26 березня 2026 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Короля В. В., Кривенди О. В., Ткача І. В.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2026 року у справі № 990/491/25 (провадження № 11-421заі25)
1. 17 жовтня 2025 року позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 10 березня 2023 року, яким уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО) в частині застосування санкцій до позивача строком на п'ятдесят років.
2. Разом з позовом позивач подав заяву, у якій просив поновити строк для звернення до адміністративного суду, стверджуючи, що не знав і не міг знати раніше про видання оскаржуваного Указу та ознайомитися з його змістом, адже з 2018 року проживає у Республіці Кіпр, є громадянином цієї країни, не міг передбачити застосування до нього санкцій в Україні, його не повідомляли про такі рішення відповідні посадові особи чи органи, які ініціювали або застосовували санкції.
3. Ухвалою від 21 жовтня 2025 року суд першої інстанції залишив позов без руху, оскільки дійшов висновків, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом, а доводи, наведені у клопотанні про поновлення строку звернення до суду, не дають підстав для його поновлення.
4. Після подання заяви про усунення недоліків позову ухвалою від 03 листопада 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду визнав неповажними підстави пропуску позивачем строку для звернення до адміністративного суду, відмовив у задоволенні заяви про поновлення цього строку та повернув позовну заяву на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
5. Позивач оскаржив цю ухвалу в апеляційному порядку, стверджуючи, зокрема, що з моменту введення в дію Указом Президента України від 10 березня 2023 року рішення про застосування санкцій тривалий час не знав і не міг знати про таке рішення, оскільки він є громадянином Республіки Кіпр, проживає у цій країні з 2018 року та не має зв'язків з Україною, а суб'єкт, який видав оскаржуваний акт індивідуальної дії, не повідомив позивача про його видання та застосування санкцій.
6. Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком суду першої інстанції, зазначивши, що обставини, на які посилається позивач на обґрунтування недотримання ним строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
7. Не погоджуємось із висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду щодо результатів розгляду апеляційної скарги та висновків щодо процесуального питання, яке постало на вирішення Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважаємо, що в зазначеній справі, вирішуючи питання правильності висновків суду першої інстанції про повернення адміністративного позову через неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду мала передусім керуватися пріоритетом принципу верховенства права та міжнародно-правових і національних гарантій забезпечення права особи на доступ до суду, відтак скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Короткий зміст та обґрунтування позову
8. 17 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)"» (далі також - Указ № 145/2023), яким уведено в дію рішення РНБО від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», у частині застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосовно ОСОБА_1 (додаток 1, позиція 97).
9. До позову додав заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, обґрунтовану посиланням на такі обставини:
- позивача не було повідомлено індивідуально про рішення РНБО та про Указ № 145/2023 стосовно застосування до нього санкцій, що не дало йому можливості вчасно реалізувати своє право на звернення до суду;
- позивач з 2018 року постійно проживає у Республіці Кіпр, є громадянином цієї країни та не міг очікувати чи передбачати застосування до нього санкцій Україною, з якою не має жодного зв'язку;
- про оскаржуваний Указ № 145/2023 року позивач дізнався випадково у липні 2025 року, коли він звернувся до нотаріусів в Україні стосовно оформлення довіреності і тоді був повідомлений, що за відомостями з Державного реєстру санкцій оскаржуваним Указом до фізичної особи ОСОБА_1 застосовано санкції.
10. Як підсумок, ОСОБА_1 стверджував, що поважність причин пропуску ним строку на звернення до суду з цим позовом підтверджується: об'єктивними обставинами (відсутністю інформації у позивача про видання Указу № 145/2023, який не було офіційно вручено або про який не було повідомлено позивачу); непереборними обставинами (жодна інформація про підготовку та введення санкцій позивачу не була доступна, оскільки він не в'їжджав в Україну); доведеними обставинами (додано копію листа нотаріуса від 21 липня 2025 року, з якого позивачу стало відомо про введення санкцій).
Короткий зміст ухвал суду першої інстанції
11. Ухвалою колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 жовтня 2025 року визнано неповажними причини пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду та залишено позовну заяву без руху з підстав подання її поза межами строку звернення до суду, оскільки позивач не довів та не підтвердив жодними належними доказами, що він не мав об'єктивної можливості дізнатися про застосування до нього санкцій з моменту опублікування та оприлюднення Указу № 145/2023, зокрема, в частині, яка його стосувалася, а пропуск строку на звернення до суду через його пасивну поведінку щодо реалізації своїх процесуальних прав у цьому випадку не є поважною підставою для поновлення строку.
12. Цією ухвалою заявнику надано десятиденний строк з дати вручення копії ухвали для усунення недоліків позову шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням інших об'єктивних та поважних причин для його поновлення з відповідним обґрунтуванням та доказами.
13. На виконання вимог указаної ухвали позивач у своїй заяві про усунення недоліків позовної заяви зауважив, що такий критерій, як «висока вірогідність дізнатися», об'єктивно не може бути застосований до рішень про застосування санкцій, зокрема, у зв'язку із закритою процедурою їх застосування (та в цілому процесу від збору інформації уповноваженими органами до внесення відповідних пропозицій на розгляд РНБО), в умовах якої особа не має можливості заздалегідь знати про наявність пропозицій про застосування відносно неї санкцій.
14. Доведення до відома особи факту застосування до неї санкцій актом індивідуальної дії надає такій особі реальну фактичну можливість з'ясувати конкретний зміст накладених обмежень, обставини їх ухвалення, і як наслідок, - такій особі надається реальна можливість оцінити, чи дійсно такими заходами порушуються або обмежуються її права.
15. Отже, навіть за наявності факту опублікування оскаржуваного Указу в офіційних виданнях України у позивача не було реальної фактичної можливості дізнатись про сам факт ухвалення оскаржуваного Указу - і, як наслідок, дізнатись про порушення свого права. Сам по собі факт опублікування акта індивідуальної дії не приводить до аналогічних наслідків опублікування нормативно-правових актів.
16. Позивач зауважив, що є громадянином та податковим резидентом Республіки Кіпр, де він постійно проживає, працює, отримує дохід, а отже, має найтісніший правовий зв'язок саме з цією державою.
17. Також наголосив, що характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оскаржуваного Указу не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій. Офіційні друковані видання, опублікування указів Президента України в яких вважається їх офіційним оприлюдненням, а саме «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур'єр», інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України», у друкованій формі не поширюються за межами України.
18. Отже, проживаючи за межами України на території Республіки Кіпр, він очевидно був позбавлений можливості дізнатись про застосування санкцій з офіційних друкованих видань України.
19. Ухвалою від 03 листопада 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з позовом та повернув його позовну заяву на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 КАС України.
19.1. Висновок щодо підстав для повернення позовної заяви суд першої інстанції вмотивував, зокрема, так:
- офіційним оприлюдненням указів Президента України слід вважати їх опублікування державною мовою в офіційних друкованих виданнях, а саме: в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур'єр», інформаційному бюлетені «Офіційний вісник Президента України»;
- чинним законодавством не передбачено обов'язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, у тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх видання;
- законодавством не визначено й обов'язку Президента України доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях;
- оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома, а незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняють такі укази, зокрема і при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку;
- оскільки оскаржуваний Указ є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду;
- Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023, яким уведено персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), в тому числі відносно ОСОБА_1 , був офіційно опублікований в Урядовому кур'єрі (від 14 березня 2023 року № 51), тому днем, коли ОСОБА_1 повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, є дата офіційного оприлюднення і набрання чинності цим Указом, тобто 14 березня 2023 року;
- позивач звернувся до суду з позовом про оскарження Указу № 145/2023 лише 17 жовтня 2025 року, тобто з пропуском зазначеного вище строку.
19.2. Ураховуючи наведене, суд виснував, що доводи позивача стосовно того, що про прийняття оскаржуваного в цій справі Указу його не було повідомлено відповідними суб'єктами владних повноважень, є необґрунтованими і не можуть бути підставою для поновлення строку на оскарження, оскільки позивач не був позбавлений можливості ознайомитися зі змістом оскаржуваного Указу з дня його офіційного оприлюднення у відповідних виданнях.
19.3. Суд звернув увагу, що оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома і незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема і при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку.
19.4. Також суд першої інстанції зазначив, що аналізуючи положення Закону України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року №?1644-VII (далі - Закон
№ 1644-VII), а також ураховуючи перелік санкцій, застосованих до позивача, доводи про його необізнаність щодо факту накладення на нього санкцій є необґрунтованими, непереконливими й такими, що суперечать правовій природі та суті обмежувальних заходів, передбачених цим Законом.
19.5. Крім того, інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону №? 1644-VII) і є публічною та загальнодоступною.
19.6. Таким чином, об'єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх у дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування.
19.7. Отже, твердження про необізнаність позивача щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу (більше 2 років) не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які за своєю суттю спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи; суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки, та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які опубліковуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними.
19.8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також зазначив, що перебування позивача за кордоном не надає йому переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб'єкта владних повноважень до адміністративного суду.
19.9. Посилання ОСОБА_1 на те, що з листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр-Капіноса А. Є. йому стало відомо про застосування до нього санкцій лише в липні 2025 року, суд відхилив з посиланням на те, що вказані доводи не містять обґрунтованих причин, за яких позивач не мав об'єктивної можливості дізнатися про існування оскаржуваного Указу з моменту його опублікування та оприлюднення на офіційних вебсайтах Президента України, Верховної Ради України та РНБО, враховуючи, що доступ до публічної інформації на офіційних вебсайтах державних органів України є відкритим.
19.10. Таким чином, суд першої інстанції констатував, що як зі змісту позовної заяви, так і зі змісту заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із цим позовом не вбачається мотивів, які б могли вказувати на наявність об'єктивних обставин, що перешкоджали позивачу дізнатись про існування оскаржуваного ним у частині Указу, або унеможливлювали це упродовж шестимісячного строку з моменту його офіційного оприлюднення та набрання ним чинності.
19.11. Узагальнюючи наведене, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виснував, що заява позивача про поновлення строку звернення до суду не містить обґрунтованих та належним чином підтверджених доводів, які б свідчили про наявність об'єктивних, незалежних від волі ОСОБА_1 перешкод, що унеможливили своєчасне подання позовної заяви до Верховного Суду в межах установленого частиною другою статті 122 КАС України шестимісячного строку, у зв'язку із чим вимоги ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 жовтня 2025 року не виконані, а тому позовна заява підлягає поверненню.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
20. ОСОБА_1 не погодився з таким судовим рішенням та подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, за змістом якої просить скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року про повернення його позову та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
20.1. В апеляційній скарзі позивач доводив, що суд першої інстанції неправильно застосував статті 1, 4 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» (далі - Указ № 503/97), приписи якого не поширюються на спірні правовідносини у цій справі, оскільки оскаржуваний Указ про запровадження санкцій стосовно позивача є правовим актом індивідуальної дії (не містить загальнообов'язкових правил поведінки, натомість передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування персональних санкцій стосовно позивача; не регулює певний вид суспільних відносин; адресований виключно позивачу та стосується його прав та інтересів), а не нормативно-правовим актом.
20.2. Отже, позивач наголосив, що Указ № 503/97 регулює правовідносини, пов'язані з оприлюдненням та набранням чинності саме нормативно-правових актів, зокрема, Президента України, а не правових актів індивідуальної дії, тому не може бути застосований до спірних правовідносин у цій справі.
20.3. Позивач посилався на те, що про факт застосування до нього санкцій з боку України він дізнався у конкретну дату - 21 липня 2025 року шляхом отримання повідомлення від нотаріуса, який у зв'язку з виконанням своїх обов'язків перевірив особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, та факт застосування до такої особи санкцій відповідних видів.
20.4. Скаржник також зазначив про хибність висновку суду першої інстанції про те, що позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав з дати офіційного оприлюднення і набрання чинності Указом № 145/2023 (14 березня 2023 року), а також про те, що позивач не був позбавлений можливості ознайомитись зі змістом цього Указу з дня його офіційної публікації.
20.5. Позивач наполягав, що про існування правового акта індивідуальної дії, якщо особа не була ініціатором прийняття або цей акт не був їй вручений особисто, особі має гарантовано стати відомо з обставин її повсякденного життя або внаслідок реалізації прав та обов'язків, які перебувають під впливом дії акта індивідуальної дії. Зауважив, що за обставин цієї справи навіть за наявності факту опублікування оскаржуваного Указу в офіційних друкованих виданнях України у позивача не було реальної можливості дізнатись про сам факт ухвалення оскаржуваного Указу і, як наслідок, дізнатись про порушення свого права, оскільки позивач є громадянином та податковим резидентом Республіки Кіпр, де він постійно проживає, працює, отримує дохід, а отже, має найтісніший правовий зв'язок саме з цією державою.
20.6. Характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оскаржуваного Указу не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій. Зазначив також, що офіційні видання України «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур'єр», інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України» у друкованій формі не поширюються за межами України. Отже, позивач, проживаючи за межами України на території Республіки Кіпр, очевидно позбавлений можливості дізнатись про факти застосування санкцій з офіційних друкованих видань України.
20.7. Скаржник зауважив, що про факт застосування до позивача санкцій у зв'язку з публікацією оскаржуваного Указу № 145/2023 на вказаних офіційних вебресурсах можна було б дізнатись тільки шляхом щоденного моніторингу та ручної перевірки кожного додатка до кожного опублікованого указу на вебсайті Президента України або Верховної Ради України, що не можна вважати розумними та обґрунтованими підставами для висновку про достовірну поінформованість позивача про факт застосування до нього санкцій. Отже, у позивача не було жодної можливості внаслідок постійного проживання на території Республіки Кіпр дізнатись про факт запровадження санкцій з офіційних видань України, де оскаржуваний Указ № 145/2023 публікувався.
20.8. Позивач зауважив, що посилання суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, в якій зазначено, що статус позивача як громадянина іншої держави не надає йому порівняно з іншими особами жодних переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб'єкта владних повноважень до адміністративного суду - не може бути релевантним до обставин цієї справи, з огляду на відмінність у фактичних обставинах.
20.9. Скаржник звернув увагу суду, що у нього немає безпосереднього правового та майнового зв'язку з Україною, що сприяло тому, що він не знав про застосування санкцій. Позивач як фізична особа не є податковим резидентом України, не має реєстраційного номера облікової картки платника податків в Україні, не має особистих рахунків у фінансових установах України, не має зареєстрованого рухомого або нерухомого майна в Україні, не має грошових або негрошових зобов'язань чи прав вимоги, які б могли внаслідок застосування санкцій бути безпосередньо обмеженими, внаслідок чого позивач міг дізнатись про оскаржуваний Указ № 145/2023 як про підставу таких обмежень.
20.10. На думку позивача, суд першої інстанції при постановленні ухвали від 03 листопада 2025 року про повернення позовної заяви поклав на позивача заздалегідь недосяжний стандарт доказування в частині спростування факту обізнаності з Указом № 145/2023 з моменту його опублікування у друкованих виданнях України, що порушило право позивача на доступ до правосуддя.
20.11. До того ж актуальна практика Верховного Суду свідчить про те, що «факт проживання особи за кордоном, тобто поза межами інформаційного простору України» Верховний Суд урахував як суттєву обставину при визначенні дії «презумпції знання закону» у зв'язку з ухваленням судових актів, які є джерелами права.
20.12. У контексті зазначеного скаржник наголосив, що оскільки оскаржуваний Указ № 145/2023 не є нормативно-правовим актом і на нього не поширюється «презумпція знання» у зв'язку із самим лише фактом його опублікування, суду першої інстанції належало врахувати, що перебування за кордоном, тобто в іншому інформаційному просторі, суттєво знижує можливість конкретної особи в ході повсякденного життя дізнатись про факт ухвалення відносно себе акта індивідуальної дії органом державної влади іноземної країни, тим більше, що такий акт є екстраординарним заходом за своєю природою.
Позиція інших учасників справи
21. Представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, у якому не погодився з доводами апеляційної скарги, вважаючи їх необґрунтованими, а тому просить залишити скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
22. 26 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року у справі № 990/491/25 - без змін.
22.1. Мотивуючи цю постанову, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що чинним законодавством не передбачено обов'язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, у тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування. Це стосується й указів Президента України про застосування санкцій.
22.2. Зазначивши, що оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома, а незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що опублікування Указу № 145/2023, тобто його оприлюднення, презюмує, що його зміст доведено до всіх зацікавлених осіб.
22.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду стосовно моменту, з якого позивач мав можливість дізнатись про порушення його прав спірним Указом.
22.4. Також Велика Палата Верховного Суду відхилила як безпідставні доводи скаржника про те, що характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оспорюваного Указу не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій, оскільки позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували обмеження його фізичного доступу до джерел офіційного оприлюднення чи фактичну ізоляцію від інформації про публічний акт, що стосується його правового статусу.
22.5. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що скаржник у заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду із цим позовом, а також в апеляційній скарзі не вказав, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду в установлений процесуальним законодавством строк; не навів змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довів, що в цій справі можливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від волевиявлення позивача.
22.6. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону №?1644-VII) і є публічною та загальнодоступною, а об'єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх у дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування.
22.7. Отже, твердження позивача про його необізнаність щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які за своєю суттю спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи; суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки, та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які публікуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними.
22.8. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обставини, на які посилається позивач на обґрунтування недотримання ним строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
22.9. Відхиляючи доводи позивача про те, що суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме статті 1, 4 Указу № 503/97, норми якого не поширюються на ці правовідносини, оскільки оскаржуваний Указ № 145/2023 є правовим актом індивідуальної дії, а не нормативно-правовим актом, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що пунктом 3 цього Указу визначено, що він набирає чинності з дня його опублікування, тобто порядок набрання оскаржуваним Указом чинності визначений самим цим Указом, а не визначався судом на підставі норм Указу № 503/97.
22.10. Посилаючись на те, що доводи позивача зводяться до вимоги фактичного персонального інформування про указ Президента України як умови початку перебігу строку звернення до суду, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий підхід не ґрунтується ані на положеннях статті 122 КАС України, ані на практиці Великої Палати Верховного Суду, оскільки процесуальний закон пов'язує початок перебігу строку не з фактом особистого вручення акта чи моментом настання його практичних наслідків, а з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Проживання позивача за межами України, його іноземне громадянство чи відсутність доступу до друкованих видань не є об'єктивними та непереборними перешкодами для ознайомлення з публічним актом Президента України, який був офіційно оприлюднений у встановлений законом спосіб.
Підстави висловлення та обґрунтування окремої думки
23. З висновками Великої Палати Верховного Суду за результатами апеляційного перегляду цієї справи не погоджуємось, тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку.
24. За обставинами цієї справи з урахуванням доводів апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції у цій справі мала вирішити питання щодо застосування приписів частини першої статті 121, частини першої статі 122 та частин першої, другої статті 123 КАС України при оцінці доводів позивача про поважність причин пропуску строку звернення до суду та вирішенні питання про відкриття провадження у справі за позовом про визнання протиправним та скасування Указу Президента України в частині застосування обмежувальних заходів (санкцій) у разі подання такого позову до суду поза межами шестимісячного строку з дня опублікування оскаржуваного акта.
Щодо значення встановленого процесуальним законом строку звернення до адміністративного суду при реалізації особою права на справедливий суд
25. Відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
26. Конституційний Суд України у Рішенні від 06 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 зазначив, що право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантовано приписом частини першої статті 55 Конституції України. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019).
27. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України (абзац п'ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002).
28. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року у справі
№ 19-рп/2011 наголошував, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту (пункт 4.1).
29. Ці гарантії реалізуються, зокрема, у адміністративному судочинстві крізь призму принципу верховенства права з урахуванням відповідної судової практики ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
30. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
31. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті (частина перша статті 5 КАС України).
32. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
33. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.
34. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
35. У частині першій статті 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
36. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
37. Аналогічна позиція застосована Верховним Судом, зокрема, у постановах від 6 лютого 2018 року у справі № 607/6231/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 438/769/13-а (2а/438/29/13), від 24 квітня 2018 року у справі № 357/18214/14, від 26 червня 2018 року у справі № 663/1012/16-а, від 10 липня 2018 року у справі № 820/4856/17, від 28 серпня 2018 року у справі № 826/11545/17, від 9 листопада 2018 року у справі
№ 334/3536/17(2-а/334/402/17), від 27 листопада 2018 року у справі № 537/2348/16-а, від 27 листопада 2018 року у справі № 305/2056/15-а, від 20 грудня 2018 року у справі № 756/513/17, від 20 грудня 2018 року у справі № 712/7831/16-а, від 22 січня 2019 року у справі
№ 201/9987/17(2-а/201/304/2017), від 7 лютого 2019 року у справі № 802/497/16-а, від 14 травня 2019 року у справі № 826/26174/15, від 21 грудня 2019 року у справі № 826/12776/15 та від 5 травня 2022 року у справі № 240/10663/20.
38. Верховний Суд неодноразово наголошував, що установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
39. Так, за змістом приписів статей 123, 169, 240 КАС України наслідком пропущення строку звернення до адміністративного суду є повернення позовної заяви або залишення її без розгляду, якщо не встановлені підстави для поновлення цього строку.
40. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи незадоволення таких вимог, а також періоду, протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню (див. постанови Верховного Суду від 29 листопада 2019 року у справі № 607/1402/16- а, від 27 серпня 2021 року у справі № 820/2703/17).
41. До того ж установлення наявності або відсутності факту порушеного права здійснюється під час розгляду справи судом по суті лише у випадку своєчасного звернення до суду або у випадку пропуску строку з поважних причин (див. постанови Верховного Суду від 12 вересня 2019 року № 826/3318/17, від 24 лютого 2023 року у справі № 826/15230/16, від 27 червня 2024 року у справі № 160/3693/24).
42. Таким чином, процесуальна природа та призначення строків звернення до адміністративного суду фактично сприяє утвердженню презумпції правомірності адміністративного рішення / акта суб'єкта владних повноважень, що зумовлює обов'язок суду при вирішенні питання застосування цих строків звертати увагу не лише на визначені в процесуальних нормах загальні темпоральні умови реалізації права на судовий захист - строк звернення до адміністративного суду та момент обчислення його початку, але й ураховувати природу спірних правовідносин та керуватися принципом верховенства права.
Щодо загальних принципів доступу до суду
43. Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ виснував, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення від 04 грудня 1995 року, заява № 23805/94).
44. Право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним». Це зауваження особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке займає у демократичному суспільстві право на справедливий суд (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia) від 5 квітня 2018 року, заява № 40160/12, пункт 77).
45. У рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, пункти 28-36) ЄСПЛ визнав право на доступ до суду невід'ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, посилаючись на принципи верховенства права та запобігання свавіллю влади, що лежать в основі більшості положень Конвенції.
46. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France) від 16 грудня 1992 року).
47. Враховуючи наведене, суди мають забезпечити баланс між забезпеченням права на доступ до суду та дотриманням принципу правової визначеності, не допускаючи порушення цього принципу через необґрунтоване поновлення пропущеного строку за відсутності поважних причин для такої процесуальної дії.
48. У контексті зазначеного Велика Палата Верховного Суду також акцентує на існуванні в адміністративному судочинстві процесуальних механізмів виправлення ситуації у випадку пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду або ж передчасності висновку суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду після відкриття провадження у справі, які за приписами частин третьої - четвертої статті 123 КАС України надають право суду залишити таку позовну заяву без розгляду.
Щодо перебігу строку звернення до адміністративного суду у спорах про оскарження індивідуального акта застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)
49. Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
50. Цією нормою чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду. Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави стверджувати про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав.
51. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.
52. Днем, коли особа дізналася про порушення свого права, є встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
53. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалося за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії (див. постанови Верховного Суду 23 квітня 2020 року у справі № 813/3756/17, від 12 липня 2023 року у справі № 280/7176/22, від 25 червня 2024 року у справі № 638/1723/16-а, від 28 жовтня 2024 року у справі № 240/33788/22). Також слід враховувати день отримання поштового відправлення, в який особі надіслано рішення, або обізнаність позивача про те, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
54. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23, від 25 квітня 2024 року у справі № 990/12/24).
55. До того ж формулювання «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 800/125/17, від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23).
56. Зокрема, особа «повинна була дізнатися порушення своїх прав, свобод чи інтересів», якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, що б дізнатися про те, яке рішення прийняте суб'єктом владних повноважень або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали представник, працівники, партнери, близькі особи.
57. Отже, при відкритті провадження у справі за адміністративним позовом суд першої інстанції має з'ясувати з урахуванням природи спірних правовідносин, зокрема, питання початку перебігу встановленого законом строку звернення до адміністративного суду та дотримання цього строку позивачем, а відповідач не позбавлений права доводити, що цей строк пропущено, або заперечувати підстави для поновлення позивачу пропущеного строку звернення до суду.
58. Практика визначення початку перебігу строку звернення з адміністративним позовом у спорах щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) згідно із Законом № 1644-VII є усталеною і сформована Верховним Судом з урахуванням такого.
59. З метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі - санкції) (частина перша статті 1 Закону № 1644-VII).
60. У частині другій статті 3 Закону № 1644-VII визначено, що застосування санкцій ґрунтується на принципах законності, прозорості, об'єктивності, відповідності меті та ефективності.
61. Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи - нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб'єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1, 2-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов'язковим до виконання (частина третя статті 5 Закону № 1644-VII).
62. Такий указ Президента України є актом індивідуальної дії, позаяк не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення РНБО, уведеним у дію цим указом, передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичних осіб; адресований цим особам; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямований на припинення конкретних правовідносин.
63. Оскільки оскаржений позивачем указ є індивідуально-правовим актом, при його оскарженні підсанкційними особами підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.
64. Вирішуючи питання початку перебігу строку звернення до суду у такій категорії справ, Верховний Суд неодноразово зауважував, що законодавством не визначено обов'язку відповідача - Президента України доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях.
65. Відповідно до частини першої статті 1 Указу №503/97 закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.
66. Цим Указом також визначено, що офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України»; газета «Урядовий кур'єр» (частина друга статті 1 Указу). У частині четвертій статті 1 Указу № 503/97 зазначено, що офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».
67. До того ж слід зауважити, що Закон № 1644-VII не передбачає інформування або залучення осіб, щодо яких вирішується питання про застосування санкцій, до адміністративних процедур на етапах підготовки відповідних пропозицій для РНБО або прийняття нею рішень щодо застосування санкцій.
68. Державний реєстр санкцій, який відповідно до статті 5-3 Закону №1644-VII створено з метою надання безоплатного публічного доступу до актуальної та достовірної інформації про всіх суб'єктів, щодо яких застосовано санкції, запрацював після введення в дію 01 лютого 2024 року Положення про Державний реєстр санкцій згідно з Указом Президента України від 29 січня 2024 року № 36/2024.
69. Тому Верховний Суд, вирішуючи питання початку перебігу строку звернення особи до суду із позовом про оскарження акта застосування санкцій, акцентував, що оприлюднення указу Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях та офіційних інформаційних ресурсах у мережі «Інтернет» зумовлює високу вірогідність того, що підсанкційна особа могла дізнатися про застосування до неї санкцій за Законом України «Про санкції» з дня оприлюднення цього указу, що слід вважати днем, коли позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів в розумінні статті 122 КАС України, а отже, цей день є початком перебігу строку звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження відповідного указу (див. ухвали від 08 листопада 2023 року у справі № 990/270/23, від 11 березня 2024 року у справі № 990/59/24, від 01 квітня 2024 року у справі № 990/89/24, від 04 квітня 2024 року у справі № 990/59/24, від 06 червня 2024 року у справі № 990/168/24, від 26 серпня 2024 року у справі №990/270/24, від 21жовтня 2024 року у справі № 990/328/24, постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23, від 24жовтня 2024 року у справі № 990/277/24).
70. Отже, наголошуємо, що немає підстав для того, щоб починати відлік шестимісячного строку на оскарження указу від дати, коли підсанкційна особа фактично дізналася про цей указ. Тут може йтися тільки про поважність причин пропуску строку, який встановлений у частині другій статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження цього указу, а не про інші правила / підходи щодо його обчислення для іноземців (подібний підхід застосовано, зокрема, в ухвалі КАС ВС від 08 листопада 2023 року у справі № 990/270/23).
71. Таким чином, за загальним правилом факт публікації відповідного указу Президента України може розглядатися як такий, що створює презумпцію обізнаності особи про порушення її прав з дати такої публікації.
72. Однак оскільки право на доступ до суду є одним із ключових елементів права на справедливий суд, яке (з-поміж інших прав і свобод людини) за висновком ЄСПЛ має бути «практичним і ефективним», а «не теоретичним і ілюзорним», ця презумпція може бути спростована наявними у справі матеріалами або переконливими доводами та/або доказами позивача стосовно наявності поважних причин пропуску строку, які вказують на те, що, з урахуванням обставин конкретної справи, він дізнався або на практиці міг дізнатися про стверджуване ним порушення його прав пізніше.
73. У контексті зазначеного, вирішуючи питання про поважність причин пропуску строку, слід ураховувати, що за своєю правовою природою укази Президента України щодо введення в дію рішень РНБО про застосування обмежувальних заходів (санкцій) не є нормативно-правовими актами, а отже, «за замовчуванням» на них не має поширюватися «презумпція знання» поза здійсненням ґрунтовного аналізу доводів і доказів, поданих на спростування цієї презумпції позивачем, та мотивованим їх відхиленням судом.
74. До того ж навіть у разі виправданості застосування такої презумпції у справах щодо оскарження обмежувальних заходів (санкцій) вирішення питання про поновлення строків на звернення до суду із надто суворим тлумаченням норм процесуального права без певної гнучкості може призвести до нівелювання права на суд.
75. Важливою обставиною при з'ясуванні дійсної поінформованості особи про прийняття органом влади щодо неї акта індивідуальної дії є питання щодо того, хто саме був ініціатором його прийняття. Особа, прав та обов'язків якої такий акт стосується, повинна гарантовано дізнатися про прийняте щодо неї рішення, або внаслідок персонального повідомлення, або внаслідок безпосереднього впливу такого рішення на права чи обов'язки такої особи, за обставин, коли вона не може не дізнатися, що реалізація її прав та обов'язків існує під будь-яким впливом, який є наслідком такого акта.
76. Тож презюмування поінформованості підсанкційної фізичної особи, яка постійно проживає в іншій країні, про видання стосовно неї індивідуальних актів органами державної влади України лише у зв'язку з їх оприлюдненням через офіційні видання (в тому числі онлайн видання) в межах інформаційного простору України, за наявності обґрунтованих заперечень позивача, що відхилені судом лише з посиланням на «презумпцію знання», може свідчити про покладення на особу заздалегідь недосяжного стандарту спростування цієї презумпції.
77. Для прикладу звертаємо увагу на прецедентну практику ЄСПЛ, який у справі «Хамідов проти Росії» поклав в основу свого рішення про порушення державою-відповідачем статті 6 Конвенції висновок про те, що національні суди встановили для заявника надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування (extreme and unattainable standard of proof). Схожим чином у справі «Дюльдін та Кіслов проти Росії» ЄСПЛ відзначив, що суди застосували незвично високий стандарт доказування (unusually high standard of proof).
Щодо оцінки судом поважності підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду
78. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
79. Строк звернення до адміністративного суду, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.
80. У частині шостій статті 161 КАС України зазначено, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
81. На підставі частин першої та другої статті 123 КАС України в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, зазначені нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або зазначити інші підстави для поновлення строку.
82. Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення, хоча у судовій практиці в такому контексті можуть з'ясовуватися, зокрема: добросовісність заявника, поведінка заявника (пасивність чи активний захист), тривалість пропуску строку, характер порушеного права, істотність порушення, істотність перешкоди, наслідки для третіх осіб, виконання рішення.
83. Водночас закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об'єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об'єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб'єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
84. У справах про оскарження указу Президента України про застосування санкцій Велика Палата Верховного Суду зазначала, зокрема, що поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 27 липня 2023 року у справі № 990/154/22, від 01 лютого 2024 року у справі №990/270/23, від 24 жовтня 2024 року у справі № 990/277/24).
85. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає.
86. У такому випадку певна нечіткість правової регламентації та дискреція суду щодо визначення і застосування критеріїв поважності підстав для поновлення строку звернення до суду зумовлюють необхідність врахування релевантної практики ЄСПЛ для дотримання універсальних принципів судочинства та гарантій права на суд.
87. Так, у пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зауважив, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.
88. Надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви № № 38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 і 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45)
89. У пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) ЄСПЛ зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy, заява № 36813/97, пункти 190 та 191).
90. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Валкова проти Болгарії» (Valkova v. Bulgaria, заява № 48149/09, пункт 19), суду доводиться з'ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Лупас та інші проти Румунії» (Lupas and others v. Romania, заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).
91. ЄСПЛ у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою [рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 59]. Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар'єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом [рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece), заява № 11801/04, пункт 44].
92. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, відхиляючи доводи позивачів про поважність причин пропуску строку звернення до суду, неодноразово зауважував, що застосування санкцій, з-поміж інших, до іноземців здійснюється на підставі, в порядку і спосіб, які визначені Конституцією України і законами України, які діють / застосовуються однаково щодо всіх підсанкційних осіб. Особливого порядку сповіщення (доведення до відома, оприлюднення) про застосування санкцій щодо іноземців - незалежно від їхнього громадянства / підданства - закони України не передбачають. Водночас незнання іноземцем, який опинився під дією санкцій, українського законодавства не створює для держави обов'язку вживати додаткових заходів для інформування про існуючі в Україні закони та акти їх застосування, а також не звільняє його [іноземця] від настання юридичних наслідків, зумовлених дією санкцій (ухвали від 23 жовтня 2023 року у справі № 990/270/23, від 22 травня 2024 року у справі № 990/168/24, від 06 червня 2024 року у справі № 990/168/24, від 25 липня 2024 року у справі № 990/236/24, від 29 липня 2024 року у справі № 990/240/24, від 08 серпня 2024 року у справі № 990/236/24).
93. Водночас, на наше переконання, іноземне громадянство / резидентство особи, щодо якої застосовано санкції відповідно до Закону № 1644-VII, незнання цією особою української мови, відсутність у неї соціальних, економічних та/або правових зв'язків з Україною, що об'єктивно зменшує можливість цих осіб своєчасно взнати про застосування санкцій або зазнати їх наслідків, не може зумовлювати застосування судами України більш суворого чи формального підходу до реалізації цими особами права на судовий захист та бути підставою для відмови у застосуванні гарантій доступу до суду, закріплених у Конвенції та практиці ЄСПЛ, а також національних правових механізмів забезпечення такого права, серед яких можливість поновлення строку звернення до адміністративного суду у випадку його пропуску позивачем з поважних причин.
Щодо суті апеляційної скарги
94. Предметом оскарження у цій справі є Указ № 145/2023, яким уведено в дію рішення РНБО України від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосовно
ОСОБА_1 (додаток 1 позиція 97).
95. Отже, оскільки оскаржуваний у цій справі Указ № 145/2023 є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, який у правовідносинах з позивачем обчислюється з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав (інтересів) цим Указом. Іншого законом не встановлено, зокрема й з огляду на те, що позивач є іноземцем.
96. Указ № 145/2023 опублікований в газеті «Урядовий кур'єр» 14 березня 2023 року № 51 і набув чинності того ж дня.
97. Позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом про оскарження Указу № 145/2023 лише 17 жовтня 2025 року, тобто більше ніж через два роки з дня його опублікування.
98. Одночасно позивач просив поновити йому строк звернення до суду із цим позовом. До того ж позивач подавав відповідну заяву з обґрунтуванням поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та підстав для його поновлення на виконання ухвали від 21 жовтня 2025 року про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без руху.
99. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 03 листопада 2025 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до адміністративного суду, визнавши зазначені ОСОБА_1 підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду неповажними, та повернув позовну заяву позивачу на підставі норм частини другої статті 123, пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.
100. Категорично не погоджуємось із цими висновками суду першої інстанції та їх підтримкою Великою Палатою Верховного Суду з огляду на таке.
101. У заявах стосовно поновлення строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 стверджував, що він не міг дізнатися про застосування до нього санкцій, а відтак і про оскаржуваний Указ № 145/2023, раніше, ніж отримав у липні 2025 року від нотаріуса з України лист щодо неможливості вчинення нотаріальних дій саме з цих підстав.
102. Так, у липні 2025 року у позивача виникла необхідність оформити довіреність на представництво інтересів перед органами державної влади та місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами в Україні, у зв'язку із чим він 05 липня 2025 року звернувся з листами до певних нотаріусів в Україні за роз'ясненнями щодо особливостей вчинення такої нотаріальної дії, стороною у якій є фізична особа - нерезидент.
103. За результатами розгляду письмового звернення позивача приватний нотаріус Київського міського нотаріального округа Юр-Капінос А. Є. листом від 21 липня 2025 року № 100/01-16 роз'яснив положення статей 1, 39, 41,43, 49 Закону України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та повідомив про застосування санкцій до ОСОБА_1 за відомостями з Державного реєстру санкцій.
104. Також у заявах позивач звертав увагу суду першої інстанції на те, що він як нерезидент не мав доступу до внутрішньодержавних інформаційних джерел України на рівні, що забезпечував би знання про застосовані стосовно нього санкції, тим більше, якщо він не порушував законодавства України.
105. Зауважив, що у нього не було реальної можливості бути обізнаним щодо Указу № 145/2023 раніше з огляду на опублікування оскаржуваного Указу в офіційних виданнях України, що не розповсюджуються офіційно поза межами її території, а сам по собі факт опублікування акта індивідуальної дії, яким є оскаржуваний Указ, не приводить до аналогічних наслідків опублікування нормативно-правових актів.
106. Отже, проживаючи за межами України, у Республіці Кіпр, позивач очевидно був позбавлений можливості дізнатись про застосування санкцій з офіційних друкованих видань України та не зазнав наслідків цих санкцій раніше, ніж відмова нотаріуса України у вчиненні нотаріальних дій у липні 2025 року.
107. Позивач наголошував, що компетентні органи держави України не залучали його до процедури вирішення питання про застосування санкцій і не повідомляли про прийняті у цій процедурі рішення.
108. На підтвердження цих доводів до заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду позивач додав лист нотаріуса Київського міського нотаріального округа Юр-Капіноса А. Є. від 21 липня 2025 року № 100/01-16, яким ОСОБА_1 було поінформовано про застосування санкцій оскаржуваним Указом № 145/2023 у відповідь на його звернення від 05 липня 2025 року щодо оформлення довіреності в Україні.
109. Окрім того, разом із поданою 29 жовтня 2025 року заявою про усунення недоліків позовної заяви, визначених ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 жовтня 2025 року, на обґрунтування поважності причин пропуску строку на звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 надав суду близько 90 сторінок письмових доказів (з перекладом українською), зокрема протоколи огляду вебсайтів; копії рахунків про оплату позивачем послуг за місцем проживання; копію виписки про нарахування платежів компанією з експлуатації і обслуговування об'єктів нерухомості та оплати позивачем; копію повідомлення про нарахування позивачу податку за місцем проживання; копію довідки банку про рахунок позивача; копії виписок по банківському рахунку позивача; довідку за місцем вимоги від 22 жовтня 2025 року про місце проживання і роботи позивача.
110. Доказів, які б спростовували ці твердження позивача, відповідач суду не надав.
111. У матеріалах справи доказів безпосереднього інформування ОСОБА_1 про застосування санкцій Указом № 145/2023 в інший спосіб, окрім отримання листа нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр-Капіноса А. Є. від 21 липня 2025 року стосовно неможливості вчинення нотаріальних дій через застосування до нього санкцій, на час судового розгляду справи немає.
112. Отже, за з'ясованих на час вирішення питання про відкриття провадження обставин, вірогідним є те, що з об'єктивних причин на час оприлюднення в офіційних друкованих засобах масової інформації оскарженого Указу № 145/2023 позивач не мав і не міг мати доступу до цих джерел, а Державний реєстр санкцій на той час ще не функціонував.
113. Жодних доказів інформування компетентними органами позивача щодо підготовки пропозицій (рішень) про застосування санкцій або залучення його до процедури прийняття відповідних рішень у матеріалах справи немає.
114. І цим обставинам / доказам не надано всебічної оцінки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у сукупності з іншими обставинами справи, зокрема відсутності у позивача буд-яких соціальних чи правових зв'язків з Україною.
115. Ураховуючи наведене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду, не спростував доводів позивача про те, що не було умисного або необачного порушення позивачем цього строку, та не надав належної оцінки доказам на підтвердження / спростування цих тверджень.
116. Як уже зазначалося раніше, іншого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає.
117. Задля дотримання гарантій права особи на доступ до суду під таку оцінку мають підпадати всі зазначені позивачем на обґрунтування цього права явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
118. У статті 6 Конвенції утверджено, що кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судомпротягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
119. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом(рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia) від 01 березня 2002 року).
120. Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
121. ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) від 04 грудня 1995 року).
122. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).
123. Верховний Суд зазначає, що у рішенні від 09 березня 2011 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ зробив висновок про те, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.
124. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
125. При цьому надмірний формалізм під час відмови у розгляді заяви скаржника суттєво обмежує його право на звернення до суду, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 2016 року у справі «ТОВ "ФРІДА" проти України»).
126. Наведеного суд першої інстанції повною мірою не врахував, залишивши поза увагою, що на час вирішення питання про відкриття провадження у справі позивач обґрунтував і надав докази на спростування загальної презумпції обізнаності із застосуванням санкцій з моменту оприлюднення указу Президента України в офіційних друкованих виданнях.
127. Отже, єдиним документальним підтвердженням дати повідомлення позивача про оскаржуваний Указ Президента України є лист від 21 липня 2025 року № 100/01-16 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округа Юр-Капіноса А. Є.
128. У матеріалах справи немає доказів на спростування цього твердження позивача, і відповідач обґрунтовані заперечення проти таких доводів не подав.
129. Тому, на наше переконання, у цьому випадку презумпція обізнаності підсанкційної особи про порушення її прав з дати оприлюднення указу Президента України про застосування санкцій незастосовна, адже вона спростовується наведеними вище та документально підтвердженими доводами позивача за відсутності у матеріалах справи доказів протилежного його обґрунтуванню поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду.
130. З нашої точки зору, суд першої інстанції помилково не надав всебічної оцінки у сукупності всім фактам і обставинам, якими позивач обґрунтовував підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду через його пропуск з поважних причин, та не спростував доводів позивача про те, що про оскаржуваний Указ він дізнався лише з листа нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр-Капіноса А. Є. від 21 липня 2025 року стосовно неможливості вчинення нотаріальних дій, відтак оскаржив застосування санкцій у найкоротший строк з урахуванням часу, необхідного для підготовки позову.
131. Отже, з огляду на встановлені в цій справі обставини вважаємо, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зазначені позивачем причини пропуску строку звернення до суду не містять підстав для визнання їх поважними.
132. Вважаємо, що у зазначеній справі, вирішуючи питання правильності висновків суду першої інстанції про повернення адміністративного позову через неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду мала передусім керуватися пріоритетом принципу верховенства права та міжнародно-правових і національних гарантій забезпечення права особи на доступ до суду.
133. Ураховуючи викладене, на нашу думку, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про повернення позовної заяви ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 123, частини четвертої статті 169 КАС України не можна визнати такою, що відповідає критеріям законності та обґрунтованості судового рішення, що зумовлює необхідність її скасування з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
134. Водночас звертаємо увагу на процесуальні механізми виправлення ситуації у випадку пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду або ж передчасності висновку суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду після відкриття провадження у справі, які за приписами частин третьої - четвертої статті 123, пункту 8 частини першої статті 240 КАС України надають право суду залишити таку позовну заяву без розгляду.
135. Саме таке процесуальне рішення може ухвалити Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у цій справі, зокрема, за відповідним обґрунтованим клопотанням відповідача із доказами того, що позивач дізнався чи об'єктивно міг дізнатися про порушення його прав оскаржуваним актом раніше, відтак звернутися з адміністративним позовом до суду в установлений процесуальним законом строк [(див., зокрема, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 вересня 2023 року у справі № 990/134/23 (провадження № П/990/134/23)].
136. На наш погляд, такий процесуальний механізм слугує своєрідним запобіжником недопущення негативних наслідків у випадку передчасності висновку суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та дозволяє через можливість відповідачу спростувати доводи позивача щодо поважності причин пропуску строку на подання позовної заяви збалансувати інтереси сторін спору.
137. Ураховуючи наведене вище, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду мала взяти до уваги зазначені позивачем обставини на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, відтак задовольнити апеляційну скаргу позивача, скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року у справі № 990/491/25 про повернення позову та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Судді:О. О. Банасько
В. В. Король
О. В. Кривенда
І. В. Ткач