Номер провадження: 22-ц/813/1674/26
Справа № 521/15998/25
Головуючий у першій інстанції Бобуйок І. А.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
17.04.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,
розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 24 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини та на утримання матері, -
У вересні 2025 року ОСОБА_3 звернулась до Хаджибейського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини та на утримання матері.
Позов обґрунтований тим, що 21 вересня 2023 року між сторонами укладено шлюб, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 . Наразі шлюбні відносини між сторонами фактично припинено, їхня спільна дитина проживає разом з матір'ю та перебуває повністю на її матеріальному утриманні. Відповідач не надає жодної матеріальної допомоги на утримання сина і проживає окремо від сім'ї. Позивач вказувала, що у 2023 року отримала статус внутрішньо переміщеної особи й мешкала за адресою: АДРЕСА_1 . Дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , також був взятий на облік в управлінні соціального захисту населення як внутрішньо переміщена особа в складі сім'ї позивача. В подальшому, позивач разом з сином виїхали за кордон у Республіку Польща, де наразі постійно проживають.Позивач зазначала, що на даний час не працює, перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, отримує лише соціальні виплати при народженні дитини, які не задовольняють потреб дитини в повному обсязі. При цьому позивач наголошувала, що відповідач, маючи обов'язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття, добровільно матеріальної допомоги не надає, хоча має змогу сплачувати аліменти на утримання своєї дитини, оскільки він є цілком здоровою людиною, отримує постійний дохід, не має на утриманні інших дітей чи непрацездатних батьків. Також позивач вказувала, що оскільки її матеріальний стан не є достатнім для проживання та на її утриманні перебуває малолітня дитина, вона теж потребує допомоги на своє утримання від відповідача. За таких підстав позивач звернулась до суду з цим позовом.
Рішенням Хаджибейського районного суду міста Одеси від 24 вересня 2025 року позовну заяву ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову, тобто з 11 вересня 2025 року, до суду та до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліменти на її утримання у розмірі 1/6 частки з усіх видів заробітку (доходу) ОСОБА_1 , але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для особи, яка втратила працездатність, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову до суду, тобто з 11 вересня 2025 року, та до досягнення дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд першої інстанції виходив із передбаченого ст. 180 СК України обов'язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а також з законодавчо закріпленого права дружини на утримання від чоловіка - батька дитини, до досягнення дитиною трирічного віку. При цьому, суд першої інстанції встановив, що син подружжя перебуває на повному матеріальному утриманні позивача, відповідач не надає позивачу ніякої матеріальної допомоги на утримання дитини та проживає окремо від сім'ї; позивач, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, не має змоги працювати та отримувати дохід, тому матеріальний стан позивача не є достатнім для проживання та оскільки на її утриманні перебуває малолітня дитина, позивач потребує допомоги на своє утримання від відповідача.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_2 , подав до суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 24 вересня 2025 року та справу направити для розгляду до іншого суду за встановленою підсудністю; у разі, якщо колегія суддів прийдете до переконання про дотримання судом першої інстанції підсудності, просить ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення аліментів на утримання дитини у розмірі 2563 грн щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, у строк до 13 березня 2042 року, та про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів на утримання позивача, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі скаржник (відповідач) вказує про невідповідність оскаржуваного рішення суду вимогам ст. 263, 264 ЦПК України; зазначає про неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Наголошує, що суд першої інстанції обмежив йому доступ до правосуддя, надавши перевагу стороні позивача, чим фактично порушив принцип змагальності сторін. У зв'язку з чим пояснює, що суд першої інстанції діяв у супереч вимог своєї ухвали від 12 вересня 2025 року та не дав можливості відповідачу довести обставини, які мають значення для справи і на які він посилається, як на підставу своїх заперечень. Зокрема, ухвалою суду від 12 вересня 2025 року відкрито провадження у справі без виклику сторін за іншим предметом спору, а саме: про розірвання шлюбу, а також визначено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву. В подальшому, суд в ухвалі від 15 вересня 2025 року виправив помилку, змінивши предмет спору, а в оскаржуваному рішенні фактично змінив строк на подачу відзиву з п'ятнадцяти днів на п'ятиденний строк. Разом з тим, суд першої інстанції відмовив у відкладенні розгляду справи за клопотанням відповідача та не взяв до уваги долучені до цього клопотання докази про перерахування коштів на рахунок позивача на утримання дитини у сумі 82 800 грн за період з квітня 2025 року по серпень 2025 року. Вказує про порушення судом першої інстанції при відкритті провадження у справі правил підсудності. Зокрема пояснює, що при зверненні до суду позивач просила відкрити провадження у справі на підставі ч. 1 ст. 28 ЦПК України за фактичним місцем проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 , проте одночасно позивач надала інформацію, що перебуває у Республіці Польща, отже фактичне місце проживання останньої перебуває поза межами України. Тобто за твердженнями апелянта, суд першої інстанції належним чином не дослідив питання щодо місця проживання сторін; до вказаної адреси ні позивач, ні відповідач не мають будь-якого відношення, дане житло було тимчасово орендоване й наразі жодна із сторін фактично не мешкає за цією адресою. Також, спростовує установлену судом першої інстанції обставину щодо проживання у 2023 році позивача разом із сином за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки дитина народилась у 2024 році, й заперечує, що позивач разом із сином виїхали за кордон в березні 2024 року, вказуючи, що згідно відповіді прикордонної служби позивач покинула межі України лише у серпні 2025 року. По суті спору скаржник (відповідач) вказує, що він усвідомлює необхідність утримувати дитину до досягненню нею повноліття та жодним чином від цього обов'язку не ухиляється. Проте, вказує про необґрунтованість вимоги позивача щодо стягнення суми аліментів в частці від заробітку відповідача, та наполягає, що такий розмір аліментів взагалі нічим не мотивований і не підтверджений жодними доказами, у тому числі доказами щодо майнового стану відповідача. Повідомляє, що відповідач не має будь-яких великих статків, вартісного майна, тощо. При цьому, звертає увагу, що відповідач має намір добровільно сплачувати аліменти у твердій грошовій формі у сумі 2563 грн (мінімальний прожитковий мінімум для дитини відповідного віку у 2025 році), що буде відповідати сімейним обставинам платника аліментів. Також, скаржник повністю заперечує проти позовної вимоги щодо стягнення з нього аліментів у розмірі 1/6 від заробітку на утримання дружини, вважає їх необґрунтовано завищеними й такими, що не враховують можливість платника аліментів сплачувати таку суму щомісячно. Вказує, що суд першої інстанції не надав правової оцінки твердженням позивача про отримання нею соціальних виплат на території України, а також не врахував можливість одержання нею матеріальної допомоги на території Республіки Польща. Скаржник наполягає, що позивач є працездатною, самостійно обрала місце мешкання поза межами України, у справі відсутні докази, що остання перебуває у стані, який підпадає під вимоги ч. 3 ст. 75 СК України.
В апеляційній скарзі скаржник (відповідач) також просить суд апеляційної інстанції провадження по справі проводити з обов'язковою участю сторін та приєднати у якості доказів і дослідити клопотання від 24 вересня 2025 року з квитанціями про сплату грошових коштів на користь позивача на загальну суму 82 800 грн.
На вказану апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_3 адвокат Індюкова Тетяна Володимирівна подала до суду апеляційної інстанції відзив, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі та залишити рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 24 вересня 2025 року без змін. В обґрунтування відзиву сторона позивача зазначає, що згідно законодавства України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, а визначення способу сплати аліментів (в твердій грошовій сумі чи частці) залежить тільки від вибору одержувача аліментів. Адвокат позивача зазначає, що заперечуючи проти стягнення аліментів у частці, відповідач не додає до своєї скарги жодних належних доказів свого матеріального становища, які б свідчили про те, що останній не має можливості сплачувати аліменти у визначений судом першої інстанції спосіб. Разом з тим, позивач щомісяця витрачає кошти на забезпечення дитині повноцінного харчування, на купівлю засобів гігієни, сезонного одягу та взуття, оплату комунальних послуг, на розвиток дитини, тому запропонований відповідачем розмір аліментів є занадто низькім для дитини відповідного віку. Щодо доводів скаржника проти вимоги про стягнення аліментів на утримання дружини сторона позивача вказує, що сімейним законодавством передбачено право дружини-матері на утримання батьком до досягнення дитиною трирічного віку незалежно від того, чи вона працює та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Докази, які б свідчили про неспроможність сплачувати аліменти на утримання дружини у розмірі 1/6 частини його доходів, скаржником до суду не надано. При цьому, отримання додаткової допомоги за програмою «Rodzina800+» ніяким чином не впливає на обов'язок відповідача сплачувати аліменти на утримання дитини, а також дружини, яка здійснює догляд за дитиною та позбавлена фізично можливості влаштуватися на роботу. Також, адвокат позивача вказує, що скаржник, заперечуючи проти окремих фраз рішення суду першої інстанції, посилається на обставини, які абсолютно ніяким чином не впливають на предмет спору та результат розгляду. Щодо наданих стороною відповідача квитанцій про перерахування грошових коштів адвокат позивача зазначає, що такі докази не впливають на обов'язок батька дитини сплачувати аліменти на її утримання та в подальшому відповідач може надати зазначені квитанції державному виконавцю для їх врахування при сплаті аліментів. Сторона позивача наголошує, що відповідач у своїй апеляційній скарзі підтверджує, що є військовослужбовцем і не заперечує тих обставин, що отримує відповідний дохід. Наполягає, що будь-яких належних доказів щодо спростування обставин, викладених позивачем щодо предмету спору, стороною відповідача не надано.
Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Як вбачається з положень п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження можуть бути розглянуті справи про стягнення аліментів.
Відповідно до п. 1 - 3 ч. 6 ст. 19 ЦПК України (в редакції Закону № 3831-IX від 19.06.2024 року) для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов'язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства).
Ураховуючи вищенаведені норми, оскільки із матеріалів справи вбачається, що предметом спору є аліментні зобов'язання й такі матеріали містять достатньо доказів для вирішення спору по суті, при цьому заявник апеляційної скарги належним чином не мотивував необхідність розгляду даної справи за обов'язкової участі сторін у судовому засіданні, колегія суддів вважає за можливе розгляд справи проводити в порядку письмового провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи, у зв'язку з чим відмовляє апелянту у задоволенні відповідного клопотання.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що знаходяться в матеріалах справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності до ч. 2 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції повністю не відповідає.
Судом встановлено, що 21 вересня 2023 року між позивачем та відповідачем зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданого Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 21 вересня 2023 року, актовий запис №1190.
Від даного шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження виданого Суворовським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) серії НОМЕР_1 від 19 березня 2024 року.
Позивач разом із сином проживали за адресою: АДРЕСА_2 , як внутрішньо переміщені особи, що підтверджується відповідно Довідкою від 30 жовтня 2023 року № 5137-5003015632 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_3 та Довідкою від 25 квітня 2024 року № 5137-5003257715 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи дитини ОСОБА_4 .
Надалі, в 2024 році позивач разом із сином виїхали за кордон в Республіку Польща, де наразі проживають, що підтверджується відповіддю на адвокатський запит, наданої Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 19/70315-25 від 02 вересня 2025 року, з якої вбачаються дати перетину державного кордону матері й дитини разом. Також, дана обставина, що позивач та її син проживають разом в Республіці Польща, підтверджується польським документом PESEL, з якого вбачається, що даний документ видавався позивачу і дитині.
Відповідно до Єдиної інформаційної системи соціальної сфери ОСОБА_3 у період з 01 квітня 2024 року по 30 вересня 2024 року отримувала допомогу на проживання внутрішньо переміщеним особам у розмірі 3000,00 грн щомісячно на дитину ОСОБА_4 . З 01 жовтня 2024 року по 30 вересень 2025 року отримує допомогу у розмірі 5000,00 грн на себе та дитину.
Згідно з комп'ютерною базою особових рахунків системи «ASOPD|Komtex» ОСОБА_3 отримувала допомогу при народженні дитини ОСОБА_4 , призначену на період з 01 березня 2024 року по 31 березня 2024 у розмірі 10 320, 00 грн одноразово. З 01 квітня 2024 року по 31 березня 2027 року у розмірі 860 грн щомісячно.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Частиною 1 ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У статті 3 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року (далі - Конвенція 1989 року), встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно із ст. 27 Конвенції 1989 року держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
За приписами ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до змісту ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами ст. 77 - 80 ЦПК України надані сторонами докази повинні відповідати критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності. Зокрема, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1 - 3 ст. 89 ЦПК України).
Відповідно до правової позиції, викладеної у викладеною у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц (провадження № 61-28810св18): «Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Таким чином, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Щодо доводів скаржника про порушення судом першої інстанції права відповідача на доступ до правосуддя.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, що закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Прецедентна практика ЄСПЛ ґрунтується на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).
ЄСПЛ також зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Отже, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого ст. 6 Конвенції 1950 року, на справедливий суд.
У національному законодавстві визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Також, у ст. 11 ЦПК України визначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За приписами п. 6 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані, зокрема, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
В апеляційній скарзі скаржник (відповідач) ОСОБА_1 вказує, що суд першої інстанції грубо порушив його права, оскільки розглянув справу до закінчення строку на підготовку та подачу відзиву на позовну заяву.
Відповідно до положень ч. 1 - 3 ст. 174 ЦПК України відзив на позовну заяву (відзив) є заявою по суті справи, де учасник справи викладає письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються ЦПК України або судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Зі змісту п. 8 ч. 2 ст. 187 та ч. 1 ст. 191 ЦПК України вбачається, що в ухвалі про відкриття провадження у справі суд встановлює строк для подання відповідачем відзиву на позов.
Згідно ч. 7 ст. 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
Аналіз викладених вище приписів ЦПК України свідчить, що відзив на позовну заяву подається в строк, визначений судом. Разом з тим, закон передбачає мінімальний період для реалізації стороною у справі права на подання відзиву на позов, що не може бути зменшено судом. Початок перебігу такого процесуального строку пов'язаний процесуальним законом із датою вручення такій стороні ухвали про відкриття провадження у справі.
Слід наголосити, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства (ст. 121 ЦПК України).
Як вбачається з матеріалів справи, 12 вересня 2025 року своєю ухвалою Хаджибейський районний суд м. Одеси відкрив у справі спрощене позовне провадження. При цьому, предметом позову в даній ухвалі вказано вимоги про розірвання шлюбу, а судове засідання призначено на 24 вересня 2025 року. Також, в резолютивній частині вказаної ухвали визначено відповідачам п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позов.
Ухвалою Хаджибейського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2025 року внесено виправлення в ухвалу про відкриття провадження від 12 вересня 2025 року, щодо предмету спору у вступній та резолютивній частинах: з «розірвання шлюбу», на «стягнення аліментів».
24 вересня 2025 року у даній справі судом першої інстанції ухвалено рішення по суті позовних вимог.
Отже, матеріалами справи підтверджено, суд першої інстанції усупереч наведеним нормам процесуального права ухвалив оскаржуване рішення по суті спору раніше, ніж сплинув визначений цим судом строк на подачу відповідачем відзиву на позовну заяву, а саме на дванадцятий день після винесення ухвали про відкриття провадження.
Такі дії суду порушують право особи на доступ до суду, як складової частини права на справедливий суд, що передбачене ст. 6 Конвенції 1950 року.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги щодо обмеження відповідачу доступу до правосуддя знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, що є підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України та розгляду справи по суті заявлених вимог.
Щодо посилань заявника апеляційної скарги про непідсудність справи Хаджибейському районному суду міста Одеси.
За змістом ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
При цьому, ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
За вимогами ч. 1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ сформульовані у Параграфі 3 Глави 2 Розділу І ЦПК України. Зокрема даним Параграфом встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності справ за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача (стаття 27), підсудності справ за вибором позивача (альтернативна підсудність) (стаття 28), правила виключної підсудності (стаття 30), підсудності справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя (стаття 26).
Також нормами ст. 497 Розділу XI ЦПК України визначено підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом. Так, встановлено, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін.
Визначення поняття «іноземний елемент» надано в п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право», а саме іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: а) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; б) об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; в) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
За повідомленими у справі обставинами встановлено, що позивач по справі - громадянка України ОСОБА_3 , на час звернення з позовом про стягнення аліментів перебуває поза межами України - у Республіці Польща. Отже, спір у справі, що переглядається, обтяжений іноземним елементом.
За правилами, що закріплені у п. 1, 3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право», до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, цей Закон застосовується, зокрема, щодовизначення застосовуваного права, а також щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.
При цьому, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про міжнародне приватне право», право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право», підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.
Таким чином, при розгляді справи за участю іноземного елемента, суду належить з'ясувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли, в тому числі вирішити питання про національний суд держави, юрисдикція якої поширюється на спірні правовідносини.
24 травня 1993 року Республіка Польща і Україна, які в документі іменуються «Договірні Сторони», підписали Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (далі - Договір), що ратифікований Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3941-XII.
За змістом ч. 1, 3 ст. 28 Договору, в правових стосунках між батьками і дітьми, в тому числі аліментних обов'язках батьків застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої є дитина. В справах, зазначених в пунктах 1 і 2, компетентними є органи тієї Договірної Сторони, громадянином якої є дитина, а також органи тієї Договірної Сторони, на території якої дитина має місце проживання.
Відповідно до ст. 29 Договору, в справах про інші аліментні обов'язки в галузі сімейного права застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання особа, яка порушує клопотання про стягнення аліментів. В справах, про які йде мова в пункті 1, компетентним є суд тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання особа, яка порушує клопотання про стягнення аліментів.
При цьому, ст. 20 Договору визначено, що якщо відповідно до положень цього Договору порушення справи належить до компетенції органів обох Договірних Сторін, а клопотання про порушення справи подано до органу однієї з них, то компетенція органу іншої Договірної Сторони виключається.
Аналізуючи вказані положення Договору, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що на вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини поширюється юрисдикція судів як держави, громадянином якої є дитина, так і держави, на території якої дитина має місце постійного проживання. При цьому, до правовідносини щодо стягнення аліментів на утримання дитини слід застосовувати право держави, громадянином якої є дитина. Щодо справ про інші аліментні зобов'язання (в даному випадку, про стягнення аліментів на утримання дружини до досягнення дитиною трьох років) застосовується законодавство та поширюється юрисдикція судів тієї країни, де постійно проживає позивач.
Слід також вказати, що за нормами, що закріплені у ст. 67 Закону України «Про міжнародне приватне право», зобов'язання щодо утримання, що виникають із сімейних відносин, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Сторони зобов'язання щодо утримання можуть обрати право, що застосовується до зобов'язання щодо утримання, відповідно до правил, визначених ст. 67-4 цього Закону.
У відповідності до ч. 1, 2 ст. 67-1 Закону України «Про міжнародне приватне право», якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним відповідно до ч. 1 ст. 67 цього Закону, зобов'язання щодо утримання між батьками і дітьми регулюються правом держави суду. Якщо особа, яка має право на утримання, звернулася з вимогою про утримання до суду в державі, в якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання, зобов'язання щодо утримання між батьками і дітьми визначаються правом держави суду. Однак якщо одержати утримання відповідно до зазначеного права неможливо, застосовується право, передбачене ч. 1 ст. 67 цього Закону.
Згідно із ст. 67-3 «Про міжнародне приватне право», зобов'язання щодо утримання, які виникають між подружжям, колишнім подружжям, особами, шлюб між якими є недійсним, жінкою і чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, регулюються правом держави останнього спільного місця проживання сторін зобов'язання або іншим правом, яке має більш тісний зв'язок зі шлюбом, якщо одна зі сторін зобов'язання заперечує проти застосування до зобов'язання права, визначеного відповідно до ч. 1 ст. 67 цього Закону.
Відповідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону; якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.
Вирішуючи питання про те, чи поширюється компетенція судів України на розгляд даної справи, апеляційний суд бере до уваги, що предметом спору в даній справі є вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини, а також про стягнення аліментів на утримання дружини до досягнення дитиною трьох років. Сторони по справі, а також дитина являються громадянами України, при цьому, позивач та дитина мають місце постійного мешкання на території Республіки Польща, а відповідач проживає на території України. Матеріали справи не містять даних про наявність угоди про вибір права або про вибір суду, якою сторони визначили підсудність судам певної держави або одному чи декільком конкретним судам певної держави справ у разі виникнення між ними спорів.
При цьому, зважаючи на те, що за своєю тривалістю право дитини на утримання від батька є довшим, ніж право дружини на утримання від чоловіка - батька дитини, до досягнення дитиною трьох років, при цьому інтереси дитини за своєю природою та важливістю переважають над інтересами батьків, а за нормами Договору, що укладений між Україною і Республікою Польща, спір про стягнення аліментів на утримання дитини повинен вирішуватися на підставі норм матеріального права України та може бути розглянутий в судах України; враховуючи, що сторони по справі та дитина являються громадянами України, а відповідач постійно мешкає на території України, крім того місцем останнього спільного проживання подружжя є територія України, апеляційним суд констатує, що даний спір може бути вирішений в судах України.
Крім того, з відповіді Головного центру обробки спеціально інформації Державної прикордонної служби України № 19/70315-25-Вих від 02 вересня 2025 року на адвокатський запит № 28/08-1 від 28 серпня 2025 року, вбачається, що позивач ОСОБА_3 разом з сином за період з 05 травня 2024 року по 27 серпня 2025 року шість разів виїжджали з України до Республіки Польща. Між тим, за цей час тривалість перебування матері з дитиною на території Республіки Польща є меншою, ніж тривалість перебування в Україні. Також, останній раз позивач разом з сином в'їхали до України 27 серпня 2025 року. Відтак, суд робить висновок, що незважаючи на повідомлення, що позивач разом з сином виїхали до Республіки Польща з метою постійного проживання, проте з громадянства України не вийшли, а тому є такими, що підтримують стійкий правовий зв'язок з державою Україна.
З огляду на викладене та з урахуванням конкретних обставин цієї справи, зазначена справа між сторонами, як громадянами України, підлягає вирішенню національним судом на підставі вимог права України та відповідно до визначених ЦПК України правил підсудності.
За загальним правилом позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем проживання або перебування відповідача (ч. 1 ст. 27 ЦПК України). Проте, норми ЦПК України передбачають і альтернативну підсудність справ, тобто підсудність справ за вибором позивача (ст. 28 ЦПК України).
Так, відповідно до ч. 1 ст. 28 ЦПК України позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.
У даній справі є встановленим, що позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про стягнення аліментів за своїм місцем проживанням, як внутрішньо переміщеної особи.
У постанові від 29 липня 2019 року у справі № 409/2636/17 (провадження № 61-1188св19) Верховний Суд вказав на те, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно враховувати імперативні положення спеціального Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Отже, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» є спеціальним законом щодо статусу вказаних осіб, який підлягає застосуванню.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
У відповідності до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст. 1 цього Закону.
За змістом ч. 1 ст. 4-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Єдина інформаційна база даних про внутрішньо переміщених осіб створюється з метою обліку таких осіб.
Пунктом 11 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», передбачено, що органи державної влади мають право безоплатно отримувати інформацію з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб.
З матеріалів справи вбачається, що подаючи до суду позов про стягнення аліментів, ОСОБА_3 надала суду копію Довідки від 30 жовтня 2023 року № 5137-5003015632 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що видана Управління соціального захисту населення в Хаджибейському районі м. Одеси, де зазначене фактичне місце проживання/перебування позивача за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, отримавши згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 вересня 2025 року матеріали позовної заяви ОСОБА_3 , суд першої інстанції на виконання норм процесуального права 06.12.2024 року виконав запит в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд», у зв'язку з чим 12 вересня 2025 року отримав відповідь № 1769562 щодо отримання інформації про внутрішньо переміщену особу з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, згідно якої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 7 та зворот).
Отже, ОСОБА_3 , як внутрішньо переміщена особа, місце перебування якої зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , мала право подати позов про стягнення аліментів до Хаджибейського районного суду міста Одеси.
Таким чином, доводи апеляційної скарги правильність відкриття провадження за встановленою підсудністю не спростовують.
Щодо вирішення позову ОСОБА_3 , пред'явленого до ОСОБА_1 , по суті вимог про стягнення аліментів на утримання дитини.
Частиною 2 ст. 51 Конституції України та ст. 180 СК України встановлено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
У ч. 1 - 3 ст. 181 СК України визначено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до положень ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
У п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» зазначено, що за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 759/10277/18 (провадження № 61-22317св19), від 16 червня 2021 року, справа №643/11949/19 (провадження №61-2698св21), зводяться до того, що інтереси дитини превалюють над майновим становищем платника аліментів.
Також, у постанові від 25 вересня 2019 року у справі №755/14148/18 (провадження № 61-11325св19) Верховний Суд зробив висновок про те, що «факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано».
Аналіз вищенаведеного дає підстави для висновку, що одним із основних прав дитини є право на утримання.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
За загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов'язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Розмір аліментів має забезпечувати гармонійний розвиток дитини та не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. При визначенні розміру аліментів суд зобов'язаний врахувати ряд обставин, а саме матеріальний та сімейний стан платника аліментів і дітей.
У справі, що розглядається, позивач ОСОБА_3 просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 аліменти на утримання спільного сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частки від доходу відповідача, стверджуючи, що син проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні, відповідач матеріальну допомогу на утримання сина не надає, хоча має таку змогу, оскільки є здоровою людиною, працевлаштований та не має на утриманні інших дітей чи непрацездатних батьків.
Відповідач ОСОБА_1 погоджується виконувати обов'язок щодо утримання сина до досягнення ним повноліття, однак заперечує проти запитуваного позивачем розміру аліментів на утримання сина, вказуючи, що такий розмір аліментів нічим не мотивований і не підтверджений. Зазначає, що має змогу сплачувати аліменти на утримання сина у твердій грошовій сумі у розмірі 2563 грн кожен місяць. При цьому, відповідач спростовує твердження позивача про ненадання ним матеріальної допомоги на утримання сина, вказуючи про перерахування на картковий рахунок позивача 82 800 грн на утримання сина за період з квітня 2025 по серпень 2025 року.
Розглядаючи дані вимоги, апеляційний суд повторює, що обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків і традиційно закріплюється в сімейному законодавстві, покладається законом рівною мірою на обох батьків і такий обов'язок є безумовним. Закон не передбачає будь-яких спеціальних умов для виникнення обов'язку батьків з утримання своїх дітей.
Як встановлено судом, сторони по справі мають спільного сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Сторонами не заперечувалося, що наразі шлюбні відносини між ними припинено та позивач з дитиною проживають окремо від відповідача.
Дослідженні матеріали справи дають підстави вважати, що відповідач є особою працездатного віку, на даний час проходить службу в Збройних Силах України, що вказує на отримання ним грошового забезпечення військовослужбовця. Матеріали справи не містять відомостей про незадовільний стан здоров'я відповідача або про перебування на його утриманні інших дітей чи непрацездатних батьків.
Тому, з урахуванням вищезазначених вимог закону та встановлених обставин у справі, з метою сприяння якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, приймаючи до уваги вік та потреби дитини, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення вимоги ОСОБА_3 про стягнення на її користь з ОСОБА_1 аліментів на утримання сина у розмірі 1/4 частки від доходу відповідача, щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову до суду та до досягнення дитиною повноліття.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про необґрунтованість запитуваного позивачем розміру аліментів на утримання дитини, оскільки за прецедентною практикою Верховного Суду факт відсутності у батька можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №755/14148/18 (провадження № 61-11325св19)). Крім того, отримувати підвищений мінімальний розмір аліментів - це безумовне право, визначене законом, яке захищається в судовому порядку саме в інтересах дитини.Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини (п. 27, 28 постанови Верховного Суду від 04 лютого 2026 року по справі № 562/1130/25 (провадження № 61-11988св25)).
Крім того, заперечуючи проти даного розміру аліментів на утримання сина та виказуючи бажання сплачувати аліменти на утримання сина у твердій грошовій сумі в розмірі 2563 грн., відповідач не надає суду жодних доказів неспроможності сплачувати ним аліменти у розмірі, зазначеному позивачем. При цьому, вказуючи про виконання ним обов'язку щодо утримання сина, відповідач надав суду квитанції про сплату ним коштів на ім'я позивача за період з квітня 2025 року по серпень 2025 року у розмірі 82 800 грн., що у середньому складає 16 560 грн на місяць. Дані докази дають суду підстави вважати про наявність у відповідача можливості надавати спільному з позивачем сину матеріального забезпечення на рівні, що значно вище ніж сума одного прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Слід вказати, що обставина перерахування відповідачем позивачу коштів на утримання сина жодним чином не заперечує право позивача звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання сина і, в даному випадку, на вирішення справи по суті спору не впливає, оскільки такі кошти були сплачені за період з квітня 2025 року по серпень 2025 року, а позивач просить стягувати аліменти з дати подачі позову, тобто з 11 вересня 2025 року.
Також, колегія суддів відхиляє доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, про необхідність стягнення аліментів у твердій грошовій сумі, оскільки спосіб, у який будуть стягуватися аліменти залежить від волі виключно стягувача, а не платника аліментів (ч. 3 ст. 181 СК України).
У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 523/2927/18 (провадження № 61-13820св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 487/5798/20 (провадження № 61-13023св21) зазначено, що кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Тобто, визначення способу (в твердій грошовій сумі чи частці) залежить тільки від вибору одержувача аліментів. При цьому для визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі не має значення, що, зокрема: платник аліментів одержує заробіток (дохід) повністю або частково в іноземній валюті; або має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі.
Щодо вирішення позову ОСОБА_3 , пред'явленого до ОСОБА_1 , по суті вимог про стягнення аліментів на утримання дружини до досягнення дитиною трьох років.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 СК України дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
Згідно з ч. 2, 4, 6 ст. 84 СК України дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 СК України аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі.
За правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року по справі № 712/4702/19 (провадження № 61-929св20), можливість отримання аліментів на утримання дружини, з якою проживає дитини до досягнення нею трьох років, виникає за умови, що чоловік має можливість надавати таку матеріальну допомогу.
Також, Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 487/5798/20 (провадження № 61-13023св21) зазначив, що тлумачення частини другої статті 84, частини другої статті 91 СК України свідчить, що для виникнення права на утримання потрібна сукупність таких умов: проживання з жінкою (чоловіком) дитини, яка не досягла трьох років; походження дитини від жінки, чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою (кровне споріднення) або наявність між ними іншого юридичного значущого зв'язку (усиновлення); можливість другої сторони надавати матеріальну допомогу.
Системний аналіз наведених правових норм та усталеної судової практики з приводу врегулювання подібних правовідносин дає підстави стверджувати, що у дружини виникає право на отримання аліментів за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: проживання разом із їхньою спільною дитиною, яка не досягла трьох років, та наявність у чоловіка достатніх коштів для надання матеріальної допомоги (аліментів) дружині.
Як встановлено, відповідач ОСОБА_1 є батьком дитини ОСОБА_4 , який не досяг трирічного віку та проживає разом з позивачем ОСОБА_3 . Остання не працює, здійснює догляд за дитиною, а тому потребує матеріальної допомоги від свого чоловіка.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача аліментів на своє утримання до досягнення дитиною трьох років, позивач не надала до суду доказів про розмір доходів відповідача, які б свідчили, що останній має об'єктивну можливість надавати матеріальну допомогу дружині у заявленому позивачкою розмірі, що в даному випадку є визначальною умовою для присудження аліментів на утримання позивача.
Водночас, заперечуючи проти позовних вимог в указаній частині, відповідач також не надав до суду будь-яких доказів свого скрутного матеріального становища, відсутності доходів, понесення істотних грошових витрат чи наявності інших причин неможливості сплачувати аліменти у розмірі, заявленому позивачем, зокрема через обтяження турботами щодо утримання інших осіб або, у зв'язку зі станом здоров'я тощо.
Разом з тим, з аналізу наявних матеріалів справи слідує, що відповідач проходить службу у військовій частині НОМЕР_2 , а отже отримує грошове забезпечення військовослужбовця.
Апеляційний суд повторює, що обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За таких підстав, виходячи із принципу справедливості та розумності, а також дотримання балансу інтересів сторін, колегія суддів вважає, що позовні вимоги слід задовольнити, стягнути з відповідача на користь позивача аліменти на її утримання у розмірі 1/6 частки з усіх видів заробітку (доходу), починаючи з дня подання позову і до досягнення дитиною трирічного віку.
Слід зауважити, що при визначенні розміру аліментів з відповідача на утримання дружини щомісяця відсутня необхідність встановлення мінімального розміру таких аліментів (зокрема, як просила позивач, - не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для особи, яка втратила працездатність,), оскільки це не передбачено Сімейним кодексом України (ст. 80, 84 СК України).
Варто також зазначити, що сплата відповідачем аліментних зобов'язань (на дитину (1/4) та дружину до досягнення дитиною віку трьох років (1/6)) не поставить останнього у скрутне матеріальне становище, оскільки у сукупності розмір заявлених позивачем аліментів складає 5/12, або приблизно 42%, від доходу (заробітку) платника аліментів, що узгоджується з положеннями ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження», та відповідачем не доведено, що його дохід після сплати аліментів є недостатнім для власного утримання.
Посилання заявника апеляційної скарги, що позивач не є непрацездатною, може працювати та отримувати дохід, є безпідставними, оскільки позивач перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не потребує матеріальної допомоги, оскільки отримує соціальні виплати, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, як вбачається з вищевикладених норм закону, подання суду доказів того, що дружина, з якою проживає дитина, потребує матеріальної допомоги, не є обов'язковим, оскільки право на аліменти належить дружині - матері незалежно від цієї обставини.
У зв'язку з наведеним вище, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про наявність правових підстав для відмови у позові в частині стягнення аліментів на утримання дружини до досягнення дитиною трьох років.
При цьому, апеляційний суд вважає за доцільне зауважити, що згідно положень СК України розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
У порядку розподілу судових витрат згідно ст. 141 СК України, враховуючи, що позивач звільнена від сплати судового збору, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з апелянта (відповідача) на користь держави суму неоплаченого судового збору за подачу позову до суду у розмірі 968,96 гривень (коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору).
За таких підстав, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та про скасування рішення суду першої інстанції із постановленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 24 вересня 2025 року - скасувати та постановити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини та на утримання матері - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт громадянина України № НОМЕР_3 від 16.01.2021 року, орган, що видав: 6525, РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт громадянки України № НОМЕР_5 від 16.10.2023 року, орган, що видав: 5115, РНОКПП: НОМЕР_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову до суду, тобто з 11 вересня 2025 року, та до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт громадянина України № НОМЕР_3 від 16.01.2021 року, орган, що видав: 6525, РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт громадянки України № НОМЕР_5 від 16.10.2023 року, орган, що видав: 5115, РНОКПП НОМЕР_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) аліменти на її утримання у розмірі 1/6 частки з усіх видів заробітку (доходу) ОСОБА_1 , починаючи стягнення з дня пред' явлення позову до суду, тобто з 11 вересня 2025 року, та до досягнення дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт громадянина України № НОМЕР_3 від 16.01.2021 року, орган, що видав: 6525, РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь держави судовий збір за подачу позовної заяви в сумі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених частиною 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий: О.М. Таварткіладзе
Судді: Л.М. Вадовська
Є.С. Сєвєрова