Справа № 420/43112/25
22 квітня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Гур'євої К.І., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (Управління державного нагляду (контролю) в Одеській області (місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51; код ЄДРПОУ 39816845) про визнання протиправною та скасування постанови №ОПШ053993 від 17.12.2025 року та зобов'язання вчинити певні дії,-
До суду надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (Управління державного нагляду (контролю) в Одеській області (місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51; код ЄДРПОУ 39816845), в якій позивач просить:
визнати протиправною та скасувати постанову Управління державного нагляду (контролю) в Одеській області Державної служби України з безпеки на транспортні про застосування адміністративно-господарського штрафу №ОПШ053993 від 17.12.2025 року про стягнення з ФОП ОСОБА_1 8500,00 грн.
Ухвалою від 01.01.2026 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
06.01.2026 року (вх. № ЕС/2028/26) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
10.02.2026 року (вх. №ЕС/14943/26) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що за результатами рейдової перевірки працівниками Управлінням державного нагляду (контролю) у Одеській області було винесено постанову про стягнення адміністративно-господарського штрафу №ОПШ053993 від 17.12.2025 року.
Позивач вважає вищевказану постанову протиправною та такою, що підлягає скасуванню у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вбачається з матеріалів справи, 24.11.2025 на автомобільній дорозі М-05 Київ - Одеса 452 км + 811 м посадовими особами Державної служби України з безпеки на транспорті проводилась рейдова перевірка транспортних засобів перевізників, що здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів на підставі направлення на рейдову перевірку від 24.11.2025 № ЕНР 000197, та було зупинено транспортний засіб у складі вантажного сідлового тягача та напівпричепа марки MAN/NOOTEBOOM, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 / НОМЕР_3 , водій ОСОБА_2 , власником транспортного засобу на момент перевірки (на підставі наданих водієм реєстраційних документів) був позивач - ОСОБА_1 .
Під час здійснення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом встановлено два порушення ст. 48 Закону України “Про автомобільний транспорт», відповідальність за які передбачена абзацом 14 та абзацом 3 частини першої статті 60 Закону України “Про автомобільний транспорт».
На підставі Акту проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень вантажів автомобільним транспортом в.о. начальника відділу державного нагляду (контролю) в Одеській області винесено постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу від 17.12.2025 № ОПШ 053993, яким до позивача застосовано адміністративно-господарський штраф.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, засади організації та діяльності автомобільного транспорту передбачені Законом України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001р. №2344-III.
Основним завданням державного регулювання і контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг (ч.1 ст.5 Закону № 2344-ІІІ).
Згідно з ч.12 ст.6 Закону №2344-ІІІ, державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Відповідно до ч.ч.14 та 17 згаданої статті, державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі). Рейдові перевірки (перевірки на дорозі) дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, і його територіальних органів, що мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) у відповідності до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
У свою чергу, процедуру проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт передбачена у «Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі)» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006р. №1567).
Пунктом 2 цього Порядку визначено, що рейдовим перевіркам (перевіркам на дорозі) підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних автомобільних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
У силу вимог п.15 Порядку №1567, під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) перевіряється, зокрема, додержання вимог ст.ст.53,56,57 і 59 Закону.
Відповідно до п.21 Порядку №1567, у разі виявлення в ході рейдової перевірки (перевірки на дорозі) транспортного засобу порушення законодавства про автомобільний транспорт посадовою особою (особами), що провела перевірку, складається акт за формою згідно з додатком 3.
Як передбачено п.п.26,27 Порядку №1567, справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи автомобільного перевізника. Про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа автомобільного перевізника повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням або ж надсиланням на офіційну електронну адресу (за наявності). У разі неявки уповноваженої особи автомобільного перевізника справа про порушення розглядається без її участі.
За наявності підстав керівник територіального органу Укртрансбезпеки або ж його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5.
Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно з ч.ч.1,2 ст.48 Закону № 2344-III автомобільні перевізники, водії повинні мати та пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є:
- для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством;
- для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
Статтею 49 Закону № 2344-III передбачено, що водій транспортного засобу зобов'язаний мати при собі та передавати для перевірки уповноваженим посадовим особам документи, передбачені законодавством, для здійснення зазначених перевезень.
У силу ч.1 ст.60 Закону №2344-ІІІ за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених ст.ст.39 та 48 Закону, передбачено штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Суд враховує, що Верховний Суд вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах стосовно застосування ст.48 Закону №2344-III в контексті реалізації повноважень Укртрансбезпеки щодо притягнення суб'єктів господарської діяльності до відповідальності, який було викладено у постановах від 06.09.2023р. у справі №120/5064/22, від 16.08.2023р. у справі №160/12371/22, від 19.10.2023р. у справі №640/27759/21.
Висновки у вищевказаних справах є релевантними до обставин цієї справи та суд не бачить підстав для відступу від них і надалі зазначає про таке.
Так, Верховний Суд, проаналізувавши наведені вище положення законодавства у постанові від 19.10.2023р. у справі №640/27759/21 наголосив на тому, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, відносно якого проводиться перевірка, варто виходити із того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов'язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов'язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема, інформацію про автомобільного перевізника.
Верховний Суд зауважив, що основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій органу Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або ж під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.
Натомість, нові докази, які подають заінтересовані особи, зокрема, й до суду, який розглядає відповідний спір, після визначення контролюючим органом належного перевізника та його притягнення до адміністративної відповідальності мають оцінюватися, на переконання Верховного Суду, із розумною критикою та із чітким застосуванням критеріїв належності, допустимості, достовірності та достатності таких нових доказів, а також їх взаємозв'язку із документами, які були надані контролюючому органу в момент перевірки.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду, який наведений у справі №640/27759/21, лише такий підхід може забезпечити дотримання принципу належного виконання учасниками спірних правовідносин вимог законодавства, яке регулює перевезення пасажирів та вантажів, та реалізацію принципу правової визначеності у спорах щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника компетентним органом, який контролює дотримання державної політики з питань безпеки на наземному транспорті.
У постанові від 22.02.2023р. у справі №240/22448/20 Верховний Суд зауважував на тому, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена ст.60 Закону №2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж. При цьому, автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися).
Аналогічні висновки за схожих обставин справи викладені Верховним Судом у постановах від 23.08.2023р. у справі №600/1407/22-а та від 12.10.2023р. у справі №280/3520/22.
Таким чином, положення ст.60 Закону №2344-III не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт (правові висновки Верховного Суду, що наведені у постанові від 07.12.2023р. у справі №620/18215/21).
При цьому, на підставі самих лише реєстраційних документів на транспортний засіб не визначити суб'єкта, що має нести відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Ці вихідні дані орган контролю отримує на місці перевірки, тоді як сама постанова про застосування штрафу виноситься за результатами розгляду справи в територіальному органі Укртрансбезпеки і саме під час її розгляду має бути встановлений суб'єкт (особа порушника), який в розумінні ч.1 ст.60 Закону №2344-ІІІ має нести відповідальність за порушення вимог цього Закону.
У постанові від 23.08.2023р. у справі №600/1407/22-а за схожих обставин справи Верховний Суд зауважив на тому, що автомобільним перевізником є саме той, хто за умовами договору (із замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (ст.ст.33 та 50 Закону №2344-III). Не без того, що надання послуги з перевезення вантажів може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування передбаченої ч.1 ст.60 Закону №2344-III відповідальності.
Так, згідно з ч.1 ст.1 Закону №2344-III автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі або ж за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.
Отже, відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів несуть саме перевізники.
У розумінні ч.1 ст.33 цього Закону, автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб'єкт господарювання, який відповідно до законодавства надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах.
При цьому, відомості щодо перевізника зазначаються в товарно-транспортній накладній, яка надається працівникам Укртрансбезпеки для перевірки, адже під час руху основним документом, який надає відомості про автомобільного перевізника та про перевезення вантажу, є товарно-транспортна накладна, яка використовується для внутрішніх перевезень в межах України.
За змістом «Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» (затв. наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997р. за №363), товарно-транспортна накладна - це єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов'язкові реквізити, передбачені цими Правилами.
Наведена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 21.12.2023р. у справі №280/2150/23 та від 06.03.2024р. у справі №200/4052/22.
Суд при розгляді цього спору застосовує вказаний підхід Верховного Суду відносно установлення належного перевізника та, відповідно, досліджує обставини наданих документів як посадовим особам відповідача (контролюючому органу) водієм транспортного засобу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.
З матеріалів справи судом встановлено, що під час рейдової перевірки посадовими особами відповідача було виявлено наступні порушення:
перевезення вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтею 48 цього закону, а саме: відсутня товарно-транспортна накладна на вантаж;
здійснення перевезення вантажу з перевищенням габаритно-вагових норм: а саме - довжина транспортного засобу фактично склала 20 метрів 25 сантиметрів, при нормативі 18 метрів 75 сантиметрів, що перевищило на 8% встановлений законодавством норматив.
Разом з тим, адміністративно-господарський штраф був накладений на ФОП ОСОБА_1 саме як на перевізника, в той час, як в акті рейдової перевірки не міститься жодної інформації, на підставі яких саме документів контролюючим органом було визначено останнього саме, як перевізника, враховуючи хоча б той факт, що в акті проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом вказано на те, що суб'єктом, який перевірявся був водій ОСОБА_2 .
Суд зазначає, що позивачем не заперечується та обставина, що транспортний засіб належить йому на підставі права власності, що чітко підтверджується відомостями із свідоцтва про державну реєстрацію транспортного засобу. Разом із тим, позивач наполягає, що він не був перевізником.
Відповідно до п.11.1 Правил №363, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил.
Товарно-транспортну накладну суб'єкт господарювання може оформлювати без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил №363, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім'я, по батькові) Перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які дають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.
При встановленні посадовими особами органу державного контролю факту перевезення вантажів з недотриманням Закону №2344-III, джерелом інформації про суб'єкта відповідальності за таке порушення законодавства про автомобільний транспорт є насамперед відомості товарно-транспортної накладної, яка супроводжує вантаж, про автомобільного перевізника, оскільки, як уже зазначалося вище, перевізник може не співпадати з водієм, який керує транспортним засобом, чи власником (користувачем) транспортного засобу, зазначеним у реєстраційних документах.
А тому, відомості товарно-транспортної накладної, зокрема й про автомобільного перевізника, повинні бути обов'язково зафіксовані посадовими особами відповідача у відповідних документах.
Отже, законом чітко визначено відмінність між особою яка володіє майновими правами на транспортний засіб і особою, яка використовує його або безпосередньо, або через водія (іншу юридичну особу) для здійснення перевезень.
Таким чином, власник транспортного засобу та перевізник можуть бути як однією особою, так і різними.
Відповідно, належність на праві власності автомобіля іншій особі не вказує на неможливість передання такого транспортного засобу в користування іншій особі для власних потреб. До того ж, використання третьою особою такого автомобіля не позбавляє обов'язку дотримуватись вимог закону, в тому числі і під час перевезення нею або водієм товарів (вантажів).
У постанові Верховного Суду від 21.03.2024р. у справі №240/10400/23 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за відсутності інших документів, які спростовують інформацію зазначену в товарно-транспортній накладній про автомобільного перевізника, встановлення особи перевізника здійснюється відповідно до вказаних в товарно-транспортній накладній відомостей щодо такої особи, які є обов'язковими при її оформленні.
У контексті спірних правовідносин суд також вважає за доцільне звернути увагу на позицію Верховного Суду, яка викладена у постанові від 06.07.2023р. у справі №560/514/22. Так, у вказаній справі Верховний Суд, погоджуючись з доводами Укртрансбезпеки, зазначив про те, що автомобільний перевізник має використовувати транспортний засіб для перевезення вантажу на законних підставах. Разом із тим, автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору (з замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (ст.ст.33 та 50 Закону №2344-III), а не власник/користувач транспортного засобу. Не без того, що надання цієї послуги може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, однак ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої абз.16 ч.1 ст.60 Закону №2344-III. А відтак, автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (оскільки такі дані не завжди можуть збігатися), як на тому акцентує відповідач.
При цьому, відповідно до п.2.2 ПДР України, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.
Суд зазначає, що фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття права користування транспортним засобом. При цьому, оформлення ж тимчасового реєстраційного талону не є єдиним належним і допустимим доказом передання транспортного засобу.
При цьому, Укртрансбезпека не могла дізнатись про такі обставини, як наявність договору оренди чи іншого документа, яким би можливо було встановити автомобільного перевізника, іншим шляхом, аніж повідомлення про них самим позивачем. Таких документів а ні під час перевірки, а ні під час розгляду справи посадовим особам відділу надано небуло
Водій транспортного засобу не повідомляв посадовим особам Укртрансбезпеки під час перевірки про перевезення вантажу для власних потреб чи про належного автомобільного перевізника взагалі. Водієм було лише надано свідоцтва про реєстрацію ТЗ з визначеним власником ТЗ.
Будь-яких договорів про перевезення вантажу, укладених між позивачем та третьою особою на підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивачем не надано.
Відтак, у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною та скасування постанови №ОПШ053993 від 17.12.2025 року слід відмовити.
Частиною другою ст.9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви, судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (Управління державного нагляду (контролю) в Одеській області (місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51; код ЄДРПОУ 39816845) про визнання протиправною та скасування постанови №ОПШ053993 від 17.12.2025 року та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 22.04.2026 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.