справа № 367/5466/19 головуючий у суді І інстанції Карабаза Н.Ф.
провадження № 22-ц/824/8032/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
15 квітня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Карабаза Н.Ф., у м. Ірпінь Київської області, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила суд визнати квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 51,4 кв.м., з яких житлова площа 28,9 кв.м. спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за сторонами право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 загальною площею 51,4 кв.м., з яких житлова площа 28,9 кв.м.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 серпня 2013 року вона разом з ОСОБА_2 уклали шлюб. Під час шлюбу у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Через проблеми зі здоров'ям у доньки вони вирішили придбати житло в у м. Ірпені. За спільні кошти подружжя було укладено договір про інвестиційну діяльність та сплачено кошти за 2-х кімнатну квартиру в АДРЕСА_2 . 22 вересня 2016 року державним реєстратором КП «Центру розвитку та інвестицій Васильківського району» Огребчук Р.В. було зареєстровано право власності на вище вказану квартиру. Після отримання спірної квартири у власність подружжя спільними зусиллями та за спільні кошти (в тому числі з залученням фахових спеціалістів) здійснили ремонт та меблювання квартири, а також придбали побутову техніку та сантехніку, так як квартири передавалися у власність від забудовника без будь якого ремонту та розведення комунікацій. Через різні погляди на шлюб та сім'ю, в тому числі на виховання, лікування та утримання доньки з відповідачем виникали суперечки, відповідач застосовував фізичну силу до неї в присутності дитини. В червні 2019 року відповідач після чергового нанесення їй тілесних ушкоджень, користуючись її відсутністю, вивіз її особистий одяг до м. Малин після чого залишив їх на вулиці біля будинку, де вона зареєстрована. Наразі відповідач не пускає її до спільно придбаної квартири, чим порушує не лише її права а й права дитини, оскільки остання проживаючи в м. Малин, не має змоги отримувати належну медичну допомогу, а щодня їздити до м. Києва з м. Малина, для дитини з інвалідністю занадто складно, що стає загрозою проведення заздалегідь запланованої та вкрай необхідної операції для доньки.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини викладені нею у позовній заяві та вказує, що відмова від претензій, яка була завірена у нотаріуса в 2016 році, на яку посилається відповідач у відзиві на позовну заяву не є відмовою від спільного майна подружжя на спірне майно подружжя та не є відмовою від спірної квартири, за яку сплачувалися внески спільно позивачем і відповідачем. Вказана квартира набута подружжям у власність під час перебування у шлюбі. Посилання відповідача на те, що він є інвестором та сплатив повну оплату вартості квартири (майнових прав на неї) є безпідставними. Відповідач по справі лише посилається на долучені до матеріалів справи заяви своїх батьків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 02 жовтня 2019 року про те, що у 2016 році вони дали своєму синові Коростель Роману 26 тисяч доларів США. Також відповідачем по справі було долучено довідки про його дохід в період з 2008 по 2011 року. Вказані докази прийняті судом не є переконливими та не доводять факт набуття спірної квартири в особисту власність лише одного подружжя відповідача ОСОБА_2 . Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що джерелом набуття спірної квартири були його особисті кошти.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 1681835109 від 31 травня 2019 року об'єкт нерухомого майна - 2-х кімнатна квартира загальною площею 51,4 кв.м., житловою площею 28,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , дата час державної реєстрації: 22 вересня 2016 року; підстава виникнення права власності: договір про спільну діяльність від 01 серпня 2015 року, додаткова угода № 64 від 20 квітня 2016 року.
З свідоцтва про шлюб, виданого Виконавчим комітетом Малинівської сільської ради Малинського району Житомирської області 30 серпня 2013 року, вбачається, що ОСОБА_2 , 30 серпня 2013 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що складено відповідний актовий запис № 11, після державної реєстрації шлюбу прізвище дружини: « ОСОБА_6 ».
Згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Житомир, її батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Згідно заяви ОСОБА_1 від 16 квітня 2016 року, засвідченої приватним нотаріусом Малинського районного нотаріального округу Житомирської області Сотніченко І.В., зареєстровано в реєстрі за № 290, вбачається, що ОСОБА_1 , перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам'яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, згідно з вільним своїм волевиявленням, яке повністю відповідає її внутрішній волі, цією заявою ставить до відома відповідні компетентні органи про те, що їй відомий той факт, що її чоловік ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з яким вона перебуває у зареєстрованому шлюбі, має намір придбавати (купувати) житло: квартиру чи будинок, за ціну і при умовах за його ж розсудом. Сповіщає і стверджує, що її чоловік ОСОБА_2 буде придбавати квартиру чи інше нерухоме майно за свої особисті кошти - гроші, в набутті яких вона участі не приймала. Придбана ним же, будь-яка квартира чи інше житло, буде його ж приватною власністю і, на яке вона не претендує і не буде претендувати, в судовому порядку не буде відновлювати свої права на право власності, як таке, що набуте в період їхнього зареєстрованого шлюбу.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем спростовано презумпцію спільності права власності на спірне майно, тим самим є усі підстави вважати, що спірне майно належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності та не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки відповідачем придбано об'єкт нерухомості, а саме: квартиру за власні кошти. Твердження відповідача про придбання квартири АДРЕСА_1 за особисті кошти та кошти його батьків, не спростовано позивачем жодним належним доказом.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності права власності на майно подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).
Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Відповідно до частин другої, дев'ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України)
Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року у справі № 303/2983/19).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
Вчинення згоди подружжя - це односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Встановивши, що 16 квітня 2016 року приватний нотаріус Малинського районного нотаріального округу Житомирської області Сотніченко І.В., засвідчила заяву ОСОБА_1 , відповідно до якої вона попередньо ознайомлена нотаріусом з вимогами цивільного законодавства України, додержання яких є необхідними для чинності правочину, перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам'яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, згідно з вільним своїм волевиявленням, яке повністю відповідає її внутрішній волі, цією заявою ставить до відома відповідні компетентні органи про те, що їй відомий той факт, що її чоловік ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з яким вона перебуває у зареєстрованому шлюбі, має намір придбавати (купувати) житло: квартиру чи будинок, за ціну і при умовах за його ж розсудом. Сповіщає і стверджує, що її чоловік ОСОБА_2 буде придбавати квартиру чи інше нерухоме майно за свої особисті кошти - гроші, в набутті яких вона участі не приймала. Придбана ним же, будь-яка квартира чи інше житло, буде його ж приватною власністю і, на яке вона не претендує і не буде претендувати, в судовому порядку не буде відновлювати свої права на право власності, як таке, що набуте в період їхнього зареєстрованого шлюбу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для віднесення такого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу.
Вказана правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22.
Посилання позивача на те, що спірна квартира була придбана за час шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю відповідно до презумпції спільності майна подружжя, є помилковими, оскільки у даному випадку ОСОБА_2 таку презумпцію спростував.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 756/15452/17, від 10 квітня 2024 року у справі № 757/44969/18-ц.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, врахував, що перед придбанням відповідачем спірної квартири обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму нерухомого майна, ОСОБА_1 погодила набуття квартири чоловіком в особисту приватну власність за його особисті кошти. Отже суд першої інстанції, надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, а також поведінці сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, судом повно з'ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих сторонами доказів.
Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 січня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 17 квітня 2026 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.