Справа № 390/341/26
Провадження № 4-с/390/1/26
"13" квітня 2026 р. Кропивницький районний суд Кіровоградської області в складі:
головуючого - судді Квітки О.О.,
при секретарі ? Петренко В.Р.,
за участю представника скаржника (боржника) - адвоката Усатенка В.Ю.,
державного виконавця Кропивницького ВДВС - Саленко М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кропивницький скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Усатенко В'ячеслав Юрійович, на бездіяльність начальника Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павловського Олександра Сергійовича, стягувач: ОСОБА_2 ,
встановив:
Скаржник ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною скаргою в якій просить:
- визнати неправомірною бездіяльність начальника Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павловського Олександра Сергійовича щодо незняття арешту накладеного на все нерухоме майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №25578323 постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, б/н, 11.04.2011, ВДВС Кіровоградського РУЮ, зареєстрований в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011;
- зобов'язати начальника Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павловського Олександра Сергійовича зняти арешт накладений на все нерухоме майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №25578323 постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, б/н, 11.04.2011, ВДВС Кіровоградського РУЮ, зареєстрований в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011;
- стягнути з Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі.
В обгрутування поданої скарги зазначено, що постановою ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011 накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 . Вказане обтяження зареєстроване в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011. Станом на 14.02.2026 жодних виконавчих проваджень відносно ОСОБА_1 не зареєстровано, в реєстрі боржників інформація також відсутня, що свідчить про відсутність у ОСОБА_1 боргових зобов'язань. ОСОБА_1 не відомо у межах якого виконавчого провадження накладено вказане обтяження. 12.01.2026 боржником подано до Кропивницького ВДВС заяву від 10.01.2026, у якій просив: 1. Зняти арешт нерухомого майна, належного на праві власності ОСОБА_1 , накладений відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011, зареєстрований в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011. 2. Надати копію постанови про відкриття виконавчого провадження, у межах якого накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 , відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011, зареєстроване в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011. 3. Повідомити номер виконавчого провадження та ідентифікатор для доступу до інформації про виконавче провадження у межах якого накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011 зареєстроване в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011. У відповідь на вказану заяву надійшов лист від 05.02.2026 №25578323/3. Відповідно до листа від 05.02.2026 виконавче провадження відкрито на виконання виконавчого листа Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 24.03.2011 №1-6, арешт на майно ОСОБА_1 не знятий, копію постанови про відкриття виконавчого провадження не надано та Ідентифікатор для доступу до інформації про виконавче провадження Кропивницьким ВДВС не повідомлено. Зазначено лише номер виконавчого провадження 25578323. Кропивницький ВДВС не повідомив підстави не надання копії постанови про відкриття виконавчого провадження та підстави не повідомлення Ідентифікатора для доступу до інформації про виконавче провадження. Натомість Кропивницький ВДВС надав роздруківку про виконавче провадження №25578323, яка містить неповну інформацію, тобто Кропивницький ВДВС умисно обмежив боржника у доступі до інформації про виконавче провадження, з метою унеможливити оскарження протиправної бездіяльності державного виконавця. Про те, що державний виконавець Кропивницького ВДВС відмовив у знятті арешту з майна ОСОБА_1 , боржнику стало відомо 05.02.2026 з листа Кропивницького ВДВС від 05.02.2026 №25578323/3. Виконавче провадження №25578323 було відкрито на виконання вироку Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03.03.2011 у справі №1-6/2011 за обвинуваченням ОСОБА_1 . На виконанні у Кропивницького ВДВС відсутні відкриті виконавчі провадження, в межах яких можливе звернення стягнення на належне ОСОБА_1 майно. Відтак, наведені обставини свідчать, по-перше, про відсутність правових підстав у Кропивницького ВДВС зберігати накладений арешт на належне ОСОБА_1 майно. По-друге, існування арешту майна при завершенні всіх виконавчих проваджень відносно ОСОБА_1 порушує саму мету застосування відповідної процедури. Отже, існування арешту на майно ОСОБА_1 є порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження», що позбавляє ОСОБА_1 можливості розпоряджатись належним йому на праві власності майном. Станом на 14.02.2026 в Кропивницькому ВДВС відсутні виконавчі провадження, а вчинення будь-яких дій державним виконавцем за межами виконавчого провадження є неможливим, тому представиник скаржника вважає, що наявність протягом тривалого часу з дня повернення виконавчого документа Стягувачу і, відповідно, завершення виконавчого провадження - 22.06.2011, тобто більше 14 років, нескасованого арешту на майно ОСОБА_1 при відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача є невиправданим втручанням у право ОСОБА_1 на мирне володіння своїм майном.
Також 23.03.2026 заявником подано обґрунтовану заяву, в якій він просить стягнути з Кропивницького ВДВС витрати на правничу допомогу в розмірі 8 000 грн. До заяви долучено договір про надання професійної правничої допомоги від 09.01.2026, додаткову угоду до договору від 22.03.2026, квитанцію до прибуткового касового ордера № 64 про сплату 8 000 грн та докази направлення вказаних документів до Кропивницького відділу ДВС.
16.03.2026 державним виконавцем подано відзив на скаргу, в якому просив у задоволенні скарги відмовити повністю. Вказано, що перевіркою автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено, що у відділі перебувало виконавче провадження АСВП № 25578323 по примусовому виконанню виконавчого листа № 1-6 від 24.03.2011, виданого Кіровоградським районним судом судом про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальної та моральної шкоди в сумі 75 974, 83 грн. 01.04.2021 державним виконавцем було відкрито виконавче провадження по примусовому виконанню вищевказаного виконавчого документа. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерхуме майно та реєстру прав вланості на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів з'ясовано, що з метою виконання рішення рішення суду здійснено захід примусового виконання рішення, зокрема 11.04.2011 у межах виконавчого провадження постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження б/н накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 22.06.2011 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», яка діяла на час виникнення правовідносин, було винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Надати копію постанови про відкриття виконавчого провадження з ідентифікатором для доступу АСВП № 25578323 не має можливості, оскільки виконавче провадження завершено та матеріали виконавчого провадження передано до архіву, строк зберігання яких становить три роки. Підверджуючих документів щодо виконання вищевказаного виконавчого листа, сплату виконавчого збору та витрат виконавчого провадження боржником до відділу не надано, тож відсутні підстави для зняття арешту з майна боржника. При здійсненні виконавчого провадження права чи свободи ОСОБА_1 не порушено.
Крім того, 13.04.2026 представником Кропивницького відділу ДВС надано до суду відзив на заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якій представник відділу просить відмовити у задоволенні заяви.
13.04.2026 в судовому засіданні представник скаржника - адвокат Усатенко В.Ю. скаргу підтримав та зазначив, що на цей час жодних виконавчих проваджень відносно ОСОБА_1 не зареєстровано, в реєстрі боржників інформація також відсутня, що свідчить про відсутність у ОСОБА_1 боргових зобов'язань. При направленні судових документів на адресу стягувача на конверті, який повернувся, вказано, що стягувач ОСОБА_2 помер. Наголосив, що оскаржується саме бездіяльність державного виконавця, на той час боржник та стягувач розрахувалися, на сьогодні здійснити виконання рішення неможливо, стягувач помер, його родичі не зверталися із заявою щодо заміни стягувача, строки пред'явлення виконавчого листа до виконання закінчилися, а наявність протягом тривалого часу з дня повернення виконавчого документа стягувачу і відповідно завершення виконавчого провадження - 22.06.2011, тобто більше 14 років, нескасованого арешту на майно ОСОБА_1 при відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право ОСОБА_1 на мирне володіння своїм майном.
В судовому засіданні представник Кропивницького відділу ДВС державний виконавець Саленко М.В. підтримала подане заперечення на скаргу та пояснила, що законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу. Зауважила, що заперечує саме щодо бездіяльності державного виконавця, адже відсутне підтвердження для зняття арешту. Вважає, що державний виконавець діяв в межах Закону України «Про виконавче провадження». Зазначила, що їй не зрозуміло чому якщо боржник розрахувався зі стягувачем ще в 2011 році він не звернувся із заявою щодо зняття арешту, а тільки в 2026 році подав скаргу. Також підтримала подане заперечення щодо стягнення судових витрат та просила відмовити у задовленні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу.
Судом встановлено, що вироком Кропивницького районного суду Кіровоградської області від 03.03.2011, який набрав законної сили 19.03.2011, (справа № 1-6/11) стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 75974,83 грн.
За заявою від 21.03.2011 адвоката Островерхого Г.М. в інтересах ОСОБА_2 , Кіровоградським районним судом Кіровоградської області видано виконавчий лист щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 75974, 83 грн матеріальної та моральної шкоди, який 24.03.2011 отриманий адвокатом, про що свідчить його підпис на поданій заяві.
Відповідно до інформації керівника апарат Кропивницького районного суду, згідно з актом знищених справ № 16 від 26.08.2021, справу № 1-6/2011 знищено.
Згідно з інформаційної довідки за №459775739 від 09.01.2026 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, зареєстровано обтяження: арешт нерухомого майна на підставі постанови б/н від 11.04.2011 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, ВДВС Кіровоградського РУЮ, об'єкт обтяження: невизначене майно, все нерухоме майно, власник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Станом на 14.02.2026 жодних виконавчих проваджень відносно ОСОБА_1 не зареєстровано, в реєстрі боржників інформація також відсутня, що підтверджується результатом пошуку виконавчих провадження в АСВП, що перебуває у загальному доступі та інфомацією з Єдиного реєстру боржників від 14.02.2026.
Для з'ясування причин збереження цього арешту, скаржник звернувся до начальника Кропивницького ВДВС у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та просив зняти арешт з нерухомого майна, належного на праві власності ОСОБА_1 , накладений відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011 зареєстрований в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011; надати копію постанови про відкриття виконавчого провадження, у межах якого накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 , відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011, зареєстроване в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011; повідомити номер виконавчого провадження та ідентифікатор для доступу до інформації про виконавче провадження у межах якого накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 відповідно до постанови ВДВС Кіровоградського РУЮ б/н від 11.04.2011, зареєстроване в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011.
З відповіді від 06.02.2026 за № 25578323/3/06.1-18/ щодо зняття арешту, адресованої скаржнику, вбачається, що на примусовому виконанні у відділі перебувало виконавче провадження АСВП № 25578323 по примусовому виконанню виконавчого листа № 1-6 від 24.03.2011, виданого Кіровоградським районним судом стосовно стягнення на користь ОСОБА_2 матеріальної шкоди в сумі 75974, 83 грн, яке завершено 22.06.2011 згідно з п.2 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження». Повідомлено про необхідність сплати, згідно з виконавчого провадження № 25578323, боргу в сумі 75974, 83 грн (або надати підтверджуючі документи про сплату), виконавчого збору на користь держави 7 597, 48 грн та 400 грн витрат виконавчого провадження. Отже, в знятті арешту з майна ОСОБА_1 фактично відмовлено.
З копії витягу зі спецрозліду від 27.02.2026, що надана Кропивницьким відділом ДВС, вбачається, що на примусовому виконанні у Кропивницькому РВ ДВС КТУЮ у Кіровоградській області перебувало виконавче провадження № 25578323 (стан завершено) по примусовому виконанню виконавчого листа № 1-6 від 24.03.2011, виданого Кіровоградським районним судом стосовно стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 м/шкоди в сумі 75974, 83 грн, по якому 22.06.2011 державним виконавцем, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на час проведення виконавчих дій) винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (у боржника відсутне майно, на яке можливо звернути стягнення).
Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч.1 ст.13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Згідно зі ст. 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
За ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Як передбачено п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року №14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність організації і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження", скарги на рішення, дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби, державних виконавців і посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, що стосуються виконання судових рішень, подаються до суду, який видав виконавчий документ.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частина третя статті 451 ЦПК України).
Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Оскільки особа є боржником у виконавчому провадженні, він не може пред'являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.
Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).
Про ефективність вказаної послідовності дій свідчить судова практика. Так, у постанові від 20.06.2018 Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №210/1072/15-ц йде мова про боржника, який звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, в результаті чого останнього зобов'язано провести виконавчі дії по зняттю арештів з нерухомого майна та грошових коштів.
Отже, арешт майна, який не пов'язаний зі спором про право на це майно, а стосується порушень вимог виконавчого провадження з боку органів державної виконавчої служби, слід розглядати за правилами судового контролю за виконанням рішень.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в своїх постановах від 02.06.2020 р. у справі № 201/10187/18, від 20.06.2018 у справі №210/1072/15-ц, а також у постанові Верховного Суду № 712/12136/18 від 24.05.2021.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тобто, звертаючись до суду з скаргою на дії державного виконавця, ОСОБА_1 обраний передбачений розд. VII ЦПК України спосіб судового захисту.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2025 справа № 2/1522/11652/11 виснувала, що у законодавстві однозначно передбачено два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов'язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, ухваленим у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не показує закінчення виконавчого провадження, та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком тих випадків, що передбачені у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
У статті 451 ЦПК України зазначено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Отже, відмовивши у знятті арешту майна, державний виконавець діяв правомірно. Суд вважає, що оскаржувані рішення, дії державного виконавця вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця, не вбачається протиправних дій або бездіяльності начальника Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павловського Олександра Сергійовича, а тому суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги в цій частині.
Разом з цим, звертаючись до суду, скаржник свої вимоги, окрім іншого, обґрунтовував тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли вже немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння власним майном.
У справі встановлено, що 22.06.2011 державним виконавцем на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на час проведення виконавчих дій) винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (у боржника відсутнє майно на яке можливо звернути стягнення).
Арешт майна ОСОБА_1 є чинними на час розгляду його скарги.
Матеріали виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1-6 від 24.03.2011, виданого Кіровоградським районним судом Кіровградської області, знищено, оскільки строк його зберігання сплинув.
Повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання, проте лише протягом строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.
05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII.
Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що правила цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Наведеним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
За частиною першою, другою, пунктом 1 частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Отже, законодавством України встановленні чіткі строки, протягом якого виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання судового рішення в примусовому порядку.
Наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 затверджено Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями (далі - Правила).
Завершені виконавчі провадження та виконавчі провадження, за якими виконавчий документ повернуто без прийняття до виконання, підлягають передачі до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше 01 серпня поточного року та 01 лютого наступного року (пункт 1 Розділу Х «Передача до архіву виконавчих проваджень» Правил).
Розділом ХІ «Знищення справ та виконавчих проваджень» Правил врегульовано порядок та підстави знищення матеріалів виконавчого провадження.
Пунктами 1, 2 зазначеного розділу Правил визначено, що передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчився, підлягають знищенню.
Строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік.
Отже, Правилами визначено, що у разі завершення виконавчого провадження, зокрема у зв'язку із поверненням виконавчого документа стягувачу, матеріали виконавчого провадження передаються до архіву та зберігаються протягом трьох років, після чого підлягають знищенню.
Наявні підстави вважати, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу та неможливості поновлення виконавчого провадження у зв'язку із закінченням строків пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, а як наслідок і неможливість подальшого виконання судового рішення в примусовому порядку, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс, оскільки будь-якого правового механізму реалізації досягнення мети, з якою було накладено арешт, - забезпечення реального виконання судового рішення - немає.
Отже під час вирішення питання про скасування арешту, накладеного державним (приватним) виконавцем на майно боржника у виконавчому провадженні, яке завершене у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу, суд повинен враховувати конкретні обставини кожної справи та зважати на існування обставин, які виключають можливість поновлення примусового виконання судового рішення.
Водночас застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У рішенні від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden») ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine)].
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.
У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на неодмінність перевіряти обмеження прав людини, передбачені у національному законі, визначати наявність обставин для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатися національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатися у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Отже, можна зазначити, що лише за умови дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. З позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
У цій справі питання полягає в тому, чи може наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника (більше 14 років) становити втручання у мирне володіння у значенні статті 1 Першого протоколу, і якщо так, то чи є таке втручання законним і чи переслідує легітимну мету «в інтересах суспільства», а також чи є воно пропорційним меті, якої прагнуть досягти.
Вирішувати питання, чи було таке втручання законним, потрібно з огляду на те, що законодавство, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи у судах, не передбачає обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу (за винятком випадків, встановлених частиною третьою статті 37 Закону № 1404-VIII). За таких умов, державний виконавець, зберігаючи чинність арешту під час повернення виконавчого документа стягувачу, діє відповідно до вимог закону.
Наступним критерієм, який підлягає встановленню, є те, чи переслідувало втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном легітимну мету «в інтересах суспільства».
Правовою метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання судового рішення. Тобто, стягувач (кредитор), на користь якого у боржника виникло зобов'язання за судовим рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, має обґрунтовані очікування, що внаслідок накладення арешту на майно боржника та його подальшої реалізації остаточне рішення суду буде виконане. Тож накладення та існування арешту на майно боржника до закінчення примусового виконання судового рішення має важливе значення для забезпечення виконання остаточного судового рішення та реального поновлення прав фізичних та юридичних осіб.
Із врахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що державним виконавцем не дотримано справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті обмеження права боржника на мирне володіння своїм майном.
Арешт майна є заходом, який забезпечує збереження майна боржника з метою реального виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. В ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту - забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку. Збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови, коли немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Подібного підходу притримується Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов'язковою для застосування національними судами, суд вважає, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли немає актуального виконавчого провадження та можливості продовження виконання судового рішення у примусовому порядку, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Законодавство про виконавче провадження передбачає зняття арешту майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні: 1) виконавцем; 2) начальником відділу державної виконавчої служби; 3) судом.
Зокрема, виконавець знімає арешт з майна боржника у разі закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа до суду, який його видав (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII). Подібні положення містяться у частині першій статті 50 Закону № 606-XIV. Також виконавець знімає арешт з майна боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 11 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII.
У незакінченому виконавчому провадженні виконавець знімає арешт з майна боржника у випадках, визначених частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII, з-поміж яких: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно тощо.
Також виконавець знімає арешт з майна боржника, якщо після повернення виконавчого документа стягувачу встановлено, що виконавчий документ не підлягає виконанню (частина четверта статті 40 Закону № 1404-VIII).
Відповідно до частини третьої статті 60 Закону № 606-XIV з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом (аналогічні положення містить частина третя статті 59 Закону № 1404-VIII).
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 60 Закону № 606-XIV; частина п'ята статті 59 Закону № 1404-VIII).
Отже, визначення посадової особи, яка має повноваження зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, залежить від конкретних обставин і підстав зняття такого арешту.
Водночас суд враховує, що якщо заявник просить про зняття арешту, накладеного на майно під час здійснення виконавчого провадження, з інших підстав, ніж ті, які віднесені до повноважень виконавців, то оцінка наявності таких підстав для зняття арешту належить до компетенції суду відповідно до частини п'ятої статті 60 Закону № 606-XIV; частини п'ятої статті 59 Закону № 1404-VIII.
Враховуючи встановлені у справі обставини, а саме: відсутність відкритих виконавчих проваджень та фактичних майнових претензій стягувача до заявника ОСОБА_1 (у матеріалах справи немає заперечень ОСОБА_2 на скаргу ОСОБА_1 ), суд вважає, що наявність протягом тривалого часу арешту, накладеного державним виконавцем на усе майно заявника, без об'єктивної та передбачуваної можливості поновлення виконавчого провадження за виконавчим листом, який повернутий, є невиправданим втручанням у його право на мирне володіння майном.
Разом з тим, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника за встановленими у справі обставинами становить невиправдане втручання у право заявника на мирне володіння його власним майном, тому суд вважає, що з метою ефективного захисту прав скаржника арешт, накладений на його майно, підлягає скасуванню судом на підставі частини п'ятої статті 59 Закону №1404-VIII.
Щодо витрат на правничу допомогу, то суд виходить із наступного.
Відповідно до ч. 9 ст. 10 ЦПК України якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша, друга статті 133 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята-шоста статті 137 ЦПК України).
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини дев'ятої статті 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Положення частини дев'ятої статті 141 ЦПК України не містять жодних виключень щодо виду судових витрат, які не підлягають розподілу за правилами цієї норми, а, отже, застосовуються як до розподілу витрат зі сплати судового збору, так і витрат на професійну правничу допомогу (постанова Верховного Суду від 17 квітня 2024 року в cправі № 922/4278/21).
Згідно із ч.ч. 6, 7 ст. 12 ЗУ «Про виконавче провадження» ( в редакції, яка діяла на момент існування спірних правовідносин) боржник зобов'язаний: утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; надавати у строк, установлений державним виконавцем, достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах; своєчасно з'являтися за викликом державного виконавця; письмово повідомляти державному виконавцю про майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб. Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов'язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.
Представником боржника не надано доказів, які б вказували на те, що його довірителем вчасно надавалися достовірні відомості про належне йому майно державному виконавцю та інформація про добровільне виконання зобов'язань перед стягувачем під час здійснення виконавчого провадження, тому суд вважає, що продовження дії арешту на майно боржника протягом тривалого часу стало можливим із-за невиконання самим боржником його обов'язків.
Крім того, як зазначено вище, судом встановлено, що державний виконавець, зберігаючи чинність арешту під час повернення виконавчого документа стягувачу, діяв відповідно до вимог закону. Враховуючи викладене, на підставі ч. 9 ст. 141 ЦПК України (яку суд застосовує по аналогії закону), суд вважає за недоцільне стягнення судових витрат з Кропивницького відділу ДВС і залишає їх по фактично понесеним.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 5, 13, 76-81, 133, 137, 141, 260, 447-452 ЦПК України, суд
ухвалив:
Скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Усатенко В'ячеслав Юрійович, на бездіяльність начальника Кропивницького відділу державної виконавчої служби у Кропивницькому районі Кіровоградської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павловського Олександра Сергійовича, стягувач: ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Скасувати арешт, накладений на все нерухоме майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №25578323 постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, б/н, 11.04.2011, ВДВС Кіровоградського РУЮ, зареєстрований в реєстрі обтяжень за номером 11089960 від 19.04.2011.
В іншій частині скарги - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Кропивницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Ухвала суду виготовлена та підписана 20 квітня 2026 року.
Суддя О.О.Квітка