16 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 946/4589/20
провадження № 61-2974св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року
у складі судді Адамова А. С. та постанову Одеського апеляційного суду від
04 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Кострицького В. В.,
Назарової М. В., Коновалової В. А.,
Короткий зміст позовних вимог
28 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Позов з урахуванням уточнень мотивований тим, що позивач вичерпав усі можливі спеціальні способи захисту свого порушеного права, і рішеннями судів встановлено обставини, за сукупністю яких можна зробити висновки, що кошти відповідач отримала без належних на те правових підстав. Окрім цього, відповідач використовує безпідставно набуті грошові кошти.
ОСОБА_1 просив стягнути із ОСОБА_2 на його користь кошти в сумі 45 000,00 дол. США і 3 % річних в сумі 4 057,40 дол. США.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти в сумі
40 000,00 дол. США та 3 % річних в сумі 3 606,58 дол. США.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивоване тим, що рішеннями суддів, які дослідив суд, встановлено, що спірні кошти передавалися не за договором позики, а також встановлено, що кошти в розмірі 40 000,00 дол. США за розписками передавалися й не на виконання договору купівлі-продажу майна, а тому немає правових підстав для отримання коштів відповідачем, а отже, вона їх отримала безпідставно. На наявності будь-яких інших правових підстав сторони не наголошували. Усі можливі способи захисту своїх порушених прав позивач використав, що підтверджено відповідними рішеннями судів, однак можливості повернути передані відповідачу кошти, окрім як в порядку статті 1212 ЦК України, у позивача немає. Врахувавши, що відповідач суму основного боргу у розмірі 40 000,00 дол. США не повернула, суд вважав, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 3 % річних (за час прострочення) в частині суми 3 606,58 дол. США є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Суд уважав, що строк позовної давності позивач не пропустив, оскільки, виходячи з умов документа під назвою «договір» від 12 серпня 2005 року та умов розписки від 01 квітня 2008 року, яка є продовженням договору (розписки) від 12 серпня 2005 року, строк виконання зобов'язань відповідач визначила настанням певної події, а отже, початок перебігу строку позовної давності почався з моменту звернення ОСОБА_1 із вимогою про повернення грошових коштів.
Також факт того, що позивач не пропустив строк позовної давності із зверненням до суду із цією позовною заявою, підтверджується тим, що лише після постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі
№ 500/4441/15-ц остаточно була визначена правова природа спірних правовідносин та неможливість усунення безпідставного збагачення відповідача за рахунок позивача за допомогою інших, спеціальних способів захисту, які було вжито позивачем раніше.
Постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
08 березня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що між сторонам було укладено договір позики, а в разі виникнення спору стосовно набуття майна або збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них глави 83 ЦК України. Розписки, які укладені між сторонами, підтверджують існування між ними саме боргових правовідносин, що випливають із договору позики. Суди безпідставно відмовили у застосуванні строку позовної давності, оскільки його перебіг розпочався з 13 серпня 2005 року та сплив 12 серпня 2008 року, позов у цій справі подано 28 липня 2020 року.
Аргументи інших учасників справи
03 травня 2025 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив,
у якому просить рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від
04 лютого 2025 року скасувати й ухвалити у справі нове судове рішення про відмову в задоволенні позову та застосувати статтю 257 ЦК України, мотивуючи це тим, що позивач пропустив строк позовної давності.
21 травня 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року - без змін.
Відзив мотивований тим, що оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального і процесуального права.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2025 року зменшено ОСОБА_2 розмірсплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області.
Зупинено виконання рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
25 квітня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
11 червня 2003 року приватний нотаріус Ізмаїльського міського нотаріального округу посвідчив довіреність, зареєстровану в реєстрі за № 2595, згідно
з якою ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_2 керувати та розпоряджатися всім майном, де б воно не знаходилося, із чого б не складалося, зокрема, укладати договори та угоди; строк дії довіреності до 11 червня 2006 року.
04 серпня 2005 року у простій письмовій формі між ОСОБА_4
і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу 1/10 частини будинку (магазин), розташованого на АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_1 належну їй на праві власності частку будинку за 50 000,00 грн.
12 серпня 2005 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 кошти
в розмірі 40 000,00 дол. США, що еквівалентно 202 000,00 грн, про що написала документ під назвою «договір», у якому зазначила, що кошти отримала за магазин, який належить її матері ОСОБА_4 . Також вказано, що ці кошти брались під заставу магазину строком не менш одного року, тобто до 12 серпня 2006 року, а після закінчення цього строку договір вважається продовженим на невизначений термін за умови виплати процентів згідно
з договором.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12 серпня 2005 року у справі № 2-6033-2005, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 липня 2011 року, визнано дійсним договір купівлі-продажу частини будинку (магазину), укладений 04 серпня 2005 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/10 частини будинку (магазин), розташованого на АДРЕСА_1 .
01 квітня 2008 року ОСОБА_2 написала розписку, у якій вказала, що
12 серпня 2005 року вона отримала від ОСОБА_1 у борг
45 000,00 дол. США під 2,5 % щомісяця, зобов'язувалася повернути кошти
з умовою після повернення їй магазину на
АДРЕСА_1 .
13 травня 2011 року ОСОБА_4 склала заповіт, згідно з яким на випадок смерті заповіла ОСОБА_3 1/10 частини будинку (магазин), розташованого на
АДРЕСА_1 .
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12 серпня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27 липня 2011 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про повернення ОСОБА_2 отриманих в борг за вказаними вище розписками коштів з мотивів неповернення позики (справа № 500/2729/14-ц).
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 липня
2015 року (справа № 500/2729/14-ц), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення із ОСОБА_2 суми боргу
в розмірі 3 115 782,68 грн та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору від 12 серпня 2005 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на суму 202 000,00 грн, що еквівалентно 40 000,00 дол. США, та визнання недійсним договору займу від 01 квітня
2008 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на суму
45 000,00 дол. США, відмовлено.
Вказаними судовими рішеннями встановлено, що кошти за розписками позивач надавав ОСОБА_2 не на підтвердження договору позики,
а у зв'язку з переходом права власності та підтвердженням розрахунку за магазин, і з цих підстав відмовлено у задоволенні позову про стягнення боргу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
31 січня 2017 року приватний нотаріус Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Веліксар Т. І. завів спадкову справу № 5/2017 щодо майна спадкодавця ОСОБА_4 за заявою ОСОБА_3 про прийняття спадщини за заповітом, яку посвідчено 09 грудня 2016 року секретарем Бросківської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області.
У подальшому ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення переданих ОСОБА_2 коштів у порядку реституції за нікчемним договором щодо переходу права власності на майно від 12 серпня 2005 року (справа № 500/4441/15-ц).
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 жовтня 2017 року (справа № 500/4441/15-ц) стягнено із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у порядку реституції 1 201 688,69 грн у межах вартості 1/10 частки житлового будинку, розташованого за адресою:
АДРЕСА_2 , отриманого ОСОБА_3
у спадщину від ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Постановою апеляційного суду Одеської області від 31 жовтня 2018 року рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 жовтня
2017 року (справа № 500/4441/15-ц) скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення коштів
з ОСОБА_3 у порядку реституції та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року постанову апеляційного суду Одеської області від 31 жовтня 2018 року в частині відмови у стягненні коштів скасовано, рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 жовтня 2017 року у цій частині змінено - зменшено розмір суми, що підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь
ОСОБА_1 у порядку реституції, до 50 000,00 грн, але в межах вартості 1/10 частини АДРЕСА_2 , одержаної у спадщину, що відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_4 .
Застосовуючи реституцію, суд першої інстанції виходив з умов документа під назвою «договір» від 12 серпня 2005 року щодо отримання ОСОБА_2 40 000,00 дол. США під заставу магазину. У цьому документі також зазначено, що ці кошти відповідач отримала під 2,5 % річних на строк до 12 серпня
2006 року, що не є притаманним для договору купівлі-продажу. Розписка від 01 квітня 2008 року, яку написала ОСОБА_2 , також містить зобов'язання повернути ОСОБА_1 кошти у розмірі 45 000,00 дол. США. Як
і в попередньому документі, у розписці немає будь-яких умов про те, що ОСОБА_2 діє в інтересах ОСОБА_4 на виконання умов договору купівлі-продажу від 04 серпня 2005 року. Тимчасове надання коштів під проценти виключається в разі укладення та/чи виконання умов договору купівлі-продажу, який за статтею 655 ЦК України має передбачати передачу або зобов'язання передати майно у власність другій стороні (покупцеві), із зобов'язанням покупця прийняти таке майно і сплатити за нього певну грошову суму. За таких обставин суд першої інстанції не мав правових підстав для стягнення із ОСОБА_3 як спадкоємця ОСОБА_4 коштів у сумі, що значно перевищувала розмір, визначений умовами нікчемного договору купівлі-продажу.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 просила застосувати строк позовної давності.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року
у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого
2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Частина перша статті 1212 ЦК України застосовується, якщо 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Згідно зі статтею 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави дійти висновку, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) - це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Отже, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов'язань.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Установивши, що між сторонами немає договірних правовідносин, оскільки судовими рішеннями у справах № 500/4441/15-ц і № 500/2729/14-ц встановлено, що гроші передавалися не за договором позики, а також встановлено, що гроші в розмірі 40 000,00 дол. США передавалися на виконання договору купівлі-продажу майна, який є нікчемним, суди зробили висновок про відсутність правових підстави для отримання відповідачем 40 000,00 дол. США та наявність у позивача права на їх повернення відповідно до статті 1212 ЦК України з нарахованими 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в сумі 3 606,58 дол. США.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 просила застосувати строк позовної давності.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, уважав, що строк позовної давності позивач не пропустив, оскільки, виходячи з умов документа під назвою «договір» від 12 серпня 2005 року та умов розписки від 01 квітня 2008 року, яка є продовженням договору (розписки) від 12 серпня 2005 року, строк виконання зобов'язань відповідач визначила настанням певної події,
а отже, початок перебігу строку позовної давності почався з моменту звернення ОСОБА_1 із вимогою про повернення грошових коштів. Також факт того, що позивач не пропустив строк позовної давності із зверненням до суду із цією позовною заявою, підтверджується тим, що лише після постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі
№ 500/4441/15-ц остаточно була визначена правова природа спірних правовідносин та неможливість усунення безпідставного збагачення відповідача за рахунок позивача за допомогою інших, спеціальних способів захисту, які було вжито позивачем раніше.
Проте таких висновків апеляційний суд дійшов з неповним з'ясуванням обставин справи.
Особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.
Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» і «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися
в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права раніше.
Відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від
21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19).
У постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження
№ 12-45гс23) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо
з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов'язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку
з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно».
Таким чином слід дійти висновку про те що строк позовної давності
з повернення безпідставно отриманих коштів відповідно до статті 1212 ЦК України розпочинається з факту передачі таких коштів.
Ураховуючи наведене, висновок апеляційного суду про те, що перебіг строку позовної давності у цій справі почався з моменту звернення ОСОБА_1 із вимогою про повернення грошових коштів є помилковим.
Таким чином, ОСОБА_1 звертаючись до суду з цим позовом 28 липня 2020 року пропустив трирічний строк позовної давності.
Переглядаючи справу, апеляційний суд наведеного не врахував, причини пропуску строку не з'ясував.
За таких обставин апеляційний суд доводів апеляційної скарги відповідача по суті не перевірив та зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на норми статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
З урахуванням наведеного, оскільки суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені апеляційним судом, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені апеляційним судом, який не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, то постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року слід скасувати, а справу необхідно передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов