Провадження № 22-ц/803/244/26 Справа № 237/2042/24 Суддя у 1-й інстанції - Приходько В. А. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
22 квітня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.
суддів: Агєєва О.В., Никифоряка Л.П.,
секретар Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 на рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Черкаської міської ради про визначення місця проживання дитини разом з батьком (суддя першої інстанції Приходько В.А.)
15 травня 2024 року ОСОБА_3 звернувся до Мар'янського районного суду Донецької області з позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини разом з батьком, в якому просив визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком - ОСОБА_3 .
Рішенням Мар'їнського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2024 року позовні вимоги задоволено у повному обсязі.
Із вказаним рішенням суду не погодилась ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що місцевим судом було порушено норми процесуального та матеріального права, а також вказала на те, що розгляд справи відбувся без її належного повідомлення.
Мотивує скаргу тим, що відповідачка знаходилась на лікуванні у стаціонарі з 26.03.2024 по 05.04.2024 з повним діагнозом: МВТ (09.03.2024) ВОПС голови та обличчя, закрите ЧМП, забій головного мозку 1 ст., перелом гілки нижньої щелепи праворуч, рвана рана щоки праворуч, рвана рана лобної ділянки, множинні ВОСП обличчя. Анофтальм праворуч. Проникаюче корнеосклеральне поранення, гіфема, травматична катаракта, гемофтальм, внутрішньоочним стороннім тілом лівого ока. ВОСП правого плеча, грудної клітини, живота праворуч.
Також зазначає, що позивач умисно повідомив суду неправдиві відомості, що ОСОБА_1 отримала травму внаслідок того, що її чоловік приніс додому гранату та намагався її розібрати. Вибух стався через позичений у знайомого військовослужбовця павербанк.
Вказує, що суд, володіючи достовірною інформацією про те, що ОСОБА_1 за станом свого здоров'я позбавлена можливості з'явитися до суду, обмежив її у доступі до правосуддя, розглянувши справу за її відсутності.
Наголошує на тому. що до участі у справі не було залучено орган опіки та піклування та відсутній відповідний висновок.
ОСОБА_2 , просив рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Представник позивача та сам позивач, у судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Відповідачка та її представник до судового засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Орган опіки та піклування надав заяву про розгляд справи без їх участі.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з ч. 3 п. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь - якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Так, знайшли підтвердження доводи апеляційної скарги, стосовно неналежного повідомлення ОСОБА_1 про час та місце розгляду даної справи.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін.
У рішенні від 08 квітня 2010 року у справі «Гурепка проти України (№ 2)» (заява № 38789/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
У рішенні від 13 грудня 2011 року у справі «Трудов проти Росії» (заява № 43330/09) ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
У частині восьмій статті 128 ЦПК України зазначено, що днем вручення судової повістки є день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_5 , вказував місце реєстрації ОСОБА_1 АДРЕСА_1 .
При отриманні позовної заяви та здійснення автоматизованого розподілу судової справи, головуюча суддя Приходько В.А. запит до ЄДДР не здійснювала.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, відповідачка ОСОБА_1 , вказувала адресу листування АДРЕСА_2 .
Матеріалами справи встановлено, що ухвалою місцевого суду від 16 травня 2024 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду на 19.07.2024 року на 10:30 год.
20 травня 2024 року відповідачці було направлено судову повістку без зазначення адреси отримувача.
22 липня 2024 року місцевим судом було зобов'язано Міністерство соціальної політики України надати суду відомості, щодо взяття на облік як ВПО ОСОБА_1
18 жовтня 2024 року судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.10.2024 року.
23 жовтня 2024 року Мар'їнським районним судом Донецької області було ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини разом з батьком.
Враховуючи викладене апеляційний суд вважає, що доводи скарги відповідачка в частині її неповідомлення про розгляд справи знайшли своє підтвердження, оскільки місцевий суд після здійснення запиту до Міністерства соціальної політики України щодо місця реєстрації відповідачки, як ВПО відповіді так і не дочекавшись, 18.10.2024 року закрив підготовче засідання та призначив справи на 23.10.2024 року і при цьому призначивши розгляд справи по суті, а ні судових повісток, а ні розміщення оголошення на сайті чи направлення СМС-повідомлення на номер відповідачки, судом здійснено не було, що свідчить про порушення права ОСОБА_1 бути повідомлений про розгляд справи, тобто судом було порушено процесуальні норми права, які є безумовною підставою для скасування рішення із ухваленням нового по суті позовних вимог.
Матеріалами справи встановлено, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , 03.02.2016 року Калуським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Калуському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління юстиції було зареєстровано шлюб ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , актовий запис №5. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини - « ОСОБА_7 ».
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Селидівського міського управління юстиції в Донецькій області, актовий запис №99, ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_4 , батьками якого є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Відповідно до виписки №у/552 КП «Дніпропетровська обласна клінічна офтальмологічна лікарня», ОСОБА_1 знаходилась на лікуванні у стаціонарі з 14.03.2024 р. зі скаргами на відсутність зору правого ока, майже відсутній зір лівого ока. Зі слів хворої, отримала вибухову травму 10.03.2024 року внаслідок вибуху гранати, яку вдома розбирав чоловік.
Відповідно до медичної довідки Олександрівської клінічної лікарні м. Києва, згідно виписки з медичної карти ОСОБА_1 знаходилась на лікуванні у стаціонарі з 26.03.2024 року по 05.04.2024 року з повним діагнозом: МВТ (09.03.2024 р.) ВОПС голови та обличчя, закрите ЧМП, забій головного мозку 1 ст., перелом гілки нижньої щелепи праворуч, рвана рана щоки праворуч, рвана рана лобної ділянки, множинні ВОСП обличчя. Анофтальм праворуч. Проникаюче корнеосклеральне поранення, гіфема, травматична катаракта, гемофтальм, внутрішньоочним стороннім тілом лівого ока. ВОСП правого плеча, грудної клітини, живота праворуч.
Відповідно договору №77604/24П ОСОБА_1 отримує послуги у м. Києві від ТОВ «Золотий вік України» у вигляді щоденного, цілодобового догляду, як особа що потребує такого догляду.
Відповідно до акту від 25.04.2024 року, складеного та за підписом представників служби у справах дітей Калуської міської ради І.М.Гвоздецької та Т.М.Відюк, за результатами обстеження матеріально-побутових умов сім'ї малолітнього ОСОБА_4 встановлено, що він проживає за адресою в АДРЕСА_3 разом з батьком - ОСОБА_3 , його співмешканкою та сином співмешканки. Сім'я проживає у задовільних умовах. Батько самостійно займається вихованням та утриманням сина ОСОБА_8 .
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Враховуючи вимоги ст. 51 Конституції України, ст. 3, 9, 18 Конвенції про права дитини, ст. 7 СК України, а також положення прецедентної практики Європейського суду з прав людини, при вирішенні справи, зокрема, про визначення місця проживання дитини встановлення обставин, які, на думку суду, забезпечують найкращі інтереси дитини та зазначення указаних обставин у відповідному рішенні є обов'язком суду.
Аналіз національного законодавства вказує на те, що втручання суду у вирішення питання щодо місця проживання дитини має відбуватись у крайніх випадках, за наявності спору між батьками, задля сторонньої оцінки обставин, що визначені ч.2 ст.161 СК України.
Відповідно до ст.2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Спір - це юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, у якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб'єктивні права від протиправних дій, невизнання або їх оспорювання.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 , звернувся до місцевого суду із даним позовом в якому просив визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком - ОСОБА_3 .
Як на підставу для задоволення позову, ОСОБА_3 , було вказано, що 09.03.2024 року в селі Шевченко Великоновоселівського району стався інцидент в результаті якого ОСОБА_1 разом з дитиною отримали важкі поранення . Вибух, який став причиною каліцтва матері та дитина, а також поставив під питання життя та здоров'я малолітнього ОСОБА_4 , стався з вини співмешканця відповідачки, який приніс додому саморобний вибухів ний пристрій, і почав розбирати його в домашніх умовах, чим наразив на небезпеку усю родину.
На підтвердження даних обставин, позивачем до позову було долучено виписки із медичних амбулаторних карт ОСОБА_1 , щодо отримання останньою вибухових травм із травмою обличчя.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до частини другої статі 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
У статті 161 СК України передбачено, що спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, які проживають окремо, та не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Аналіз змісту вказаних норм свідчить про те, що першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків.
У випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (стаття 161 СК України).
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Відповідно до статті 163 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.
Таким чином, закон закріплює переважне право батьків на проживання разом з малолітньою дитиною. Таке переважне право полягає в тому, що таке суб'єктивне право надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб'єктивне сімейне право. Внаслідок цього переважне право на проживання разом з дитиною (а) спрямовано на набуття (відновлення) немайнового права на сім'ю, (б) виникає разом із певним суб'єктивним правом та перебуває в пасивному стані до настання юридичних фактів передбачених в законі, (в) реалізується, як правило, за участю іншого суб'єкта, внаслідок чого носій переважного права може набути суб'єктивне право, (г) захищається шляхом переведення або відновлення прав та обов'язків, набутих третьої особою всупереч перевагам, які має суб'єкт переважного права, на нього. Законом прямо допускається, що батькам може бути відмовлено в реалізації переважного права, якщо це буде суперечити інтересам дитини.
Згідно зі статтею 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.
Тлумачення частини другої статті 171 СК України дає підстави для висновку, що вона закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково, зокрема, при вирішенні спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України).
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання.
Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і насамперед повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Питання застосування статті 171 СК України у подібних правовідносинах вже було предметом перегляду Верховного Суду.
У постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 303/3102/19 (провадження№ 61-13918св20) Верховний Суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що «аналізуючи положення частин першої та другої статті 171 СК України про те, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї, і що дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору, зокрема, щодо її місця проживання; статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю; статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей про те, що під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу».
Отже, для правильного застосування норм права під час вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини необхідно, щоб дитина була заслухана.
Висновок про необхідність врахування думки дитини у вирішенні спору щодо визначення місця проживання дітей висловлений Верховним Судом у постановах від 01 серпня 2018 року у справі № 207/3144/16 (провадження № 61-29090св18), від 04 березня 2020 року у справі № 356/417/17 (провадження № 61-16764св18), від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17 (провадження № 61-44369св18), від 19 травня 2021 року у справі № 686/1379/19 (провадження № 61-18646св20).
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Матеріалами справи встановлено, що ухвалою місцевого суду від 28 січня 2026 року до участі у справі було залучено третю особу, Орган опіки та піклування Черкаської міської ради та зобов'язано Орган опіки та піклування Черкаської міської ради у строк до 2 квітня 2026 року надати Дніпровському апеляційному суду письмовий висновок щодо доцільності визначення місця проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_3 .
З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ухвали Дніпровського апеляційного суду від 28 січня 2026 року від Органу опіки та піклування Черкаської міської ради було надано висновок від 20.04.202 року №7644/3185-01-21 про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 .
Даним висновком встановлено, що «мати дитини ОСОБА_1 , 1995 р.н, є внутрішньо переміщеною особою. Станом на момент подачі позову до апеляційного суду проживала у АДРЕСА_2 , нині проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Є особою з інвалідністю І групи по зору. Документи, які її характеризують або свідчать про рівень доходу відсутні. Має задовільні умови проживання.
З апеляційної скарги громадянки ОСОБА_1 слідує, що при прийнятті рішення Мар'їнським районним судом Донецької області вона була обмежена у доступі до правосуддя. Суд безпідставно розглянув справу за її відсутності, хоча знав про її перебуванні на лікуванні. Крім цього рішення ухвалене за відсутності висновку органу опіки та піклування. Інших обґрунтувань чому доцільно визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 саме з нею, громадянка ОСОБА_1 не надала.
У телефонних розмовах з працівниками служби у справах дітей Черкаської міської ради громадянка ОСОБА_1 зазначила, що буде відкликати позов, оскільки вона, в силу своєї хвороби, не може утримувати та забезпечувати сина, тому вона погоджується, щоб ОСОБА_8 проживав разом з батьком. Написати письмово громадянка ОСОБА_1 цього не може, оскільки є особою 3 інвалідністю по зору.
Батько ОСОБА_3 , 1988 р.н., є внутрішньо переміщеною особою. Нині проживає за адресою: АДРЕСА_5 у винайманому житлі. Має задовільні умови проживання. Документи, які його характеризують чи свідчать про рівень доходу - відсутні. Відповідно до позову громадянина ОСОБА_3 до Мар'їнського районного суду, ІНФОРМАЦІЯ_4 у с. Шевченко Великоновоселківського району Донецької області стався інцидент в результаті якого колишня дружина отримала важкі поранення, які стали причиною її каліцтва. Подія поставила під питання життя та здоров'я малолітнього ОСОБА_8 та сталася з вини співмешканця матері дитини, який приніс додому вибуховий пристрій, чим наразив на небезпеку всю родину.
Після цього випадку, громадянин ОСОБА_3 , виходячи з міркувань безпеки, забрав малолітнього ОСОБА_4 до себе. Забезпечив його всім необхідним, оскільки подальше проживання з матір'ю стало небезпечним для дитини, і, фактично, неможливим, оскільки остання не може обходитися без стороннього догляду. Тому, зважаючи на ці події, громадянин ОСОБА_3 просив суд визначити місце проживання дитини разом з собою.
Спеціалістами Черкаського міського центру соціальних служб складено акт оцінки потреб дитини, де зазначено, що батько спроможний виконувати свої батьківські обов'язки.
Під час засідання Комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Черкаської міської ради громадянин ОСОБА_3 просив залишити місце проживання сина ОСОБА_8 разом з ним, малолітній ОСОБА_9 повідомив, що бажає проживати разом з батьком, з мамою він спілкується по телефону. Мати дитини висловила свою позицію на засіданні у телефонному режимі та повідомила, що нині вона забрати сина до себе не може в силу своєї хвороби, і погоджується щоб ОСОБА_8 проживав разом з батьком.
Зважаючи на зазначене, орган опіки та піклування м. Черкаси не зміг порівняти ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисті якості батьків, рівень доходів, взаємовідносини, які існують між батьками і дитиною. З огляду на викладене, у зв'язку з відсутністю необхідних документів зі сторони батьків, що унеможливлює порівняти ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисті якості батьків та рівень їх доходів, взаємовідносини, які існують між батьками і дитиною, а також беручи до уваги згоду матері на проживання дитини разом з батьком, керуючись статтями 19, 160, 161 Сімейного кодексу України, пунктом 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866, орган опіки та піклування м. Черкаси, на даний час вважає, що батьком ОСОБА_3 створені умови для проживання малолітнього ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , та наразі не доцільно визначати місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , у зв'язку з відсутністю спору між батьками».
Також матеріалами справи встановлено, що 21 квітня 2026 року до апеляційного суду від позивача ОСОБА_3 , надійшло клопотання про приєднання до матеріалів письмових доказів, в якому він зазначив, що в кінці березня 2026 року отримав на свій мобільний телефон з телефону відповідача ОСОБА_1 (на ОСОБА_10 ) фотографії документів, що стосуються ОСОБА_1 , а саме нотаріальної заяви від імені ОСОБА_1 (завіреної нотаріусом 20.03.2026) та довідки МСЕК про інвалідність відповідачки.
До вказаного клопотання долучив копію нотаріально засвіченої заяви ОСОБА_1 , в якій вона вказує, що потребує постійного догляду, лікування та піклування, яке здійснює ОСОБА_11 у зв'язку з тим, що вона є особою з інвалідністю першої групи підгрупи Б по зору за загальним захворюванням.
Крім того, позивачем було долучено копію довідку МСЕК серія 12ААВ №785933 від 19.08.2024 року.
Подаючи до суду вищевказані документи, позивач посилався на те, що відповідачка фізично не має можливості та бажання проживати, доглядати та виховувати дитину.
Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У відповідності до вимог статті 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Частинами першою-третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Проаналізувавши наявні у справі докази, колегія суддів дійшла висновку, що позовна заява ОСОБА_3 , підлягає задоволенню, оскільки останній, відповідним висновком характеризувався позитивно та таким, що спроможний виконувати свої батьківські обов'язки, у свою чергу, даними матеріалами справи було встановлено та не заперечується учасниками справи та третьою особою, що відповідачка у справі ОСОБА_1 , є особа з інвалідністю І групи по зору, що підтверджується довідкою МСЕК від 19.08.2024 року, яка на даний час у силу своєї хвороби не має можливості забрати сина ОСОБА_8 та сама потребує догляду, що підтверджено нотаріально засвідченою заявою за №186 від 20.03.2026 року, тобто на думку суду, визначення місця проживання ОСОБА_8 разом з батьком буде відповідати найкращим інтересам дитини.
Крім того, апеляційний суд у даному випадку враховує думку дитини, який виявив бажання і надалі проживати разом з батьком.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2024 року підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Черкаської міської ради про визначення місця проживання дитини разом з батьком.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч.6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись статтями 141, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2024 року скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Черкаської міської ради про визначення місця проживання дитини разом з батьком задовольнити.
Визначити місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Л.П. Никифоряк
Повний текст судового рішення складено 22 квітня 2026 року.
Головуючи суддя О.В. Халаджи