20 квітня 2026 р. Справа № 520/28469/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.01.2026 року (ухвалене суддею Волошиним Д.А.) в справі № 520/28469/25
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ), якому просив: визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 17.06.2023 р. по 17.12.2023 р. (включно) в розмірі 149608,80 грн.; зобов'язати НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 17.06.2023 р. по 17.12.2023 р. (включно) в розмірі 149608,80 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.01.2026 р. частково задоволено позов, а саме: визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців; стягнуто з НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 69402,26 грн.; у задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач зазначає, що позивачу вчасно не виплачена лише частина грошового забезпечення, на які він мав право при звільненні, тому обчисленню на його користь підлягає пропорційна частина відшкодування.
Позивач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що позивач проходив службу в НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ).
Відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 17.06.2023 р. № 309-ОС з позивачем припинено (розірвано) контракт та виключено зі списків військової частини та всіх видів забезпечення.
У зв'язку з проведенням не в повному обсязі нарахувань та виплат грошового забезпечення під час проходження позивачем служби, позивач звертався до суду з метою захисту своїх законних прав та інтересів.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 р. в справі №520/6705/25 зобов'язано НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ): провести ОСОБА_1 , за період з 29.01.2020 р. по 12.05.2023 р. включно нарахування та виплатити грошове забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 р., 01.01.2021 р., на 01.01.2022 р., 01.01.2023 р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 р. № 704; виготовити та направити ОСОБА_1 , новий грошовий атестат виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 р. № 704 за період з 29.01.2020 р. по 12.05.2023 р. включно; провести нарахування та виплату ОСОБА_1 , одноразової грошової допомоги при звільнені з військової служби виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 03.11.2022 р. № 2710-IX "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 01.01.2023 р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 р. № 704; провести нарахування та виплату ОСОБА_1 , грошової допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки за 2020 рік, 2021 рік, 2022 рік, 2023 рік виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 року № 704; нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань за 2020 рік, 2021 рік, 2022 рік, 2023 рік у розмірі місячного грошового забезпечення, виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно 3 додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 р. № 704; здійснити перерахунок та доплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2020 рік, 2021 рік, 2022 рік, 2023 рік виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно 3 додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 р. № 704. Рішення набрало законної сили 10.07.2025 р.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 р. в справі №520/6705/25, відповідач 18.09.2025 р. та 14.10.2025 р. виплатив на користь позивача 138906,43 грн. та 285084,41 грн.
Позивач вважаючи, що наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду.
Задовольняючі частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправної бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців в сумі 69402,26 грн.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч. 4 та ч. 7 ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до правової позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною у постанові від 26.02.2020 р. в справі № 821/1083/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (в подальшому - КЗпП України).
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.
Оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, складовою якого є індексація, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за відпустку, тощо) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП України.
Статтею 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 проходила службу в НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) з 13.01.2003 р. та був звільнений зі служби 17.06.2023 р. При звільненні позивача зі служби з НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ), з позивачем не було проведено повний розрахунок, а саме не було виплачено грошове забезпечення в повному обсязі в розмірі 423990,84 грн., яку було виплачено на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 р. в справі №520/6705/25, тобто, в порушення приписів ст. 116 КЗпП України.
Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач зобов'язаний сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (в подальшому - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з абз. 1, 2 п.3 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Підпунктом «б» п. 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.
Судовим розглядом встановлено, що днем звільнення позивача зі служби є 17.06.2023 р., тому двома попередніми місяцями перед звільненням є квітень 2023 року (30 календарних днів) та травень 2023 року (31 календарних днів), що у сумі становить 61 календарних днів.
Зі змісту архівної відомості № 1 за 2023 рік, вбачається, що грошове забезпечення позивача за два повних місяця перед звільненням становить 53883,60 грн. (26941,80 грн. + 26941,80 грн.).
Отже середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача за два повних місяці служби склала 883,34 грн. (53883,60/61), що є вихідними даними для обрахування середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу в якості відшкодування.
За висновком суду, компенсація за затримку розрахунку при звільненні, але не більш ніж за 6 місяців складає 162534,56 грн. (184 дні х 883,34 грн.).
Виходячи з інформації, що міститься в архівній довідці № 1 за 2023 рік, позивачу при звільненні було нараховано і виплачено грошове забезпечення у загальній сумі 568521,20 грн.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 р. в справі №520/6705/25 за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, позивачу виплачено заборгованість з грошового забезпечення у сумі 423990,84 грн. Отже загальний розмір належного при звільненні позивачу грошового забезпечення складає 992512,04 грн. (568521,20 грн. + 423990,84 грн.).
Частка заборгованості у сумі загального розміру належного при звільненні грошового забезпечення складає 42,7 % (423990,84 грн./992512,04 грн. х 100).
Отже, суми середнього заробітку, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, що підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільнені складає 69402,26 грн. (883,34 х 184) х 42,7%.
Наведене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладених в постановах від 30.10.2025 р. в справі № 420/2649/24, від 23.10.2025 р. в справі № 340/4454/23, від 23.10.2025 р. в справі № 280/6214/23, від 08.10.2025 р. в справі № 320/30311/24, від 08.10.2025 р. в справі № 320/30311/24, від 07.10.2025 р. в справі № 520/7611/22 та інших.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Стосовно доводу апеляційної скарги про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем заявлено до нарахування та виплати 149608,80 грн., судом першої інстанції з урахуванням наведених обчислень визначено суму у розмірі 69402,26 грн., що є меншим ніж заявлена сума розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, тому ці доводи є необґрунтованими та безпідставними.
Суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачем не наведено належних доводів, що належна до виплати сума середнього заробітку, визначена судом першої інстанції у розмірі 69402,26 грн., є суттєво завищеною та необґрунтованою.
Таким чином, враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, суд апеляційної інстанції вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат суму у розмірі 69402,26 грн., розраховану у процентному співвідношенні від суми середнього грошового забезпечення за період з моменту звільнення позивачки зі служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Щодо доводів апелянта про втручання в дискреційні повноваження відповідача при стягненні судом з НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно з Рекомендаціми № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
За п. 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 р. № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Також, суд апеляційної інстанції враховує висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08.10.2025 р. в справі № 489/6074/23 щодо наявності повноважень у суду, який розглядає трудовий спір, розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, доводи апелянта про втручання в його дискреційні повноваження є необґрунтованими.
Із урахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців та стягнення з НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 69402,26 грн.
Таким чином, суд апеляційної інстанції переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.01.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.01.2026 в справі № 520/28469/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін