21 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/14528/25 пров. № А/857/52292/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С. М.
суддів -Кухтей Р.В.
Нос С.П.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2025 року у справі № 380/14528/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинення певних дій,
місце ухвалення судового рішення м. Львів
розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження
суддя у І інстанціїСподарик Н.І.
дата складання повного тексту рішенняне зазначено
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2025 року у справі № 380/14528/25 позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинення певних дій задоволено.
Визнано протиправним рішення від 12.06.2025 №913150142700 Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відмову у перерахунку пенсії ОСОБА_1 в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком з часу звернення відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити нарахування ОСОБА_1 підвищення до пенсії в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком, з часу звернення за перерахунком пенсії відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Львівській області здійснити з часу звернення виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком, з урахуванням виплачених сум.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок сплаченого судового збору.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду у Львівській області 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок сплаченого судового збору.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити. У обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що судове рішення прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
На підтвердження доводів апеляційної скарги відповідач зазначає те, що п. «г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» не передбачено встановлення підвищення до пенсії дітям, які народились на спецпоселенні, де знаходились разом з батьками. Також, вказує на наявність дискреційних повноважень щодо призначення пенсії.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Про розгляд апеляційної скарги відповідачі повідомлені шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Про розгляд апеляційної скарги позивач повідомлений шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу позивача, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч. 4 ст. 229 КАС України, якщо відповідно до положень цього Кодексу, розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки, позивач є членом сім'ї репресованої особи та є потерпілою від репресій в розумінні статті 1-3 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", то у ОСОБА_1 наявне право на підвищення до пенсії у розмірі, передбаченому пунктом г статті 77 Закону № 1788-XII із розрахунку 25 відсотків мінімальної пенсії за віком як члену сім'ї репресованої особи.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 є громадянином України, перебуває на обліку у органах Пенсійного фонду України має інвалідність (З група загальне захворювання) та одержує пенсію за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням НОМЕР_1 , проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач народився у місті Іркутськ, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 . Батьком позивача був ОСОБА_2 , а матір'ю ОСОБА_3 , які відбували покарання.
Відповідно до архівної довідки від 13.05.2025 за №68 ГУ МВС України у Львівській області, ОСОБА_4 , 1889 р.н., ОСОБА_5 1930 р.н., 24.07.1948 із села Червоне, Золочівського району, Львівської області, за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 28.05.1948 були етаповані на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по політичних мотивах, як члени сім'ї учасника ОУН, звідки звільнені 29.02.1960. Відповідно до ст. 3 Закону України від 17.04.1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», вищевказані особи бути реабілітовані (згідно копії довідки про реабілітацію від 28.09.1992),
Згідно з архівною довідкою ГУ МВС України у Львівській області від 13.05.2025 №69, ОСОБА_2 , 1928 р.н. 27.03.1948 із села Ясниська, Яворівського (Івано-Франківського) району, Львівської області за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 28.01.1948 був етапований на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по політичних мотивах, як член сім'ї учасника ОУН, звідки звільнений 24.09.1959.
Відповідно до копії посвідчення №55/21-п, виданого Львівською обласною радою, ОСОБА_1 має право на пільги, передбачені рішенням Львівської обласної ради та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
05.06.2025 позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою щодо встановлення підвищення до пенсії відповідно до п. «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Головне управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області 12.06.2025 прийняло рішення №913150142700, яким відмовлено позивачу, оскільки пункт «г» статті 77 Закону «Про пенсійне забезпечення» не передбачено встановлення підвищення до пенсії дітям, які народились на спецпоселенні, де знаходились разом з батьками. Оскільки позивачем не доведено факт примусового переселення та застосування до нього репресій, проводити перерахунок пенсії підстав немає.
Вважаючи таке рішення протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 №962-XII (далі - Закон №962-XII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає зміст нормативно-правових положень щодо реалізації конституційного права громадян, які набули правового статусу реабілітованих, основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності через надання пільг і державної соціальної підтримки з метою ліквідувати наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян Української РСР, поновити їх права, встановити компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим.
Згідно із статтею 1 Закону № 962-XII, реабілітованими особами слід вважати осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.
Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.
Статтею 3 Закону № 962-XII встановлено, що реабілітації підлягають всі громадяни, заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями.
Так, вказане свідчить, що законодавець до реабілітованих осіб відносить як громадян, які необґрунтовано зазнали політичних репресій, так і примусово переселених осіб.
У статті 1-1 Закону №962-XII визначенні терміни, зокрема: вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР; депортація - примусове виселення народів, етнічних, етноконфесійних, соціальних або інших груп населення з місць їхнього постійного проживання з політичних, класових, соціальних, релігійних, національних мотивів; заслання - примусове переміщення особи з місця її проживання з обов'язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім'ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім'єю були пов'язані спільним побутом.
Статтею 1-3 Закону № 962-XII визначено, що потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва, закріплення репресованої особи за будівництвом згідно з директивою Народного комісара внутрішніх справ та Прокурора СРСР від 29 квітня 1942 року №185, або які народилися у матері, яку було примусово безпідставно поміщено до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, під час перебування матері у такому психіатричному закладі, або які у віці до 18 років перебували, незалежно від тривалості, у спецприймальниках чи розподільниках, спеціальних будинках малюка чи дитячих будинках репресивних органів, або які внаслідок здійснення репресії проти батька, матері були примусово позбавлені імен, включаючи родові імена.
Таким чином, положення вказаної вище норми визначають, що потерпілими від репресій є діти репресованої особи, у тому числі: діти, які були переселені разом із батьками; діти, які народилися під час перебування репресованої особи на засланні і проживали з репресованою особою однією сім'єю.
Отже, до членів сімей, яких було примусово переселено, належать й діти, які народилися на засланні і проживали з репресованою особою однією сім'єю.
Як встановлено пунктом 6 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Відповідно до пункту «г» статті 77 Закону №1788-XII, призначені пенсії підвищуються репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.
Апеляційний суд встановив, що відповідно до архівної довідки від 13.05.2025 за №68 ГУ МВС України у Львівській області, ОСОБА_4 , 1889 р.н., мати позивача - ОСОБА_5 1930 р.н., 24.07.1948 із села Червоне, Золочівського району, Львівської області, за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 28.05.1948 були етаповані на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по політичних мотивах, як члени сім'ї учасника ОУН, звідки звільнені 29.02.1960. Відповідно до ст. 3 Закону України від 17.04.1991 «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», вищевказані особи бути реабілітовані (згідно копії довідки про реабілітацію від 28.09.1992),
Згідно з архівною довідкою ГУ МВС України у Львівській області від 13.05.2025 №69, батько позивача - ОСОБА_2 , 1928 р.н. 27.03.1948 із села Ясниська, Яворівського (Івано-Франківського) району, Львівської області за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 28.01.1948 був етапований на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по політичних мотивах, як член сім'ї учасника ОУН, звідки звільнений 24.09.1959.
Згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , позивач народився у місті Іркутськ під час перебування батьків на спецпоселені в Іркутській області.
Таким чином, наведені вище обставини вказують на те, що позивач є членом сім'ї репресованої особи та є потерпілим від репресій в розумінні статті 1-3 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".
Підсумовуючи, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач відповідно до положень статті 1-3 Закону № 962-XII є особою, потерпілою від репресій, оскільки є дитиною репресованої особи, народженою на засланні.
Зважаючи на те, що позивач належить до категорії громадян, членів сім'ї, висланих з постійного місця проживання, позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління, з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями, реабілітованої по статті 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», апеляційний суд вважає суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивач, як член сім'ї громадянина, який необґрунтовано зазнав політичних репресій та був реабілітований має право на підвищення пенсії на 25 процентів мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону №1788-XII .
Аналогічний висновок містить постанова Верховного Суду від 13.05.2024 № 500/5507/23.
Беручи до уваги викладене вище, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність визнання протиправним рішення від 12.06.2025 №913150142700 Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відмову у перерахунку пенсії ОСОБА_1 в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком з часу звернення відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та зобов'язання вчинити кореспондуючі цьому дії.
Щодо доводів апелянта про втручання у його дискреційні повноваження, колегія суддів зазначає наступне.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Так, поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічна позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 05 листопада 2019 у справі № 817/864/18 та від 11 листопада 2019 у справі № 818/960/17.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 12 вересня 2019 у справі № 0640/4248/18 та від 08 листопада 2019 у справі №420/914/19.
Таким чином, покликання апелянта на те, що задоволення зазначеної вище позовної вимоги є втручанням у дискреційні повноваження Пенсійного фонду не заслуговує на увагу.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2025 року у справі № 380/14528/25 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
С. П. Нос