16 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 585/3835/17
провадження № 51-4061км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
у режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 30 травня 2023 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016200100000950, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Роменський міськрайонний суд Сумської області вироком від 30 травня 2023 року визнав ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК, та призначив йому покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 цього Кодексу звільнив ОСОБА_6 від призначеного покарання, у зв'язку із закінченням строків давності.
Вирішив суд і питання, які стосуються речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим і засуджено за те, що він 16 квітня 2012 року приблизно о 23:30, перебуваючи за місцем свого проживання на другому поверсі коридору гуртожитку сімейного типу, який веде до квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , почувши сторонні звуки в коридорі та сприйнявши їх як проникнення до власного житла і загрозу своєму життю та здоров'ю, а також життю та здоров'ю своєї матері, побачив там ОСОБА_7 , який перебував у нетверезому стані. З метою самозахисту ОСОБА_6 спорядив зброю, наблизився до потерпілого, сприймаючи його дії як протиправні та як посягання на своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я своєї матері ОСОБА_8 та своє майно, при цьому помилково оцінюючи дії ОСОБА_7 за відсутності реального суспільно небезпечного посягання, хоча мав реальну можливість усвідомлювати помилковість свого припущення, використовуючи належну йому нарізну мисливську гвинтівку марки ТОЗ-99 калібру 5,6 мм, зареєстровану за ним, здійснив постріл у праву кисть руки ОСОБА_7 , після чого здійснив ще два постріли - у стегно правої ноги та в ліве плече потерпілого. У результаті цих дій ОСОБА_6 заподіяв потерпілому, зокрема тяжкі тілесні ушкодження за критерієм небезпеки для життя, а саме ушкодження в ділянці лівого плеча у виді наскрізного вогнепального поранення з ушкодженням середньої третини плечової кістки та вогнепальне ушкодження в ділянці правого стегна з ушкодженнями середньої і нижньої третини стегнової кістки, чим допустив явне перевищення меж захисту за обставин уявної оборони.
Сумський апеляційний суд ухвалою від 20 серпня 2025 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_6 залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого, просить скасувати постановлені щодо нього судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Суть доводів касаційної скарги засудженого зводиться до тверджень щодо сфабрикованості справи, незаконності та необґрунтованості ухвалених стосовно нього судових рішень, а також відсутності достатніх доказів на підтвердження його винуватості у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.
Також зазначає про відсутність висновків експерта-криміналіста, що є порушенням вимог статей 101, 102 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), а також висновків судово-цитологічних досліджень та судово-дактилоскопічної експертизи.
На переконання засудженого, суд залишив поза увагою факти вчинення ОСОБА_7 суспільно небезпечного діяння. Засуджений вказує на непостановлення судом окремої ухвали у справі, невиділення матеріалів в окреме провадження, а також на невинесення окремої постанови відповідно до вимог ст. 334 КПК щодо вчинення стосовно ОСОБА_6 та його матері, ОСОБА_8 , кримінальних правопорушень, передбачених ст. 15, 28, 115, 162 та 187 КК.
Стверджує, що суд не вжив належних заходів для з'ясування обставин вчинення потерпілим злочину у складі групи осіб та надання ним неправдивих показань. Також судом залишено без належної оцінки обставини невиконання судових рішень і вчинення кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів.
Звертає увагу на відсутність у матеріалах кримінального провадження судових рішень (ухвали від 29 травня 2014 року Вищого спеціалізованого суду, повного тексту ухвали апеляційного суду Сумської області від 25 липня 2014 року, зміни та доповнення до апеляційної скарги прокуратури Сумської області, ухвали апеляційного суду Сумської області від 05 липня 2016 року, статті в газеті «Ваш шанс»).
Наголошує на ігноруванні місцевим судом клопотання про призначення повторної судово-медичної експертизи щодо тілесних ушкоджень ОСОБА_7 , що мало істотне значення для правової кваліфікації та висновків суду.
За твердженням ОСОБА_6 , суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки його діям, оскільки він не перевищував меж необхідної оборони, а перебував у стані необхідної оборони, визначеної ч. 5 ст. 36 КК, реально сприймав ОСОБА_7 як особу, яка протиправно вдерлася до його помешкання, та захищав себе і свою матір від реального посягання.
На переконання засудженого, необхідно повторно провести відтворення обстановки та обставин події, а також слідчий експеримент за участю обох сторін і експерта-криміналіста з метою спростування тверджень ОСОБА_6 і ОСОБА_7 щодо способу потрапляння потерпілого до коридору, наявності чи відсутності вільного доступу до коридору загального користування, більш ретельно допитати всіх свідків щодо наявності сторонніх осіб у будинку, пошкоджень плівки, якою було закрите вікно, а також характеру та місць пошкоджень - із зовнішнього чи внутрішнього боку. З'ясувати законність перебування ОСОБА_7 в коридорі будинку, в нічний час.
Просить відмовити у стягненні процесуальних витрат на проведення експертиз у розмірі 3633 грн.
Як зазначає ОСОБА_6 , апеляційний суд не усунув порушень, допущених місцевим судом, внаслідок чого його рішення не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 , надавши відповідні пояснення, заперечила щодо задоволення касаційної скарги засудженого і просила судові рішення залишити без змін.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що касаційна скарга засудженого ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Отже, з огляду на наведені положення процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.
Під час перевірки доводів, зазначених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
Водночас касаційний суд наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).
За змістом ст. 94 КПК оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Отже, Суд відхиляє доводи касаційної скарги, у яких засуджений просить відпрацювати всі версії подій, провести відтворення обстановки та обставин події, слідчий експеримент за участю обох сторін і експерта-криміналіста з метою підтвердження або спростування доводів як ОСОБА_6 , так і ОСОБА_7 щодо способу потрапляння потерпілого до коридору загального користування, де відбулися події, а також детально допитати свідків події щодо наявності сторонніх осіб у будинку, пошкоджень плівки, якою закрито вікно, їх характеру та місця, і встановити, як ОСОБА_7 потрапив до коридору будинку, оскільки вони стосуються неповноти судового розгляду, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції, та по суті зводяться до викладення власної версії подій.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 указує на відсутність достатніх доказів його винуватості у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Верховний Суд, перевіривши матеріали кримінального провадження в межах доводів касаційної скарги і з урахуванням особливостей касаційного перегляду, про які зазначено вище, не погоджується з твердженнями засудженого, зважаючи на таке.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК, ґрунтується на об'єктивно з'ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 КПК.
Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі безпосередньо досліджених показань засудженого ОСОБА_6 , який не визнав винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння та пояснив, що спочатку він почув, як хтось розбив двері та порізав клейонку. Потім, коли невідома особа стрибнула на підлогу, він увімкнув світло, сказав стояти, але невідомий чоловік продовжив рух на нього. Стверджує, що бачив як невідомий чоловік хотів дістати з кишені предмет, схожий на ніж. Через те, що він не міг зробити попереджувальний постріл, вистрілив у руку потерпілого, потім по ногах, однак останній продовжив рух на нього, лаявся та погрожував йому, а тому він здійснив постріл у іншу руку. Коли невідомий намагався втекти через вікно, він використав газовий пістолет. Наголосив, що ОСОБА_7 був разом ще з трьома особами, голоси яких він чув.
Також суд дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_6 підтверджується сукупністю доказів, досліджених та оцінених у порядку, визначеному статтями 352-353 КПК 1960 року та ст. 94 КПК, серед яких показання: потерпілого ОСОБА_7 , який розповів, що у день події, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння та погано знаючи місто, заблукав. Коли побачив світло, він піднявся на другий поверх будівлі через прибудову та постукав у вікно, затягнуте плівкою. ОСОБА_6 втягнув його через вікно, кинув на підлогу, відійшов і, нічого не запитуючи та не попереджаючи, відразу почав стріляти у нього декілька разів - у руку та стегно. Потім засуджений підійшов і сказав, що «ще додасть», після чого вистрілив у руку. Наголосив, що він не мав із собою жодних ножів чи пістолетів, лише запальничку; свідків: ОСОБА_8 (мати засудженого) вказала, що ОСОБА_7 проник до їхнього із сином житла через чорний вхід, пошкодивши тимчасові двері та розрізавши клейонку на вікні. ОСОБА_6 наказував потерпілому стояти, однак останній продовжив рух і намагався щось дістати, у зв'язку з чим її син вистрілив йому в руку, а потім - по ногах. Зазначила, що ОСОБА_7 мав намір здійснити збройний напад на неї та її сина та він мав із собою ніж і палицю, якими погрожував їй та синові; ОСОБА_9 , який пояснив, що коли вони з дружиною поверталися з гостей, до них вибігла жінка і просила про допомогу. Вказав, що бачив у кінці коридору напівлежачого чоловіка, який стогнав і перебував у свідомості, біля нього нічого не було, і нікого більше не було. Також зазначив, що ОСОБА_6 розповідав про одну особу, інших осіб не було ні на вулиці, ні в приміщенні, і ні засуджений, ні його мати про них не повідомляли; ОСОБА_10 (дружини ОСОБА_9 ), яка розповіла, що до них вибігла жінка і кричала, що хтось заліз до її хати. Вказала, що інших людей поруч з будинком не бачила; ОСОБА_11 (працівника патрульної служби), який пояснив, що, коли він прибув на виклик, бачив, як у загальному коридорі на підлозі лежав ОСОБА_7 . Вказав, що ОСОБА_6 нічого не повідомляв про наявність ножа у потерпілого. Під час попереднього огляду місця події ножа не виявили, у будинку і біля будинку нікого не було; ОСОБА_12 (оперативника, який виїжджав на місце події у складі оперативної групи), який зазначив, що коридор був приблизно 10 метрів завдовжки, у його кінці було вікно. Також вказав, що квартира матері ОСОБА_6 розташовувалася ближче до вікна, а квартира ОСОБА_6 - приблизно посередині. Освітлення у коридорі було поганим, оскільки там проводилися ремонтні роботи. Вказав, що ОСОБА_6 повідомляв про наявність ножа у потерпілого, однак він його не знайшов; ОСОБА_13 (інспектора патрульної служби), який повідомив, що ОСОБА_6 нічого не говорив про наявність ножа у потерпілого. Також зазначив, що шуму він не чув, ні свисту, ні стукоту каміння у вікна і біля будинку сторонніх осіб він не бачив; ОСОБА_14 (працівниці правоохоронних органів), яка вказала, що у ході огляду місця події жодних ножів у ОСОБА_7 не виявлено, сторонніх осіб, крім понятих, не було;
письмові докази, а саме: протокол огляду місця події від 17 квітня 2012 року, відповідно до якого за участю спеціалістів та понятих проведено огляд місця події, а саме оглянуто зовнішню обстановку поряд з будівлею та внутрішню обстановку коридору; протокол обшуку від 25 квітня 2012 року, згідно з яким проведено обшук за місцем проживання ОСОБА_6 ; висновки експертів, зокрема від 20 квітня 2014 року щодо кількості, характеру та локалізації виявлених у потерпілого тілесних ушкоджень, від 14 червня 2012 року, згідно з яким тілесні ушкодження у ОСОБА_7 не могли утворитися від дій, продемонстрованих ОСОБА_6 під час відтворення обстановки і обставин події; протоколом відтворення обстановки і обставин події від 22 травня 2012 року з фототаблицями, проведеного за участю понятих, спеціаліста, ОСОБА_6 , за місцем проживання засудженого, у ході яких останній вказав, які дії він вчинив під час проникнення ОСОБА_7 , зокрема щодо черговості виконаних ним дій; протоколом слідчого експерименту від 13 вересня 2016 року, проведеного за участю потерпілого, під час якого він продемонстрував спосіб потрапляння на другий поверх будинку, приблизне місцезнаходження у коридорі, а також дії, здійснені ОСОБА_6 щодо нього; висновок експерта від 19 вересня 2016 року № 380, відповідно до якого характер і локалізація тілесних ушкоджень у потерпілого не виключає можливості виникнення їх за обставин, продемонстрованих ОСОБА_7 у ході слідчого експерименту; протоколи слідчих експериментів від 30 березня 2017 року, проведених за участю ОСОБА_8 та ОСОБА_6 ; протокол огляду місця події від 30 березня 2017 року з фототаблицею та план-схемою до нього, проведеного за участю понятих, згідно з яким оглянуто місцевість на перехресті вулиць Горького та Маяковського в м. Ромни, де розташований будинок № 262.
Таким чином, з урахуванням вищенаведених доказів суд дійшов висновку про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК.
Апеляційний суд перевірив ці висновки в частині доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, визнав їх правильними і належним чином умотивованими.
У касаційній скарзі засуджений стверджує, що його дії неправильно кваліфіковано за ст. 124 КК, та зазначає, що він застосував зброю з метою захисту свого життя і життя своєї матері від нападу ОСОБА_7 , озброєного ножем, а також для відвернення його протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення в нічний час, перебуваючи у стані необхідної оборони без перевищення її меж.
Ці твердження ОСОБА_6 також були предметом перевірки та оцінки судів попередніх інстанцій, які не встановили у його діях стану необхідної оборони, дійшли висновку про перевищення меж захисту в обстановці уявної оборони і відсутність підстав для застосування ч. 5 ст. 36 КК. Підстав не погоджуватися з такими висновками колегія суддів не вбачає.
У цьому кримінальному провадженні суди констатували вчинення діяння ОСОБА_6 у стані уявної оборони. Водночас, оцінюючи обстановку події та характер дій засудженого, суди встановили невідповідність заподіяної засудженим потерпілому тяжкої шкоди межам захисту та дійшли висновку, що дії ОСОБА_6 не були очевидно необхідними для відвернення уявного посягання та виходили за межі необхідного захисту в обстановці, яку він сприймав як небезпечну, і кваліфікували їх як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження з перевищенням меж необхідної оборони (ст. 124 КК).
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_6 допустив явне перевищення меж необхідної оборони.
Статтею 124 КК передбачено відповідальність за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння, передбачене цією статтею, характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка посягає, під час захисту від суспільно небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто за умови явної невідповідності заподіяної шкоди небезпечності посягання або обстановці захисту.
Обов'язковою ознакою цього складу злочину є спеціальна обстановка його вчинення - перебування особи у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах затримання злочинця.
За змістом ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи або іншої особи, а також суспільних інтересів чи інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої для негайного відвернення або припинення посягання, за умови відсутності перевищення меж необхідної оборони. Відповідно до ч. 3 цієї статті перевищенням меж необхідної оборони є умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Частина 5 ст. 36 КК встановлює випадки, коли заподіяння шкоди не визнається перевищенням меж необхідної оборони, зокрема під час нападу озброєної особи, групи осіб або протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.
Отже, необхідною умовою необхідної оборони є наявність реального суспільно небезпечного посягання.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 37 КК уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.
Таким чином, необхідна та уявна оборона відрізняються насамперед характером посягання. Так, у першому випадку воно є реальним, у другому - відсутнє, але обстановка сприймається особою як така, що створює небезпеку. Відсутність реального посягання обумовлює застосування норми про необхідну оборону, як обставини, що виключає кримінальну протиправність діяння (ст. 36 КК), з урахуванням положень ст. 37 КК.
Для вирішення питання про кваліфікацію злочину, пов'язаного з умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у разі перевищення меж необхідної оборони, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної або обстановки уявної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які би не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала би ту, яка для цього необхідна. Згідно з приписами ч. 3 ст. 37 КК, у разі перевищення меж захисту в обстановці уявної оборони, особа підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 36 КК) якщо обстановка давала особі обґрунтовані підстави вважати, що вона має право на необхідну оборону.
Так, за обставин цієї справи, засуджений, сприймаючи нічний час, сторонні звуки біля помешкання та появу невідомого чоловіка у загальному коридорі гуртожитку як реальну загрозу для себе, своєї матері та майна, помилково припустив наявність суспільно небезпечного посягання, оскільки потерпілий, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, хоча не був озброєний ножем чи іншими предметами та не вчиняв активних дій, спрямованих на заподіяння шкоди засудженому чи його матері або їх майну, тим не менш в контексті супутніх обставин обумовив те, що ОСОБА_6 не усвідомлював і не міг усвідомлювати помилковості свого припущення про те, що він діє в стані необхідної оборони та захищається від суспільно небезпечного посягання, використав нарізну мисливську гвинтівку ТОЗ-99 калібру 5,6 мм та здійснив постріли в потерпілого в ділянку правої кисті, ніг та плеча, унаслідок чого заподіяв йому, зокрема, тяжкі тілесні ушкодження.
Отже, у цій ситуації засуджений, неправильно оцінюючи дії потерпілого, як такі, що становлять загрозу, свідомо неодноразово застосував вогнепальну зброю щодо потерпілого. Однак характер застосованого знаряддя, кількість пострілів, їх послідовність, локалізація поранень і тяжкість заподіяної шкоди, за встановлених у вироку суду обставин, у своїй сукупності свідчать про те, що обраний ОСОБА_6 спосіб та інтенсивність захисту були явно надмірними і не відповідали обстановці, яку засуджений сприймав як небезпечну.
За таких обставин, Верховний Суд, здійснюючи розгляд в межах касаційної скарги, погоджується з обґрунтованістю кваліфікації судами дій ОСОБА_6 за ст. 124 КК як умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони (в умовах, передбачених ч. 3 ст. 37 КК).
Не підлягають застосуванню в цій справі й положення ч. 5 ст. 36 КК, оскільки судами не встановлено ні нападу озброєної особи, ні нападу групи осіб, ні таких обставин, які б давали підстави вважати, що засуджений відвертав саме протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення у значенні цієї норми.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність у діянні ОСОБА_6 стану необхідної оборони, а також з висновками про доведеність перевищення меж захисту в обстановці уявної оборони.
Таким чином, колегія суддів підсумовує, що доводи касаційної скарги засудженого про вчинення ним діяння у стані необхідної оборони та без перевищення її меж є неспроможними.
Стосовно тверджень засудженого ОСОБА_6 про відсутність у матеріалах кримінального провадження висновків експерта-криміналіста, судово-цитологічних досліджень та судово-дактилоскопічної експертизи, колегія суддів зазначає таке.
По-перше, зазначені доводи по суті зводяться до посилань на неповноту судового розгляду, що, як уже було зазначено вище, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. По-друге, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що у справі, зокрема, проведено судово-дактилоскопічну експертизу від 31 травня 2012 року (т. 3, а. п. 110-112), відповідно до якої на поверхні двох частин захисної полімерної плівки білого кольору, вилученої під час огляду місця події 16 квітня 2012 року, слідів рук не виявлено. По-третє, щодо відсутності висновку судово-цитологічного дослідження, то засуджений у касаційній скарзі не навів належного обґрунтування, яким чином непроведення цієї експертизи вплинуло на правильність висновків суду про доведеність його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК.
Також Суд відхиляє аргументи засудженого ОСОБА_6 стосовно того, що суди не взяли до уваги обставини вчинення потерпілим суспільно небезпечного діяння та не винесли у справі окремої ухвали (постанови) та не виділили матеріали в окреме провадження щодо вчинення злочинів стосовно саме засудженого і його матері.
Відповідно до вимог ст. 337 КПК суд здійснює судовий розгляд лише стосовно особи, якій пред'явлено обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення.
У цьому кримінальному провадженні предметом розгляду судів попередніх інстанції було висунуте прокурором обвинувачення щодо вчинення ОСОБА_6 суспільно небезпечного діяння, а не вирішення питання про наявність чи відсутність у діях потерпілого ознак іншого кримінального правопорушення.
Водночас обставини поведінки потерпілого підлягали оцінці судами лише в тій мірі, у якій вони мали значення для перевірки версії сторони захисту про необхідну оборону, встановлення характеру обстановки події, спрямованості дій засудженого та правильної кримінально-правової кваліфікації його діяння. Однак з'ясування питання про кримінальну відповідальність потерпілого не охоплювалося предметом доказування у цьому провадженні та не могло бути вирішене судами в межах розгляду обвинувачення, висунутого іншій особі.
Як уже зазначалося вище, відповідно до ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки встановлених обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати або визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржених судових рішеннях, а також вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Тому доводи касаційної скарги в цій частині по суті зводяться до вимоги вийти за межі касаційного перегляду та надати самостійну правову оцінку діям потерпілого поза межами пред'явленого ОСОБА_6 обвинувачення, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
З цих же підстав безпідставними є доводи про те, що суди були зобов'язані виділити матеріали в окреме провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК матеріали кримінального провадження можуть виділятися в окреме провадження ухвалою суду, на розгляді якого вони перебувають, згідно з правилами, передбаченими ст. 217 цього Кодексу. Водночас за змістом частин 3, 4 ст. 217 КПК виділення матеріалів в окреме провадження допускається у разі необхідності, зокрема коли одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень або дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримінальних правопорушень, за умови, що таке виділення не вплине негативно на повноту судового розгляду.
У цьому ж кримінальному провадженні на розгляді судів перебувало обвинувачення, пред'явлене ОСОБА_6 , тоді як питання про кримінальну відповідальність потерпілого не було предметом судового розгляду, а матеріали, які б утворювали самостійний предмет можливого виділення в окреме провадження щодо нього, судами не встановлені. За таких обставин підстав для виділення матеріалів в окреме провадження у судів не було.
Отже, невинесення судами окремих ухвал (постанов) або невиділення матеріалів в окреме провадження не впливає на предмет доказування у цій справі та не свідчить про незаконність постановлених стосовно ОСОБА_6 судових рішень.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє клопотання засудженого про виділення матеріалів, відповідно до ст. 334 КПК щодо організації замовлення вбивства його і його матері з корисливих мотивів.
Також є безпідставними аргументи засудженого про те, що суди залишили без належної оцінки обставини невиконання судових рішень та вчинення кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів.
Верховний Суд зауважує, що засуджений, посилаючись на невиконання судових рішень у цьому кримінальному провадженні, обмежився лише загальним твердженням, не конкретизувавши, які саме судові рішення, на його думку, не були виконані, ким саме вони не були виконані, якими матеріалами провадження це підтверджується та яким чином ці обставини вплинули або могли вплинути на законність, обґрунтованість оскаржуваних судових рішень чи на справедливість судового розгляду в цілому.
За відсутності належної конкретизації цього доводу та його зв'язку з передбаченими ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень, він не дає підстав для висновку про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону або іншу процесуальну ваду, яка могла б потягнути скасування чи зміну оскаржуваних рішень.
Перевірка матеріалів кримінального провадження в межах доводів касаційної скарги також не дає підстав вважати, що наведене засудженим загальне посилання на невиконання судових рішень саме по собі свідчить про незаконність або необґрунтованість судових рішень, постановлених у цій справі.
Що стосується доводів засудженого про незаконність дій працівників поліції, то суд касаційної інстанції зазначає таке.
У цій справі суди попередніх інстанцій не встановили таких дій працівників правоохоронних органів або таких недоліків досудового розслідування, які самі по собі свідчили б про незаконність оскаржуваних судових рішень чи зумовлювали необхідність окремого процесуального реагування. Не вбачає цього і Верховний Суд.
Водночас засуджений ОСОБА_6 , посилаючись у касаційній скарзі на незаконність дій працівників поліції, не конкретизував, які саме дії він вважає незаконними, якими матеріалами кримінального провадження це підтверджується та яким чином ці обставини вплинули на допустимість доказів, правильність установлених судами фактичних обставин або законність і обґрунтованість ухвалених щодо нього судових рішень.
Якщо ж засуджений вважав, що під час досудового розслідування слідчим, дізнавачем чи прокурором не були виконані необхідні процесуальні дії або допущено інші недоліки досудового розслідування, він мав право ініціювати їх проведення шляхом подання відповідного клопотання в порядку, передбаченому ст. 220 КПК, а в разі його нерозгляду або нездійснення процесуальних дій, які слідчий, дізнавач чи прокурор були зобов'язані вчинити у визначений законом строк, оскаржити таку бездіяльність слідчому судді в порядку, визначеному статтями 303, 307 КПК.
Також матеріали кримінального провадження не містять даних про те, що засуджений скористався вказаними процесуальними засобами захисту, а наведені ним у касаційній скарзі загальні твердження про незаконність дій працівників поліції та недоліки досудового розслідування не дають підстав для висновку, що ці обставини самі по собі вплинули на законність оскаржуваних судових рішень.
З цих же підстав Суд вважає необґрунтованим і клопотання засудженого про необхідність постановлення окремої ухвали щодо правоохоронних органів у зв'язку з нібито допущеними недоліками досудового розслідування, оскільки, як зазначалося вище, таких недоліків суди попередніх інстанцій не встановили.
Не ґрунтуються на матеріалах справи твердження засудженого ОСОБА_6 про відсутність у матеріалах кримінального провадження окремих судових рішень та процесуальних документів.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, зазначені засудженим судові рішення, а саме: ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 29 травня 2014 року (т. 5, а. п. 362-367), повний текст ухвали апеляційного суду Сумської області від 22 липня 2014 року (т. 5, а. п. 389-393), ухвала апеляційного суду Сумської області від 05 липня 2016 року (т. 7, а. п. 144-146), а також зміни та доповнення до апеляційної скарги першого заступника прокурора Сумської області ОСОБА_15 (т. 7, а. п. 140-142) - містяться в матеріалах справи.
Щодо публікації в газеті «Ваш шанс», то необхідно зазначити, що вона наявна в матеріалах справи (т. 8, а. п. 53), однак не є процесуальним документом у розумінні КПК та не має самостійного доказового значення, а відтак не впливає на законність постановлених у цій справі судових рішень.
Також колегія суддів відхиляє доводи засудженого ОСОБА_6 про ігнорування місцевим судом клопотання щодо призначення повторної судово-медичної експертизи як безпідставні.
У матеріалах справи наявний висновок експерта від 20 квітня 2012 року № 210, відповідно до якого встановлено характер, локалізацію, кількість та ступінь тяжкості спричинених потерпілому тілесних ушкоджень. Зокрема, з нього вбачається, що експерт, з посиланням на п. 2.1.3 Правил визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України «Про розвиток і вдосконалення судово-медичної служби України» від 17 січня 1995 року № 6, встановив, що ушкодження в ділянці лівого плеча у вигляді наскрізного вогнепального поранення з ушкодженням середньої третини кістки та вогнепальне ушкодження в ділянці правого стегна з ушкодженнями середньої і нижньої третини стегнової кістки відносяться до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя.
Засуджений ОСОБА_6 , не погоджуючись із цим висновком експерта в частині наявності у потерпілого тяжких тілесних ушкоджень, 23 червня 2021 року звернувся до суду під головуванням судді ОСОБА_16 з клопотанням про призначення повторної судово-медичної експертизи.
Постановою від 20 серпня 2021 року суд це клопотання задовольнив та призначив повторну судово-медичну експертизу. Надалі, у зв'язку зі зміною складу суду внаслідок відставки судді ОСОБА_16 та повторним автоматизованим розподілом справи (суддя ОСОБА_17 ), розгляд кримінального провадження відповідно до вимог ст. 319 КПК було розпочато спочатку.
З матеріалів справи вбачається, що як під час судового розгляду так і до суду апеляційної інстанції засуджений не звертався з клопотанням про призначення повторної експертизи, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що суд проігнорував відповідне клопотання ОСОБА_6 .
Стосовно доводів про необґрунтоване стягнення із засудженого процесуальних витрат, то Суд зазначає, що вони були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який правильно виходив із того, що звільнення особи від покарання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК не звільняє її від обов'язку сплатити процесуальні витрати у кримінальному провадженні, оскільки у встановленому законом порядку встановлено її винуватість.
Відповідно до частин 2, 3 статті 124 КПК, у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.
З таким висновком апеляційного суду погоджується і колегія суддів. У цій справі суд, визнавши ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК, звільнив його на підставі наведених норм закону від покарання, а не від кримінальної відповідальності. За таких обставин суд правильно постановив стягнути із засудженого процесуальні витрати, понесені органом досудового розслідування та пов'язані зі здійсненням кримінального провадження (див. наприклад постанову Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2026 року у справі № 356/759/19, провадження 51-3317км25).
З урахуванням наведеного вище, Суд відхиляє клопотання засудженого ОСОБА_6 про скасування вироку у частині стягнення витрат на судову експертизу.
Під час касаційного розгляду засуджений заявив клопотання, у якому просив відшкодувати йому шкоду, якої, на його думку, завдано незаконним кримінальним переслідуванням та триманням під вартою, а саме: моральну шкоду в розмірі 1000 євро за кожен день перебування у слідчому ізоляторі протягом дев'яти місяців, а також матеріальну шкоду в розмірі 50 000 грн.
Верховний Суд відхиляє це клопотання з огляду на таке.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на таке відшкодування виникає, зокрема, у випадках постановлення виправдувального вироку, закриття кримінального провадження з передбачених законом підстав або встановлення в обвинувальному вироку чи іншому рішенні суду факту незаконного взяття і тримання під вартою чи інших незаконних процесуальних дій.
Колегія суддів зауважує, що в межах цього кримінального провадження незаконності кримінального переслідування, незаконності тримання засудженого під вартою або інших незаконних процесуальних дій, які породжували б право на відшкодування шкоди, у судових рішеннях не встановлено.
Крім того, за наслідками розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судове рішення без зміни, скасувати його з призначенням нового розгляду чи закриттям провадження або змінити його. Повноважень вирішувати в межах касаційного перегляду самостійне майнове клопотання засудженого про присудження відшкодування шкоди кримінальний процесуальний закон не передбачає, а тому заявлене засудженим клопотання Суд відхиляє.
З урахуванням цього касаційний суд підсумовує, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370, 419 КПК, у них наведені мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи стосовно ОСОБА_6 судові рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженого необхідно залишити без задоволення, а постановлені стосовно ОСОБА_6 судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 30 травня 2023 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року стосовно ОСОБА_6 - без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3