01 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 565/482/23
провадження № 61-11272св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 10 березня 2025 року, додаткове рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 березня 2025 року в складі судді Котик Л. О. та постанови Рівненського апеляційного суду від 29 липня 2025 року в складі колегії суддів Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Шимків С. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що з листопада 2012 року до лютого 2015 року він проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу зі ОСОБА_2 в орендованій квартирі в будинку АДРЕСА_1 . Сторони вели спільне господарство, мали спільний побут та спільний бюджет, купували необхідні продукти і речі домашнього вжитку. Разом як подружжя святкували сімейні свята, відвідували родичів та їздили на відпочинок.
17 лютого 2015 року сторони зареєстрували шлюб, який розірвано 13 грудня 2022 року.
Позивач зазначав, що під час спільного проживання, за рахунок спільних коштів, сторони придбали земельну ділянку з кадастровим номером 5620889300:04:001:0988, площею 0,0452 га, для індивідуального садівництва (далі - земельна ділянка), що розташована за адресою: Рівненська область, Володимирецький район, Старорафалівська сільська рада, на підставі договору купівлі-продажу від 15 квітня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Вараського районного округу Сусь Л. У. Земельна ділянка зареєстрована на ім'я відповідача. За рахунок спільних коштів та спільною працею сторони добудували садовий будинок, який розташований на земельній ділянці, облаштували його всередині, встановили паркан, виклали бруківку, поглибили колодязь, побудували сарай, висадили фруктові дерева тощо. Станом на час подання позову садовий будинок не введений в експлуатацію та не зареєстрований відповідно до вимог законодавства, тобто є незавершеним будівництвом.
Позивач вважав, що витрати, понесені на придбання будівельних матеріалів для добудови садового будинку у розмірі 119 036,01 грн фактично є земельними поліпшеннями, у зв'язку з чим така земельна ділянка є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Крім того, позивач зазначав, що під час перебування у шлюбі, а саме 21 травня 2022 року, сторони за спільні кошти придбали автомобіль марки BMW моделі X3, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 (далі - автомобіль).
Посилаючись на те, що земельна ділянка, будівельні матеріали та обладнання, використані під час добудови садового будинку, та автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив суд:
- встановити факт проживання сторін однією сім'єю як чоловіка і жінки без реєстрації
шлюбу в період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року;
- визнати земельну ділянку, матеріали та обладнання, вкладені в будівництво садового будинку з господарськими будівлями і спорудами, які розташовані на цій земельній ділянці, спільною сумісною власністю сторін;
- у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право приватної особистої власності на спірний автомобіль;
- у порядку поділу спільного майна визнати за ОСОБА_2 право приватної особистої власності на спірну земельну ділянку, матеріали та обладнання, використані для будівництві садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані на цій земельній ділянці;
- стягнути зі ОСОБА_2 на його користь 1/2 частку вартості спільного майна в сумі 162 483,50 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Володимирецький районний суд Рівненської області рішенням від 10 березня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Визнав за ОСОБА_1 право на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль.
Визнав за ОСОБА_2 право на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Володимирецький районний суд Рівненської області додатковим рішенням від 28 березня 2025 року стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 300,00 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги в частині поділу автомобіля, суд керувався тим, що спірне рухоме майно сторони набули під час перебування у шлюбі, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, ОСОБА_2 не спростувала, а тому цей транспортний засіб є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Врахувавши те, що автомобіль є неподільною річчю, ОСОБА_1 не вніс на депозитний рахунок суду половину вартості спірного автомобіля, а ОСОБА_2 під час розгляду справи не надала своєї згоди на отримання грошової компенсації вартості належної їй частки, наполягаючи на визнанні за нею права власності на автомобіль, суд дійшов висновку про визнанням за кожним з подружжя права власності на 1/2 частку у такому майні без його реального поділу і залишення майна у їх спільній частковій власності.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки зі ОСОБА_2 , ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов'язків, не надав інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю, у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року.
Оскільки позивач не довів факт його проживання разом зі ОСОБА_2 у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року однією сім'єю як дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу, як і не довів факт придбання земельної ділянки та матеріалів й обладнання, вкладених у будівництво садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані на спірній земельній ділянці, за спільні їх кошти, то суд не вбачав підстав для задоволення позовних вимог, які є похідними, про визнання об'єктом права спільної сумісної власності спірної земельної ділянки, матеріалів й обладнання, вкладених у будівництво садового будинку та стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половини вартості спірного майна в сумі 162 483,50 грн.
Ухвалюючи додаткову постанову, суд першої інстанції, врахувавши характер спірних правовідносин, часткове задоволення позовних вимог, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також заперечення відповідача, керуючись принципом співмірності, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 6 300,00 грн витрат, понесених на правничу допомогу.
Рівненський апеляційний суд постановами від 29 липня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 10 березня 2025 року та додаткове рішення цього суду від 28 березня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції як у частині вирішення спору по суті, так і в частині вирішення розподілу судових витрат на правову допомогу, зазначивши про те, що такі висновки прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та не спростовані доводами апеляційних скарг.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
28 серпня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 10 березня 2025 року, додаткове рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 березня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 липня 2025 року, ухвалити нові рішення про задоволення його вимог у повному обсязі.
У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування судами обставин справи, а також про неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, Верховного Суду, викладених у постановах від 09 жовтня 2024 року у справі № 753/11423/22, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20, від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16, від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19, від 19 лютого 2025 року у справі № 369/8409/20, від 08 квітня 2025 року у справі № 161/2205/23, від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц, від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16, від 31 травня 2022 року у справі № 208/6075/20, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23, від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 23 серпня 2023 року у справі № 569/2971/17, від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20, від 12 березня 2025 року у справі № 336/1978/23, від 14 лютого 2024 року у справі № 752/18272/18.
Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у спірний період та визнання земельної ділянки та будівельних матеріалів і обладнання, які використані для будівництва садового будинку, який розташований на цій земельній ділянці. Зазначає, що суди не дослідили всіх доказів, наданих сторонами, не надали належної оцінки показанням свідків, не врахували те, що сторони у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року в іншому шлюбі не перебували, мали сталі стосунки, притаманні подружжю, внаслідок чого між ними в подальшому укладено шлюб.
Посилання судів на те, що у спірний період сторони були зареєстровані за різними адресами, є безпідставним та не свідчить про те, що вони разом не проживали та про відсутність між ними фактичних шлюбних відносин, притаманних подружжю.
Звертає увагу на те, що відповідач не надала належних доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка та будівельні матеріали і обладнання були придбані за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об'єкти, тому спірне нерухоме майно є спільним сумісним майном сторін, яке підлягає поділу між сторонами.
Крім того, зазначає, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у спірний період, визнання земельної ділянки та будівельних матеріалів і обладнання, які використані для будівництва садового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, суди не врахували те, що зазначені вимоги не є належним способом захисту прав сторін на такий поділ. Тому вважає, що оскаржувані рішення в зазначеній частині слід змінити, виклавши їх мотивувальну частину в іншій редакції, а саме, що ця вимога не забезпечує ефективного захисту прав у справі про поділ майна, а ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Також зазначає, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ будівельних матеріалів і обладнання, які використані для будівництва садового будинку, не врахували те, що будівництво садового будинку здійснювалося також і після укладення шлюбу з відповідачем. Звертає увагу на те, що він надав достатньо доказів на підтвердження придбання будівельних матеріалів і обладнання для будівництва садового будинку у період шлюбу та за спільні кошти подружжя, що не заперечувала відповідач та підтверджується показами свідків, фіскальними чеками та квитанціями про придбання цього майна, виписками із карткового рахунку позивача, матеріалами технічної інвентаризації від 01 листопада 2023 року № 089, висновком експерта судової оціночно-земельної та оціночно-будівельної експертизи від 27 грудня 2023 року № 67/23. Відповідач жодного доказу на підтвердження того, що спірне майно було придбане за її особисті кошти суду не надала.
Крім того, звертає увагу на те, що під час експертного дослідження земельної ділянки та незавершеного будівництва було проведено технічну інвентаризацію, відповідно до якої рік спорудження / реконструкції садового будинку з надвірними будівлями - 2021 рік, інвентаризаційна вартість садового будинку з надвірними будівлями та спорудами станом на 01 листопада 2023 року становить 553 558,00 грн, що і не заперечувала відповідач, та що свідчить про те, що садовий будинок сторони добудовували під час перебування у шлюбі.
Вартість спірної земельної ділянки значно збільшилася за рахунок будівельних матеріалів і обладнань, що використані для будівництва садового будинку та, які є невід'ємними земельними покращеннями. При цьому відповідач не заперечувала, що будівництво велося за спільні кошти подружжя та під час перебування сторін у шлюбі.
Суди помилково не врахували, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим помилково відмовили у поділі матеріалів і обладнання, вкладених у незавершене будівництво садового будинку з господарськими будівлями та спорудами.
Також заявник не погоджується з визначеним судами варіантом поділу спірного автомобіля, а саме шляхом визнання за кожним із сторін права на 1/2 частку у праві спільної власності на це майно, з посиланням на те, що позивач не вніс на депозитний рахунок суду половину вартості спірного автомобіля, а відповідач під час розгляду справи не надала своєї згоди на отримання грошової компенсації за належну їй частку, наполягаючи на визнанні за нею права власності на це рухоме майно.
Звертає увагу на те, що суди не врахували, що позовні вимоги охоплювали усе спільно набуте у шлюбі майно, тому позивач з метою отримання хоч якогось майна, набутого у шлюбі, з урахуванням ціни позову заявив вимогу про визнання за ним права власності на автомобіль, а за відповідачем права власності на земельну ділянку та матеріали й обладнання. Тому вважає, що у цьому випадку суди помилково застосували правило про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду. Ухвалюючи оскаржувані рішення в частині поділу спірного автомобіля, суди не з'ясували думку сторін щодо передання автомобіля у власність одного з подружжя, не встановили, чи згодна одна із сторін на отримання компенсації вартості її частки у праві власності на автомобіль. Не врахували те, що спірний автомобіль є неподільною річчю та перебуває у користуванні відповідача, позивач не має доступу до нього.
Також звертає увагу на те, що він не заперечував щодо передання спірного автомобіля відповідачу та стягнення з неї на його користь компенсації вартості 1/2 його частки, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
Вважає, що суди не тільки не вирішили спір, а ще більше ускладнили його, оскільки сторони після ухвалення рішення суду у цій справі повинні вживати додаткові засоби захисту щодо користування та розпорядження майном, яке залишилось у частковій власності.
Також заявник не погоджується з висновками судів у частині розподілу судових витрат на правову допомогу. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір стягнених витрат, не врахував надані позивачем докази на їх підтвердження, а також те, що заперечення відповідача не містили обґрунтованих доводів про неспівмірність понесених витрат зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи.
Вважає, що заявлений ним розмір витрат на правничу допомогу у сумі 17 700,00 грн є реальним, відповідає критерію розумності та співмірності зі складністю цієї справи та виконаних робіт, а тому є всі підстави для задоволення заяви про стягнення з відповідача на його користь витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 17 700,00 грн.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 09 вересня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Володимирецького районного суду Рівненської області.
Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2025 року.
Ухвалою від 23 березня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення в оскаржуваній частині - без змін.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
15 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого відповідач придбала земельну ділянку для індивідуального садівництва, площею 0,0452 га, кадастровий номер 5620889300:04:001:0988, що розташована за адресою: Рівненська область, Володимирецький район, Старорафалівська сільська рада (т. 1, а. с. 140-142).
17 лютого 2015 року між сторонами зареєстровано шлюб (т. 1, а. с. 7).
Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 21 травня 2022 року купили спірний автомобіль, який зареєстровано за відповідачем.
13 грудня 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1, а. с. 69).
Відповідно до висновку експерта судової оціночно-земельної та оціночно-будівельної експертизи від 27 грудня 2023 року № 67/23 ринкова вартість спірної земельної ділянки, з урахуванням поліпшень, може становити 669 532,00 грн, а ринкова вартість садового будинку з господарськими будівлями та спорудами (сарай, огорожа тощо), що розташовані на цій земельній ділянці, може становити 606 428,00 грн (т. 1, а. с. 163-174).
Експерт Сапунова А. І. в судовому засіданні підтвердила, що вона проводила оцінку готового об'єкта, а не будівельних матеріалів. Станом на 01 листопада 2023 року технічний паспорт на садовий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, виготовлено не було.
Згідно з висновком про вартість об'єкта оцінки від 13 березня 2023 року, складеним фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість спірного автомобіля становить 344 565,00 грн (т. 1, а. с. 72).
Відповідно до довідки від 25 жовтня 2018 року № 4240/05, виданої відділом реєстрації виконавчого комітету Вараської міської ради Рівненської області, ОСОБА_1 у період з 08 серпня 2006 року до 05 серпня 2015 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до Витягу від 08 серпня 2024 року № 3085 ОСОБА_1 у період з 08 серпня 2006 року до 05 серпня 2015 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , а з 06 серпня 2015 року - АДРЕСА_3 .
Згідно з довідкою відділу реєстрації виконавчого комітету Вараської міської ради від 30 жовтня 2018 року № 4328/05 ОСОБА_2 у період з 24 січня 2003 року до 04 листопада 2014 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
У період з 15 листопада 2014 року до 05 серпня 2015 року ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується довідкою від 25 жовтня 2018 року № 4241/05, виданою відділом реєстрації виконавчого комітету Вараської міської ради.
Відповідно до довідки від 07 листопада 2013 року № 2427, виданої ЖЕД № 2 м. Кузнецовськ ОСОБА_7 про те, що її сім'я зареєстрована і проживає у АДРЕСА_4 , та склад її сім'ї такий: дочка ОСОБА_8 , власниця квартири - ОСОБА_7 ; колишній чоловік ОСОБА_9
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом розгляду у цій справі є вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з листопада 2012 року до лютого 2015 року, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.
Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу
У частині другій статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
До членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках (постанова Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 320/4964/17).
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя (частини перша та друга статті 21 СК України).
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Для того щоб визначити джерело придбання спірного нерухомого майна, необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 січня 2025 року у справі № 567/93/23 (провадження № 61-13925св24).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) зазначено: «У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України)».
Звертаючись до суду із позовом, на підтвердження факту спільного проживання з відповідачем ОСОБА_2 у період з листопада 2012 року до лютого 2015 року позивач надав суду копії фотографій на відпочинку в м. Судаку у червні 2013 року із відповідачем та її дочкою, а також спільне фото ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її дочки, спільне фото ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , фото дитини відповідача. Також до матеріалів справи долучено весільне запрошення ОСОБА_10 і ІНФОРМАЦІЯ_1 на своє весілля ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яке відбулося 14 липня 2013 року, та долучені фото з цього весілля.
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши надані позивачем докази, надавши їм належну оцінку, дійшов висновку, що надані позивачем докази підтверджують факт спільного відпочинку, спільної присутності на святкуванні свят, перебування у близьких стосунках позивача та відповідача. Однак надані докази не доводять факту спільного проживання з відповідачем та ведення спільного господарства, наявності спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Колегія суддів погоджується з такою оцінкою судів наданих позивачем доказів, а також звертає увагу на те, що близькі стосунки як чоловіка та жінки за відсутності належних та безспірних доказів існування відносин, притаманних сім'ї, до зазначеної дати, не дають правових підстав для визнання їх чоловіком та дружиною.
Надані позивачем фотокартки свідчать лише про спільний відпочинок позивача та відповідача, а не про сімейні відносини.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят самі собою без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть однозначно свідчити про те, що між сторонами склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).
У контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також врахувати те, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц).
Жодних інших належних письмових доказів, які б підтверджували доводи позивача щодо існування між ним та відповідачем відносин, притаманних подружжю у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року, а саме: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин, ОСОБА_1 суду не надав.
Отже, враховуючи те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки із ОСОБА_2 , ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов'язків, не надав інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю, у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні цієї вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю як дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, а зводяться лише до не згоди з такими висновками судів та для здійснення переоцінки, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про незабезпечення повного та всебічного розгляду справи судами та неврахування наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи в достатньому обсязі для правильного її вирішення та ухвалення законного судового рішення по суті спору.
Усі доводи наведені на обґрунтування касаційної скарги в частині вирішення позовної вимоги про встановлення факту спільного проживання чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться виключно до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Отже, суди забезпечили у цій частині повний та всебічний розгляд справи, надали оцінку доводам сторін, дослідили та оцінили всі докази у справі, у тому числі, й показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки із ОСОБА_2 , ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов'язків, а також інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю, у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2022 року.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у частині вирішення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, оскільки спір у цій частині вирішено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Щодо вимог про визнання спірної земельної ділянки, матеріалів та обладнання, використаних для будівництва садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані на цій земельній ділянці, спільною сумісною власністю сторін та їх поділу
За обставинами цієї справи відповідач до укладення шлюбу з позивачем (15 квітня 2014 року) придбала спірну земельну ділянку, на якій був розташований садовий будинок, який реконструйовано, однак не введено в експлуатацію.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що спірна земельна ділянка та садовий будинок придбано під час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах. Крім того, позивач посилався на те, що садовий будинок було реконструйовано за спільні кошти сторін та їх спільною працею як під час перебування у фактичних шлюбних відносинах, так і під час перебування сторін у шлюбі. Вважав, що вартість земельної ділянки та садового будинку істотно збільшилась за рахунок використаних будівельних матеріалів та обладнань для будівництва садового будинку з господарськими будівлями і спорудами, які розташовані на цій земельній ділянці, у зв'язку з чим таке майно є спільною сумісною власністю та підлягає поділу.
Верховний Суд враховує те, що, оскільки під час розгляду цієї справи позивач не довів належними та допустимими доказами факту його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки із ОСОБА_2 у період з листопада 2012 року до 16 лютого 2015 року, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог та визнання земельної ділянки, матеріалів та обладнання, вкладених в будівництво садового будинку до реєстрації шлюбу, спільною сумісною власністю сторін.
Щодо визнання спільною сумісною власністю будівельних матеріалів та обладнань, використаних для будівництва садового будинку, під час перебування сторін у шлюбі колегія суддів керується таким.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певних об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17 (провадження №61-46638св18) та підтверджена у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 369/14186/17 (провадження № 61-10496св23), від 29 травня 2024 року у справі № 756/11904/19 (провадження № 61-8235св22).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 570/1268/17 (провадження № 61-9251св23), від 22 травня 2024 року у справі № 369/2750/21 (провадження № 61-11313св23).
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) виснувала: «відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання».
Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 62 СК України).
Отже, наведені положення закону встановлюють підстави обмеження (втручання) у права особистої власності одного з подружжя, внаслідок яких зменшується обсяг правомочностей колишнього одноосібного власника майна. Тому у статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.
За системним тлумаченням статті 62 СК України втручання у право власності може бути обґрунтованим та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.
Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути спрямована на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.
Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.
Істотність має визначальне значення, оскільки необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості порівняно з первинною оцінкою об'єкта, а й співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.
Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним порівняно із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об'єкта нерухомості.
Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не надаватиме підстав для визнання такого об'єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об'єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.
У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.
Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов'язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.
Істотне збільшення вартості майна обов'язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.
Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв'язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.
В іншому випадку у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об'єктів нерухомості, інфляційних та інших об'єктивних процесів, не пов'язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя нестиме, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.
Під час посилання на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.
З огляду на системний аналіз норм статей 57, 60, 63, 66-68, 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.
Ці вимоги застосовуються і у разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на 1/2 частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов'язане з вкладенням у об'єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу.
Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Разом із цим за змістом указаної постанови істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що частка первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.
Тобто застосування вказаних норм не виключає можливості визнання права спільної сумісної власності на об'єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного з подружжя.
На підтвердження своїх вимог, позивач надав суду висновок експерта судової оціночно-земельної та оціночно-будівельної експертизи від 27 грудня 2023 року № 67/23, відповідно до якого ринкова вартість спірної земельної ділянки, з урахуванням поліпшень, може становити 669 532,00 грн, а ринкова вартість садового будинку з господарськими будівлями та спорудами (сарай, огорожа тощо), що розташовані на цій земельній ділянці, може становити 606 428,00 грн. Також позивач надав фотографії, квитанції, фіскальні чеки про придбання будівельних матеріалів та обладнання.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не надав належних та достовірних доказів на підтвердження його доводів про істотну участь у реконструкції спірного садового будинку, не довів, які саме матеріали та роботи оплачував він особисто під час переобладнання садового будинку, вартості будівельних матеріалів та обладнань, які були використані під час здійснення реконструкції, переліку таких матеріалів, що унеможливило встановлення обсягу й вартості будівельних робіт й матеріалів та істотних змін у спірному майні.
Посилання позивача у касаційній скарзі на те, що суди не врахували, що відповідач не заперечувала того, що реконструкція спірного садового будинку здійснювалася сторонами під час перебування у шлюбі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки позивач не довів обсягу будівельних робіт та переліку будівельних матеріалів, які використані під час реконструкції та ремонту спірного садового будинку, їх вартості.
Крім того, позивач не надав доказів вартості спірної земельної ділянки та садового будинку до їх поліпшень, а також вартості використаних будівельних матеріалів та обладнань для будівництва садового будинку.
Посилання на неврахування судами висновку експерта судової оціночно-земельної та оціночно-будівельної експертизи від 27 грудня 2023 року № 67/23 є безпідставним, оскільки суди надали оцінку зазначеному висновку та обґрунтовано відхилили його, у зв'язку з тим, що він не містить інформації щодо предмета доказування. Крім того, колегія суддів враховує те, що експерт проводив оцінку готового об'єкта, а не будівельних матеріалів, що підтверджено нею у судовому засіданні.
Отже, враховуючи те, що спірний садовий будинок, хоч і був частково реконструйований під час перебування сторін у шлюбі, що не заперечувала ОСОБА_2 , однак позивач не довів належними та допустимими доказами, які саме матеріали, роботи та механізми зі спецтехнікою, на які він посилається, оплачувались особисто ним, як і не доведено та не підтверджено будь-якими доказами вартість кожного окремо етапу чи елементу. Крім того, відсутність у позивача чіткого переліку будівельних матеріалів, їх кількості, вартості та видів робіт, що були задіяні в процесі переобладнання садового будинку, позбавляє суд здійснити поділ будівельних матеріалів та обладнань, використаних під час його будівництва, та компенсувати позивачу частку їх вартості.
У зв'язку з чим Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання об'єктом права спільної сумісної власності спірної земельної ділянки, матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані на цій земельній ділянці, та стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половини вартості спільного майна в сумі 162 483,50 грн.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що у разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію, є необґрунтованими, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, які будівельні матеріали і конструктивні елементи було використано для будівництва садового будинку та, відповідно, істотного збільшення вартості зазначеного об'єкту нерухомості.
Щодо поділу спірного автомобіля
Задовольняючи частково позовні вимоги про поділ спірного автомобіля, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що спірне рухоме майно сторони набули під час перебування у шлюбі, що не спростувала відповідач, а тому цей транспортний засіб є об'єктам спільної сумісної власності подружжя. Врахувавши те, що автомобіль є неподільною річчю, ОСОБА_1 не вніс на депозитний рахунок суду половину вартості спірного автомобіля, а ОСОБА_2 під час розгляду справи не надала своєї згоди на отримання грошової компенсації, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про визнання за кожним з подружжя права власності на 1/2 частку у такому майні без його реального поділу і залишення його у їх спільній частковій власності.
Оскаржувані судові рішення в частині віднесення спірного автомобіля до спільної сумісної власності позивач не оскаржує, а оскаржує лише в частині визначеного судами поділу.
Колегія суддів бере до уваги доводи касаційної скарги, вважає їх обґрунтованими з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є не подільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (абзац другий частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).
Щодо розуміння приписів частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), де зауважено, що: а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
Разом із тим слід врахувати, що суд може ухвалити рішення про присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку виплатити другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (частини друга, четверта, п'ята статті 71 СК України).
Суд може застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості і частки кожного із подружжя у спільному майні. Розподіл речей є самостійним способом поділу подружнього майна та має місце за наявності кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей, які за своєю природою не можуть бути поділені в натурі. Так, суд може розподілити між подружжям будь-які об'єкти права спільної власності, передавши кожному з подружжя певну їх кількість. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Крім того, у процесі поділу майна суд може одночасно застосувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів речей застосувати їх поділ в натурі, стосовно інших - здійснити передання одному із подружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей - розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. При цьому враховується вартість окремих речей, а також загальна вартість майна, що передається кожному з подружжя.
Норми законодавства України щодо способів та порядку поділу спільної сумісної власності подружжя покликані, зокрема, створити ефективний механізм охорони прав співвласника, право на частку якого припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення.
Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2024 року у справі № 679/533/21 (провадження № 61-8759св24).
У постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 615/1364/16-ц (провадження № 61-6575св19) Верховний Суд виснував про те, що аналіз статті 71 СК України дає підстави для висновку, що під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитись із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Обрання судом під час вирішення спору варіанта поділу майна подружжя за наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.
Наведене вище суди належним чином не врахували та, вирішуючи питання щодо поділу спірного автомобіля, зокрема, поділивши його шляхом визнання права власності за сторонами по 1/2 його частці за кожним, виключно з тієї підстави, що позивач не вніс на депозит суду частину вартості цього майна, а відповідач не надала своєї згоди на отримання грошової компенсації, фактично залишили невирішеними позовні вимоги в цій частині.
Крім того, суди не врахували те, що спірний автомобіль є неподільною річчю та перебуває у користуванні відповідача, а позивач не має до нього доступу.
Також суди не врахували те, що ОСОБА_1 не заперечував про визнання за відповідачем права власності на спірний автомобіль та стягнення з неї на його користь грошової компенсації за його 1/2 частку у цьому майні.
Ураховуючи наведене та встановивши, що у період шлюбу сторони придбали спірний автомобіль, який є об'єктом права їх спільної сумісної власності, право власності на який зареєстровано за відповідачем, яка його і використовує, а також враховуючи те, що вартість спірного автомобіля встановлена висновком про вартість об'єкта оцінки від 13 березня 2023 року, складеним фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 , та не заперечувалася ОСОБА_2 , Верховний Суд дійшов висновку, що позивач має право на грошову компенсацію вартості своєї частки у праві спільної сумісної власності.
У зв'язку з чим оскаржувані судові рішення в частині поділу спірного автомобіля підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 компенсації за частку у спільному майні в розмірі 172 282,50 грн.
Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення витрат на правничу допомогу
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, врахувавши характер спірних правовідносин, часткове задоволення позовних вимог, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також заперечення відповідача, керуючись принципом співмірності, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 6 300,00 грн, витрат понесених на правничу допомогу.
Позивач не погоджується з таким розміром стягнених з відповідача на його користь витрат, понесених на правничу допомогу, вважає, що суд першої інстанції безпідставно зменшив їх розмір, не врахував надані позивачем докази на їх підтвердження, а також те, що заперечення відповідача не містили обґрунтованих доводів про неспівмірність понесених витрат зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи. Вважає, що заявлений ним розмір витрат на правничу допомогу у сумі 17 700,00 грн є реальним, відповідає критерію розумності та є співмірним зі складністю цієї справи та виконаних робіт, а тому є всі підстави для задоволення заяви про стягнення з відповідача на його користь витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 17 700,00 грн.
Колегія суддів уважає безпідставними наведені доводи з огляду на таке.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Під час визначення суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності). Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, враховуючи принципи справедливості, пропорційності та верховенство права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним порівняно з ринковими цінами адвокатських послуг.
Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Верховний Суд висновує про відповідність додаткового судового рішення наведеним висновкам Верховного Суду.
На підтвердження понесених у суді першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 17 700,00 грн та їх відшкодування позивач надав суду договір про надання правничої (правової) допомоги від 18 травня 2023 року та акт наданих послуг за договором про надання правничої допомоги від 18 травня 2023 року.
Відповідач заперечувала проти такої суми, посилаючись на те, що розмір витрат на правничу допомогу у заявленому розмірі є необґрунтованим, завищеним та неспівмірним зі складністю справи, а також на те, що позивач не надав детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних Адвокатським бюро, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Урахувавши заперечення відповідача щодо розміру таких витрат, критерій їх реальності, а також часткове задоволення позовних вимог, суд визначив, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 17 700,00 грн є неспівмірними, завищеними та такими, що не відповідають складності справи та обсягу виконаних адвокатом робіт, наданих ним послуг, у зв'язку з чим обґрунтовано зменшив розмір цих витрат до 6 300,00 грн.
Підстав для переоцінки таких обставин Верховний Суд не встановив.
Отже, оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою апеляційного суду в цій частині, відповідають вимогам закону і підстав для їх скасування немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із пунктами 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення та скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Ураховуючи, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення в частині поділу спірного автомобіля шляхом визнання за сторонами права на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль за кожним підлягають скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення цих вимог та стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації за частку у спільному майні в розмірі 172 282,50 грн. В іншій частині касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 10 березня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 липня 2025 року в частині поділу автомобіля скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ автомобіля задовольнити частково.
У порядку поділу спільного майна подружжя стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку вартості автомобіля марки BMW Х3, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , у сумі 172 282,50 грн.
В іншій частині рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 10 березня 2025 року, додаткове рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 березня 2025 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 29 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
С. Ю. Мартєв