Справа № 215/1273/26
2/215/2204/26
21 квітня 2026 року Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області
у складі: головуючого судді - Демиденко Ю.Ю..,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в м. Кривому Розі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, -
17.02.2026 представник позивача: адвокат Борисенко А.В. звернулася до суду з позовною заявою до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, в якій просить стягнути з відповідача 7 625,25 грн.
В обґрунтування позову позивач вказує, що вона з 04.11.2014 року працює на підприємстві відповідача у Криворізькій дирекції залізничних перевезень Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» прийомоздавальником вантажу та багажу, 01.07.2025 року переведена на посаду заступника начальника станції залізничної станції Рядова Криворізького регіонального відділу організації станції виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станції Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». За період з 2017-2021 роки перебувала у щорічних відпустках, та користувався правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення. Однак така допомога була виплачена не в повному обсязі та не відповідала розміру встановленому умовами Колективного договору.
Позивач вважає, що відповідач порушив умови п.3.1.14 Колективного договору щодо розміру допомоги на оздоровлення, чим допускає тривале порушення прав працівників. Так, пунктом 3.1.14 Колективного договору встановлено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40% тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Таким чином, недоплачена сума матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 по 2021 роки становить 7 625,25 грн, яку просить стягнути з відповідача на користь позивача та понесені витрати на правову допомогу в розмірі 2 500,00 грн.
Представником відповідача Савчук О.С. подано відзив на позовну заяву в якому вказує, що позивач була належним чином обізнана про суми нарахованої їй матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, отримавши відповідні розрахункові листи за відповідний місяць надання вказаної допомоги, тому була обізнана саме в такий момент, що вона недотримує суми матеріальної допомоги на оздоровлення за такий період. Отже, вважає, що суд повинен застосувати до позовних вимог строки позовної давності на підставі ст. 233 КЗпП України, оскільки у даному випадку позивач звернулась до суду з пропуском строку, лише у лютому 2026 року. Посилання позивача на застосування статті 58 Конституції України, в контексті не поширення дії Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022 року на правовідносини, що виникли в даній справі, представник відповідача вважає безпідставними, адже позивач майже шість років отримувала матеріальну допомогу від відповідача у розумінні Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, яка виплачувалась позивачу з дня набрання чинності цим законом, а не з дня звернення до суду. Дії сторін Колективного договору були направлені на виконання Закону України «Про внесення змін до законодавчх актів України» від 06.12.2016 №1774, внесені зміни у Колективний договір позивачем не оскаржувались та є чинними на теперішній час.
Крім того, представник відповідача зазначає, що відповідно до пункту 5 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Тобто, починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року сторони Колективного договору було зобов'язано при обчисленні матеріальної допомоги на оздоровлення застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Зазначає, що починаючи з 01.01.2017 на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06.12.2016 року, які згідно з висновками Конституційного Суду України не суперечать Основному Закону України, Сторони Колективного договору було зобов'язано внести зміни до діючого Колективного договору та застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Відтак, стягнення з АТ "Укрзалізниця", як сторони колективного договору, сум матеріальної допомоги всупереч імперативним вимогам пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12. 2016 в повній мірі протирічить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, з набранням чинності Закону України № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача з застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису закону. Тому, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просить відмовити в повному обсязі.
Також відповідач не погоджується зі стягненням з нього на користь Позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2500,00 грн. Вважає, що надані до позову документи не підтверджують факту надання адвокатом правової допомоги у зв'язку з розглядом цієї справи, а лише вказують на те, що між клієнтом та адвокатом існують договірні відносини щодо надання юридичних послуг, дану справу не може бути визнано справою значною складності, оскільки представником позивача Борисенко А.В. подано більш ніж 500 позовних заяв з аналогічних підстав про стягнення з відповідача матеріальної допомоги, що на думку представника відповідача свідчить використання адвокатом Борисенко А.В. шаблону позову, тому просить суд зменшити до 1 гривні витрати на правничу допомогу по цій справі.
Ухвалою Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20.02.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Інші процесуальні дії (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо) не застосовувались.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, повно, всебічно та безпосередньо з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд дійшов наступних висновків.
Згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 перебуває з 04.11.2014 року в трудових відносинах з Криворізькій дирекції залізничних перевезень Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» (а.с.15-19).
З відомостей про нарахування ОСОБА_1 доходу вбачається, що за жовтень 2017 позивачу було нараховано 2 105,00 грн., за червень 2018 - 2202,50 грн., за липень 2019 - 2 508,75 грн., за грудень 2020 - 2 837,50 грн., за липень - 4 540,00 грн. (а.с.20-24)
Згідно п.1.4 Колективного договору між Криворізькою дирекцією залізничних перевезень та головою Криворізької територіальної профспілкової організації, схваленого на конференції трудового колективу 18.03.2015 (дія договору подовжена) необхідні зміни, доповнення до колективного договору можуть вноситися за взаємною згодою сторін, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціально-економічні інтереси працівників, які встановлено чинним законодавством та колективним договором і затверджуються на спільному засіданні керівництва дирекції і президії Теркому, а всі інші на конференції трудового колективу (а.с.26).
Відповідно до п. 3.1.14 вказаного Колективного договору, при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 % тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.27).
Зі спільних постанов Ради профспілки залізничників і транспортних будівельників України та Керівництвом структурного підрозділу «Криворізька дирекція залізничних перевезень» І Президія Криворізького теркому профспілки № П-8-25г, від 12.01.2018; №П-2-25-25г від 04.01.2019; №П-9-11г від 02.01.2020 року, вбачається, що подовжено дію спільної постанови керівництва Криворізької дирекції залізничних перевезень та президії Криворізького теркому профспілки від 31.03.2017. № П-5-8г/а «Про застосування розрахункової величини «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» у колективному договорі» у 2018 році до укладення колективного договору ПАТ «Укрзалізниця» (а.с.29-31).
Представник відповідача, як на обгрунтування своїх заперечень на позовну заяву посилається на постанову №П-4-5г від 31.03.2017 укладену між адміністрацією структурного підрозділу» Криворізька дирекція залізничних перевезень» та первинна профспілкова організація, в якій сторони погодились застосувати до діючого Колективного договору структурного підрозділу з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати - розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», однак зазначену постанову до суду відповідачем не надано, в матеріалах справи ця постанова відсутня, тому суд позбавлений можливості надати оцінку цьому документу.
Між тим, згідно з п. 1.4. Колективного договору визначено, що необхідні зміни, доповнення до колективного договору можуть вноситися за взаємною домовленістю сторін, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціально-економічні інтереси працівників, які встановлено чинним законодавством та колективним договором і затверджується на спільному засіданні керівництва дирекції і президії Теркому, а всі інші - на конференції трудового колективу (а.с.26).
Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2000,00 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 3200,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1860,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2325,00 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 3723,00 грн.
Відповідно до ЗУ «Про державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1921,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 401,25 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 4173,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2102,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 627,50 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 4723,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2270,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 837,50 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 6000,00 грн.
Таким чином, застосовування спільної постанови керівництва Криворізької дирекції залізничних перевезень та президії Криворізького теркому профспілки від 31.03.2017 №П-5-8г/а, дія якої подовжувалась в спільних постановах №№ П-8-25г, від 12.01.2018; №П-2-25-25г від 04.01.2019; №П-9-11г від 02.01.2020 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством, а відтак, указана постанова повинна була прийматись не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва дирекції і профспілкової організації, а на конференції трудового колективу, оскільки на момент її прийняття мінімальна заробітна плата по Україні була більшою.
Разом з тим, суд зауважує, що розмір мінімальної заробітної плати є більшим, ніж 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом і в наступні спірні роки (2018, 2019, 2020, 2021), за які позивачці нараховувалась та виплачувалась матеріальна допомога на оздоровлення, а тому суд приходить до висновку про те, що при визначенні позивачці розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню саме п. 3.1.14 Колективного договору, й доводи відповідача в цій частині судом не приймаються.
При цьому, суд враховує положення статті 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Судом не приймаються доводи зазначені у відзиві на позовну заяву відповідача про те, що пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22, 58 Конституції України, ст. 9 КЗпП України, суд дійшов висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотньої сили.
Як вже зазначалося вище, відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн.
Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.
Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, судом не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру допомоги, про що зазначено вище.
Отже, застосування адміністрацією відповідача замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом і подальше внесення змін до пункту 3.1.14. Колективного договору є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством, оскільки, як зазначено вище, на момент внесення змін, мінімальна заробітна плата по Україні була значно більшою ніж 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, і навіть дещо більшою за 2 прожиткових мінімуми для працездатних осіб у 2021 році.
Слід зазначити, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивачку про погіршення існуючих умов оплати праці.
Питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в данному випадку, колективним договором, п. 3.1.14 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про неправомірність дій відповідача щодо невиплати позивачці частини матеріальної допомоги на оздоровлення.
Перевіривши наведені позивачем розрахунки, суд погоджується з ними і вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню недоплачена сума матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 7 625,25 грн, яка складається з: 1 095,00 грн. недоплаченої допомоги за 2017 рік (з розрахунку: 3200,00 грн.- 2 105,00 грн.); 1520,50 грн. недоплаченої допомоги за 2018 рік (з розрахунку: 3 723,00 грн. -2202,50 грн.); 1664,25 грн. недоплаченої допомоги за 2019 рік (з розрахунку: 4173,00 грн.- 2 508,75 грн.); 1 885,50 грн. недоплаченої допомоги за 2020 рік (з розрахунку: 4 723,00 грн.- 2 837,50 грн.); 1 460,00 грн. недоплаченої допомоги за 2021 рік (з розрахунку: 6 000,00 грн.- 4 540,00 грн.).
Твердження відповідача щодо правомірності проведених виплат матеріальної допомоги, які викладені ним у відзиві на позовну заяву, суд також відхиляє, оскільки жодних доказів на спростування доводів позивача та підтвердження правомірності проведених виплат, суду не надано.
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи вищевикладенін норми права, враховуючи, що відповідачем в порушення статті 58 Конституції України здійснено перерахунок матеріальної допомоги на оздоровлення позивачу, суд приходить до висновку, що існують правові підстави для задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача недоплаченої суми матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 7625,25 грн.
Щодо строків позовної давності, суд зазначає наступне.
За змістом ст.2 Закону України «Про оплату праці», до складу заробітної плати, крім основної та додаткової, входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.
Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, а отже до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються строки позовної давності, встановлені нормами ст.233 КЗпПУкраїни.
Так, відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025.
В Рішенні Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025 зроблено наступні висновки. Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Отже, строки звернення позивачки до суду за вирішенням трудового спору не було пропущено, оскільки з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 року по 2021 рік вона мала право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком.
Аналіз наведених норм права з урахуванням висновків, що викладені в рішеннях Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року, 11 грудня 2025 року дає підстави вважати, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує питання розподілу судових витрат між сторонами.
Щодо стягнення понесених судових витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.
В обґрунтування заявленої суми на надання правової допомоги представником позивача надано договір про надання правової допомоги №23/01/01 від 23.01.2026, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Борисенко А.В.; акт про надання правової допомоги від 23.01.2026, відповідно до якого адвокатом були надані позивачу послуги: усна консультація та складення позовної заяви (підготовка правової позиції, аналіз судової практики), ксерокопіювання позову та доданих документів, подання позову, на загальну суму 2500,00 грн; а також надано квитанцію про сплату позивачем послуг адвоката в сумі 2 500,00 грн. (а.с.36-41).
Відповідно до п. 1 ч. 3ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частинами 1-3 статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Приписами ст. 137 ЦПК України встановлено, що до складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи та репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як роз'яснено в п. 47 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 року №10, право на правову допомогу гарантовано ст. 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16.11.2000 № 13-рп/2000; Рішення від 30.09.2009 № 23-рп/2009; Рішення від 11.07.2013 № 6-рп/2013).
Згідно з ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фінансовий розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумний та враховувати витрачений адвокатом час.
Статтею 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено в п. 95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015, п. п. 34-36 Рішення у справі Гімайдуліна і інших проти України від 10.12.2009, п. 88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем документально підтверджено понесені витрати на правову допомогу в сумі 2500 грн., та відповідно до вимог ч.4 ст.137, ч.ч.2,3 ст.141 ЦПК України, враховуючи складність справи та виконані роботи, що є співмірними з наданим адвокатом обсягом послуг, які відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, тому суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у сумі 2500,00 гривень.
Оскільки позивач, відповідно п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», звільнена від його сплати при зверненні до суду, суд вважає необхідним, стягнути з відповідача судовий збір у розмірі 1331,20 грн. на користь держави.
На підставі ст. 22, 58 Конституції України, ст.ст. 9, 10, 13, 18, 97, 233 КЗпП України, ст.ст. 12, 13, 19, 43, 49, 76, 89, 133, 141, 259, 263-265, 279 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 7 625,25 грн. за період з 2017-2021 роки.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на правову допомогу в сумі 2500 грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір у розмірі 1331,20 грн. на користь держави.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано 21 квітня 2026 року.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», місцезнаходження за адресою: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ 40075815.