22 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 922/3027/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Рогач Л. І., Мачульського Г. М.,
розглянувши матеріали касаційної скарги фізичної особи-підприємця Згоди Олександра Васильовича на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026 (колегія суддів: Білоусова Я. О., Лакіза В. В., Мартюхіна Н. О.) та рішення Господарського суду Харківської області від 25.12.2025 (суддя Погорелова О. В.) у справі
за позовом Харківської міської ради до фізичної особи-підприємця Згоди Олександра Васильовича про стягнення 1 255 848,14 грн,
Харківська міська рада (далі - Міська рада) звернулася до фізичної особи-підприємця Згоди Олександра Васильовича (далі - ФОП Згода О. В.) з позовом про стягнення 1 255 848,14 грн.
25.12.2025 Господарський суд Харківської області ухвалив рішення, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026, повний текст якої складений 27.03.2026, про задоволення позову.
15.04.2026 ФОП Згода О. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2026 справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Рогач Л. І., Мачульського Г. М.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідною з частиною сьомою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2025 у розмірі 3 028,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Позов у цій справі подано у 2025 році, предметом якого є стягнення 1 255 848,14 грн, що становить менше п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 500 = 1 514 000,00 грн), станом на 01.01.2024.
Отже, з огляду на наведене судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі не підлягають касаційному оскарженню як такі, що ухвалені у справі з ціною позовів, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, вказаних у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Як зазначено вище, у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України унормовано випадки, за яких судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, може бути предметом касаційного оскарження.
Визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Водночас тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
У поданій касаційній скарзі заявник посилається на підпункти "а", "б", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України в якості підстави для оскарження судових рішень у даній справі, з огляду на наступне.
Скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення створюють для відповідача негативні правові наслідки, які він позбавлений можливості спростувати при розгляді іншої справи, що відповідає підпункту "б" пункту 2 частини 3 ст. 287 ГПК України.
Також на думку, скаржника, дана касаційна скарга порушує питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини 3 ст. 287 ГПК України), а саме - чи допускається зміна розміру орендної плати за договором оренди землі без внесення змін до договору виключно на підставі зміни нормативної грошової оцінки, всупереч погодженим сторонами умовам договору за наявності чітко прописаного алгоритму дій для сторін та наявності локального нормативного регулювання питання впровадження нового розміру НГО.
Справа має виняткове значення для скаржника (підпункт "в" пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України), оскільки оскаржуваними рішеннями на нього покладено обов'язок сплати значної суми коштів (1 255 848,14 грн) унаслідок ретроспективної, односторонньої та непрогнозованої зміни ціни договору (вимога заявлена у 2025 році за період 2020- 2022 років), що фактично здійснена із застосуванням правової позиції, сформульованої лише у 2024 році у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 914/2848/22. Зазначена правова позиція застосована судами без урахування особливостей спірних правовідносин, всупереч умовам договору оренди землі та вимогам локального нормативного регулювання, що передбачало укладення додаткової угоди, внаслідок чого відповідач не мав можливості передбачити зміну своїх зобов'язань і належним чином планувати господарську діяльність, що порушує принцип правової визначеності, добросовісності та справедливого балансу інтересів сторін, а також створює реальний ризик пред'явлення до нього аналогічних вимог за інші періоди.
Вивчивши доводи скаржника щодо наявності підстав для оскарження судових рішень у справі за підпунктами "а", "б", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Колегія суддів виходить з того, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21).
Також Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15 вказала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Колегія суддів зазначає, що сама по собі наявність певної кількості справ у судах або посилання на відсутність висновку Верховного Суду не є автоматичним підтвердженням фундаментальності питання права. Скаржником не доведено, що дана справа містить складні теоретичні питання, вирішення яких виходить за межі конкретного спору та потребує встановлення нових концептуальних підходів до тлумачення норм матеріального права.
Доводи скаржника зводяться переважно до незгоди з оцінкою судами обставин справи та правовим статусом територій у спірний період, що є питанням правозастосування у конкретній справі, а не свідчить про системну невизначеність на нормативному рівні.
Таким чином, заявником не надано належних та фундаментальних обґрунтовувань, які б давали підстави для висновку про значущість цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики поза межами цього спору.
Використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Так, вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес" необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Що стосується доводів про виняткове значення справи для учасника, то колегія суддів зазначає, що суб'єктивне сприйняття стороною результату розгляду справи як вкрай важливого для її фінансової звітності або комерційної стратегії не є тотожним поняттю "виняткового значення" у процесуальному сенсі. Скаржником не доведено, що розгляд саме цієї малозначної справи, ціна позову в якій є мінімальною (менше 500 розмірів прожиткового мінімуму), може мати незворотні або критичні наслідки для його діяльності чи функціонування ринку газу в цілому.
Посилання скаржника на те, що оскаржувані судові рішення створюють для нього негативні правові наслідки, які він позбавлений можливості спростувати при розгляді іншої справ в контексті підпункту «б» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, мають загальний та абстрактний характер, адже скаржник не вказує, які саме встановлені судами у цій справі обставини створюють для нього преюдиційне значення та при розгляді якої саме іншої справи.
Таким чином, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань того, що предмет даного спору виходить за межі інтересів сторін та потребує втручання суду касаційної інстанції через призму суспільного чи виняткового значення.
Тож скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями ГПК України могли б вимагати касаційного розгляду справи.
Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити про те, що не перевіряє викладені доводи скаржника по суті щодо прийнятих судами попередніх інстанцій судових рішень, адже скаржник, на переконання колегії суддів, не довів наявність виключних випадків, за наявності яких судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб може бути предметом розгляду Верховним Судом відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 (справа № 914/1570/20, провадження № 12-90гс20) зазначила, що встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Запровадження процесуальних фільтрів не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що запровадження таких процесуальних фільтрів допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зважаючи на відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Згоди О. В. на судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі.
Оскільки судова колегія дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, заявлені в касаційній скарзі клопотання не розглядаються.
Керуючись статтями 234, 293, 304 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 922/3027/25 за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Згоди Олександра Васильовича на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026 та рішення Господарського суду Харківської області від 25.12.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Є. В. Краснов
Суддя Л. І. Рогач
Суддя Г. М. Мачульський