з підстав можливості його впливу на права, інтереси та (або) обов'язки особи або коли скаржник констатує, що вирішено про права та/або обов'язки чи інтереси незалученої особи).
10. Крім того, на наше переконання, неприйнятним є висновок Великої Палати Верховного Суду стосовно поняття «рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи» в аспекті застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України, зокрема, про те, що рішенням про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є тільки рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки такої особи.
11. Також, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду залишила без належної уваги доводи скаржника про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо застосування позовної давності у справі (зокрема, щодо початку та закінчення перебігу позовної давності, оцінки пов'язаних із цим доказів, застосування скороченої позовної давності до спірних правовідносин).
12. Окрім того, з нашої точки зору, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду не містить повних та чітких вказівок, які повинен виконати апеляційний господарський суд під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції за результатом нового розгляду справи, зокрема, щодо необхідності надання оцінки добросовісності набуття спірного майна ОСОБА_3 від ОСОБА_2 .
13. З огляду на викладене висловлюємо окрему думку виходячи з таких міркувань.
Короткий зміст і підстави позову та заперечень відповідачів
14. У грудні 2021 року прокурор звернувся до суду з позовом до Ради, Управління, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , в якому (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 09 серпня 2024 року) просив:
- визнати незаконним та скасувати пункт 45 додатка до рішення Ради 7 скликання від 21 лютого 2018 року № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова»;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06 вересня 2018 № 5632-В-С, укладений між Управлінням та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований у Реєстрі нотаріальних дій за № 3055;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, площею 98, 2 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1305037563101), нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9 площею 71,1 кв. м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47 кв. м, загальною площею 118,1 кв. м (реєстраційний номер нерухомого майна 341372563101), розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 (далі - об'єкт приватизації).
15. Позов прокурора мотивований тим, що Рада з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статей 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» прийняла рішення про передачу спірного майна у процесі приватизації шляхом викупу, тому таке рішення і договір купівлі-продажу підлягають визнанню недійсним, а майно має бути витребувано на користь територіальної громади як таке, що вибуло поза волею власника.
16. Відповідачі щодо позову заперечували та заявили про застосування наслідків пропуску позовної давності, оскільки для оспорення договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації (в цьому випадку - спірного майна) Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» встановлено скорочений тримісячний строк, який сплив 06 грудня 2018 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
17. Рішенням від 10 грудня 2024 рокуГосподарський суд Харківської області відмовив у задоволенні позову.
18. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що викуп орендованого спірного майна здійснено з порушенням вимог пункту 1 частини першої статті 182 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Водночас вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, а тому вимога про визнання незаконним та скасування рішення Ради є неефективною, як і вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна.
19. Натомість ефективною є вимога про витребування спірного майна на користь територіальної громади.Для витребування майна на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України визначальним є питання добросовісності / недобросовісності набувача цього майна, оплатності набуття добросовісним набувачем прав на це майно, а також обставини, за яких майно вибуло з володіння власника. Однак прокурор не навів обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що вказані особи знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними цього майна всупереч закону. Тож задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного майна не відповідатиме «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
20. Оскільки у задоволенні позову відмовлено з наведених вище мотивів, питання про позовну давність місцевим господарським судом не вирішувалося.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
21. Східний апеляційний господарський суд постановою від 18 лютого 2025 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 10 грудня 2024 року у справі № 922/5241/21 та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Витребував у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно. В іншій частині позовних вимог відмовив.
22. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що вимоги про визнання незаконним і скасування рішення Ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу не є ефективними, а належним та ефективним способом захисту прав є вимога про витребування майна на користь територіальної громади.
23. Оцінюючи добросовісність кінцевого набувача майна, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що ОСОБА_1 як близька людина ОСОБА_3 повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив це майно, тому відповідач 4 не може вважатися добросовісним набувачем. З огляду на викладене апеляційний господарський суд виснував, що дарувальник, який відчужує спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову про витребування майна, діяв очевидно недобросовісно, тому спірне майно підлягає витребуванню на користь територіальної громади.
24. Щодо заяви відповідачів про застосування позовної давності суд апеляційної інстанції зауважив, що загальна трирічна позовна давність розпочалася з дня реєстрації права - 14 вересня 2018 року, а оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» вона продовжувалася на строк дії такого карантину, позовна давність прокурором на час звернення з позовом у цій справі не є пропущеною.
25. Апеляційний господарський суд визнав безпідставними доводи відповідачів про сплив позовної давності з огляду на її початок з 04 січня 2017 року (дата реєстрації в ЄРДР кримінального провадження № 420172221080000002), зауваживши, що про ці порушення прокурор міг дізнатися лише під час кримінального провадження та отримання відповідних документів на підставі ухвали суду від 06 лютого 2019 року.
26. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним рішення Ради та про визнання недійсним договору, стороною якого позивач не є, не може розпочинатися раніше, ніж з дня прийняття рішення та укладення договору, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до цього моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини першої статті 261 ЦК України.
27. До того ж суд апеляційної інстанції зазначив, що у задоволенні вимог про визнання незаконним та скасування спірного пункту 45 додатка до рішення Ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовлено з підстав обрання неналежного способу захисту, що виключає необхідність застосування до цих вимог позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи скаржника
( ОСОБА_1 )
28. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив постанову апеляційного господарського суду від 10 грудня 2024 рокускасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
29. На обґрунтування підстав касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України ОСОБА_1 посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених:
- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 523/6336/16-ц, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 910/20528/21, визнавши недобросовісним набувачем ОСОБА_3 , однак переклавши всю відповідальність на відповідача 4 та визнавши його також недобросовісним набувачем;
- у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2024 року у справі № 757/52772/21-ц стосовно початку перебігу позовної давності за вимогою про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України. Це спричинило визначення моментом початку перебігу позовної давності день отримання ОСОБА_1 спірного майна за договорами дарування 04 липня 2024 року. Скаржник вважає, що в постанові суду апеляційної інстанції містяться суперечливі висновки щодо дати початку та перебігу позовної давності, яка має обчислюватися з дня реєстрації за ФОП ОСОБА_2 права власності на спірне майно та закінчуватися через три місяці, тобто до введення на території України карантину;
- у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2023 року у справі № 922/4169/19 щодо тривалості позовної давності. Скаржник зазначає, що з моменту набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» (з 07 березня 2018 року) позовна даність за вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації становить три місяці, що має застосовуватися і до похідної вимоги про витребування майна.
30. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, ОСОБА_1 зазначає, що всупереч вимогам статей 86, 236, 237, 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не дослідив подані сторонами докази та не встановив обставини справи, пов'язані з визначенням початку перебігу і закінчення позовної давності за вимогою про витребування майна.
31. Також скаржник вважає, що права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, були порушені судом апеляційної інстанції, оскільки в оскаржуваній постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, чим допустив порушення статті 2 ГПК України, прийнявши рішення про права та інтереси незалученої до участі у справі особи, у тому числі право на звернення до суду із зустрічним позовом з вимогами щодо реституції, що є підставою для скасування постанови відповідно до пункту 8 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України та направлення справи на новий розгляд.
32. Окрім того, скаржник зауважує, що суд апеляційної інстанції порушив норми статей 87, 89 ГПК України, оскільки фактично допитав представника ОСОБА_2 -
ОСОБА_4 як свідка, який діяв як представник за довіреністю дарувальника - ОСОБА_3 , і, пославшись на її слова як доказ, зробив висновок про недобросовісність ОСОБА_1 .
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
(Прокурор)
33. Прокурор у відзиві на касаційну скаргу просить залишити оскаржувану постанову апеляційного господарського суду без змін, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
34. Прокурор зазначає, що суд не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3 , а лише встановив порушення процедури приватизації майна шляхом викупу та недобросовісність наступних набувачів. Також звертає увагу на те, що ОСОБА_3 брав участь у справі як відповідач до прийняття судом заяви прокурора про заміну неналежного відповідача, подавав відзиви та клопотання, отже, був обізнаним про розгляд цієї справи.
35. Окрім того, прокурор зауважує, що не є учасником спірних правовідносин, а зміст оскаржуваного рішення Ради не свідчить про порушення прав та інтересів територіальної громади, про ці порушення прокурор міг дізнатися лише під час кримінального провадження та отримання відповідних документів на підставі ухвали суду від 06 лютого 2019 року. Вважає, що загальна позовна давність, яка застосовується до вимог за віндикаційним позовом, почалася з дня реєстрації прав за ОСОБА_2 і продовжилася на строк дії карантину, отже, не є пропущеною станом на час звернення із цим позовом 31 грудня 2021 року.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
36. Ухвалою від 04 червня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступувід висновків щодо застосування норм права, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22.
37. Колегія суддівКасаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, зауважила, щоположення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України та положення пункту 8 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є подібними щодо процедури вирішення питання наявності / відсутності підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у разі, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі.
38. У питанні щодо застосування положень пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постановах від 03 серпня 2020 року у справі № 910/17662/19 та від 25 листопада 2021 року у справі № 5011-15/1088-2012 зазначив, що одним із доводів скаржника під час касаційного перегляду цих справ було те, що суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі, однак відхилив наведений довід скаржника, виснувавши про те, що він не наділений повноваженнями представляти інтереси іншої особи у судах та вирішувати замість такої особи питання, чи порушені її права, інтереси або обов'язки у зв'язку з прийняттям оскаржуваних рішень у справі.
39. Водночас у постановах від 09 січня 2024 року у справі № 397/389/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 932/1140/21, від 03 серпня 2023 року у справі № 754/1879/22, від 28 червня 2023 року у справі № 637/46/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 521/8184/20 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відхилив доводи скаржника про те, що суди прийняли рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, виснувавши, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; проте така особа не скористалась своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.
40. Однак у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.
41. З урахуванням наведеного колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про різний підхід Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду до застосування положень процесуального законодавства в частині процедури вирішення питання наявності / відсутності підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у разі, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у цій справі.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
42. 04 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою постанову апеляційного господарського суду від 18 лютого 2025 року скасувала в частині, у якій відмовлено в задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та задоволено позовну вимогу про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлових приміщень, а також розподілено судові витрати. У цій частині справу передала на новий розгляд до апеляційного господарського суду. В іншій частині вимог постанову апеляційного господарського суду змінила, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
43. Постанова Великої Палати Верховного, з-поміж іншого, мотивована так.
Щодо поняття «рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи»
43.1. Висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститись у мотивувальній та резолютивній частинах рішення. Ці висновки мають різне значення.
43.2. Процесуальний закон містить норми, які забезпечують, аби судове рішення, ухвалене у справі, не було протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі.
Щодо висновків суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у мотивувальній частині рішення
43.3. Мотивувальна частина містить мотиви рішення суду - відповіді на питання факту (висновки про встановлені обставини, які мають значення для вирішення справи) і питання права (юридична кваліфікація цих обставин, висновки про наслідки, з якими право пов'язує встановлені обставини). Процесуальний закон не допускає, аби ці висновки були протиставлені особі, яка не брала участь у розгляді справи.
43.4. Будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов'язки особи у рішенні суду, яким вирішується приватноправовий спір, з огляду на норми статті 75 ГПК України не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов'язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи.
43.5. Неприпустимим є втручання особи в остаточне рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов'язкової сили.
Щодо висновків суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у резолютивній частині рішення
43.6. Резолютивна частина рішення містить присуд, який в силу обов'язковості судового рішення як конституційної засади судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, стаття 1291 Конституції України) є обов'язковим до виконання.
43.7. Закон не встановлює механізму, який виключав би особу, яка не брала участь у справі, з-під дії судового рішення, якщо таке містить присуд про її права, інтереси та (або) обов'язки (стягує з неї кошти, зобов'язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо).
43.8. Однак процесуальний закон встановлює право на перегляд справи та оскарження судового рішення для особи, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 17 ГПК України). Законодавець визнав очевидно виправданим втручання в остаточне рішення суду для його перегляду з метою не допустити спрямування обов'язкової сили рішення суду на особу, яка не була залучена до участі у справі.
43.9. Ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, становить такий дефект правосуддя, виправлення якого суд вищої інстанції не може поставити в залежність від того, чи скаржиться на нього особа.
43.10. Повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась із касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.
43.11. Стаття 310 ГПК України визначає підстави для повного або часткового скасування рішень і передачі справи повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду. Якщо рішення суду нижчої інстанції лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд в цій частині (якщо її можна відокремити і при цьому висновки у цій частині не становлять частину висновків в іншій частині).
Щодо відступу від висновків Верховного Суду
43.12. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком, викладеним у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22, про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.
43.13. Водночас Велика Палата Верховного Суду відступає від протилежного висновку, викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 квітня 2023 року у справі № 521/8184/20, про те, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; а також схожих висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 910/17662/19.
43.14. Також Велика Палата Верховного Суду уточнює висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108), у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. У цій частині висновок не узгоджується з тими висновками, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду в цій справі, у зв'язку із чим вона відступає від нього.
Щодо аргументу скаржника про те, що апеляційний суд ухвалив рішення про права, інтереси та (або) обов'язки незалученої особи
43.15. Скаржник стверджує, що права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, були порушені судом апеляційної інстанції, оскільки в оскарженій постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі. Як зазначає скаржник, апеляційний господарський суд ухвалив рішення про права та інтереси незалученої до участі у справі особи, у тому числі право на звернення до суду із зустрічним позовом з вимогами щодо реституції.
43.16. Водночас оскаржувана постанова апеляційного господарського суду в мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , що не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки.
Щодо доводів касаційної скарги відповідача 4
Щодо статусу прокурора у справі
43.17. У цій справі прокурор хоча й стверджує про те, що звертається з позовом як самостійний позивач, однак обґрунтовує позов необхідністю захисту інтересів територіальної громади міста Харкова. Про інтерес держави, який би виходив за межі інтересів територіальної громади, у позові не йдеться. А свою роль як позивача прокурор обґрунтовує необхідністю визначити Раду як відповідача, оскільки вона, на його думку, «вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади», іншими словами, порушила ці інтереси.
43.18. Оскільки прокурор у цій справі захищає інтереси територіальної громади міста Харкова, а про недотримання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у скарзі не йдеться, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що прокурор представляє територіальну громаду міста Харкова в особі Ради як колишнього власника об'єкта приватизації і сторону договору купівлі-продажу.
43.19. За таких обставин помилковими є висновки судів про неналежність як способу захисту в цій справі визнання недійсним договору купівлі-продажу. Апеляційний господарський суд помилково ототожнив підходи до визнання недійсним рішення Ради як акта індивідуальної дії, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання шляхом укладення договору купівлі-продажу, і оспорювання самого договору купівлі-продажу.
Щодо вичерпання дії актом органу місцевого самоврядування його виконанням і неефективності його окремого оскарження
43.20. Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки апеляційного суду про те, що не підлягає задоволенню вимога про скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації, на виконання якого було укладеного договір купівлі-продажу і яке було таким чином виконане, вичерпало свою дію і не є правочином з відчуження майна. У цій частині постанову апеляційного суду слід залишити без змін.
43.21. Водночас апеляційний господарський суд помилково застосував цей же підхід також до вимоги про оспорювання самого договору купівлі-продажу, оскільки таке оспорювання здійснюється у цій справі прокурором в інтересах територіальної громади, яка є стороною цього правочину.
Щодо оспорювання правочину про відчуження майна його стороною як підстави вимагати повернення майна
43.22. Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним або недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
43.23. Якщо майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і суд повинен його визнати недійсним.
43.24. У цьому принципова відмінність правовідносин у цій справі від ситуації, за якої власник втратив володіння майном, а інші особи вчиняли стосовно цього майна правочини: власник не є особою, чиє волевиявлення на відчуження майна втілене у відповідному правочині, не є зобов'язаною стороною за іншими правочинами, тому не повинен вимагати визнати їх недійсними, не може втручатись у відповідне договірне зобов'язання, натомість має лише витребовувати у володільця належне йому майно.
43.25. Стосовно ситуації, у якій власник домагається в суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Щодо висновків про недобросовісність набувача майна
43.26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний господарський суд також помилково не врахував, що тільки у випадку, якщо є підстави для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу і, як наслідок, застосування наслідків недійсності правочину, можна витребувати майно у наступних його набувачів за наявності для цього передбачених законом підстав.
43.27. Апеляційний господарський суд помилково вважав, що для застосування положень статті 388 ЦК України має значення лише те, що відповідач 4 набув майно за безвідплатним правочином від свого сина під час розгляду судом цієї справи.
43.28. Суд апеляційної інстанції дійшов категоричного висновку, що «дарувальник, який відчужує спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову прокурором про витребування цього майна, діє очевидно недобросовісно, оскільки уклав договір дарування, який направлений на перешкоджання витребуванню цього майна». Однак за обставин цієї справи першорядне значення має не добросовісність ОСОБА_3 як дарувальника при відчуженні ним об'єкта приватизації на користь свого батька ОСОБА_1 (відповідач 4), а добросовісність набуття ним цього майна від ОСОБА_2 (відповідач 3), за умови, що суд дійде висновку про те, що сама відповідач 3 не є добросовісним набувачем майна і лише за умови визнання недійсним договору купівлі-продажу.
43.29. Оскільки суд апеляційної інстанції помилково вважав, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу є у цій справі неналежним способом захисту, і фактично не розглянув цю вимогу, а, вирішуючи вимогу про витребування об'єкта приватизації у відповідача 4, дійшов висновку про його недобросовісність, неправильно застосувавши статтю 388 ЦК України та засновуючи свої висновки про недобросовісність набувачів спірного майна на недопустимому доказі, Велика Палата Верховного Суду висновує, що оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про витребування об'єкта приватизації.
43.30. Зважаючи на помилковість зазначених висновків апеляційного суду Велика Палата Верховного Суду не вдається до аналізу решти висновків у рішеннях судів, зокрема стосовно визначення початку перебігу позовної давності.
44. З огляду на наведені вище заперечення щодо сформульованих Великою Палатою Верховного Суду висновків у цій справі вважаємо за необхідне в окремій думці зосередити увагу на таких питаннях.
Щодо розмежування підстав оскарження рішення особою, яка не була залучена до участі у справі
45. У прийнятій постанові Велика Палата Верховного Суду обґрунтовано звернула увагу на відмінності випадків, коли «рішення суду може вплинути на права та обов'язки особи» (якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно цієї особи або ця особа може пред'явити вимоги до сторони) та коли має місце «рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи».
46. Однак, на наше переконання, постанову Великої Палати Верховного Суду задля уникнення неоднакового тлумачення судами різниці між «можливим впливом» на права особи та «вирішенням судом питання» про її права слід було доповнити також мотивуванням щодо розмежування підстав для оскарження рішення особою, яка не була залучена до участі у справі.
47. На нашу думку, Великій Палаті Верховного Суду необхідно було зауважити, що питання про те, чи є судове рішення таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, слід вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту такого судового рішення.
48. За приписами процесуального законодавства, судове рішення, оскаржуване з підстав ухвалення його про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, повинне безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція) положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
49. Тобто в оскаржуваному судовому рішенні суд мав би розглянути і вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення є скаржник, або мало б бути судження про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
50. Натомість якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на права, та / або інтереси, та / або обов'язки особи, незалученої до участі у справі, або лише констатує, що вирішено про права, та / або обов'язки, та / або інтереси незалученої особи, то такі посилання, на наше переконання, не можуть бути достатньою підставою для скасування судового рішення згідно з пунктом 8 частини першої статті 310 ГПК України [пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України, пунктом 4 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)].
51. Відсутність чіткого розмежування, на нашу думку, на практиці може зумовлювати те, що будь-який опосередкований інтерес незалученої особи розглядатиметься як безумовна підстава для скасування судового рішення. Подібне вочевидь створює загрозу для стабільності цивільного обороту та нівелює принцип остаточності судового рішення (res judicata).
52. Ураховуючи наведене, вважаємо, що постанова Великої Палати Верховного Суду повинна бути доповнена мотивуванням, що в аспекті оскарження рішення з підстав, визначених пунктом 8 частини першої статті 310 ГПК України (пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України, пунктом 4 частини другої статті 353 КАС України), під прийняттям судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, слід розуміти лише безпосереднє вирішення судом спору про право у правовідносинах, учасником яких є така особа, або наявність у судовому рішенні судження про її права, інтереси та (або) обов'язки у відповідних правовідносинах. Сама по собі констатація скаржником того, що оскаржуване рішення може вплинути на його права чи інтереси, або лише формальне посилання на вирішення його прав без належного обґрунтування безпосереднього втручання в його правову сферу не є достатньою підставою для скасування судового рішення на підставі зазначених процесуальних норм.
Щодо висновку про те, що підставою для скасування судового рішення за пунктом 8 частини першої статті 310 ГПК України є ухвалення рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі, лише у разі якщо такі висновки викладені в резолютивній частині судового рішення
53. Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду виснувала, що рішенням про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є тільки рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки такої особи. Водночас якщо висновки суду про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, містяться лише в мотивувальній частині судового рішення, то суд касаційної інстанції не має підстав для скасування цього рішення суду на підставі пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.
54. Утім, такий підхід, на наше переконання, є не лише хибним, а й таким, що суперечить принципу юридичної визначеності та призводить до рестриктивного (обмежувального) звуження змісту процесуальної норми та її застосування.
Щодо рестриктивного (обмежувального) звуження змісту процесуальної норми та її застосування
55. Відповідно до положень пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, пункту 4 частини другої статті 353 КАС України) судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
56. Звертаємо увагу на те, що законодавець у пункті 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункті 8 частини першої статті 411 ЦПК України, пункті 4 частини другої статті 353 КАС України) жодним чином не звужує (не обмежує) сферу дії норми лише «резолютивною частиною судового рішення». Водночас текстуально вжите законодавцем поняття «суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі» стосується саме результату судового розгляду, а не його оформлення в конкретній частині судового документа.
57. За статтями 18, 232 - 234, 236 - 238 ГПК України (статтях 18, 258 - 260, 263 - 265 ЦПК України, статтях 241, 242, 246, 248 КАС України) судовим рішенням у розумінні цих норм є обов'язковий, вмотивований акт правосуддя, ухвалений іменем України, який вирішує спір по суті (або процесуальне питання), відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а також забезпечує остаточне правове регулювання спірних відносин.
58. Тобто судове рішення є єдиним та цілісним актом правосуддя, в якому мотивувальна та резолютивна частини перебувають у нерозривному логічному зв'язку, а поділ рішення на ці частини є формою структурування судового розсуду, а не способом розмежування юридичної сили рішення.
59. За своєю суттю мотивувальна частина є змістовною основою судового рішення, яка зумовлює правовий зміст його резолютивної частини. Резолютивна частина не має самостійного правового значення окремо від мотивувальної, оскільки є лише стислим правовим підсумком, що ґрунтується на обставинах та висновках, розкритих у мотивувальній частині. У своїй сукупності ці частини забезпечують єдність, визначеність та обґрунтованість судового рішення як цілісного акта правосуддя.
60. Натомість визначення рішенням про права свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, лише рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки такої особи, на практиці впроваджує підхід, за якого мотивувальна частина судового рішення фактично розглядається «доповненням», яке не має правових наслідків. Зазначене прямо нівелює положення процесуальних норм щодо преюдиційності, згідно з якими саме в мотивувальній частині рішення викладаються обставини, що не підлягають доказуванню під час розгляду іншої справи.
61. Такий підхід вочевидь є надмірно формальним та не відповідає завданням і основним засадам господарського (цивільного / адміністративного судочинства), адже фактично ставить особу, про права, інтереси, обов'язки якої суд прийняв рішення та яка не була залучена до участі у справі,у стан «преюдиційної пастки» без реальної можливості спростування висновків суду в апеляційному чи касаційному порядку, перетворюючи право на апеляційне / касаційне оскарження судових рішень на ілюзорне (теоретичне).
62. Однак, на наше переконання, для цілей застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України) визначальним є саме зміст висновків суду, а не їх місце в структурі рішення.
63. Тому вважаємо, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститися в мотивувальній та резолютивній частинах рішення. Такі висновки можуть мати різне значення та ступінь конкретизації, проте обов'язковою їх ознакою є прямий безпосередній вплив у рішенні суду на права, та/або інтереси, та/або обов'язки особи, незалученої до участі у справі, в мотивувальній та/або резолютивній його частинах.
64. Подібний критерій кореспондує самій меті законодавчого припису щодо безумовного скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), наслідком якого є направлення справи на новий розгляд саме для виправлення допущених порушень процесуальних прав (у разі наявності таких обставин), забезпечення скаржнику можливості взяти участь у розгляді справи та скористатися процесуальними можливостями для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи.
65. Ураховуючи наведене, вважаємо, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи або в резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, незалучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що слідують зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не можна брати до уваги.
66. Такий правовий висновок є усталеним у судовій практиці та неодноразово був викладений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 12 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г, від 27 лютого 2019 року у справі № 910/21894/16, від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21, від 21 серпня 2024 року у справі № 914/2444/23 тощо. Підстав для відступу від цього висновку (його уточнення), на наше переконання нема.
Щодо відступу від усталеної судової практики
67. Укотре вважаємо за потрібне акцентувати увагу на тому, що впродовж тривалого періоду часу, починаючи з практики Верховного Суду України, Вищого господарського суду України та продовжуючи правовими позиціями Верховного Суду, у судовій практиці був сформований усталений підхід щодо застосування норм процесуального права, за яким безумовною підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного суду є прийняття судом рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
68. За наведеним підходом рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб [див., з-поміж іншого, постанови Верховного Суду України від 24 червня 2008 року у справі № 3-2424кс08, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1135гс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 3-287гс16, від 04 жовтня 2017 року у справі № 3-659гс17, постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2008 року у справі № 02-4-2/189-2/216, від 28 липня 2010 року у справі № 26/214/10, від 25 січня 2011 року у справі № 2-1/6301.1-09(2-21/9811-2008), від 12 грудня 2017 року у справі № 914/740/17, постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 12 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г, від 27 лютого 2019 року у справі № 910/21894/16, від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21, від 21 серпня 2024 року у справі № 914/2444/23, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 592/14561/18, від 08 травня 2023 року у справі № 2-6099/11, постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 тощо].
69. Тобто визначальною ознакою за цим підходом був зміст висновків - чи зачіпають вони права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, а не їх викладення саме в резолютивній частині судового рішення.
70. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (див. рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»).
71. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними [див. рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі "С.В. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. THE UNITED KINGDOM)].
72. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права [див. справу «Юнедік проти Франції» (Unedic v. France) № 20153/04, 2008 рік], відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами [див. справу «Атанасовський проти Північної Македонії» (Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03, 2002 рік], непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності [справа «Беян проти Румунії» (Beian v. Romania), № 30658/05, 2007 рік].
73. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
74. За частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
75. За усталеним підходом задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. висновок у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17).
76. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають врахувати національні суди; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
77. Положення частини четвертої статті 302 ГПК України свідчать, що має існувати необхідність відступу, яка виникає з певних об'єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані, до того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування. Відступ від правових позицій Великої Палати Верховного Суду, які були сформовані нещодавно, з одного і того ж питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо немає вагомих змін у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, якщо такий відступ не пов'язаний із суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.
78. Наголошуємо на тому, що з часу формування наведених правових висновків зміст норм процесуального права (незважаючи на викладення процесуальних кодексів у нових редакціях), які визначали безумовною підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного суду прийняття рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, фактично не змінився. Жодних свідчень того, що зазначена вище усталена практика призвела до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого раніше висновку, немає.
79. ЄСПЛ у рішенні від 06 лютого 2025 року у справі «ТОВ «Укркава» проти України» акцентував увагу на тому, що суд не може виключати, що навіть у ситуації усталеної практики з відповідного питання вищий національний суд може правомірно змінити тлумачення, якщо це виправдано важливими міркуваннями та якщо воно застосоване з належним урахуванням його впливу на вже існуючі ситуації [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 26 січня 2023 року у справі «Вальверде Дігон проти Іспанії» (Valverde Digon v. Spain)]. При цьому ЄСПЛ зауважив, що Велика Палата Верховного Суду не згадала жодних серйозних несприятливих наслідків, які виникли, для обґрунтування такої радикальної зміни тлумачення, як оскаржуване у цій справі. Верховний Суд також не розглянув наслідків свого нового тлумачення щодо існуючих ситуацій і відповідно юридичної визначеності.
80. На наше переконання, Велика Палата Верховного Суду наведеного не врахувала та за відсутності передумов для зміни усталеної та послідовної судової практики фактично відступила від цих висновків в імпліцитний спосіб, оскільки обмежила можливість застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), сформулювавши підхід, за яким рішенням про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є тільки рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки такої особи.
81. Такий кардинальний відхід від принципу stare decisis (стояти на вирішеному) є припустимим лише задля кращого захисту прав людини, а не для створення додаткових перепон для доступу до суду. У цьому випадку такі підстави вочевидь відсутні, адже, навпаки, новосформований підхід звужує права особи, щодо якої суд ухвалив рішення про права та інтереси, але яка не була залучена до участі у справі, на апеляційний чи касаційний перегляд такого рішення та його подальше скасування.
Щодо ризиків можливих зловживань та створення преюдиційних фактів, їх спростування
82. Переконані, що сформований більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду підхід до застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, пункту 4 частини другої статі 353 КАС України) потенційно відкриває шлях для зловживання процесуальними правами з боку недобросовісних учасників справи, оскільки дозволятиме ініціювати «дружні» процеси, головною метою яких є не вирішення реального спору, а отримання судового рішення, що фактично визначає права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі.
83. Зазначений підхід суттєво нівелює процесуальну спроможність спростовування обставин, встановлених в судовому рішенні щодо незалученої до участі у справі особи, адже звужує перегляд такого рішення відсутністю безпосереднього вирішення питання про права, інтереси або обов'язки такої особи в резолютивній частині цього рішення.
84. Вважаємо, що сформований висновок фактично може стати інструментом для обходу законних процедур захисту та засобом створення «штучних прецедентів». Наприклад, у мотивувальній частині рішення може встановлюватись фіктивність договору з третьою особою, визначатись обсяг заборгованості або підтверджуватись право власності, які пізніше будуть використані як безспірні факти в інших процесах; висновок суду про незаконність володіння майном особою, яка не є стороною у справі, викладений у мотивувальній частині, може стати підставою для неправомірних дій реєстраторів у суміжних правовідносинах тощо.
85. Вочевидь наслідком впровадження цього підходу стане неминуча конкуренція судових рішень, що призводитиме до ситуацій, коли висновки про права чи факти у мотивувальній частині одного рішення суперечитимуть судовому рішенню в іншій справі, у якій ця ж особа намагатиметься захистити свої права. Подібна конкуренція нівелює принцип юридичної визначеності (legal certainty), оскільки створює неузгодженість у правозастосуванні та позбавляє особу дієвого механізму усунення суперечностей між судовими рішеннями шляхом їх оскарження в апеляційному / касаційному порядках.
86. До того ж наведений підхід створює передумови «процесуального імунітету» для помилок суду, якщо вони допущені в мотивувальній частині судового рішення, яка де-факто залишатиметься поза контролем суду вищої інстанції, попри їхній визначальний вплив на права третіх осіб.
87. Ураховуючи наведене, вважаємо, що впроваджений підхід фактично легітимізує можливість прийняття рішень про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, у мотивувальній частині рішення без настання жодних процесуальних наслідків для такого рішення. Вочевидь подібне було б неможливим у разі дотримання усталеного підходу, за яким рішенням про права, інтереси та (або) обов'язкинезалученої особи визнаються й ті судові рішення, в яких відповідні висновки містяться в мотивувальній частині (див. для прикладу та ілюстрації наводимо справу № 990SCGC/43/25, у якій розглядалось питання притягнення судді до дисциплінарної відповідальності ВРП у вигляді звільнення з посади, в тому числі у зв'язку з порушеннями, пов'язаними з висловленими ним твердженнями, міркуваннями та висновками саме у мотивувальних частинах судових рішень).
88. На наше переконання, цілком очевидно, що застосоване Великою Палатою Верховного Суду тлумачення норм та сформований підхід, за яким рішенням про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є лише рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про такі права чи обов'язки, порушує логічну цілісність судового рішення, правових наслідків мотивувальної та резолютивної частин рішення, і не забезпечує розумної передбачуваності правозастосування.
89. Впровадження такого підходу, на нашу думку, призведе до системної процесуальної неузгодженості на стадії апеляційного та касаційного перегляду, оскільки створює штучні перепони для реалізації права на судовий захист особами, чиї права, інтереси та (або) обов'язки були предметом фактичного вирішення у прийнятому судовому рішенні. Переконані, що зазначене згодом зумовить об'єктивну необхідність уточнень, конкретизації або й прямого відступу від цих висновків, оскільки вони вступають у пряму суперечність із суттю права на справедливий суд та принципом ефективності судового захисту.
Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині оцінки аргументів учасників справи
90. Зі змісту поданої касаційної скарги ОСОБА_1 вбачається, що відповідач 4 обґрунтував наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції через наведення, зокрема, таких аргументів:
- неврахування апеляційним господарським судом під час задоволення вимоги прокурора про витребування спірного нерухомого майна у ОСОБА_1 добросовісності набуття ним майна, а також що зазначена вимога не була обґрунтована самостійними підставами;
- залишення судом апеляційної інстанції поза увагою, що з моменту набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» (з 07 березня 2018 року) позовна давність за вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації становить три місяці, яка має застосовуватися і до похідної вимоги про витребування майна;
- помилкове визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогою про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України, суперечливість висновків суду в цій частині, а також недослідження судом поданих сторонами доказів та невстановлення обставин справи, пов'язаних з визначенням початку перебігу і закінчення позовної давності за вимогою про витребування майна;
- порушення апеляційним господарським судом прав ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, оскільки в оскаржуваній постанові надано оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, що є підставою для її скасування відповідно до пункту 8 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України та направлення справи на новий розгляд.
91. Відповідно до положень підпункту «а» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на неї.
92. Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте, зважаючи на прецедентну практику ЄСПЛ, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були «почуті».
93. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення від 03 липня 2014 року у справі «Мала проти України», заява № 4436/07, від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», заява № 5231/04).
94. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, наданих сторонами [рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands)].
95. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду [рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) та у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz- Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 року].
96. У рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» (Kraska v. Switzerland) вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті» тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
97. У рішенні від 24 листопада 2024 року у справі «Гадасюк проти України»
(Case of Gadasyuk v. Ukraine), ухваленому за результатами розгляду заяви № 39366/23, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення.
98. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов'язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідних та важливих аргументів, викладених заявницею. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення.
99. Утім постанова Великої Палати Верховного Суду не повною мірою відповідає вимогам частини першої статті 315 ГПК України, оскільки не містить мотивів прийняття або відхилення важливих аргументів, викладених у касаційній скарзі, про що зазначено вище.
Щодо позовної давності у правовідносинах, пов'язаних з приватизацією державного та комунального майна
100. Слід зауважити, що спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з приватизацією комунального майна міста Харкова шляхом його викупу орендарем.
101. Відповідно до частини першої статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
102. З 07 березня 2018 року набув чинності Закон України від 18 січня 2018 року № 2269 «Про приватизацію державного і комунального майна», на підставі якого втратили чинність Закон України від 06 березня 1992 року № 2171-XII «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Закон України від 04 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» (які були чинними на момент прийняття Радою рішення від 21 лютого 2018 року № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова»).
103. Статтею 30 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» передбачені особливості розгляду спорів щодо приватизації державного або комунального майна, зокрема визначено, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійснимирезультатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці (абзац другий частини другої).
104. Згідно з пунктом 2 розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизація (продаж) об'єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону.
105. Проте наведений пункт розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» встановлює і винятки із цього загального правила.
106. Таким винятком, зокрема, є випадок, коли після завершення процедури продажу відбувається оформлення договору купівлі-продажу (абзац третій пункту 2 розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна»).
107. Водночас пункт 2 розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону передбачає винятки щодо застосування положень законодавства про приватизацію саме стосовно здійснення та завершення самої процедури приватизації об'єктів, та не може застосовуватися до норм цього Закону, якими встановлено строк позовної давності для звернення з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації.
108. На наше переконання, наведені норми не можна тлумачити як такі, що виключають застосування спеціальної позовної давності, встановленої цим же Законом.
109. Таким чином, з моменту набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» (з 07 березня 2018 року) позовна давність для звернення з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці (див., висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2023 року у справі № 922/4169/19, від 18 жовтня 2023 року у справі № 922/239/22, від 05 лютого 2025 року у справі № 922/646/22, від 09 липня 2025 року у справі № 922/534/2, від 29 липня 2025 року у справі № 922/2069/21, від 05 серпня 2025 року у справі № 922/5248/21).
110. У цій справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимоги про визнання договору недійсним з підстав обрання прокурором неналежного способу захисту, а щодо вимоги про витребування майна - застосував загальну позовну давність, вважаючи її продовженою з огляду запровадження на всій території України карантину з 12 березня 2020 року.
111. Водночас, як зазначалось, у поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 наголошував на помилковості визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності, суперечливості висновків суду в цій частині, недослідженні поданих сторонами доказів, а також на тому, що за вимогою про визнання недійсним договору приватизації (та похідної вимоги про віндикацію) треба застосовувати спеціальну позовну давність тривалістю у три місяці згідно із Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна».
112. Вважаємо, що надання оцінки наведеним доводам скаржника потребувало особливої уваги суду, оскільки застосування позовної давності забезпечує юридичну визначеність і остаточність (res judicata), захищаючи потенційних відповідачів від прострочених позовів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
113. Однак, попри те що скаржник наголосив на цьому в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду фактично оминула увагою та оцінкою його доводи в частині застосування апеляційним господарським судом норм про позовну давність.
Щодо повноти мотивувальної частини прийнятої постанови в частині вказівок, що має виконати суд апеляційної інстанції
114. Відповідно до частини другої статті 315 ГПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
115. Згідно із підпунктом «г» пункту 3 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема, дій, що їх повинні виконати суд першої та (або) апеляційної інстанції у разі скасування судового рішення і передачі справи на новий розгляд.
116. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 316 ГПК України).
117. Звертаємо увагу на те, що повторний розгляд справи відрізняється від первинного необхідністю усунення допущених при судовому розгляді порушень чи виниклих недоліків.
118. Тобто суд касаційної інстанції, встановивши під час касаційного перегляду справи відповідні порушення чи недоліки в ухваленій постанові про направлення справи на новий розгляд, акцентує на них увагу та зазначає порядок їх усунення, який пов'язаний з необхідністю проведення нового розгляду справи. Якщо для правильного вирішення справи необхідно встановити певні обставини і перевірити докази, то касаційний суд повинен конкретизувати, що саме потрібно встановити та які докази дослідити.
119. Однак, на наше переконання, мотивувальна частина ухваленої постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі вимогам повноти та чіткості не відповідає, оскільки не містить вказівок, які повинен виконати апеляційний господарський суд під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції за результатом нового розгляду справи, зокрема, щодо надання оцінки добросовісності набуття спірного майна ОСОБА_3 від ОСОБА_2 .
Щодо добросовісності набувача майна
120. Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
121. Текстуальний аналіз статті 330 ЦК України свідчить, що відсутність в особи права відчужувати річ не є безумовною підставою для витребування майна у його набувача.
122. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, за частиною першою цієї статті якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
123. Окрім того, майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане: 1) у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна, - стосується правовідносин, що виникли після 28 березня 2022 року, тобто після набрання чинності Законом від 01 грудня 2022 року № 2792-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб'єктів державного сектору економіки», яким частина друга статті 388 ЦК України була доповнена абзацом другим.
124. До того ж згідно зі статтею 389 ЦК України не можуть бути витребувані від добросовісного набувача гроші, а також цінні папери на пред'явника, що існують у паперовій формі.
125. На основі системного аналізу положень статей 388, 389 ЦК України, на наше переконання, можна виокремити такі самостійні форми віндикаційного імунітету:
1) загальний імунітет добросовісності - неможливість витребування майна в добросовісного оплатного набувача за винятком трьох визначених у частині першій статті 388 ЦК України випадків;
2) імунітет ex iudicio - неможливість витребування майна в добросовісного набувача, якщо таке майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень (абзац перший частини другої статті 388 ЦК України);
3) імунітет ex peculiari rei - неможливість витребування в добросовісного набувача грошей, а також цінних паперів на пред'явника, що існують у паперовій формі (стаття 389 ЦК України);
4) приватизаційний імунітет - неможливість витребування в добросовісного набувача майна, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна (абзац другий частини другої статті 388 ЦК України), - стосується правовідносин, що виникли після 28 березня 2022 року, тобто після набрання чинності Законом від 01 грудня 2022 року № 2792-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб'єктів державного сектору економіки», яким частина друга статті 388 ЦК України була доповнена абзацом другим.
126. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець узалежнює насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц).
127. Отже, наявність у власника права на віндикацію (витребування майна із чужого незаконного володіння від добросовісного набувача) залежить передусім від того, на якій підставі чи за її відсутності набувач заволодів спірним майном і, відповідно, чи є такий набувач добросовісним, а також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у володіння, оскільки коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є обмеженим [див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 16 квітня 2025 року у справі № 921/2/21(921/744/21), від 17 липня 2025 року у справі № 916/2762/20, від 04 листопада 2025 року у справі № 908/17/24(908/2962/24)].
128. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що належна перевірка добросовісності набувача є визначальною не лише для застосування віндикації, а й для оцінки пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Судові рішення, постановлені без такої перевірки, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності (пункт 5.64 постанови Великої Палати від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19).
129. У справі, що розглядається, суд першої інстанції визнав добросовісним набуття майна ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у зв'язку із чим відмовив у витребуванні спірного майна у відповідача 4.
130. Водночас апеляційний господарський суд, скасовуючи це рішення, зосередився виключно на «безоплатності» передачі майна від сина ( ОСОБА_3 ) до батька ( ОСОБА_1 ), вважаючи це достатньою підставою для недобросовісності.
131. Такий підхід апеляційного господарського суду, на нашу думку, є помилковим, оскільки висновок про недобросовісність через безоплатність дарування міг бути правильним лише у випадку, якби майно витребовувалося безпосередньо у першого набувача за безоплатним правочином. Водночас апеляційний суд, на порушення статей 86, 269 ГПК України, не надав жодної оцінки добросовісності первинного набуття майна ОСОБА_3 від ОСОБА_2 .
132. Встановлення обставин щодо добросовісності або недобросовісності кожного набувача в ланцюгу відчуження майна є визначальним для правильного застосування статті 388 ЦК України та забезпечення принципу пропорційності втручання у право власності кінцевого набувача.
133. З урахуванням наведеного вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду, направляючи справу на новий розгляд, мала б чітко визначити обов'язок суду надати оцінку добросовісності набуття спірного майна ОСОБА_3 від ОСОБА_2 .
134. Тож, на наше переконання, мотивувальна частина постанови Великої Палати Верховного Суду не відповідає критеріям повноти та чіткості, оскільки не містить обов'язкових вказівок щодо дослідження обставин, які є фундаментальними для правильного застосування статті 388 ЦК України та справедливого балансу інтересів держави і приватних осіб.
135. Поділяючи рішення Великої Палати Верховного Суду в частині направлення справи на новий розгляд, категорично не погоджуємося з повнотою мотивувальної частини, а також зі сформульованими в ній висновками в аспекті звуження процесуальних гарантій осіб, що не були залучені до участі у справі, та залишення без належної оцінки ключових доводів касаційної скарги.
136. Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була:
1) доповнити мотивувальну частину постанови висновками щодо розмежування підстав оскарження рішення особою, яка не була залучена до участі у справі (оскарження особою рішення, яким безпосередньо вирішено питання про її права, інтереси, та (або) обов'язки та оскарження особою рішення з підстав можливості його впливу на права, інтереси, та (або) обов'язки особи або коли скаржник констатує, що вирішено про права та/або обов'язки чи інтереси незалученої особи);
2) підтвердити усталений підхід, за яким рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, є рішення, яке містить відповідні висновки в мотивувальній частині або в резолютивній частині якого суд прямо зазначив про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи;
3) надати оцінку доводам касаційної скарги відповідача 4, зокрема щодо позовної давності (а саме, початку перебігу позовної давності, суперечливості висновків суду в цій частині, недослідженню поданих сторонами доказів, а також тому, що за вимогою про визнання недійсним договору приватизації (та похідної вимоги про віндикацію) має застосовуватися спеціальна позовна давність тривалістю у три місяці згідно із Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна»);
4) надати чітку вказівку суду апеляційної інстанції про необхідність під час нового розгляду дослідити добросовісність набуття спірного майна ОСОБА_3 від ОСОБА_2
137. Переконані, що у Великої Палати Верховного Суду були не було підстав для відступу від висновків, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108), у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи.
Судді:О. О. Банасько
С. Ю. Мартєв