21 квітня 2026 рокуСправа №640/22442/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Рищенко А. Ю.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 01001), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4А, м. Київ, 02152, код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
10.08.2021 року до Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіз вимогами:
- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України № 68-21 від 10.03.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог посилається на Конвенцію про статус біженців 1951 року, Конвенцію про захист прав та основоположних свобод від 1950 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенцію ООН «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» від 10 грудня 1984 року, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та зазначає, що приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 Державною міграційною службою України не проаналізовано інформацію по країні походження заявника, внаслідок чого було зроблено неправильні висновки по суті справи та прийнято необґрунтоване рішення. Також позивач вказує на те, що відмова відповідача в наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження. Таким чином, з метою захисту свого порушеного права позивач змушена звернутися до суду з даним позовом.
22.09.2021 ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідно до абз.1, 4 п.2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя.
Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" щодо забезпечення розгляду адміністративних справ", але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276,статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
30.01.2025 зазначена справа надійшла до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції суду на супровідному листі, та за результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями остання передана для розгляду судді Рищенку А.Ю.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.02.2025 року прийнятj до свого провадження адміністративну справу №640/22442/21 та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
27.10.2021 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він заперечував проти вимог, викладених у позові з огляду на положення Конституції України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та вказав, що при прийнятті рішення Державна міграційна служба України виходила з підстав, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, які встановлені Конвенцією про статус біженця 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Аналогічний відзив на позовну заяву надійшов до Дніпропетровського окружного адміністративного суду 24.02.2025 року.
24.02.2025 року через систему “Електронний суд» від представника відповідача надійшли письмові пояснення у справі, в яких зазначено, що позивач звернулася до ДМУ ДМС у м. Києві та Київській області з метою продовження довідки про звернення за захистом в Україні та 19.08.2020 була документована довідкою про звернення за захистом в Україні № 011893, строк дії якої було продовжено до 19.03.2022. Після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні позивач до ДМУ ДМС у м. Кисві та Київській області не зверталася. Крім того, за обліками інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон “АРКАН», Азамі Ельжама Ісматулла, разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 через пропускний пункт контролю “Краківець» виїхали за межі України і на час розгляду справи на територію України не поверталися.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, суд встановив наступне.
Як вбачається з особистої справи № 2020 KYIV 0084, ОСОБА_1 народилась у провінції Каїїіса, Афганістан, громадянка Афганістану, за національністю таджичка, віросповідання іслам (суніт), заміжня (релігійний шлюб з 14.03.2019). 29.06.2020 ОСОБА_1 разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_3 нелегально прибули до України автомобілем та пішки.
Громадянка Афганістану ОСОБА_1 звернулася до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 19 серпня 2020 року. При заповненні заяви та проходженні співбесіди позивач вказала, що не може повернутися до Афганістану через погрози Талібан, у зв'язку з тим, що вона працювала на посаді медичного тренера у сфері репродуктивного здоров'я жінок та розповідала жінкам про їх права, та про можливість відмовлятися від народження дітей знову і знову. Талібан вважали, що позивачка поширювала серед жінок пропаганду абортів та що вона є невіруючою, та повинна бути вбитою. Талібан також називали позивачку дружиною комуніста, через те, що чоловік позивачки навчався в РФ. На думку ОСОБА_4 позивач є поганою людиною, оскільки остання працювала окремо від чоловіка. Також вони вважали, що у позивач є проект по зменшенню кількості мусульман через аборти. ОСОБА_1 повідомила, що після її виїзду з країни походження, Талібан зв'язалися з її матір'ю та дізналися, що остання покинула ОСОБА_5 та почали переслідувати її сім'ю. Крім цього, вказала, що коли планувала виїхати з Афганістану почула про випадок, коли Талібан вбили чотирьох суддів, яким вони попередньо погрожували та відправляли листи погроз “Шах ІІамех» через їх роботу на владу Афганістану, після чого суддів вбили, у зв'язку з цим позивачка побоюється за своє життя та життя своєї родини.
Рішенням № 68-21 від 10.03.2021 року Державна міграційна служба України відмовила громадянці Афганістану ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_3 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повідомленням від 07 квітня 2021 року № 62 повідомило позивача, що їй та її неповнолітній дитині відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Позивач вважаючи протиправним спірне рішення відповідача, звернулася до суду з цим позовом.
Дослідивши позиції сторін викладені у їх заявах по суті, оцінивши надані докази та приписи діючого законодавства суд приходить до наступних висновків.
При наданні оцінки щодо неправомірності рішення Державної міграційної служби України № 68-21 від 10.03.2021 року, суд виходить з наступного.
Відповідно до Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст.13 Закону № 3671); особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст.13 Закону № 3671).
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1067 року).
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
При цьому, відповідно до Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців УВКБ ООН для встановлення критерію "цілком обґрунтоване побоювання", перш за все, надається оцінка клопотанню заявника, а не оцінка ситуації в країні походження.
Як встановлено під час розгляду справи, підставою для надання статусу біженця визначено факт того, що позивач отримувала погрози від представників Талібан, через роботу в медичній сфері.
Так, при проходженні співбесіди (протокол від 22 версня 2020 року) ОСОБА_1 зазначила, що у 2018 році закінчила Кабульський медичний університет за фахом загальна медична освіта. Навчання в магістратурі позивача не продовжила, оскільки потрібно було набратися досвіду протягом трьох років та далі продовжувати навчання.
З 2016 позивачку направили для отримання досвіду роботи в Міністерство охорони здоров'я в м. Кабул, де остання займалася вакцинацією. За свою роботу позивач отримувала 1.000 афгані за п'ять робочих днів в місяць. В міністерстві позивач пропрацювала до 2018.
Після закінчення навчання у 2018 році позивачка звільнилася та у квітні 2018 влаштувалась на нову роботу в компанії US AID на посаду health educator (викладач здоров'я), де надавала консультації вагітним жінкам стосовно їх розкладу дня, прийому ліків, можливості соціальної допомоги та інших питань, які стосуються вагітності. В цій організації позивачка пропрацювала один місяць та звільнилася через те, що медичний центр знаходився не в Кабулі і їй потрібно було добиратися, але згодом як повідомила позивачка знайшла собі краще місце роботи.
Зі слів позивача, вона купувала ліки в м. Кабул та відвозила їх у провінцію Логар. Батьки орендували автомобіль та допомагали позивачці перевозити та збувати в аптеку придбані ліки.
Як повідомила позивач, продаж ліків вона здійснювали лише на підставі своїх документів про те, що закінчила медичний університет, що с достатньо сумнівним, оскільки продаж будь яких ліків, тим паче до аптеки потребує відповідних дозвільних документів.
Позивач повідомила, що займалася цією роботою до моменту виїзду з Афганістану.
Крім того, позивач повідомила, що коли робила дітям вакцинацію у провінції Логар, де 95% людей є недосвідченими, жителі почали думати, що люди, які отримують вакцину потім не зможуть мати дітей і ця вакцина придумана мусульманами для знищення мусульман. Також позивачка розповідала жінкам, що після народження дітей має бути перерва у 5-6 років, а також робила жінкам безкоштовні уколи в живіт Sana Press, після яких вони не можуть завагітніти протягом трьох місяців та давала таблетки, які унеможливлюють вагітність. Самі жінки не заперечували проти уколів та таблеток, однак їх чоловіки були проти, що і призвело до конфлікту, оскільки люди не розуміли цього.
Також позивач повідомила, що не тільки возила ліки в провінцію Логар, а ще й працювала там в поліклініці з кінця квітня 2018 року до моменту виїзду у вересні 2019 року.
Через три місяці після того, як позивач почала працювати у провінції Логар, до неї на роботу підійшли та попросили вийти на двір, де було двоє дорослий чоловіків, один зі зброєю, другий з мечем. Ці чоловіки сказали, що не зацікавлені в допомозі позивачці та що їх жінки не ходитимуть до школи, до лікарів, до жіночої консультації, та щоб їм робили вакцинацію. Однак, позивач повідомила, що буде допомагати жінкам і надалі, після чого повернулася на роботу.
Позивач розповіла своєму керівництву про цей інцидент, однак керівництво ніяк не відреагувало, тільки повідомило, що продовжать працювати далі. Після цього інциденту, через місяць вбили на дорозі керівника позивачки. Як повідомляє позивачка це були представники Талібан.
Після цього, через два з половиною місяців, як повідомила позивач, вона отримала лист на мові пушту з погрозами від представників Талібан. В листі було написано, що вона комуністка та хоче вбити мусульман, через що Талібан хочуть її вбити. Лист позивачці передали її пацієнти, яким передали лист з вулиці (оригінал знаходиться в Кабулі).
За словами позивача, Талібан переслідують її через те, що вона поширювала пропаганду серед жінок щодо застосування абортів. Після цього листа позивачка відразу звільнилася та переїхала в м. Кабул.
Проте, при проходженні додаткової співбесіди (протокол від 05 листопада 2020 року) ОСОБА_1 зазначила, що отримала лист Талібан в кінці літа 2019 року, що є суперечливим оскільки спочатку влаштування в кінці квітня 2018 року в клініку Muslima Younisi в провінції Логар, район Пулеалам на посаду Family Planning (планування сім'ї) та отримання листа пройшло приблизно сім місяців, тобто листопад 2018 року.
Однак, як стверджує чоловік позивача під час співбесіди від 02.09.2020, ОСОБА_1 показувала йому лист від представників Талібан ще до їх весілля, приблизно в січні 2019 року.
Крім того, позивач повідомила що лист надходив тільки їй, оскільки вона не з провінції Логар, а з м.Кабул та всі хто отримував листи припинили працювати в клініці, а чоловік лікарки, яка читала разом з позивачем листа, загинув під час теракту і вона переїхала до Індії.
Також/, суд зазначає, що суперечливим є факт виїзду позивача у 2019 році до рф, оскільки, відповідно до матеріалів особової справи № 2020 КYІV 0083 чоловіка позивача, останній зазначає, що в серпні 2019 року один виїхав до рф, щоб знайти роботу і зробити запрошення на в'їзд позивачу до рф.
Чоловік позивача зробив їй запрошення, оскільки остання вступила на навчання до російського університету дружби народів в м.москва на курс вивчення іноземних мов (англійська) та у вересні 2019 року позивачка приїхала до чоловіка в москву.
Однак, позивач повідомила, що виїхала з Афганістану разом з чоловіком у вересні 2019 року транзитом через ОАЕ до рф.
Водночас суд зазначає, що вся сім'я позивача працює в сфері медицини: мати - працювала протягом 4 років до 2008 року в провінції Логар, коли весь ОСОБА_5 був під владою ОСОБА_4 ; батько - працював фармацевтом: до 2000 року. Коли ОСОБА_4 покинули ОСОБА_5 батьки переїхали до м. Кабул, де батько почав працювати адвокатом, а мати працювала лікарем гінекологом. Також сестра ОСОБА_6 , їй 24 роки, на час проведення співбесіди, працювала хірургом в м. Кабул та м. Капіса та сестра Лема навчалася в університеті на медичному факультеті.
Враховуючи, що позивач та її сім'я завжди працювали в медичній сфері і жодних погроз ніхто не отримував, суд доходить висновку, що інформація про переслідування позивача представниками Талібан через її короткострокову роботу в різних клініках є суперечливою та недостатньо підтвердженою.
Як вбачається з матеріалів, наявних в особовій справі позивача, останньою не доведено, що представники Талібан переслідували її через її роботу в медичній сфері, оскільки вся сім'я позивача працює в цій галузі і погроз ніколи не отримували, а отже позивач не належить до категорії осіб, які підпадають під ризик переслідування талібами.
Факти, повідомлені позивачем у ході розгляду її заяви, містять неточності та протиріччя, а отже не можуть слугувати підтвердженням наявності потенційного ризику для неї зазнати переслідувань за конвенційними ознаками у разі її повернення до країни громадянської належності.
Крім того, суд звертає увагу на те, що позивач майже дев'ять місяців проживала в російській федерації, народила там сина ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 та повідомила, що почувала себе там у безпеці і не отримувала будь яких погроз на свою адресу, а поїхала звідти через те, що в москві дуже важко жити та право на захист в рф не приймало позивача з сім'єю як біженців. При цьому, інформація про звернення до компетентних органів із заявами про надання міжнародного захисту, відсутня.
Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачкою, немає таких, які можуть слугувати підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI.
Позивач не надала інформацію, а судом не встановлено про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням їй серйозної фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності.
Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також ув'язнення, позивачем не надано.
Таким чином, підстави для набуття позивачкою статусу біженця,, у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI відсутні.
Крім того, серед фактів, повідомлених позивачем, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів інформації по країні походження (ІКП), немає таких, які би могли слугувати підставою для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI.
Отже, підстави для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI відсутні.
Законом України від 18.03.2004 № 1629-IV "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 р. "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених позивачем щодо підстав, за якими вона покинула країну постійного проживання, органи міграційної служби цілком обґрунтовано дійшли висновку про те, що заявниця не заслуговує довіри, в зв'язку з певними протиріччями в її показаннях, а також з приводу того, що заявником не було використано право на захист, передбачене законодавством Афганістану.
Таким чином, при перевірці об'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
При цьому, органи міграційної служби обґрунтовано та послідовно дійшли до висновку про те, що позивач використовує процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для легалізації свого незаконного перебування на території України, приховуючи дійсну інформацію та причини щодо свого прибуття і перебування на території України.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Отже, об'єктивна сторона цілком обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань за політичні погляди та соціальну активність позивача або застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не знайшли підтвердження в суді.
Крім того, суд звертає увагу, що ознаки, передбачені Конвенцією про статус біженців, щодо побоювання стати жертвою переслідування також відсутні.
Таким чином, при прийнятті рішення відповідачем було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, було враховано ситуацію щодо наявного закону кровної помсти та обгрунтовано прийнято рішення про відмову у наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів особової справи, процедура проведення перевірки заяви та прийняття рішення по заяві позивача проведена із дотриманням норм, визначених Законом № 3671 та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, суд приходить до висновку про прийняття Державною міграційною службою України рішення №68-21 від 10.03.2021 року в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи заявника, а тому суд приходить до висновку про правомірність оскарженого рішення.
Згідно ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27.03.2025 року у справі №280/3782/24.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. 242- 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 01001), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4А, м. Київ, 02152, код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А. Ю. Рищенко