Справа № 640/5654/19 Суддя (судді) першої інстанції: Наталія БАРГАМІНА
20 квітня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Мєзєнцева Є.І., суддів - Карпушової О.В., Файдюка В.В., розглянувши в порядку письмового провадження скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві в особі ліквідаційної комісії ГУ МВС України в м. Києві про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві в особі ліквідаційної комісії ГУ МВС України в м. Києві в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 17.09.2018 № 43 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;
- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві з 17.09.2018, з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07.11.2015 по день поновлення на роботі;
- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві в особі ліквідаційної комісії 30000,00 грн завданої позивачеві моральної шкоди.
На виконання положень Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399 цю справу передано на розгляд до Чернігівського окружного адміністративного суду.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року адміністративний позов задоволено частково, а саме визнано протиправним та скасовано наказ голови ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 17.09.2018 № 43 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за підпунктом "г" пункту 64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ; поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві з 18.09.2018; стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві в особі ліквідаційної комісії ГУ МВС України в м. Києві на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 18.09.2018 по 11.06.2025 в розмірі 391546,57 грн з відрахуванням з вказаної суми обов'язкових податків та зборів; стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві в особі ліквідаційної комісії ГУ МВС України в м. Києві на користь ОСОБА_1 заподіяну моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ України з 01.09.2001 (т. 1, а.с. 22).
Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 06.11.2015 № 1023 о/с була звільнена через скорочення штатів (т. 1, а.с. 221).
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/26708/15 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1023 о/с про звільнення з 6 листопада 2015 року в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-184438), старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління, поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві з 07.11.2015, допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві з 07.11.2015, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т. 1 а.с. 24-28).
Наказом голови ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 19.03.2018 № 13 о/с позивачку було поновлено на посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління з 07.11.2015 на підставі вищевказаної постанови Окружного адміністративного суду міста Києва (т. 1 а.с. 138).
Наказом голови ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 17.09.2018 № 43 о/с «По особовому складу» позивача було звільнено зі служби згідно підпункту «г» пункту 64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ від 24.11.2017 (т. 1 а.с. 142).
Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивачка звернулась за захистом своїх прав з відповідним позовом до суду.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
07.11.2015 втратив чинність Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-ХІІ та набрав законної сили Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VIІI).
Пунктом 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Згідно пункту 11 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 580-VIII перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.
Пунктом 4 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 580-VIII встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Підпунктом «г» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114), передбачає, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Згідно пункту 17 Положення № 114 вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.
Аналізуючи приписи пункту 9 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIII, суд звертає увагу, що працівнику міліції, який виявив бажання проходити службу в поліції, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону, гарантоване право бути прийнятим на службу до поліції за умови його відповідності вимогам до поліцейських та надання згоди на призначення на дану посаду, або у разі успішного проходження конкурсу.
Проте, надання згоди працівником міліції на призначення на посаду в органі поліції, неможливе без його обізнаності із переліком усіх наявних вакантних посад в даному органі.
Суд зазначає, що наданню згоди повинна була передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду в органах поліції, а саме - ініціатива керівництва, оскільки згода особи, по своїй суті, є відповіддю на цю ініціативу, а наслідком такої згоди є призначення особи на посаду у відповідності до узгодженої пропозиції. Отже, особа, попереджена про звільнення внаслідок скорочення штатів, у цьому випадку не має можливості виявити ініціативу, і своє волевиявлення здійснює шляхом згоди на ініціативу керівництва.
Така ініціатива є обов'язковою, оскільки без неї не може бути встановлено наявність чи відсутність можливості подальшого використання особи на службі відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення № 114.
Як встановлено судом, позивач не подавала заяву про прийняття її на службу в поліцію.
Разом з тим, суд звертає увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Аналіз частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України дає підстави для висновку, що зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для вагітних жінок та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.
Судом встановлено, що згідно протоколу ультразвукового дослідження від 10.10.2018 позивач перебувала в стані вагітності, 6-7 тижнів (т. 1 а.с. 29).
Згідно довідки Комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня Києво-Святошинської районної ради» № 279 від 15.03.2019 термін вагітності позивачки становив 29 тижнів (т. 1 а.с. 30).
Згідно довідки Комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня Києво-Святошинської районної ради» № 141 від 21.03.2019 позивачка на 21.03.2019 мала термін вагітності 30 тижнів (т. 1 а.с. 31).
Відтак, винесення 17.09.2018 відповідачем наказу про звільнення ОСОБА_1 відбулося в період вагітності позивачки, що суперечить нормам трудового законодавства в частині забезпечення соціальних гарантій вагітних жінок.
Суд зазначає, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 по справі №21-8а15, Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 802/20/16-а.
Так, пунктом 4 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №580-VІІІ закріплено можливість застосування актів законодавства, прийнятих до набрання чинності цим Законом, яким у свою чергу є Положення № 114.
Також суд зазначає, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 17.10.2011 у справі №21-237а11 та від 28.10.2014 у справі №21-484а14, Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 802/20/16-а.
Отже, відповідачем було порушено процедуру звільнення позивача в частині недотримання гарантій, передбачених частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування наказу голови ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 17.09.2018 № 43 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за підпунктом "г" пункту 64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У постанові Верховного Суду України від 21.05.2014 у справі № 6-33цс14 зазначається, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві не ліквідоване в якості юридичної особи станом на час розгляду справи судом.
Таким чином, враховуючи приписи пункту 24 Положення № 114, зважаючи на те, що оскаржуваний наказ про звільнення визнано таким, що підлягає скасуванню, а останнім робочим днем позивачки було 17.09.2018, остання підлягає поновленню на попередній посаді старшого слідчого організаційно-методичного відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві з 18.09.2018.
Вимогами ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.11.2017 у справі № 826/26708/17 було встановлено, що позивачка у період з 06 листопада 2017 року по 07 вересня 2018 року повинна була перебувати у відпустці по догляду за дитиною відповідно до статті 18 Закону України "Про відпустки". Водночас, під час перебування особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку законодавством не передбачено нарахування та виплата заробітної плати, оскілки особа отримує допомогу відповідно до положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог у частині стягнення суми середнього заробітку за вказаний період.
Щодо позовних вимог в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 19.03.2018 по 17.09.2018, суд зазначає, що позивачку на виконання постанови суду було поновлено на відповідній посаді, а тому з 19.03.2018 по 17.09.2018 останній повинна була виплачуватись заробітна плата, а не середній заробіток за час вимушеного прогулу.
За наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 18.09.2018 по 11.06.2025.
Суд звертає увагу, що при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу застосовуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).
Абзацом першим пункту 3 Порядку передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Як вбачається з пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Згідно абзаців першого, четвертого, п'ятого пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Судом встановлено, що останнім періодом нарахування позивачці заробітної плати є вересень, жовтень 2015 року.
Згідно довідки від 26.11.2015 № 1264 позивачці за вересень, жовтень 2015 року було нараховано 9713,00 грн, а тому розмір середньоденного грошового забезпечення позивача з розрахунку календарних днів становить 159,23 грн. (9713,00/61) (т. 1 а.с. 239).
Враховуючи час вимушеного прогулу з 18.09.2018 по 11.06.2025 на користь позивачки підлягає стягненню грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 391 546,57 грн (2459 днів вимушеного прогулу * середньоденне грошове забезпечення 159,23 грн).
Щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 30000,00 грн, суд зазначає таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Приписами статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, експертні висновки тощо.
Безспірно, порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають психологічне напруження, розчарування та незручності, негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, вагомості наслідків.
Суд вважає, що встановлення судом факту незаконного звільнення позивача в період вагітності із займаної посади є належним та достатнім доказом того, що позивачці було завдано моральної шкоди у зв'язку з порушенням звичного способу життя та докладанням додаткових зусиль в організації свого життя через звільнення з роботи.
Разом з тим, суд звертає увагу, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди, а тому у заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, з яких міркувань виходила позивачка, визначаючи розмір такої шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Втім, позивачкою не доведено, що сума у розмірі 30 000 грн. є співмірною із завданою шкодою, та не надано будь-якого розрахунку, а тому вимога в частині стягнення з відповідача моральної шкоди підлягає частковому задоволенню, а саме в розмірі 10000,00 грн.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду у тридцятиденний строк в порядку, встановленому статтями 329-331 КАС України.
Головуючий суддя Є.І.Мєзєнцев
cуддя О.В.Карпушова
суддя О.В.Епель