Єдиний унікальний номер справи № 753/9122/20
Провадження № 22-ц/824/5788/2026
05 березня 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про вселення,
У червні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 , шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 грудня 2019 року. Спірна квартира перебуває у його приватній власності, натомість відповідачка не є власником вказаного нерухомого майна. Крім того, спірна квартира була ним набута до укладання шлюбу із відповідачкою, однак, відповідачка зареєстрована у спірній квартирі.
Позивач стверджував, що відповідачка не перебуває з ним у родинних відносинах, не є власником (співвласником) спірної квартири та вказане нерухоме майно не є спільною сумісною власністю сторін. Відповідачка відсутня за місцем реєстрації, спірною квартирою не користується, особистих речей у ній не має. Крім того, відповідачка не укладала з ним жодних правочинів щодо користування спірною квартирою та фактично не проживає за місцем реєстрації з вересня 2019 року, йому невідоме дійсне місце перебування відповідачки, а знятися з реєстраційної обліку самостійно, у передбачений законом спосіб, відповідачка бажання не виявляє.
Позивач зазначав, що він проживає у спірній квартирі та самостійно несе тягар її утримання, який суттєво збільшується відповідно до кількості зареєстрованих у ній осіб, оскільки саме за даних обставин здійснюються нарахування за надання комунальних послуг відповідними господарюючими організаціями, а тому факт реєстрації відповідачки у спірній квартирі безпідставно збільшує необхідний обсяг грошових коштів на утримання квартири.
Позивач посилався на те, що відповідачка не несе тягар утримання житла, в якому зареєстрована, зареєстроване місце проживання відповідачки у квартирі, яка перебуває у його власності, створює збільшені нарахування до сплати комунальних послуг, а тому таке зареєстроване місце проживання відповідачки суперечить його інтересам, як власника зазначеної квартири.
У жовтні 2020 року відповідачка звернулася до суду із зустрічним позовом про вселення її та їх малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартиру АДРЕСА_1 ; зобов'язання відповідача за зустрічним позовом не чинити їй та малолітній дитині перешкоди у користуванні вказаним жилим приміщенням та стягнути з відповідача за зустрічним позовом всі судові витрати по даній справі.
Мотивуючи позовні вимоги за зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилалася на те, що вони мають доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні. Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року з позивача за первісним позовом на її користь були стягнуті аліменти на доньку у твердій грошовій сумі у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 22 лютого 2019 року і до досягнення дитиною повноліття. Даним рішенням суду було встановлено, що їх спільна донька проживає разом з нею.
ОСОБА_2 зазначала, що вона та донька ОСОБА_4 мають право проживати у спірній квартирі, оскільки вони не мають іншого житла. Крім того, вказана квартира була придбана її колишнім чоловіком для потреб сім'ї, вона вільно користувалася спірною квартирою для свого проживання з народженою під час шлюбу дитиною, але після стягнення з відповідача аліментів, він почав вороже відноситися до неї та у вересні 2019 року влаштував сварку, побив її та змінив замки на вхідних дверях спірної квартири. З цього часу відповідач за зустрічним позовом не пускає її та малолітню дитину до спірної квартири, в якій залишилися її особисті речі, майно та речі доньки, а на її прохання надати їй доступ до спірної квартири та ключі від квартири ОСОБА_1 відповідає відмовою.
ОСОБА_2 зазначала, що вона звернулася із відповідною заявою до правоохоронних органів відносно неправомірних дій ОСОБА_1 . Крім того, вона зверталася до служби у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації.
Позивачка за зустрічним позовом зазначала, що вона бажає проживати саме в спірній квартирі, в якій вона проживала з малолітньою донькою ОСОБА_4 , яка перебувала на диспансерному обліку в Центрі первинної медико-санітарної допомоги Дарницького району м. Києва. Разом з цим, незаконні дії по виселенню її з малолітньою дитиною з житлового приміщення негативно позначилися на її житті та здоров'ї, а також на здоров'ї та безпеці малолітньої доньки.
ОСОБА_2 стверджувала, що вона зареєстрована в спірній квартирі на законних підставах та вселилася у вказане житло, як дружина ОСОБА_1 з його ініціативи.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 . В решті вимог позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 840,80 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 21 листопада 2022 року ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі, та відмовити у задоволенні зустрічного позову у повному обсязі.
У судове засідання, призначене на 05 березня 2026 року з'явилися представники позивача та відповідача.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 27 травня 2010 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н.В.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20 вересня 2011 року, мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 грудня 2019 року шлюб сторін був розірваний.
Згідно відмітки у паспорті, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 10 лютого 2012 року.
Під час розгляду справи судом сторони не заперечували, що ОСОБА_2 у спірній квартирі була зареєстрованаяк дружина ОСОБА_1 за його згодою.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги в частині вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру, виходив з того, що відповідачка вселилася у спірну квартиру, як член сім'ї власника житла, за його згодою, не проживання її у квартирі з вересня 2019 року обумовлене конфліктною ситуацією між подружжям, яка негативно впливала на дитину та стала підставою для побоювання відповідачки за наслідками вчинення позивачем стосовно неї домашнього насильства. Також суд встановив, що у грудні 2019 року позивач змінив замки у дверях квартири, позбавивши відповідачку можливості користуватися квартирою, як місцем свого проживання, однак іншого житла відповідачка не має, тому інтереси відповідачки, як користувача квартирою, перевищують інтереси позивача, як власника квартири.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог про вселення малолітньої дитини у спірну квартиру, суд першої інстанції зазначив, що позивач не заперечував проти проживання дитини у квартирі і відповідачкою не доведено, що ОСОБА_1 чинить перешкоди доньці у користуванні квартирою.
Рішення суду в цій частині не оскаржується, тому відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України не є предметом апеляційного перегляду.
Як убачається з апеляційної скарги, її доводи фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апелянта,зазначає наступне:
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 10 лютого 2012 року. Під час розгляду справи судом сторони не заперечували, що ОСОБА_2 у спірній квартирі була зареєстрована, як дружина ОСОБА_1 за його згодою.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Колегія суддів апеляційного суду, акцентує увагу на тому, що позивачем у рамках даного позову заявлено вимогу саме про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Згідно ст. 72 Житлового кодексу УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться виключно в судовому порядку.
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем, у будь-якому випадку, прямо залежить від причин відсутності, то під час вирішення цієї категорії справ з'ясуванню підлягають обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19), вказано, що "при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Суд першої інстанції під час розгляду справи встановив, що відповідачка не проживає у квартирі у зв'язку із конфліктною ситуацією, яка виникла між подружжям у вересні 2019 року, а також у зв'язку із зміною позивачем замків у дверях квартири.
Довготривале непроживання у квартирі відповідач обгрунтовує завданням їй під час конфлікту тілесних ушкоджень. На момент розгляду справи в суді першої інстанції свої доводи відповідачка підтверджувала копіями звернень до правоохоронних органів та служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації.
Наразі, окрім зазначених доказів, такий факт підтверджений ухвалою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року про закриття кримінального провадження відносно позивача у зв'язку зі спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2024 року, яка міститься у відкритому доступі в ЄДРСР, підтверджено факт спричення ОСОБА_5 тілесних ушкоджень колишній дружині ОСОБА_6 , що з точки зору апеляційного суду і обгрунтовує саме поважність причин її тривалого не проживання у квартирі і відповідно унеможливлює визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Таким чином оскільки суд прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання особи такою, що втратила право проживання, за особою збережено право користування житловим приміщенням. Також в ході розгляду справи було підтверджено, що позивач змінив замки, чим позбавив відповідачку можливості проживати у квартирі, що підтверджує наявність перешкод у вселенні, відтак і вимога зустрічного позову про вселення також є обгрунтованою, а висновок суду першої інстанції про задоволення такої вимоги правильним.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни основного та додаткового рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько