Справа №592/18909/25 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/897/26 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - 364
21 квітня 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд колегією суддів судової палати з розгляду кримінальних справ у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
учасників судового провадження:
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_7 , захисника ОСОБА_8 на вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 2 березня 2026 року щодо
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , раніше судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, -
встановив:
Вироком ІНФОРМАЦІЯ_2 від 2 березня 2026 року ОСОБА_7 визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, і йому призначене покарання у виді одного року обмеження волі. На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19 березня 2025 року у виді двохсот годин громадських робіт (із розрахунку, що одному дню обмеження волі відповідають вісім годин громадських робіт) та остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді одного року десяти днів обмеження волі.
Суд першої інстанції визнав доведеним, що ОСОБА_7 , будучи засудженим вироком ІНФОРМАЦІЯ_2 за ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді двохсот годин громадських робіт, умисно ухилився від відбуття цього покарання, не відпрацювавши жодної години громадських робіт.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_7 просить змінити вирок суду першої інстанції та призначити йому остаточне покарання у виді одного року десяти днів пробаційного нагляду.
Вважає занадто суворим призначене судом першої інстанції покарання, оскільки вину у вчиненому визнав, повністю підтвердив обставини викладені в обвинувальному акті, має серйозне хронічне захворювання, допомагає матері, яка є пенсіонеркою, що свідчить про наявність обставин, які пом'якшують покарання, які до того ж були встановлені в обвинувальному акті. Окрім цього вказує на те, що здійснює постійний догляд за батьком, який є інвалідом, що підтверджується актом про встановлення факту здійснення за особою постійного догляду від 30 грудня 2025 року, у зв'язку із цим вважає необгрунтованими висновки суду про недоведеність даних обставин. Не погоджується і з висновками суду з приводу необхідності його доставки до ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки має відстрочку від мобілізації. Зазначає також, що обвинувальний акт надійшов до суду з угодою про визнання винуватості, у затвердженні якої було безпідставно відмовлено судом.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 просив скасувати вирок суду та ухвалити новий вирок, яким закрити кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, оскільки вина його підзахисного у злісному ухиленні від виконання громадських робіт не доведена поза розумним сумнівом. Зокрема зазначає, що ОСОБА_7 має низку хронічних захворювань, які унеможливлюють виконання ним фізичних робіт, що підтверджується медичними документами, а через відсутність достатніх коштів не придбав корсет для хребта, який дозволяв би йому виконувати певні фізичні роботи. Стверджує, що обвинувачений неодноразово просив орган пробації визначити йому такий вид робіт, якій би він міг виконувати за станом здоров'я, що було проігноровано останніми, що підтверджується його письмовими поясненнями. Також вважає недопустимими доказами надані на запит дізнавача документи з різних медичних установ, в яких обвинувачений не лікувався, дозволу на її отримання не надавав, питання про тимчасовий доступ до цієї документації в порядку ст. 160 КПК України не вирішувалося. Окрім цього зазначає, що здійснює постійним догляд за своїм батьком, який не може самостійно пересуватися. Дані обставини також перешкодили виконувати покарання у виді громадських робіт.
Під час апеляційного перегляду захисник ОСОБА_8 зазначив про зміну вимог своєї апеляційної скарги та просив змінити вирок в частині покарання і призначити обвинуваченому покарання у виді пробаційного нагляду.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені в скаргах доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що подані апеляційні скарги слід залишити без задоволення на таких підставах.
Відповідно до диспозиції ч. 2 ст. 389 КК України, кримінально караним є ухилення засудженого від відбування покарання у виді громадських робіт.
Ухилення від відбування громадських робіт - це невиконання особою, яка засуджена до цього виду покарання, обов'язку у вільний від роботи чи навчання час безоплатно виконувати суспільно корисні роботи, вид яких визначено органами місцевого самоврядування, протягом строку, вказаного у вироку суду. Ухилення у цьому випадку може полягати у нез'явленні для виконання таких робіт, у безпосередній відмові виконувати визначену для засудженого роботу тощо.
Суд першої інстанції, дослідивши зібрані у кримінальному провадженні докази, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, а саме умисного ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт.
Такий висновок суду ґрунтується на належних, допустимих та достатніх доказах, які були досліджені у судовому засіданні та отримали належну оцінку в їх сукупності.
Зокрема, факт призначення ОСОБА_7 покарання у виді двохсот годин громадських робіт підтверджується копією вироку ІНФОРМАЦІЯ_2 від 19 березня 2025 року та розпорядженням про його виконання.
Обізнаність обвинуваченого з порядком та умовами відбування покарання, а також з наслідками його невиконання підтверджується його підпискою від 19 травня 2025 року та письмовими поясненнями, відповідно до яких йому було роз'яснено положення кримінально-виконавчого законодавства та попереджено про можливість притягнення до кримінальної відповідальності у разі ухилення.
Факт надання ОСОБА_7 реальної можливості відбувати покарання підтверджується направленнями органу пробації до комунальних підприємств КП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та КП « ІНФОРМАЦІЯ_5 », розпорядчими документами цих підприємств про залучення обвинуваченого до виконання громадських робіт, а також графіками виходу на роботу, які містять конкретні дні, час та види робіт.
Разом із тим, з довідок-характеристик, табелів обліку робочого часу та доповідних записок посадових осіб зазначених підприємств убачається, що ОСОБА_7 до виконання громадських робіт не приступив жодного разу та не відпрацював жодної години, будучи відсутнім на робочому місці протягом усього періоду, визначеного для відбування покарання.
Обставини систематичної неявки обвинуваченого на відпрацювання підтверджуються також його власними письмовими поясненнями від 10 жовтня 2025 року, 28 жовтня 2025 року та 11 листопада 2025 року, у яких він визнав факт своєї відсутності на роботах.
При цьому матеріалами кримінального провадження підтверджується, що у зв'язку з невиконанням покарання ОСОБА_7 двічі, зокрема 10 жовтня 2025 року та 28 жовтня 2025 року, був письмово попереджений органом пробації про кримінальну відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт, однак належних висновків не зробив та до виконання покарання так і не приступив.
Таким чином, сукупність наведених доказів переконливо свідчить про наявність у ОСОБА_7 реальної можливості відбувати призначене покарання та його свідоме невиконання, що вказує на умисний характер його дій.
Доводи сторони захисту про стан здоров'я обвинуваченого були предметом перевірки суду першої інстанції та обґрунтовано відхилені.
Як убачається з досліджених медичних документів, у ОСОБА_7 наявні певні хронічні захворювання, які зумовлюють обмеження щодо виконання тяжкої фізичної праці, зокрема підняття ваги понад 10 кг, роботи на висоті та в окремих умовах. Водночас зазначені документи не свідчать про повну втрату працездатності обвинуваченого чи неможливість виконання ним будь-яких робіт.
При цьому запропоновані йому види громадських робіт, зокрема такі як прибирання територій, підмітання доріжок, прибирання опалого листя, за своїм характером не відносяться до тяжкої фізичної праці та об'єктивно могли виконуватися з урахуванням встановлених обмежень.
Крім того, згідно з інформацією лікувальних закладів, у період, коли обвинувачений мав відбувати покарання, він не перебував ні на стаціонарному, ні на амбулаторному лікуванні, за медичною допомогою не звертався, що спростовує наявність об'єктивних перешкод для виконання громадських робіт.
Водночас сам ОСОБА_7 не з'явився до місця виконання робіт жодного разу, не намагався виконувати покарання навіть частково та не вжив реальних заходів для узгодження умов праці з урахуванням стану свого здоров'я.
За таких обставин посилання сторони захисту на стан здоров'я обвинуваченого не спростовує встановленого судом факту умисного ухилення від відбування покарання.
Доводи захисника про недопустимість доказів у вигляді інформації медичних закладів через відсутність ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів є необґрунтованими, оскільки як убачається з матеріалів кримінального провадження, зазначена інформація була витребувана у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом (ч. 2 ст. 93 КПК України), та стосується лише факту звернення або незвернення особи за медичною допомогою, без розкриття лікарської таємниці у частині діагнозу чи лікування.
Наданий акт про здійснення обвинуваченим догляду за батьком не спростовує висновків місцевого суду щодо відсутності об'єктивної неможливості виконання громадських робіт.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_7 , будучи належним чином ознайомленим з порядком та умовами відбування покарання, маючи реальну можливість його відбувати, умисно не приступив до виконання громадських робіт та не відпрацював жодної години, чим ухилився від відбування покарання.
Що стосується доводів сторони захисту про надмірну суворість призначеного покарання та необхідність застосування до обвинуваченого покарання у виді пробаційного нагляду, апеляційний суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до вимог ст.ст. 50, 65 КК України покарання має бути не лише співмірним вчиненому, але й необхідним і достатнім для виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень. При цьому визначальне значення має не лише тяжкість кримінального правопорушення, а й поведінка особи після постановлення попереднього вироку та її ставлення до виконання покладених на неї обов'язків.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 був засуджений до одного з найбільш м'яких видів покарання у виді громадських робіт, яке за своєю правовою природою є різновидом покарання, виконання якого здійснюється без ізоляції від суспільства та за мінімального рівня державного примусу.
Однак обвинувачений свідомо не приступив до виконання цього покарання, не відпрацював жодної години із призначених двохсот годин, проігнорував вимоги органу пробації та не відреагував належним чином навіть після двох письмових попереджень про кримінальну відповідальність.
Така поведінка свідчить про стійке небажання виконувати рішення суду та виключає обґрунтовані підстави вважати, що застосування пробаційного нагляду досягне мети покарання.
За таких обставин доводи обвинуваченого про доцільність призначення покарання у виді пробаційного нагляду не можуть бути прийняті до уваги.
Апеляційний суд також звертає увагу, що пробаційний нагляд, як і громадські роботи, є покаранням, яке не пов'язане з ізоляцією від суспільства та передбачає виконання засудженим визначених обов'язків під контролем уповноважених органів держави.
Фактична ж поведінка ОСОБА_7 свідчить про те, що він вже не виконав покарання, яке за своєю правовою природою подібне пробаційному нагляду, а тому відсутні обґрунтовані підстави вважати, що застосування ще одного більш м'якого заходу, заснованого на добровільному виконанні обов'язків, досягне мети покарання.
Посилання сторони захисту на те, що під час укладення угоди про визнання винуватості сторони погоджували покарання у виді пробаційного нагляду, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції.
Сам по собі факт досягнення сторонами домовленостей щодо виду покарання не є обов'язковим для суду, а відмова у затвердженні угоди означає, що суд дійшов висновку про невідповідність угоди вимогам закону та цілям кримінального провадження.
Доводи сторони захисту щодо здійснення обвинуваченим догляду за батьком, який є особою з інвалідністю не можуть мати вирішального значення оскільки це суперечило б принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Крім того, призначення покарання не може ґрунтуватися виключно на зручності його відбування для обвинуваченого або на можливості уникнення обмежень, пов'язаних із цим покаранням покарання, особливо у випадку, коли особа свідомо не виконала попереднє, більш м'яке покарання.
При цьому, апеляційний суд також звертає увагу й на те, що матеріали кримінального провадження не містять переконливих доказів того, що обвинувачений є єдиною особою, яка може забезпечити догляд за батьком, або що такий догляд не може бути організований іншим чином, у тому числі за участю інших членів сім'ї чи із залученням передбачених законодавством соціальних механізмів.
Крім того, призначене покарання у виді обмеження волі не є таким, що пов'язане з повною ізоляцією особи від суспільства, а передбачає відбування покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу із залученням засудженого до праці, що, з урахуванням конкретних обставин справи, є необхідним рівнем державного примусу для досягнення мети покарання.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд доходить висновку, що призначене ОСОБА_7 покарання у виді обмеження волі визначене з дотриманням вимог ст.ст. 50, 65 КК України, відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, даним про особу обвинуваченого та його поведінці після постановлення попереднього вироку.
Вид покарання обрано з урахуванням того, що більш м'який захід, не пов'язаний з обмеженням свободи, вже був застосований до обвинуваченого, однак свідомо ним не виконаний, що об'єктивно свідчить про його неефективність у даному випадку.
Строк покарання визначено у межах санкції ч. 2 ст. 389 КК України, із дотриманням правил призначення покарання за сукупністю вироків. При цьому, призначений строк покарання не є максимальним та є співмірним вчиненому кримінальному правопорушенню і даним про особу обвинуваченого.
Таким чином, призначене місцевим судом покарання у виді обмеження волі є необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_7 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень і не є явно несправедливим у розумінні кримінального закону, у зв'язку з чим підстав для його зміни не вбачається.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України, суд, -
постановив:
Вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 2 березня 2026 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, а подану ним апеляційну скаргу та апеляційну скаргу його захисника ОСОБА_8 на цей вирок - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Час проголошення повного тексту ухвали о 8 год. 10 хв. 22 квітня 2026 року.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4