09 квітня 2026 року м. Харків Справа № 922/3565/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Лакіза В.В.
за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№ 218 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 (прийняте у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Кухар Н.М., повне рішення складено 15.01.2026) у справі №922/3565/21
за позовом Керівника Новобаварської окружної прокуратури м.Харкова Харківської області, м.Харків,
до 1) Харківської міської ради, м. Харків,
2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,
3) Фізичної особи - підприємця Стопки Володимира Володимировича, м. Харків,
4) Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича, м. Харків,
5) ОСОБА_1 , м. Харків,
про витребування майна,
Рішенням Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 у справі №922/3565/21 позовні вимоги задоволено.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , щодо якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок проведеної 19.06.2017 державної реєстрації змін, зазначено відомості про наявність статусу квартири, загальною площею 21,6 кв.м, житловою площею 14,4 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101).
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури - витрати зі сплати судового збору в розмірі 3885,00 грн.
Відносно відповідача - Харківської міської ради - закрито провадження у справі.
Відносно відповідача - Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради - закрито провадження у справі.
Відносно відповідача - Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 - закрито провадження у справі.
Відносно відповідача - Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича - закрито провадження у справі.
Вказане рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог про витребування спірного нежитлового приміщення у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади, як законного власника, в особі Харківської міської ради мотивоване такими:
- Харківська міська рада та орган приватизації незаконно обрали спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. За висновками суду, що обраний у даному випадку спосіб приватизації не тільки є незаконним, а й суперечить інтересам держави та територіальної громади, в зв'язку з тим, що він фактично є умисним шляхом уникнення проведення конкурсного продажу цих об'єктів (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись;
- покупець, звертаючись до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення, та достовірно знаючи, що поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, ним здійснені не були та жодні дії, які б свідчили про намір здійснити такі поліпшення, ним не вчинялись, усвідомлював що його звернення є протиправним оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин);
- територіальна громада міста Харкова, як власник спірного об'єкта нерухомості, делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади;
- за висновками суду, спірне нежитлове приміщення, право власності на яке на підставі неправомірно укладеного договору купівлі-продажу перейшло до відповідача-3, підлягає поверненню територіальній громаді міста Харкова;
- враховуючи відсутність у спірних правовідносинах волі Харківської міської територіальної громади на відчуження свого майна шляхом його викупу ФОП ОСОБА_2 , яке в подальшому було придбано на підставі договору купівлі-продажу Логвиновим О.В., спірне майно підлягає витребуванню у останнього набувача на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради, що прямо передбачає відповідну можливість та не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
- у даному випадку позбавлення відповідача ОСОБА_1 майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, оскільки викуп майна здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Повернення у власність територіальної громади майна (приміщення), незаконно відчуженого (шляхом викупу) фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке відчуження відбувалося у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності. Крім того, при витребуванні майна у добросовісного набувача на останнього не покладається надмірний тягар, оскільки відповідно до законодавства він має засоби юридичного захисту свого цивільного права.
Щодо необхідності представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд виходив з того, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, а тому дійшов висновку про правомірність звернення прокурора самостійно до суду з даним позовом.
Водночас, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі щодо відповідачів - Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи - підприємця Стопки Володимира Володимировича, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича, - за відсутністю предмету спору, оскільки після зміни предмету позову до вищевказаних відповідачів не було заявлено позовних вимог.
Харківська міська рада з рішенням суду першої інстанції не погодилася та звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 у справі №922/3565/21 в частині витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , щодо якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок проведеної 19.06.2017 державної реєстрації змін, зазначено відомості про наявність статусу квартири, загальною площею 21,6 кв.м, житловою площею 14,4 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101); просить відмовити в задоволенні позовних вимог керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова у справі №922/3565/21 в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на таке:
- прокурором не обґрунтовані та не доведені підстави представництва інтересів держави в суді у справі № 922/3565/21 та самостійного звернення до суду. Вважає, що прокурор в порушення статті 23 Закону "Про прокуратуру" звернувся до господарського суду без попереднього звернення до Харківської міської ради чи її виконавчого органу, а також за відсутності обґрунтування бездіяльності Харківської міської ради. Нормами процесуального права та спеціальним законом про прокуратуру не передбачено самостійного звернення прокурора, в якості позивача лише з підстав, що уповноважений орган визначений прокурором відповідачем.
В свою чергу прокурор для представництва інтересів держави (в даному випадку - в особі компетентного органу як сторони правочину, власника майна) повинен продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів. Однак, таких доказів прокуратурою не надано. Таким чином, прокуратурою не було жодним чином повідомлено Харківську міську раду або Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради про виявлення порушень інтересів держави, про необхідність вжиття відповідних дій щодо захисту цих інтересів тощо, а також про намір звернення прокуратурою до суду з даним позовом. Отже, звертаючись до суду з цим позовом Новобаварською окружною прокуратурою м. Харкова не надано можливості ані Харківській міській раді, ані Управлінню комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради будь-яким чином відреагувати на зазначені прокурором порушення, на його думку, інтересів держави;
- щодо способу та порядку проведення процедури приватизації спірних нежитлових приміщень вказує, зокрема, на те, що чинне законодавство України не передбачало заборони щодо переважного права орендаря на придбання комунального майна, а отже на такі правовідносини поширюється дія норм, закріплених у ч. 1 ст. 289 Господарського кодексу України та ч. 2 ст. 777 Цивільного кодексу України, чим доводиться безпідставність аргументів прокурора, викладених у позовній заяві.
Вирішення питання щодо приватизації об'єктів комунального майна здійснюється органами місцевого самоврядування на пленарних засіданнях. Таким чином, Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради повністю дотримано спосіб та порядок проведення процедури приватизації спірних нежитлових приміщень;
Вважає, що оскаржуване рішення суду в частині витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради спірного нежитлового приміщення підлягає скасуванню, оскільки ґрунтується на висновку суду щодо неправомірності укладеного договору купівлі-продажу № 5394-В-С від 08.11.2016 між ФОП Стопкою В.В. та Харківською міською радою від імені якого діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради.
- щодо строку позовної давності апелянт (відповідач-1) зазначає, що прокурор звернувся до Господарського суду Харківської області з відповідною позовною заявою у цій справі з суттєвим пропуском строку загальної позовної давності.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№ 218 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 у справі №922/3565/21 та призначено справу до розгляду на 26 березня 2026 року об 11:30 годині. Встановлено учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу - до 19.03.2026, з доказами їх надсилання учасникам справи; встановлено учасникам справи строк для подання заяв, клопотань, тощо - до 19.03.2026.
19.03.2026 до суду від Харківської обласної прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№3195), в якому прокурор посилається на те, що доводи апеляційної скарги Харківської міської ради не спростовують обґрунтованих висновків місцевого господарського суду та стосуються виключно переоцінки доказів, тому вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги 1-го відповідача та для скасування рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 у справі № 922/3565/21.
В обґрунтування своєї правової позиції посилається, зокрема, на таке: Харківська міська рада та орган приватизації незаконно обрали спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем; здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади; суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про витребування спірного нежитлового приміщення у Логвинова О.В. на користь Харківської міської територіальної громади, як законного власника, в особі Харківської міської ради. Щодо позовної давності прокурор з посиланням на висновки Верховного Суду зазначив про те, що позов прокурора (з урахуванням змінених вимог) не містить окремих вимог, звернутих до Харківської міської ради, а вимога про витребування спірного майна звернута до Логвинова О.В., що виключає застосування строків позовної давності за заявою Харківської міської ради.
Також, прокурор стверджує, що звертаючись із даною позовною заявою він дотримався вимог частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Вважає, що у цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов. За наявності доведених об'єктивних підстав та з урахуванням суспільної значущості спірних правовідносин, подання прокурором позовної заяви слід розцінювати як обґрунтоване та правомірне здійснення представницької функції у виключному випадку, спрямоване на відновлення законності та захист інтересів держави і територіальної громади.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.03.2026 у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Тарасової І.В., яка входила до складу колегії суддів, для здійснення розгляду судової справи №922/3565/21 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Лакіза В.В.
У судове засідання 26.03.2026 з'явився представник Харківської міської ради та підтримав вимоги апеляційної скарги. Прокурор у судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечив. Інші учасники справи у судове засідання не прибули, про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином ухвалою суду від 04.03.2026.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.03.2026 оголошено перерву у судовому засіданні до 09 квітня 2026 року до 12:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду, про що повідомлено учасників справи.
В судовому засіданні 09.04.2025 представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги та просив суд її задовольнити в повному обсязі, скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог про витребування майна та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. Прокурор просив залишити апеляційну скаргу Харківської міської ради без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать довідки про доставку електронних листів ухвали суду про оголошення перерви від 26.03.2026 до електронних кабінетів відповідачів у справі; крім того, ухвала суду направлялася третьому відповідачеві рекомендованою кореспонденцією на його адресу, проте повернулась до суду з причин адресат відсутній за вказаною адресою.
Зі змісту статей 120 та 242 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що особи, які беруть участь у справі вважаються належним чином повідомлені, якщо ухвали, рішення були надіслані за належною адресою. У разі, якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії (близький за змістом висновок наведено у постановах Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 909/359/19, від 01.08.2025 у справі № 910/13511/22, від 03.11.2025 у справі № 917/2317/24).
Крім того, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Таким чином, судом апеляційної інстанції було вжито всіх можливих заходів задля повідомлення учасників процесу про хід розгляду справи, витримано терміни, які колегія суддів вважає достатніми для можливості реалізації сторонами своїх процесуальних прав.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах 19.03.2024 у справі № 910/3016/23, від 08.11.2023 у справі № 922/854/23, від 01.12.2022 у справі № 910/14025/20 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов'язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.
Як вбачається з матеріалів справи, між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, відповідач 2) та фізичною особою - підприємцем Стопкою Володимиром Володимировичем (орендар, відповідач 3) укладено договір оренди від 29.05.2015 № 3081, відповідно до предмету якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м у житловому будинку, яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 114 літ."А-4". Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 27.05.2015 №302 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень".
Майно, яке є предметом цього договору, належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07.12.2010, виданим Виконавчим комітетом Харківської міської ради на підставі розпорядження Харківського міського голови від 08.11.2010 за №3196.
Майно передається в оренду з метою використання: розміщення суб'єкта господарювання, що надає побутові послуги населенню (п.1.2).
Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору набуття орендарем права користування майном настає після підписання сторонами цього договору та акту приймання - передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається територіальна громада м. Харкова, а орендар користується ним протягом строку дії договору оренди.
Відповідно до пункту 3.1 договору вартість об'єкту оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і складає 147840,00 грн, без ПДВ, станом на 12.03.2015.
Згідно з пунктами 4.7, 4.8 договору орендар зобов'язаний змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця. Орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендаря; за свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством; здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Пунктом 5.2 договору передбачено право орендаря здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому порядку, при наявності письмової згоди орендодавця, за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодовувати їх вартість (п. 5.3 договору).
Згідно з пунктом 5.6 договору оренди орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп.
Відповідно до пункту 10.1 договору, строк його дії з 29.05.2015 по 29.04.2018.
Відповідно до акта приймання-передачі до орендного користування нежитлового приміщення від 29.05.2015, майно, зазначене у договорі оренди, передано орендарю.
Рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 затверджено Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, за змістом пунктів 5.1, 5.4 якої продаж об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи окремо. Продаж об'єктів групи "А" здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.
Згідно з пунктом 5.7 цієї Програми орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення).
У подальшому фізична особа - підприємець Стопка В.В. звернувся із заявою від 20.08.2015 до Управління комунального майна (вх. № 13484), у якій просив надати згоду на приватизацію нежитлового приміщення загальною площею 22,8 кв.м по вул. Полтавський шлях, 114, що перебуває в нього в оренді на підставі договору №3081.
При цьому, як вказує прокурор, до вказаної заяви не було долучено жодних документів, які б надавали право на таку приватизацію.
Харківською міською радою прийнято відповідне рішення (п. 9 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 06.07.2016 № 283/16), яким міська рада включила спірні нежитлові приміщення до переліку об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.
В подальшому на виконання вказаного рішення фізична особа - підприємець Стопка В.В. звернувся до Управління комунального майна та приватизації із заявою про приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу від 18.07.2016 №3354.
На підставі звернення Управління комунального майна до суб'єкта оціночної діяльності про проведення оцінки спірного нежитлового приміщення з метою визначення вартості об'єкта для приватизації шляхом викупу (від 21.07.2016 №11693), суб'єктом оціночної діяльності Остащенко К.Ю. складено звіт про оцінку вартості нежитлового приміщення. Відповідно до висновка суб'єкта оціночної діяльності про вартість оцінюваного майна - нежитлового приміщення затвердженого Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради 30.09.2016, вартість нежитлового приміщення загальною площею 22,8 кв.м, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 114 літ."А-4", становить 67800,00 грн без ПДВ.
Водночас, відомостей про те, що орендарем здійснювалися поліпшення орендованого ним майна/ремонтні роботи, необхідні для використання цих приміщень у його господарській діяльності, висновок суб'єкта оціночної діяльності не містить.
08.11.2016 між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, як виконавчий органом Харківської міської ради (продавець) та фізичною особою - підприємцем Стопкою В.В. (покупець), на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 "Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки" та рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 06.07.2016 №283/16 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" укладений договір купівлі продажу нежитлових приміщень, орендованих фізичною особою - підприємцем Стопкою В.В., № №5394-В-С.
Відповідно до умов цього договору продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти нежитлове приміщення 1-го поверху № 16а в житловому будинку літ. "А-4", загальною площею 22,8 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , орендоване ФОП Стопкою В.В. згідно з договором оренди №3081 від 29.05.2015. Це нежитлове приміщення належать територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.12.2010, виданого Виконавчим комітетом Харківської міської ради на підставі розпорядження Харківського міського голови від 08.11.2010 за №3196. Державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за продавцем зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 8997774, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 593316263101.
Розділом 2 договору визначено вартість нежитлових приміщень. Так, оціночна вартість нежитлових приміщень, що відчужуються, визначена у відповідності до Методики оцінки манна, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003, зафіксована в висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки, затверджених 30.09.2016 Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради і складає 67800,00 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості нежитлових приміщень та складає 13560,00 грн. Разом ціна продажу нежитлового приміщення, вказаного в розділі 1 становить 81360,00 грн.
Вказаний договір купівлі-продажу від 08.11.2016 № 5394-В-С посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1935.
29.11.2016 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Стопкою В.В. складено акт прийому - передачі спірного приміщення №5394-В-С.
На підставі вказаного договору та акта приймання-передачі нерухомого майна, 02.12.2016 приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. проведено державну реєстрацію права власності на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 593316263101, номер запису про право власності: 17807566).
Як зазначає прокурор, у подальшому до вказаного об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 593316263101 приватним нотаріусом ХМНО Ємцем І.О. 19.06.2017 під індексним номером рішення 35741207 проведено державну реєстрацію змін, відповідно до яких:
- з підстав державної реєстрації видалено договір купівлі-продажу від 08.11.2016 та акт прийому-передачі від 29.11.2016, а замість вказаних документів додано декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, серії ХК142171502031, видану 31.05.2017 Інспекцією ДАБК Департаменту територіального контролю Харківської міської ради;
- на підставі вказаної декларації та технічного паспорту від 08.06.2017, виданого ТОВ "Техдокумент", нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а в житловому будинку літ. "А-4" змінено на житлову квартиру, загальну площу (22,8 кв.м) змінено на 21,6 кв.м, адресу ( АДРЕСА_1 ) змінено на АДРЕСА_2 .
Згідно з наявним в матеріалах справи договором купівлі-продажу квартири від 16.03.2018 подавець гр. ОСОБА_2 передав у власність, а покупець гр. ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_3 . Відчужувана квартира в цілому складається з однієї кімнати, загальною площею 21,6 кв. м, житловою площею 14,4 кв.м. Квартира належить продавцю гр. ОСОБА_2 на праві приватної власності, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданого 19 червня 2017 року за №89925589, право власності зареєстровано 02 грудня 2016 року Гавриловою С.А., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, номер запису про право власності: 17807566, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 593316263101. Продаж вчинено за суму 259059,48 грн, які гр. ОСОБА_2 одержав повністю від покупця гр. ОСОБА_1 ще до підписання цього договору згідно чинного законодавства. Ринкова вартість майна, згідно звіту з визначення ринкової вартості однокімнатної квартири, ідентифікатор за базою ФДМУ №2768893_15032018 VА02-00344, виконаного ФОП Стеклянським В.О. на дату оцінки 15.03.2018, становить 259059,48 грн.
Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ключніковою В.О. (реєстровий №568).
Тому, прокурор зазначає, що подальшу державну реєстрацію права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна проведено за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 16.03.2018.
Керівник Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою (вх. № 3565/21 від 03.09.2021) до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи - підприємця Стопки Володимира Володимировича, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича та ОСОБА_1 , в якій просив:
- визнати незаконним та скасувати п. 9 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 № 283/16;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 08.11.2016 № 5394-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий № 1935);
- визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса ХМНО Ємця І.О., як державного реєстратора, від 19.06.2017 під індексним номером 35741207 про державну реєстрацію змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 593316263101;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 16.03.2018, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Ключніковою В.О. (реєстровий № 568);
- припинити право власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 593316263101, зареєстроване на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 16.03.2018 (номер запису про право власності: 25275960);
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Харківською міською радою було незаконно обрано спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, у зв'язку з чим відповідне рішення міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства і підлягає визнанню недійсним, а спірне нежитлове приміщення, право власності на яке на підставі договору купівлі-продажу, перейшло до відповідача-3, підлягає поверненню територіальній громаді міста Харкова. Звертаючись з даним позовом прокурор також зазначив, що повернення у власність територіальної громади майна (приміщення), незаконно відчуженого (шляхом викупу) органом місцевого самоврядування та в подальшому перепроданого іншій особі переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке відчуження відбувалося у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності. У даному випадку позбавлення відповідача ОСОБА_1 майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, оскільки викуп майна здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме п.1 ч.1 ст.18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". На думку прокурора, у даному випадку правильним способом захисту порушеного права є визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію змін об'єкта нерухомого майна з одночасним припиненням права власності та витребуванням нерухомого майна у кінцевого набувача.
В обґрунтування свого права на звернення в інтересах держави прокурор з посиланням на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив, що звернення прокурора до суду відповідає законній меті, оскільки спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо проведення приватизації об'єктів нерухомого майна у визначений законом спосіб. Відчуження об'єктів нерухомості з комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно зі ст.7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування. З урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає цей позов.
14.10.2025 до суду першої інстанції від Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова надійшла заява (вх. №23911/25) про зміну предмету позову, в якій прокурор просив позовні вимоги по справі надалі вважати викладеними в наступній редакції: витребувати у ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлове приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , щодо якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок проведеної 19.06.2017 державної реєстрації змін, зазначено відомості про наявність статусу квартири, загальною площею 21,6 кв.м, житловою площею 14,4 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101).
В обґрунтування своєї правової позиції прокурор з посиланням на практику Верховного Суду зазначив, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387, 388 ЦК України, є неефективними. Також зазначив, що при вирішенні питання про наявність підстав для задоволення позовної вимоги про витребування спірного майна, суд в мотивувальній частині відповідного рішення має надати, зокрема, оцінку законності проведеної державної реєстрації змін у праві власності на спірне майно, внаслідок якої в Державному реєстрі прав це майно на теперішній час зареєстроване як житлова квартира. Тому пред'явлення окремої вимоги про визнання незаконною та скасування відповідної державної реєстрації змін у праві власності на спірне майно не є ефективним способом захисту порушених прав власника.
Крім того, з огляду на остаточний зміст позовних вимог, які на теперішній час не містять оплачених судовим збором немайнових вимог (про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.11.2016 № 5394-В-С, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора прав, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.03.2018, припинення права власності), прокурор просив повернути сплачений за вказані 5 немайнових вимог судовий збір у розмірі 11350 грн на користь Харківської обласної прокуратури.
17.11.2025 Харківською обласною прокуратурою були надані до суду письмові пояснення щодо підстав звернення прокурора до суду за правилами господарського судочинства з позовом про витребування спірного майна на користь територіальної громади від відповідача-3 та відповідача-5, які є фізичними особами та не приймали участі у приватизації, а набули майно за цивільним договором. Зокрема, зазначено, що оскільки спірне майно вибуло з власності територіальної громади з порушенням вимог чинного приватизаційного законодавства, то вимоги про витребування нежитлових приміщень у ОСОБА_1 у комунальну власність повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.
Протокольною ухвалою господарського суду від 20.11.2025 прийнято заяву Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова про зміну предмету позову (вх. № 23911 від 14.10.2025).
Також, ухвалою місцевого господарського суду від 08.01.2026 задоволено клопотання Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області про повернення судового збору, заявлене у заяві (вх. № 23911 від 14.10.2025) та повернуто Харківській обласній прокуратурі з Державного бюджету частину судового збору в розмірі 11350,00 грн.
Судом встановлено, що матеріали справи не містять відзивів на позовну заяву або заперечень від відповідачів.
08.01.2026 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позовних вимог з підстав, зазначених вище.
Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.
Предметом позову у цій справі, з урахуванням прийнятої судом зміни предмета позову, є вимоги прокурора заявлені в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи - підприємця Стопки Володимира Володимировича, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича та ОСОБА_1 про витребування спірного нежитлового приміщення.
Предметом апеляційного перегляду є рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог прокурора про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлового приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , щодо якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок проведеної 19.06.2017 державної реєстрації змін, зазначено відомості про наявність статусу квартири, загальною площею 21,6 кв.м, житловою площею 14,4 кв.м по вул. Полтавський шлях, 114 у м.Харкові (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101).
Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 14 ГПК України закріплено принцип диспозитивності господарського судочинства, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Таким чином, за принципом диспозитивності визначення предмета, підстав поданого позову, а також відповідачів, до яких звернуті позовні вимоги, є правом позивача, яким він розпоряджається на власний розсуд.
Отже, позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов'язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2).
Належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі № 304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).
Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Схожий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ("Afanasyev v. Ukraine" (заява № 38722/02, § 75)).
Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland) зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" (Panteleyenko v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 зазначено таке:
"Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)) ".
Належність та ефективність за своєю природою є різними за змістом властивостями (критеріями) способу захисту порушених прав та інтересів, які характеризують спосіб захисту з точки зору допустимості застосування в межах судової юрисдикції з огляду на правовий характер вимоги та наявності умов до його застосування у конкретних правовідносинах (належність) та можливості за наслідком його застосування відновлення (отримання найбільшого ефекту у відновленні) порушених прав та інтересів позивача (ефективність).
Належним способом захисту порушених прав є спосіб захисту, який відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, правовій меті, якої прагне суб'єкт захисту, тоді як під ефективним способом захисту розуміється такий, що забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні).
Ураховуючи наведене, такі властивості (критерії) способу захисту як належність та ефективність не можуть вважатися тотожними за змістом, оскільки належність свідчить про відповідність способу захисту конкретній правовій ситуації (наявність умов до його застосування), натомість ефективність перш за все пов'язана з наслідками застосування способу захисту для позивача.
Ефективність оцінюється лише з точки зору інтересів позивача (особи, право якої порушено), адже йому з урахуванням принципу диспозитивності належить право самостійно обрати спосіб захисту, який на його думку, забезпечить відновлення порушеного права та саме він може визначити чи відповідає спосіб захисту його інтересам (меті, стратегії його захисту), в той час як належність передбачає з'ясування наявності закріплення такого способу захисту в законі, договорі, а у разі відсутності - відповідності його вимогам закону.
Отже, способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Так, серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц виснувала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
У пункті 104 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) наголошено на тому, що Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 вказано, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Велика Палата неодноразово звертала увагу на те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах за боржником) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (у спірних правовідносинах відповідачі 1, 2) (зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).
Отже, у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (подібний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зазначила, що враховуючи мету позову про витребування та підстави для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (такі висновки наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).
Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
В даному випадку, аналіз змісту та характеру заявлених прокурором позовних вимог свідчить про те, що звертаючись до суду з даним позовом за визначеного ним предмету спору, він фактично має на меті відновлення становища, яке існувало до стверджуваного порушення прав, тобто прагне повернути у комунальну власність спірне нежитлове приміщення, що незаконно відчужено (шляхом викупу) органом місцевого самоврядування - Харківською міською радою (відповідач 1) на користь Фізичної особи - підприємця Стопки Володимира Володимировича (відповідач 3) та в подальшому перепродано іншій фізичній особі - ОСОБА_1 (відповідач 5).
При цьому, у разі задоволення вимог про витребування майна таке повернення має відбуватися на користь особи, яка у цих правовідносинах має право розпорядження та володіння таким майном. Тому належним позивачем у справах за вимогами про повернення чи витребування майна є власник чи титульний володілець цього майна.
Отже, визначення належного позивача у справах цієї категорії має ключове значення, оскільки саме від цього залежить як правомірність заявлених вимог, так і можливість їх ефективного судового захисту, спрямованого на відновлення становища, яке існувало до порушення.
У даному випадку прокурор звернувся до господарського суду в інтересах держави як самостійний позивач.
Як вже було зазначено вище, в обґрунтування свого права на звернення в інтересах держави прокурор з посиланням на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив, що відчуження об'єктів нерухомості комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно із статтею 7 Конституції України, гарантує місцеве самоврядування. Прокурор зазначив, що з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак в даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, він самостійно подає вказаний позов.
Враховуючи вищенаведені висновки, а також доводи апеляційної скарги Харківської міської ради в цій частині, суд апеляційної інстанції щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі враховує таке.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).
Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
У справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення органом місцевого самоврядування спірного нерухомого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження за відповідним договором такого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність ФОП Стопки В.В., що порушує трава та інтереси територіальної громади.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, вирішувала питання щодо наявності / відсутності підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, прокурор визначив одним із відповідачів, чим обґрунтував відсутність такого органу.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 140 постанови від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 сформулювала такі висновки:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21, в якій виснувала таке:
«10.49. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ - справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб - питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом. Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави. Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу (пункти 96-98 постанови від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).
10.50. У практиці Верховного Суду сформований підхід, за якого «представництво в суді законних інтересів держави» згідно зі статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" охоплює представництво таких суспільних інтересів, до яких належать інтереси як держави в цілому, так і інтереси територіальної громади.
Ці інтереси не завжди збігаються.
Певні дії, рішення, правочини, в тому числі стосовно майна територіальної громади можуть не зачіпати інтересів інших, аніж самої територіальної громади. Відповідно й порушення при вчиненні цих дій, ухваленні рішень, вчиненні правочинів не стосуються інтересів держави в цілому.
10.51. Звертаючись до суду з позовом, прокурор має визначити, на захист яких саме інтересів він звертається.
10.52. У цій справі прокурор у позовній заяві відзначає, що «з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси міської громади, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає вказаний позов».
10.53. Велика Палата Верховного Суду у зв'язку з цим звертає увагу на те, що орган місцевого самоврядування не є відповідачем сам по собі. Це орган, який здійснює представництво інтересів територіальної громади (або держави у випадках реалізації делегованих повноважень, визначених законом). Так само і позов, який подано до органу державної влади, є позовом до держави в особі цього органу.
10.54. Тому якщо прокурор звертається з позовом, який має на меті оспорити передання органом місцевого самоврядування майна у приватну власність особи, то залежно від того, на захист якого інтересу подано позов (держави в цілому як власника чи територіальної громади як власника), має бути визначено позивача і коло відповідачів.
10.55. Якщо прокурор вважає, що орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився майном, яке належить державі, і внаслідок такої дії (рішення, правочину) органу місцевого самоврядування майно було відчужено особі, то держава в особі уповноваженого органу (або у виняткових випадках прокурор за відсутності такого органу або якщо орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів і виконано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру») захищає права власника, витребовуючи відповідне майно у власність держави. Особа, яка набула відповідне майно і від якої воно витребовується, є відповідачем за таким позовом.
10.56. В окремих випадках, якщо держава не є власником майна, однак має законний інтерес у знаходженні відчуженого майна у певного суб'єкта (територіальної громади), який його відчужив, вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу. З цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) та застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також з віндикаційним позовом до цієї особи.
При цьому прокурор неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна.
10.57. Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.
10.58. Цивільне законодавство передбачає випадки оспорювання правочинів, укладених агентом (суб'єктом, який вчиняє дії від імені і в інтересах іншого суб'єкта) всупереч інтересам того, кого агент представляє (див. зокрема статтю 232 ЦК України). У таких випадках сторона правочину, вимагаючи визнання його недійсним та приведення сторін правочину у попередні стан (реституція), позивається не до агента, а лише до іншої сторони цього правочину.
10.59. Сторона оспорюваного правочину (тобто суб'єкт, для якого правочин створив правові наслідки), за яким відбулось відчуження майна, не може вимагати повернення собі майна від іншої сторони правочину, якщо цей правочин не визнано недійсним. А так само не може без визнання цього правочину недійсним витребовувати майно у інших набувачів.
10.60. У цій справі прокурор хоча й стверджує про те, що звертається з позовом як самостійний позивач, однак обґрунтовує позов необхідністю захисту інтересів територіальної громади міста Харкова. Про інтерес держави, який би виходив за межі інтересів територіальної громади, у позові не йдеться. А свою роль як позивача прокурор обґрунтовує необхідністю визначити Харківську міську раду як відповідача, оскільки вона, на його думку, «вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади», іншими словами, порушила ці інтереси.
10.61. На помилковість такого визначення суб'єктного складу справи Велика Палата Верховного Суду звернула увагу вище».
Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 неодноразово наголошувала на тому, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання щодо представництва прокурором інтересів держави у суді враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/5241/21, яка є останньою у таких правовідносинах.
З урахуванням наведеного, звернення прокурора до суду як самостійного позивача у даній справі не відповідає вимогам законодавства щодо підстав та порядку представництва інтересів держави.
Аналіз змісту позовних вимог свідчить, що прокурор фактично спрямовує свої дії на захист інтересів територіальної громади як власника спірного майна, а не інтересів держави в широкому розумінні, які виходили б за межі інтересів цієї громади. Водночас у такому випадку належним позивачем є сама територіальна громада в особі відповідного органу місцевого самоврядування, навіть якщо, за твердженням прокурора, саме цей орган вчинив дії, що призвели до порушення її інтересів.
Сам по собі факт визначення органу місцевого самоврядування відповідачем у справі не свідчить про відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, та не є підставою для набуття прокурором статусу самостійного позивача.
У даній справі позиція прокурора зводиться до ототожнення інтересів держави з інтересами територіальної громади та до обґрунтування свого процесуального статусу виключно тим, що відповідний орган визначений відповідачем у справі, що суперечить позиції Великої Палати Верховного Суду.
Наведене свідчить про неправильне визначення суб'єктного складу спору, оскільки фактично прокурор у цій справі захищає інтереси територіальної громади міста Харкова та представляє територіальну громаду міста Харкова в особі Харківської міської ради як колишнього власника об'єкта приватизації і сторону договору купівлі-продажу.
При цьому, первісно позовні вимоги прокурора були обґрунтовані тим, що Харківською міською радою було незаконно обрано спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, у зв'язку з чим відповідне рішення міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства і підлягає визнанню недійсним, а спірне нежитлове приміщення, право власності на яке на підставі договору купівлі-продажу, перейшло до відповідача-3, підлягає поверненню територіальній громаді міста Харкова.
Проте, в подальшому прокурором подано заяву про зміну предмета позову, в якій зазначено, що єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади, у зв'язку з чим остаточний зміст позовних вимог містить лише вимогу про витребування майна.
Колегія суддів погоджується з позицією прокурора, що заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною. Водночас, апеляційний господарський суд вважає, що прокурор помилково ототожнив підходи до визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування як акта індивідуальної дії, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання шляхом укладення договору купівлі-продажу, і оспорювання самого договору купівлі-продажу.
Стосовно вичерпання актом органу місцевого самоврядування дії виконанням і неефективності його окремого оскарження.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).
У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння майном (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 зазначила, що якщо у випадку оспорювання державою як власником (в особі повноваженого органу державної влади або, у виключних випадках, прокурором) відчуження майна органом місцевого самоврядування така вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту, то у випадку, коли прокурор захищає інтереси територіальної громади, які були порушені внаслідок відчуження майна громади на виконання акта органу місцевого самоврядування і укладеного на його підставі правочину, оскарження акта органу місцевого самоврядування є загалом неналежним способом захисту. Таке оскарження штучно створює ситуацію, коли орган місцевого самоврядування визначається відповідачем за позовною вимогою.
Велика Палата Верховного Суду також звертала на це увагу у підпункті 9.67 постанови від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, вказуючи, що у подібних випадках оспорювання виконаного рішення органу місцевого самоврядування не призведе до захисту інтересів держави (у цій справі територіальної громади) у спірних правовідносинах, натомість для цього достатньо визнати недійсним відповідний договір і повернути майно власникові.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не підлягає задоволенню вимога про скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації, на виконання якого було укладеного договір купівлі-продажу і яке було таким чином виконано, вичерпало свою дію і не є правочином з відчуження майна. Водночас помилковим є застосування цього ж підходу до вимоги про оспорювання самого договору купівлі-продажу, оскільки таке (оспорювання) здійснюється прокурором в інтересах територіальної громади, яка є стороною цього правочину.
З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначає, що у справі, що розглядається, на час звернення прокурора з позовом пункт 9 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 № 283/16 був реалізований та вичерпав свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу від 08.11.2016 № 5394-В-С між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою - підприємцем Стопкою Володимиром Володимировичем, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий № 1935)
Отже, зважаючи на викладене, сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, колегія суддів погоджується із твердженнями прокурора, що вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективним способом захисту прав особи.
Водночас, щодо відсутності в даному випадку позовних вимог в частині оспорювання правочину про відчуження майна як підстави вимагати повернення майна, суд враховує таке.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (підпункти 9.4, 9.5 постанови від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 ЦК України (підпункт 9.16 постанови від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Слід зауважити, що ці висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у справі, за обставинами якої в іншій судовій справі набрало законної сили рішення суду, яким визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна між територіальною громадою та першим набувачем та застосовано відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання покупця повернути це майно територіальній громаді (підпункт 11.4 зазначеної постанови).
У справі № 522/14452/15-ц (постанова від 26.06.2019) Велика Палата Верховного Суду також досліджувала питання однакового застосування статті 388 ЦК України судом касаційної інстанції, який «погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову прокурора та витребування на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірного майна на користь територіальної громади як такого, що вибуло поза її волею шляхом перевищення повноважень органом місцевого самоврядування». У цій справі, де суди розглядали вимогу про витребування майна у комунальну власність від кінцевого набувача, який не був стороною правочину з органом місцевого самоврядування про відчуженння майна з комунальної власності, Велика Палата підкреслила те, що «наявне судове рішення, яким визнано недійсність правочину у зв'язку із встановленням факту відсутності повноважень на розпорядження спірним майном, тобто волі територіальної громади м. Одеси як однієї зі сторін правочину, від імені якої діяла Одеська міська рада».
Отже, у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.
У цьому принципова відмінність правовідносин у цій справі від ситуації, за якої власник втратив володіння майном, а інші особи вчиняли стосовно цього майна правочини: власник не є особою, чиє волевиявлення на відчуження майна втілене у відповідному правочині, не є зобов'язаною стороною за цими правочинами, тому не має вимагати визнати їх недійсними, не може втручатись у відповідне договірне зобов'язання, а натомість має лише витребовувати у володільця належне йому майно.
Стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна.
Саме у такій категорії справ Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (пункт 196) та інші].
Такі висновки викладені у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21, в якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тільки у випадку, якщо є підстави для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі продажу і, як наслідок, застосування наслідків недійсності правочину, можливе витребування майна у наступних його набувачів за наявності для цього передбачених законом підстав.
У спірних правовідносинах територіальна громада діяла як сторона договору, про що прямо зазначено в преамбулі договору купівлі-продажу від 08.11.2016 № 5394-В-С, а отже вибуття майна відбулося на підставі її волевиявлення, реалізованого через уповноважений орган. Такий правовий зв'язок виключає можливість застосування віндикаційного способу захисту як самостійного, без попереднього усунення правової підстави вибуття майна.
Проте, позов прокурора не містить вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, який слугував правовою підставою вибуття спірного майна з комунальної власності.
Враховуючи вищевикладене в сукупності, за висновками суду апеляційної інстанції у цій справі прокурор, діючи в інтересах територіальної громади, яка в свою чергу є стороною договору купівлі-продажу, обрав спосіб захисту, який не відповідає характеру спірних правовідносин, оскільки прокурор фактично намагається досягти повернення майна без усунення правової підстави його вибуття з власності територіальної громади.
Водночас, відповідно до приписів цивільного законодавства та усталеної судової практики, сторона правочину, яка виявила волю на відчуження майна, не може вимагати його повернення без попереднього оспорення такого правочину та застосування наслідків його недійсності. В даному випадку, волевиявлення територіальної громади було реалізоване шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу, що є відмінним від ситуації, де власник не є стороною правочину та вправі витребувати майно без оспорення первісного відчуження.
Судова колегія зазначає, що обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Разом з тим, свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту.
Верховний Суд у постанові від 26.06.2024 у справі № 904/4993/20, керуючись послідовно сформованою практикою, зауважив, що відповідно до норм статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обрання ж ним неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
У пункті 43 постанови від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підтвердила попередні висновки, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)), що в свою чергу виключає як необхідність надання судоми оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника, так і необхідність подальшого дослідження підстав позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 904/4015/23 звернуто увагу на те, що неправильно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті (пункт 29 постанови Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 911/269/19), оскільки аналіз доказів має здійснюватися у контексті належного та ефективного способу захисту порушених прав.
Таким чином, у випадку, якщо судом встановлено, що позивач звернувся із неналежним (неефективним) способом захисту, необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог саме з цих підстав. Дослідження позовних вимог, доказів, якими вони обґрунтовані та їх оцінка має здійснюватися у випадку звернення із належними та ефективними позовними вимогами.
Отже, відсутність вимог про визнання недійсним правочину, який став підставою вибуття спірного майна з комунальної власності, свідчить про передчасність та, відповідно, необґрунтованість вимог про витребування майна.
Це виключає можливість задоволення позову прокурора в частині витребування майна незалежно від інших доводів скаржника, зокрема щодо добросовісності набуття чи перебігу позовної давності, оскільки ці обставини підлягають оцінці лише за умови належно обраного способу захисту.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позову з ухваленням в цій частині нового судового рішення, про відмову в задоволенні позовних вимог.
Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції у даній справі обставини та докази на їх підтвердження, перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідність рішення нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 236 ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.2 ст. 277 ГПК України).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неправильно застосовано норми матеріального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про витребування майна з прийняттям нового рішення про відмову в їх задоволенні.
Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на прокуратуру.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 2 ч. 1 ст. 275, ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.
Рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2026 у справі №922/3565/21 в частині задоволення позовних вимог про витребування у ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлового приміщення 1-го поверху № 16-а, загальною площею 22,8 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , щодо якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок проведеної 19.06.2017 державної реєстрації змін, зазначено відомості про наявність статусу квартири, загальною площею 21,6 кв.м, житловою площею 14,4 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 593316263101), скасувати.
Прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Стягнути з Харківської обласної прокуратури (вул. Б.Хмельницького, буд. 4, м.Харків, 61001, код ЄДРПОУ 02910108) на користь Харківської міської ради (м-н Конституції, 7, м.Харків, 61003, код ЄДРПОУ 04059243) витрати зі сплати судового збору у розмірі 4663,07 грн за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 20.04.2026.
Головуючий суддя Я.О. Білоусова
Суддя Н.О. Мартюхіна
Суддя В.В. Лакіза