07 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 642/1023/23
провадження № 51-1951км23
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
ГоловуючогоОСОБА_1 ,
СуддівОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю: секретаря судового засідання засудженої захисника прокурора ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції) ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
розглянув у судовому засіданні касаційні скарги захисника ОСОБА_8 та засудженої
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки м Ізюм Харківської області,
на вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2024 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року.
Оскаржені судові рішення
1. Оскарженим вироком, залишеним без змін апеляційним судом, ОСОБА_5 засуджено до позбавлення волі:
за частиною 2 статті 111 Кримінального кодексу України (КК) - на строк 15 років з конфіскацією майна;
за частиною 7 статті 111-1 КК - на строк 12 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 15 років з конфіскацією майна.
2. За сукупністю злочинів відповідно до частини 1 статті 70 КК їй визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна і з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 15 років.
3. Суд визнав доведеним, що вона, будучи громадянином України і працівником правоохоронного органу, приблизно в квітні 2022 року на окупованій території м. Ізюма добровільно зайняла посаду слідчого у «Народной милиции», яка пізніше перейменована в «Отделение полиции № 2 (дислокация г. Изюм) Управления внутренних дел Военно-гражданской администрации Харьковской области», в якому до вересня 2022 року проводила слідчі дії з метою розслідування злочинів на території м. Ізюма.
4. Таким чином, вона добровільно зайняла посаду в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, що суд кваліфікував як перехід на бік ворога в період збройного конфлікту в умовах воєнного стану та колабораційну діяльність.
Вимоги і доводи касаційних скарг
5. Сторона захисту, посилаючись на пункти 1 та 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), просить скасувати оскаржені рішення і призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
6. В обґрунтування своїх вимог захист зазначає, що:
суди послалися на різні періоди співпраці засудженої з окупаційною владою: «з 01 квітня по 08 червня 2022 року», «з 01 травня по 08 червня 2022 року», «в середині червня 2022 року», «з червня по вересень 2022 року»;
не спростовано тверджень засудженої про те, що вона співпрацювала з окупаційною владою під впливом залякування, фізичного та психологічного тиску;
у справі відсутні документи, які б свідчили про волевиявлення засудженої служити в органах окупаційної влади;
засуджена на час подій не набула статусу поліцейської в розумінні статті 17 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки не складала присяги;
засуджена звільнена з посади поліцейського з 29 квітня 2022 року, а отже на момент початку співробітництва з окупаційною владою 17 червня 2022 року не була працівником правоохоронного органу;
засуджену двічі притягнуто до відповідальності за одне й те саме правопорушення, адже інкриміновані діяння в повній мірі охоплюються складом колабораційної діяльності, і не містять ознак державної зради.
7. На переконання сторони захисту, суди обох інстанцій істотно порушили вимоги статей 17, 22, 42, 94 КПК, безпідставно відмовивши у допиті свідків, які співпрацювали з окупаційною владою, і в призначенні психологічної та судово-медичної експертизи засудженої для підтвердження примусу та пережитих катувань, що має суттєве значення для з'ясування факту добровільності її дій та призначення покарання.
Позиції учасників касаційного розгляду
8. Сторона захисту підтримала доводи скарг та просили їх задовольнити.
9. Прокурор заперечила проти задоволення скарг, вважаючи судові рішення законними і обґрунтованими.
Оцінка Суду
10. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені сторонами доводи, Суд дійшов висновку, що скарги слід задовольнити частково.
11. Один з ключових доводів сторони захисту в ході провадження і, зокрема, в апеляційній скарзі полягав у тому, що сторона обвинувачення не довела добровільності дій засудженої, яка перебувала під контролем окупаційної влади і погодилась на співпрацю під впливом фізичного, психологічного насилля, погроз та примусу.
12. Суд неодноразово зазначав, що відповідальність за колабораційну діяльність в умовах окупації настає у разі добровільного, тобто з власної волі та за відсутності фізичного чи психічного примусу або крайньої необхідності, зайняття у відповідних органах посади з метою спричинити шкоду українській державі; якщо особа здійснювала відповідні дії під будь-яким примусом, склад колабораційної діяльності, зокрема, і передбаченої частиною 7 статті 111-1 КК відсутній[1].
13. Таким чином, добровільність дій, згаданих у частині 7 статті 111-1 КК, є обов'язковою ознакою цього злочину і має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом.[2]
14. Суд першої інстанції дійшов висновку про добровільність співпраці засудженої з органами окупаційної влади на підставі показань ряду свідків. Зокрема свідок ОСОБА_9 бачив засуджену разом з військовими окупаційних сил, які йшли по місту, обходячи адміністративні будівлі, і ніяка примусова або фізична сила до неї не застосовувалася. Кілька свідків, які були присутні під час здійснення засудженою слідчих дій, стверджували, що між нею і іншими представниками окупаційної влади були дружні відносини, звичайне спілкування, що вона поводила себе без будь-якого тиску, в доброзичливій обстановці, була спокійна і погроз в її бік не було.
15. У той же час в ході провадження у цій справі сторона захисту послідовно заявляла про погане поводження, застосоване до засудженої представниками окупаційних сил з метою примусити її до співпраці.
16. Під час судового розгляду ряд свідків стверджували, що засуджену, як і кількох інших осіб, що мали стосунок до поліції, «забрали», вона повернулася через три або чотири дні і повідомила, що її переконували працювати в поліції, тримали «на підвалі», вивозили в ліс, стріляли з вогнепальної зброї біля голови. Свідки бачили на її тілі синці та інші ушкодження, порваний одяг. Лікар, до якого вона звернулась, підтвердила в суді наявність в неї тілесних ушкоджень і пошкодження вуха, а також повідомила, що вона мала дуже пригнічений психологічний стан та говорити зайве мабуть боялась.
17. Свідок ОСОБА_10 також повідомила, що військові РФ шукали поліцейських та спонукали їх до співпраці, а свідок ОСОБА_9 стверджував, що його як співробітника Ізюмського РУП два рази забирали на підвал, пропонували співпрацю, надати інформацію щодо особового складу, давали кілька днів на роздуми, потім знов забирали. Обидва ці свідки були представлені стороною обвинувачення, і суди попередніх інстанцій не лише не вбачали підстав для сумніву у їх показаннях, але й ґрунтували на цих показаннях висновок про винуватість засудженої.
18. Ці показання, оцінені в сукупності з загальновідомими фактами щодо обстановки окупації в Ізюмі, а також висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Україна і Нідерланди проти Росії»[3]щодо адміністративної практики окупаційної влади на окупованих території України, свідчать про небезпідставність заяви засудженої про погане поводження.
19. Суд неодноразово повторював, з посиланням на практику ЄСПЛ, що коли особа небезпідставно заявляє про погане поводження з нею під час перебування під контролем агентів держави, така заява вимагає ефективного офіційного розслідування.[4] Оцінка того, наскільки розслідування відповідало вимогам статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), здійснюється за кількома параметрами, серед яких: невідкладність розслідування, адекватність вжитих заходів, участь потерпілого у розслідуванні та незалежність органу розслідування. Всі ці елементи взаємопов'язані і в сукупності дають можливість оцінити, наскільки розслідування було ефективним.[5]
20. В цій справі не йдеться про погане поводження з боку представників державних органів України. Однак Суд зазначає, що зобов'язання за статтею 3 Конвенції провести ефективне розслідування заяви не обмежується лише випадками поганого поводження з боку її агентів.[6] Наприклад, у справі Cwik v. Poland ЄСПЛ встановив, що використання в суді будь-яких доказів, отриманих внаслідок катувань, вчинених навіть приватними особами, робить судовий розгляд у цілому автоматично несправедливим у розумінні статті 6 Конвенції.[7]
21. Державні органи не звільняються від зобов'язання провести ефективне розслідування заяви про погане поводження лише через те, що воно приписується представникам окупаційних сил. В обставинах цієї справи це зобов'язання трансформується в обов'язок національних органів ретельно перевірити таку заяву в контексті обґрунтованості версії про добровільність дій засудженої.
22. Вимога провести розслідування заяви про вчинення інкримінованих дій внаслідок поганого поводження з боку представників окупаційної влади у цьому випадку випливає не лише з вимог статті 3 Конвенції, але й з вимоги довести поза розумним сумнівом кожен елемент злочину, у якому обвинувачується особа.[8]Висновок про винуватість особи у колабораційній діяльності може бути зроблено, лише якщо така заява безсумнівно спростована стороною обвинувачення під час розслідування, що відповідає вимогам ефективності.
23. Тому вимоги до ефективного розслідування, згадані в пункті 19 вище, є застосовними і у випадку, коли особа, що обвинувачується у добровільній колаборації з окупаційною владою, заявляє про вчинення інкримінованих дій внаслідок поганого поводження.
24. Суд, оцінюючи докази, надані стороною обвинувачення з метою спростування заяви особи про вимушеність її дій в умовах окупації, має оцінити ефективність проведеного розслідування такої заяви для висновку про достатність і переконливість наданих доказів.
25. Оскаржені рішення не містять будь-якого аналізу заходів, які сторона обвинувачення здійснила для розслідування цих заяв, та результатів такого розслідування, а також висновку, чи вчинила сторона обвинувачення усі розумні заходи для спростування заяви про примус, враховуючи наявність численних непрямих доказів такого поводження. Суд відзначає, що у рішеннях судів попередніх інстанцій не згадано навіть детального допиту засудженої щодо обставин такого поводження, який давав можливість стороні обвинувачення визначити напрямки розслідування її заяви, зокрема, і через отримання інформації від органів, які проводили чи проводять розслідування злочинів, вчинених представниками окупаційної влади в Ізюмі.
26. Суд також підкреслює, що відповідно до практики ЄСПЛ на особу, яка заявляє про погане поводження, не може покладатися надмірний тягар доведення своїх заяв.
27. Хоча така особа має надати інформацію, яка хоча б prima facie давала підстави для висновку про те, що погане поводження могло мати місце, обов'язок належного і неупередженого розслідування цих заяв і встановлення обставин, які їх підтверджують або спростовують, лежить на стороні обвинувачення.[9]
28. У цій справі суди попередніх інстанцій залишили без належної уваги показання свідків, які повідомляли про факти, що мали істотне значення в контексті з'ясування добровільності, пославшись на те, що ці свідки «не довели та не підтвердили те, що рішення щодо співпраці з окупаційною владою було прийнято під примусом, внаслідок реальної загрози її життю та здоров'ю, а також близьким їй особам». Також суди відкинули ці свідчення на тій підставі, що жоден з цих свідків, «не був очевидцем застосування фізичного насильства представниками окупаційної влади».
29. Суд нагадує, що висновки щодо важливих обставин справи, зокрема, щодо наявності обов'язкових ознак злочину, можуть ґрунтуватися на сукупності непрямих доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину чи елемент складу злочину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв'язку.[10]
30. Згаданий вище підхід судів до оцінки доказів, на які посилалась сторона захисту, покладає на неї надмірний тягар доказування, враховуючи, що саме на державі лежить розслідування обставин можливого поганого поводження і спростування небезпідставної заяви про нього.
31. Крім того, стороні захисту мають бути забезпечені розумні можливості надати докази для доведення своєї позиції. Однак у цьому провадженні захисту було без достатнього обґрунтування відмовлено у здійсненні ряду процесуальних дій.
32. Наприклад, суд першої інстанції відмовився допитати свідків, які спілкувалися з особами, що бачили засуджену «на підвалі», на тій підставі, що їх свідчення були б показаннями з чужих слів. Не заперечуючи можливості виключення таких показань як недопустимих, Суд звертає увагу, що вказівка в цих показаннях на джерело відомостей, важливих для вирішення справи, могла дати можливість оцінити ефективність розслідування заяв засудженої стороною обвинувачення.
33. Також було відмовлено у проведенні психологічної експертизи для з'ясування питання про вплив на неї стверджуваного поганого поводження. Суд першої інстанції обґрунтував таку відмову відсутністю підстав для її проведення і достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети.[11]
34. Суд вже зазначав, що заява засудженої про погане поводження, враховуючі інші отримані судом докази, не є безпідставною. Відповідно до Стамбульського протоколу[12], який містить міжнародно визнані стандарти та процедури щодо того, як виявляти та фіксувати можливі ознаки поганого поводження для доказування у суді, вважає психологічну експертизу інструментом, який відіграє центральну роль в розслідуванні поганого поводження, оскільки така експертиза є одним із важливих способів підтвердження механізму впливуна волю особи навіть за відсутності фізичних слідів. Тому необґрунтована відмова у можливості отримати такий доказ в обставинах цієї справи порушує право на захист обвинуваченої особи.
35. Також захисту було відмовлено у проведенні судово-медичної експертизи, незважаючи на численні свідчення про тілесні ушкодження, у тому числі показання лікаря.[13]Суд першої інстанції послався на те, що з'ясування того, які тілесні ушкодження отримала засуджена і можливий механізм їх отримання «стосуються оцінки доказів, яка проводиться в нарадчій кімнаті», однак не пояснив, яким чином його намір оцінити докази в нарадчій кімнаті заважає призначенню такої експертизи, результати якої прямо стосуються стверджуваного засудженою поганого поводження і мали бути предметом такої оцінки.
36. Суди попередніх інстанцій також відкинули твердження засудженої про погане поводження посиланням на те, що вона не подала у письмовому вигляді заяви про вчинення щодо неї таких дій. Суди не пояснили, до якого «відповідного органу» в умовах окупації мала звернутися засуджена з цього приводу, а також не проаналізував, наскільки таке звернення було безпечним для засудженої і здатним призвести до ефективного розслідування, враховуючи у тому числі висновки ЄСПЛ у згаданій вище справі «Україна і Нідерланди проти Росії» про скоординовану практику катувань з боку представників окупаційних сил і офіційну толерантність до такої поведінки[14].
37. Якщо ж суд мав на увазі звернення до правоохоронних органів України, то він також мав проаналізувати можливість такого звернення під час окупації.
38. Щодо періоду після окупації, то Суд вже відзначав, що сторона захисту послідовно протягом провадження стверджувала про погане поводження із засудженою, що саме по собі породжує обов'язок провести ефективне розслідування такої заяви без додаткового звернення з формальною заявою.
39. Доводи сторони захисту щодо недоведеності добровільності дій засудженої були наведені в апеляційній скарзі, проте не отримали належної відповіді в ухвалі апеляційного суду.
40. Суд також звертає увагу, що суди попередніх інстанцій не врахували практику цього Суду, де зазначається, що діяння, які повністю охоплюються складом кримінального правопорушення, зазначеного у статті 111-1 КК, не потребують кваліфікації за статтею 111 КК[15].
41. Частиною 7 статті 111-1 КК передбачена кримінальна відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади в незаконних правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, що передбачає, у тому числі, здійснення відповідних повноважень.
42. У оскаржених рішеннях не зазначено, які саме дії засудженої не охоплювалися диспозицією частини 7 статті 111-1 КК, що потребувало кваліфікації за частиною 2 статті 111 КК.
43. Відповідно до статті 433 КПК Суд не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, а тому не може усунути ці порушення. З огляду на такі обмеження Суд вважає, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
44. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно здійснити провадження з додержанням вимог чинного законодавства, провести оцінку обставин справи з урахуванням викладеного в цій постанові, зробити на підставі аналізу цих обставин вмотивований висновок щодо наявності ознаки добровільності в діях засудженої, і постановити рішення, яке відповідатиме положенням статті 370 КПК з урахуванням приписів статті 439 цього Кодексу.
На підставі викладеного, керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційні скарги захисника та засудженої задовольнити частково.
Ухвалу Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року щодо ОСОБА_5 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Застосувати до ОСОБА_5 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк 60 днів
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
[1] 20 червня 2024 року, № 953/7182/23, https://reyestr.court.gov.ua/Review/119961119; 24 липня 2025 року, № 161/15700/24, https://reyestr.court.gov.ua/Review/129086844; 06 червня 2025 року, № 161/5208/24, https://reyestr.court.gov.ua/Review/128300530; 30 червня 2025 року, № 127/27876/24, https://reyestr.court.gov.ua/Review/128300530; 20 січня 2026 року, № 183/8535/22, https://reyestr.court.gov.ua/Review/133828713
[2] 09 квітня 2026 року, № 657/1636/14-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/135693279; 07 квітня 2026 року, № 635/2049/22, https://reyestr.court.gov.ua/Review/135577399
[3] Ukraine and the Netherlands v. Russia [GC], nos. 8019/16, 43800/14, 28525/20 and 11055/22, §§ 1067-83, 9 July 2025
[4] Assenov and Others v. Bulgaria, 28 October 1998, § 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII; El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], no. 39630/09, § 182, ECHR 2012.
[5] Mustafa Tunc and Fecire Tunc v. Turkey [GC], no. 24014/05, § 225, 14 April 2015.
[6] M.C. v. Bulgaria, no. 39272/98, § 151, ECHR 2003?XII; Secic v. Croatia, no. 40116/02, § 53, 31 May 2007; Beganovic v. Croatia, no. 46423/06, § 66, 25 June 2009
[7] Cwikv. Poland, no. 31454/10, § 88-89, 5 November 2020
[8] 09 квітня 2026 року, № 657/1636/14-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/135693279; 08 квітня 2026 року, № 522/13795/22, https://reyestr.court.gov.ua/Review/135655449; 4 липня 2018 року, № 688/788/15-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/75286445
[9] DmitriyValentinovich Goryanoy against Ukraine (dec.), no. 54630/13, §§ 27-29, 15 October 2019
[10] 02 жовтня 2025 року, № 685/1416/23, https://reyestr.court.gov.ua/Review/130793808; 10 вересня 2025, № 754/6069/18, https://reyestr.court.gov.ua/Review/130194185; 07 грудня 2020 року, № 728/578/19, https://reyestr.court.gov.ua/Review/93595821; 06 квітня 2021 року, № 364/439/18, https://reyestr.court.gov.ua/Review/96342826
[11] https://reyestr.court.gov.ua/Review/119121542
[12] Посібник з питань ефективного розслідування і документування фактів катувань та іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, поданий Верховному комісару Організації Об'єднаних Націй з прав людини 9 серпня 1999, HR/P/PT/8/Rev.1
[13] https://reyestr.court.gov.ua/Review/121067797
[14] Ukraine and the Netherlands v. Russia [GC], nos. 8019/16, 43800/14, 28525/20 and 11055/22, §§ 1623-25, 9 July 2025
[15] 05 вересня 2024 року, № 755/15405/15-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/121546264; 10 березня 2026 року, № 569/4319/24, https://reyestr.court.gov.ua/Review/135000625