П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/10362/25
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
судді - Джабурія О.В.,
судді - Вербицької Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Савчин Т.М. в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року, прийняте у складі суду судді Василяки Д.К. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерство оборони України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерство оборони України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди за весь час (періоди) перебування його на лікуванні у зв'язку з пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим після введення воєнного стану та пов'язаним із захистом Батьківщини у розмірі 530 000 (п'ятсот тридцять тисяч) гривень 00 копійок;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду за перебування його на лікуванні у зв'язку з пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), весь час (періоди) отриманим після введення воєнного стану та пов'язаним із захистом Батьківщини у розмірі 530 000 (п'ятсот тридцять тисяч) гривень 00 копійок;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_2 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_2 , середній заробіток за весь час затримки (з дня звільнення з військової служби), тобто з 27.07.2024 (наступний день після звільнення) по 26.01.2025 (шість місяців визначених ст. 117 КЗпП), відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, в сумі 826646,15 (вісімсот двадцять шість тисяч шістсот сорок шість гривень 15 копійок).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що за період перебування на стаціонарному лікуванні, у зв'язку з отриманням поранень ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не було нараховано та виплачено додаткову винагороду за весь час (періоди) перебування його на лікуванні у зв'язку з пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим після введення воєнного стану та пов'язаним із захистом Батьківщини.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", збільшеної до 100000 гривень, у зв'язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини за період з 14.03.2023 по 08.04.2024 року з розрахунку 100000 грн. пропорційно дням його перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", збільшену до 100000 гривень у зв'язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини за період з 14.03.2023 по 08.04.2024 року. з розрахунку 100000 грн. пропорційно дням його перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я. В іншій частині позовних вимог позивачу було відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, представник позивача, адвокат Савчин Т.М., звернулась до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає оскаржуване рішення суду таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, та без повного з'ясування усіх обставин, які мають значення для справи, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його в цій частині та постановити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу апелянт зазначає, що судом першої інстанції помилково застосовано принцип «передчасності» позову, що суперечить приписам статей 116, 117 КЗпП України та пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, оскільки обов'язок повного розрахунку з військовослужбовцем виникає безпосередньо в день його виключення зі списків особового складу частини, а не після набрання законної сили судовим рішенням про встановлення права на окремі види грошового забезпечення. Апелянт наголошує, що наявність спору щодо складових грошового забезпечення не звільняє відповідача від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за умови вирішення спору на користь працівника, а наявні в матеріалах справи докази дозволяли суду здійснити остаточний розрахунок середнього заробітку на підставі Постанови КМУ №100 без необхідності повторного звернення позивача до суду.
13 березня 2026 року відповідач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якій просить суд прийняти рішення, яким в задоволені апеляційної скарги апелянту буде відмовлено у повному обсязі.
Обґрунтовуючи відзив на апеляційну скаргу, відповідач зазначає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні середнього заробітку є законним та обґрунтованим, оскільки за відсутності факту повного розрахунку з позивачем, визначення остаточного розміру компенсації за статтею 117 КЗпП України є передчасним. Відповідач наголошує на виключно компенсаційній природі середнього заробітку, що виключає його застосування як каральної санкції та потребує дотримання принципів пропорційності й співмірності, оцінка яких можлива лише після припинення періоду затримки виплати.
Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити, з огляду на таке.
Положеннями ч. 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено колегією суддів, ОСОБА_1 проходив службу в Військовій частині НОМЕР_1 .
15.07.2024 року ОСОБА_1 звернувся до командира батальйону аеродромно-технічного забезпечення ВЧ НОМЕР_3 ОСОБА_2 з рапортом про здійснення перерахунку та подальшої виплати додаткової винагороди, передбаченою Постановою КМУ №168 за час перебування на лікуванні.
У відповіді з ІНФОРМАЦІЯ_2 зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було подано рапорт на ім'я командира ВЧ НОМЕР_1 за вх. №12921 від 10.10.2023 року де невірно зазначені діагнози для отримання винагороди за час стаціонарного лікування, що і стало причиною невиплати останньому належної грошової винагороди за час стаціонарного лікування.
Відповідно до витягу з Наказу командира ВЧ НОМЕР_3 № 225 від 26.07.2024 року матроса ОСОБА_1 , водія механіка газозарядної станції групи газозабезпечення батальйону технічного забезпечення військової частина НОМЕР_3 на підставі підпункту «б» пункту 2 частини четвертої ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за станом здоров'я: за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу)» звільнено в запас та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3
28.02.2025 на адресу Військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит з проханням повідомити про хід розгляду скарги ОСОБА_1 від 16.08.2024 та повідомити які заходи вжиті командуванням ВЧ НОМЕР_1 в межах компетенції для забезпечення прав ОСОБА_1 щодо отримання належних йому грошових виплат.
24.03.2025 року ВЧ НОМЕР_1 надано відповідь на адвокатський запит від 28.02.2025, в якій повідомлено що у ОСОБА_1 відсутнє право на отримання збільшеної до 100 000 грн. винагороди за час перебування у відпустці для лікування військовослужбовця за нормами Постанови №168, оскільки не надано підтверджуючих документів, якими травму позивача було б кваліфіковано як важку.
Позивач вважає відмову ВЧ НОМЕР_1 у виплаті ОСОБА_1 додаткової винагороди у зв'язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні внаслідок поранення, отриманого при захисті Батьківщини, неправомірною, через що змушений звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що перебування позивача на стаціонарному лікуванні внаслідок поранення (травми), отриманого під час виконання обов'язків військової служби та пов'язаного із захистом Батьківщини, підтверджується належними доказами, зокрема довідками про обставини травми №415 та №3531, а також висновком штатної ВЛК. Суд зауважив, що відповідно до Постанови КМУ №168 та Порядку №260, виплата додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень за час стаціонарного лікування не залежить від ступеня тяжкості поранення, а обов'язковою умовою є лише причинно-наслідковий зв'язок із захистом Батьківщини, що зумовлює наявність протиправної бездіяльності відповідача щодо ненарахування вказаних виплат за період з 14.03.2023 по 08.04.2024 року.
Водночас, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначив про передчасність таких вимог, оскільки на момент розгляду справи факт проведення остаточного розрахунку з позивачем відсутній. Суд дійшов висновку, що за таких обставин він позбавлений можливості встановити кінцевий період затримки та здійснити обчислення суми компенсації, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у зв'язку з чим право позивача на цей вид виплати підлягає захисту шляхом подання окремого адміністративного позову після фактичного виконання відповідачем обов'язку щодо виплати заборгованості з грошового забезпечення.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Положеннями ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів (абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, колегією суддів встановлено, що у межах спірних правовідносин апелянт звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій оскаржує рішення суду першої інстанції в чистині відмови у задоволені позовних вимог, а саме у частині щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У цьому контексті суд зауважує, що приписи частини 1 статті 47, частини 1 статті 116, частини 1 статті 117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.
Межі дії диспозиції частини 1 статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких вступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов'язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».
З аналізу вищевикладених нормативно-правових актів вбачається, що військовослужбовцю, станом на день виключення зі списку особового складу військової частини, за наслідком звільнення з військової служби, мають бути виплачені усі належні йому кошти, пов'язані з проходженням військової служби.
Таким чином, положення статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022 року, передбачають обов'язок роботодавця виплатити працівнику середній заробіток за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, але не більше шести місяців.
При цьому, при задоволенні позовної вимоги про стягнення/нарахування основної суми, яку не було сплачено працівникові під час звільнення, одночасно наявні підстави і для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення основної суми.
Відповідна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 11.08.2021 року в справі №640/9375/20, від 18.11.2021 року в справі №600/1071/20-а, від 02.12.2021 року в справі №120/1873/19-а, від 02.02.2023 року у справі №826/1575/17, від 08.06.2023 року у справі №580/1267/21.
У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про передчасність заявленої позивачем вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.
В свою чергу, колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що згідно витягу з наказу Військової частини НОМЕР_1 №346 від 08.12.2023 року, матроса призваного під час мобілізації ОСОБА_1 , колишнього водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 05 грудня 2023 року №172-РС у розпорядження командира НОМЕР_4 морської ІНФОРМАЦІЯ_4 , 08 грудня 2023 року вибув до нового місця служби. З 08 грудня 2023 року виключено із списків особового складу частини НОМЕР_1 .
Тобто, у межах спірних правовідносин позивач не був звільнений з військової служби та продовжив проходження військової служби в іншому структурному підрозділі Збройних Сил України, з подальшим отримання відповідного грошового забезпечення.
Таким чином, обставини цієї справи свідчать про те, що Військова частина НОМЕР_1 , яка є відповідачем у даній справі, не мала зобов'язань щодо розрахунку при звільненні та не мала статусу уповноваженого органу для проведення розрахунку в день звільнення позивача з військової служби.
Отже, фактичні обставини цієї справи не відповідають гіпотезі частини 1 статті 117 КЗпП України, а відтак ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин.
Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, суперечило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
З огляду на ці обставини й міркування, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Аналогічних висновків щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд у постанові від 21.02.2024 року по справі № 520/1897/22, від 16.02.2026 у справі № 360/110/24, від 03.02.2026 у справі № 400/5149/24 і такі висновки відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції надав належну правову оцінку спірним правовідносинам, однак дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на передчасність таких вимог, а не через відсутність правових підстав для покладення на відповідача відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні, оскільки подальше проходження військової служби в іншій військовій частині не є тотожним звільненню з військової служби у розумінні КЗпП України та не зумовлює виникнення обов'язку відповідача щодо проведення остаточного розрахунку згідно зі статтями 116, 117 КЗпП України.
Згідно положень ст. 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
За таких обставин, оскільки судом першої інстанції правильно вирішено справу по суті та встановлено наявність підстав для задоволення позовних вимог, проте суд виходив з помилкових мотивів, колегія суддів вважає, що судове рішення, відповідно до вимог ст. 317 КАС України, підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року в редакції даної постанови.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 292, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу адвоката Савчин Т.М. в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерство оборони України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: О.В. Джабурія
Суддя: Н.В. Вербицька