Справа №:755/14809/25
Провадження №: 2-а/755/340/26
"21" квітня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення, -
До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 , через представника - адвоката Корнійчук М.В., з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення.
Відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить суд: визнати протиправною та скасувати постанову виконуючого обов'язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 13 січня 2025 року № Б/502 за справою про адміністративне правопорушення за частиною 3 статті 210-1 КУпАП; провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, щодо ОСОБА_1 закрити за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29 липня 2025 року позивачу стало відомо про наявність постанови тимчасово виконуючого обов'язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № Б/502 за справою про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП відповідно до якої на позивача було накладено штраф у сумі 17 000,00 грн. Позивач не погоджується із вищезазначеною постановою відповідача, вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки у встановлений законодавством спосіб належним чином оформленої повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач ані особисто, ані засобами поштового зв'язку не отримував, не знав і не міг знати про дату, час та місце, куди потрібно з'явитися, а також мету такої явки.
Ухвалою Дніпровським районним судом міста Києва від 11 серпня 2025 року поновлено позивачу пропущений строк для звернення з позовом до суду та відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. В задоволенні клопотання про витребування доказів відмовлено.
Копію ухвали про відкриття провадження у справі доставлено до електронного кабінету відповідача 20 серпня 2025 року, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу.
Відповідач своїм правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався.
Таким чином, суд дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, доходить наступного.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
За нормою п. 1 ч. 1 ст. 20 КАС України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.
За приписами ст. 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Як убачається з матеріалів справи, 13 січня 2025 року тимчасово виконуючим обов'язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 винесена постанова № Б/502 за справою про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП стосовно позивача.
Вказаною постановою встановлено, що ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце виклику до ІНФОРМАЦІЯ_1 , не з'явився 14 жовтня 2024 року за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період. Вина особи, що притягується до адміністративної відповідальності підтверджується матеріалами адміністративної справи: інформацією з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, повісткою за №283294, довідкою за Ф.20 «про причини повернення» відправлення адресату. Особа, що притягується до адміністративної відповідальності на розгляд справи про адміністративне правопорушення не з'явилась, про день, місце та час розгляду повідомлялась належним чином. Громадянин ОСОБА_1 скоїв адміністративне правопорушення, що передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП. Накладено на громадянина ОСОБА_1 штраф у сумі 17 000,00 грн.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч. 2 ст. 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 9 КУпАП визначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
За змістом статті 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі.
Відповідно до ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до положень КУпАП вищевказані обставини встановлюються на підставі доказів.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Стаття 210-1 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Так, приписами ч. 3 ст. 210-1 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період.
Приміткою до ст. 210 КУпАП вказано, що положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи.
Вказана норма є бланкетною, при її застосуванні необхідно використовувати законодавчі акти, які визначають правила військового обліку та запровадження в Україні особливого періоду.
За змістом ст. 1 Закону України «Про оборону України», особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Особливий період в Україні розпочався з 17 березня 2014 року, коли було оприлюднено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію».
Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє до теперішнього часу.
Згідно з Указом Президента України № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань оголошено проведення загальної мобілізації, яка триває по цей час.
Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Так, згідно абз. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду.
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк. У разі неприбуття громадянин зобов'язаний у найкоротший строк, але не пізніше трьох діб від визначених у повістці дати і часу прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, повідомити про причини неявки шляхом безпосереднього звернення до зазначеного у повістці територіального центру комплектування та соціальної підтримки або в будь-який інший спосіб з подальшим його прибуттям у строк, що не перевищує сім календарних днів.
Аналіз наведених норм права дає можливість дійти висновку, що склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 КУпАП, складає неявка військовозобов'язаного за викликом без поважних причин до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці.
Відповідно до ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
За правилами ч. 1 ст. 287 КУпАП постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено.
Стаття 280 КУпАП встановлює обов'язок органу (посадової особи) при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.
Відповідно до ч. 2 ст. 33 КУпАП при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Відповідно до ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Підставою для притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП стало те, що по виклику до ІНФОРМАЦІЯ_1 14 жовтня 2024 року не прибув, чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період.
Вказана постанова винесена у відсутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
При цьому, докази повідомлення позивача про розгляд справи про адміністративне правопорушення 13 січня 2025 року в матеріалах справи відсутні, а оскаржувану постанову від 13 січня 2025 року позивач отримав 29 липня 2025 року.
Як вбачається з матеріалів справи, притягнення позивача до відповідальності за оскаржуваною постановою від 13 січня 2025 року відбувалося, у зв'язку з неявкою його до ІНФОРМАЦІЯ_1 14 жовтня 2024 року.
З даного приводу суд зауважує, що копія повістки про виклик позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 14 жовтня 2024 року в матеріалах справи відсутня.
Суд також звертає увагу на те, що матеріали справи не містять доказів того, що повістка про необхідність позивачу прибути 14 жовтня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 направлялася йому поштою чи вручалася в інший спосіб, визначений законодавцем.
При цьому, відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався, та доказів на спростування тверджень позивача, в тому числі і доказів на підтвердження виклику позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 14 жовтня 2024 року, до суду не подав.
До того ж, за приписами примітки до ст. 210 КУпАП слідує, що положення ст. 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи.
Отже, з аналізу приведених норм випливає, що відповідальність за статтями 210 та 210-1 КУпАП не застосовується у випадку коли дані для Реєстру можуть бути отримані шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими базами/системами/реєстрами.
Правові та організаційні засади створення, функціонування Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі: Реєстру) визначає Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів» від 16 березня 2017 року № 1951-VIII (далі: Закон № 1951-VIII).
У відповідності до положень ч. 1 ст. 5 Закону №1951-VIII держателем Реєстру є Міністерство оборони України (далі: Держатель Реєстру), розпорядником Реєстру є Генеральний штаб Збройних Сил України (далі: розпорядник Реєстру), а Служба безпеки України та розвідувальні органи України є органами адміністрування та ведення Реєстру. Адміністратором Реєстру є Держатель Реєстру.
За приписами ч. 2 ст. 5 Закону № 1951-VIII визначено, що держатель Реєстру: забезпечує технологічне функціонування Реєстру, для чого утворює уповноважений орган адміністрування Держателя Реєстру; вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо Порядку ведення Реєстру, в яких визначає процедури збирання, зберігання, обробки та використання відомостей про призовників, військовозобов'язаних та резервістів; організовує взаємодію Реєстру з іншими реєстрами (у т.ч. публічними), базами (банками) даних щодо отримання (обміну) інформації, визначеної статтями 6-9 цього Закону, відповідно до Закону України «Про публічні електронні реєстри»; забезпечує розвиток та модернізацію програмних та апаратних засобів Реєстру; надає органам адміністрування та ведення Реєстру право доступу до бази даних Реєстру; здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Згідно ч. 5 ст. 5 Закону №1951-VIII органами адміністрування Реєстру в межах своїх повноважень є, зокрема, ТЦК та СП Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
У відповідності до ч. 8 та ч. 9 ст. 5 Закону №1951-VIII органами ведення Реєстру є районні (об'єднані районні), міські (районні у місті, об'єднані міські) ТЦК та СП, Центральне управління Служби безпеки України та регіональні органи Служби безпеки України, відповідні підрозділи розвідувальних органів України. Органи ведення Реєстру забезпечують ведення Реєстру та актуалізацію його бази даних.
За приписами ч. 3 ст. 14 Закону №1951-VIII визначено, що актуалізація бази даних Реєстру здійснюється на підставі відомостей, що вносяться органами ведення Реєстру, а також шляхом електронної інформаційної взаємодії (обміну відомостями) між Реєстром та інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у т.ч. публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, передбачені цією частиною.
Даною частиною ст. 14 Закону №1951-VIII передбачено перелік органів, від яких органи ведення Реєстру одержують в електронному вигляді інформацію через електронну інформаційну взаємодію.
Електронна інформаційна взаємодія, у тому числі надання відповідних відомостей, між Реєстром та інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами, базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, передбачені цією частиною, здійснюється відповідно до законів України «Про публічні електронні реєстри»; «Про розвідку» та в порядку, визначеному Держателем Реєстру спільно з відповідним державним органом.
З аналізу приведених вище положень Закону №1951-VIII вбачається, що персональні дані військовозобов'язаного можуть бути отримані органом ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, до яких відносить і ТЦК та СП, шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими державними органами.
Разом з тим, оскаржувана постанова не містить відомостей про дані, які необхідно уточнити позивачу, не повідомлені такі дані і відповідачами під час розгляду справи як не надано і доказів неможливості самостійного отримання таких даних шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, передбачені ч. 3 ст. 14 Закону №1951-VIII.
Відтак, наведені норми визначають наявність у відповідача можливості отримання персональних даних позивача з інших баз даних і відповідачем можливість отримання таких даних шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, - не спростована.
З урахуванням вищевикладеного, наявного в матеріалах справи скріншоту з офіційного мобільного за стосунку Міністерства оборони України для військовозобов'язаних, призовників та резервістів «Резерв+», з якого установлено, що позивачем було уточнено дані 10 липня 2024 року (а.с. 17), таким чином, суд у сукупності встановленого та викладеного приходить до висновку, що в даному випадку відсутня вина позивача у вчиненні правопорушення, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до оскаржуваної постанови, у зв'язку з чим відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Зазначений обов'язок відповідач не виконав, оскільки ним не доведено правомірності своїх дій, які полягають у притягненні позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Таким чином, суд у сукупності встановленого та викладеного вважає, що в даному випадку відсутня вина позивача у вчиненні правопорушення, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до оскаржуваної постанови, у зв'язку з чим відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Зазначений обов'язок відповідач не виконав, оскільки ним не доведено правомірності своїх дій, які полягають у притягненні позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Згідно із приписами ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Згідно зі ст. 293 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає серед іншого рішення про скасування постанови і закриття справи.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_1 при розгляді справи про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП не встановлено належними, допустимими та достатніми доказами наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.
Заявлені позивачем вимоги про визнання оскаржуваної постанови протиправною не підлягають задоволенню, оскільки не відповідають завданням адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав позивача.
Належним способом відновлення прав позивача на захист яких був поданий цей адміністративний позов, є скасування оскаржуваної постанови та закриття справи про адміністративне правопорушення, тому позов по цій справі підлягає частковому задоволенню.
При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у розмірі 605,60 грн.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 543/775/17, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, судовий збір, що підлягав сплаті за подання позовної заяви з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності становив 484,48 грн (з урахуванням положень ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»).
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 484,48 грн.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Позивач в адміністративному позові вказав про необхідність стягнення із відповідача понесених ним витрат на правову допомогу.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст. 134 КАС України.
За змістом п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, поряд з іншим, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Окрім зазначеного, ч. 4 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи(частина 5статті 134 КАС України).
На підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн подано:
- ордер серії АІ за №1963659 від 02 серпня 2025 року (а.с. 8);
- свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю Корнійчук Марини Вячеславівни серії КС за №10624/10, виданий 20 червня 2022 року (а.с. 9);
- договір про надання правничої допомоги №07-15 від 25 липня 2025 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Корнійчук М.В., пунктом 4.1, 4.2 якого передбачено, що гонорар складається із суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені сторонами в рахунках-фактурах на оплату. Оплата послуг за даним Договором здійснюється «Клієнтом» на підставі наданих «Адвокатом» «Клієнту» рахунків-фактур протягом 5 (п'яти) календарних днів з моменту отримання Клієнтом такого рахунку на оплату (а.с. 10-11);
- акт приймання-передачі наданих послуг №2 від 03 серпня 2025 року за Договором про надання правничої допомоги від 25 липня 2025 року № 07-15 (а.с. 12);
- рахунок-фактура №2 від 02 серпня 2025 року надання послуг згідно Договору про надання правничої допомоги від 25 липня 2025 року № 07-15, яким передбачено супровід визнання протиправною та скасування постанови № Б/502 по справі про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (а.с. 13).
Відтак, позивачем надані належні документи про понесення останнім витрат на правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн, що дає підстави для вирішення судом питання необхідності відшкодування таких витрат.
За змістом ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року №5076-VI.
Згідно з положеннями ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених положень процессуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У рішенні "Лавентс проти Латвії" (пункт 154) від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і супроводжуються необхідними документами на їх підтвердження.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру.
В зв'язку із вищенаведеним, оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, суть виконаних послуг, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 8 000,00 грн, є співмірною із складністю цієї справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг і пропорційна до розміру задоволених позовних вимог.
Як наслідок, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача підлягає стягненню понесені судові витрати по оплаті правничої допомоги в розмірі - 8 000,00 грн.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 5, 6-11, 13-15, 72-79, 90, 139, 241-246, 255, 268-271, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 5, 6-11, 13-15, 72-79, 90, 139, 241-246, 255, 268-271, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) третя особа - Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (ЄДРПОУ: 35011660, місцезнаходження: м. Київ, вул. Сверстюка Євгена, буд. 15) про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення - задовольнити частково.
Скасувати постанову № Б/502 за справою про адміністративне правопорушення від 13 січня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладення штрафу в розмірі 17 000,00 грн та закрити справу про адміністративне правопорушення.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 484,48 грн та понесені судові витрати по оплаті правничої допомоги в розмірі - 8 000,00 грн.
Апеляційну скаргу на судове рішення може бути подано у десятиденний строк з дня його проголошення до Шостого апеляційного адміністративного суду.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя :