Справа № 361/13189/25
Провадження № 2/361/5125/25
15 квітня 2026 р. м. Бровари
Броварський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого судді Ведмідь Н.В.
за участю секретаря Чуняк В.О.
позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зняти їх із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що їй на праві власності належала 1/4 частка майна у вказаній квартирі, крім того їй перейшли у порядку спадкування після смерті чоловіка та сина їх частки.
У квартирі зареєстровані три особи: вона, її внучка ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_3 . Однак зазначені особи за місцем реєстрації фактично не проживають. Зокрема, донька ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 - за адресою: АДРЕСА_3 .
Посилаючись на ч. 2 ст. 405 та ст. 319 Цивільного кодексу України, позивач стверджує, що відповідачі втратили право користування житлом за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки фактично у квартирі не проживають та не несуть витрат на її утримання.
19.11.2025 року ухвалою судді позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням у сторін.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала заявлені вимоги, просила їх задовільнити. Додатково пояснила, що спірна квартира належала на праві спільної часткової власності їй, її чоловіку ОСОБА_4 , їх сину ОСОБА_5 та доньці ОСОБА_3 по кожному. Після смерті чоловіка та сина, вона успадкувала їх частки спірної квартири та за нею зареєстровано 3/8 частини квартири. частина квартири належить на праві власності її доньці ОСОБА_3 , однак вона в ній не проживає, немає українського паспорту, є громадянкою Російської Федерації, мешкає в Криму, до якого виїхала в 1998 році, а тому втратила право користування квартирою.
Її внучка ОСОБА_2 проживала з нею з п'ятимісячного віку, однак вийшла заміж, народила дитину, в них погіршилися стосунки, а тому внучка разом з чоловіком та дітьми переїхала до іншого місця проживання та в спірній квартирі не проживає понад 13 років, вважає, що вона зареєструвалася в квартирі не законним шляхом, всі ці обставини є підставою визнати особу такою, втратила право користування квартирою. Відповідачі не проживають у квартирі понад 13 років, не сплачують за комунальні послуги, не цікавляться про можливість позивачу сплатити комунальні послуги, а тому просить їх зняти з місця реєстрації.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала заявлені вимоги та просила їх задовольнити. Додатково пояснила, що спірна квартира належала на праві спільної часткової власності їй, її чоловікові ОСОБА_4 , їхньому синові ОСОБА_5 та доньці ОСОБА_3 - по 1/4 частці кожному.
Після смерті чоловіка та сина вона успадкувала їх частки у спірній квартирі, у зв'язку з чим за нею зареєстровано 3/8 частини квартири. 1/4 частина квартири належить на праві власності її доньці ОСОБА_3 , однак остання у квартирі не проживає, не має паспорта громадянина України, є громадянкою Російської Федерації, проживає в АР Крим, куди виїхала у 1998 році, у зв'язку з чим, на думку позивача, втратила право користування квартирою.
Позивач також зазначила, що її внучка ОСОБА_2 проживала разом із нею з п'ятимісячного віку, пізніше вийшла заміж, народила дитину. З часом їхні стосунки погіршилися, виникали суперечки. Близько 13 років назад внучка разом із чоловіком та дітьми переїхала до іншого місця проживання, вподальшому уточнила, що з 2014 року, в спірній квартирі не проживають, не сплачують за комунальні послуги. Позивач вважає, що ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі незаконно, а зазначені обставини разом із відсутністю понад один рік за місцем реєстрації є підставою для визнання її такою, що втратила право користування житлом.
Позивач також зазначила, що відповідачі не проживають у квартирі, не сплачують за комунальні послуги, не цікавляться питанням їх оплати, у зв'язку з чим просить зняти їх з реєстрації місця проживання.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позовних вимог. Підтвердила, що приблизно з 2014 року не проживає у спірній квартирі, оскільки позивач, яка є її бабусею, не бажає її проживання у квартирі.
Пояснила, що між нею та бабусею виникають суперечки, у зв'язку з чим вона разом із сім'єю прийняла рішення виїхати зі спірної квартири. Вважає, що має право залишатися зареєстрованою у квартирі, оскільки зареєстрована на частині житла, яка належить на праві власності її матері - ОСОБА_3 .
Зазначила, що у разі втрати реєстрації місця проживання вона залишиться без зареєстрованого місця проживання. Перешкодою у користуванні, вона вважає не бажання позивача їхнього із сім'єю проживання в квартирі та конфліктні відносини між нею та позивачем. До правоохоронних органів та суду з підстав перешкод у користуванні квартирою відповідач не зверталася. На даний час відповідач проживає разом із сім'єю за адресою: АДРЕСА_4 .
Відповідач ОСОБА_3 в судові засідання жодного разу не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, шляхом направлення судових повісток за зареєстрованим відомим місцем його проживання, однак всі поштові відправлення повернулись на адресу суду не врученими.
Крім того, про час та місце розгляду справи відповідач ОСОБА_3 повідомлялася в порядку ч. 11 ст. 128 ЦПК України шляхом розміщення оголошення на офіційному веб сайті "Судова влади України".
З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
Заслухавши пояснення сторін, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить наступного.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 07 квітня 1993 року, виданого органом приватизації Броварського міськвиконкому, квартира АДРЕСА_5 , належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та членам його сім'ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (а.с. 10).
Відповідно до ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 06.12.2021 року, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 спадкоємцем 1/4 частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 . (а.с. 3)
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.09.2025 року, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 спадкоємцем 1/4 частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 . (а.с. 5а)
Згідно з довідкою, виданою Виконавчим комітетом Броварської міської ради Броварського району Київської області № 1.12.3-04/9809 від 27.08.2025 року, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 9).
Відповідно до акта обстеження житлових умов від 14 листопада 2025 року, складеного депутатом Броварської міської ради Броварського району Київської області Батюком С.І. у присутності свідків - сусідів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 мешкає ОСОБА_1 , 1958 року народження, зареєстровані але мешкають за іншою адресою: ОСОБА_3 , 1978 року народження та ОСОБА_2 , 1994 року народження. (а.с. 10)
Право на судовий захист передбачено ст. 55 Конституції України, частиною першою якої встановлюється, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Зазначені конституційні приписи відображені також на рівні житлового законодавства.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі «Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення у справі «Zehentner v.Austria» заява № 20082/02).
У ч. 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 Житлового кодексу України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Близькі за змістом положення містяться в частині першій статті 405 ЦК України.
Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 346 ЦК України визначено такі підстави припинення права власності: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з частинами першою, другою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка вказує про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідача звільнити житло в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Щодо позовних вимог про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
ОСОБА_2 набула право користування спірним житловим приміщенням як член сім'ї співвласника відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України. Разом із тим, як встановлено судом та не заперечується самою відповідачкою, вона не проживає у спірній квартирі з 2014 року, тобто понад встановлений законом строк.
Посилання відповідача на конфліктні відносини із позивачем та небажання останньої її проживання у квартирі не підтверджують наявності поважних причин непроживання, оскільки відповідач протягом тривалого часу не вчиняла дій, спрямованих на реалізацію свого права користування житлом: не намагалася вселитися, не зверталася до правоохоронних органів чи суду з вимогами про усунення перешкод.
Натомість встановлено, що відповідач тривалий час проживає разом із сім'єю за іншою адресою, що свідчить про її свідомий вибір іншого місця проживання та втрату інтересу до спірного житла.
Правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 22.05.2024 у справі № 759/13182/19 та від 09.12.2020 у справі № 209/2642/18, зводяться до того, що підставою для втрати права користування житлом є відсутність особи понад один рік без поважних причин та її свідома поведінка, яка свідчить про втрату інтересу до такого житла.
Судом не встановлено наявності об'єктивних та поважних причин непроживання ОСОБА_2 у спірному житловому приміщенні, а також не встановлено створення позивачем перешкод у користуванні житлом у розумінні закону.
Доводи відповідача щодо необхідності збереження реєстрації місця проживання з метою мати статус зареєстрованої особи не впливають на вирішення спору, оскільки така реєстрація не є безумовним доказом фактичного проживання особи у житлі та не підтверджує користування ним.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 без поважних причин понад один рік не проживає у спірному житловому приміщенні, що свідчить про втрату нею інтересу до нього та є підставою для припинення права користування, а тому позовні вимоги в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Як уже встановлено судом, на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 07 квітня 1993 року, ОСОБА_3 є співвласником частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Отже, відповідач набула право власності на частку у спірному житловому приміщенні на законних підставах, судом також не встановлено про визнання припиненим чи недійсним такого права власності.
Доводи позивача про відсутність у відповідача державної реєстрації права власності у зв'язку з відсутністю паспорта громадянина України не впливають на наявність у неї права власності, оскільки таке право виникло на підставі правовстановлюючого документа, а державна реєстрація має похідний характер.
Таким чином, відсутність державної реєстрації права власності не свідчить про відсутність самого права та не може бути підставою для обмеження чи припинення прав співвласника, у тому числі права користування належним йому майном.
Разом з тим, частина 2 статті 405 ЦК України, на яку посилається позивач, регулює відносини між власником і членом сім'ї власника та не передбачає можливості позбавлення права користування квартирою особи, яка є її співвласником, а тому не може бути застосована до правовідносин, які склались між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 .
Сам по собі факт непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні, незалежно від його тривалості, не є підставою для припинення ані права власності, ані похідного від нього права користування.
Крім того, питання оформлення (державної реєстрації) права власності не є предметом розгляду у даній справі в частині заявленої вимоги про втрату права користування житловим приміщенням та не впливає на вирішення цього спору.
З огляду на викладене, враховуючи, що ОСОБА_3 є співвласником спірного житла, судом не встановлено про припинення такого права власності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а відтак, у задоволенні позовної вимоги щодо визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , слід відмовити.
Щодо позовної вимоги про зняття відповідачів із зареєстрованого місця проживання.
Відповідно до пункту 4 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, реєстрація місця проживання та зняття особи із зареєстрованого місця проживання здійснюється органом реєстрації в межах відповідної територіальної громади.
Згідно з пунктом 50 зазначеного Порядку, зняття особи із зареєстрованого місця проживання здійснюється, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житлом або про зняття із зареєстрованого місця проживання.
Отже, зняття особи із зареєстрованого місця проживання є адміністративною дією, що здійснюється відповідним органом реєстрації, у тому числі на підставі рішення суду.
Таким чином, вимога про зняття особи із зареєстрованого місця проживання є похідною від вирішення спору щодо наявності чи відсутності права користування житловим приміщенням.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відповідне рішення суду після набрання ним законної сили є належною та достатньою підставою для зняття її із зареєстрованого місця проживання уповноваженим органом.
А тому позовні вимоги в частині зняття ОСОБА_2 із зареєстрованого місця проживання задоволенню не підлягають як самостійний спосіб захисту, оскільки таке зняття здійснюється органом реєстрації на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Водночас, з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відсутні правові підстави і для вирішення питання похідної вимоги щодо зняття із зареєстрованого місця її проживання.
Виходячи із встановлених фактичних обставин справи, норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, а саме позовні вимоги в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, підлягають задоволенню, у задоволенні позовних вимог щодо визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а також у частині вимог про зняття відповідачів із зареєстрованого місця проживання - слід відмовити.
На підставі п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, оскільки судом позов задоволений частково, а саме в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 , стягненню з відповідача на користь позивача підлягають понесені судові витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 5, 12, 13, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 354 ЦПК, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_5 .
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 605,60 грн.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_6 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 20.04.2026.
Суддя Н.В. Ведмідь