Справа № 420/27710/25
07 квітня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Попова В.Ф.,
секретар Кологрива Ю.А.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача адвоката Лещенко А.В.,
перекладача Нікішова О.О.,
представниці відповідача Білоконь Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,
встановив:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління ДМС України в Одеській області, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 32-35 від 13.06.2025 року, викладене в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 23.06.2025 року № 51 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що він громадянин Республіки Узбекистан, є віруючим мусульманином та займався блогерською діяльністю як мусульманський блогер. Через свою блогерську діяльність та висвітлення порушень прав мусульман в Узбекистані зазнав переслідувань з боку правоохоронних органів Узбекистану. Протягом 2008-2021 років двічі затримували та позбавляли волі в Узбекистані, застосовували фізичне насильство та катували. З цієї причини та через переслідування з релігійних та політичних мотивів, 14 серпня 2021 року покинув Узбекистан та переїхав до Туреччини, де у серпні 2021 року опублікував пост на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook», в якому висловив думку щодо порушення прав мусульманських жінок в Узбекистані. Компетентними органами Республіки Узбекистан цей пост був кваліфікований як поширення ідей фундаменталізму, що є злочином у Республіці Узбекистан, оскільки заборонено поширення відомостей, що містять ідеї фундаменталізму. Оскільки влада Туреччини останнім часом здійснювала видачу громадян Узбекистану правоохоронним органам Узбекистану та побоюючись такої видачі, покинув Туреччину та прибув в Україну у вересні 2024 року, оформив довідку на тимчасове проживання та дозвіл на застосування праці. 03.12.2024 був затриманий співробітниками ДПС України під час спроби виїзду з України до Молдови з метою арешту та подальшої екстрадиції до Узбекистану для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст. 244-1 КК Узбекистану (розповсюдження ідей релігійного екстремізму, сепаратизму і фундаменталізму, скоєне використанням всесвітньої інформаційної мережі Інтернет). Під час перебування під арештом подав заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, але відповідачем було відмовлено у її задоволенні, не враховано, що є обґрунтовані підстави побоюватися переслідувань в Республіці Узбекистан, оскільки вже піддавався переслідуванню та тортурам раніше. Не міг залишитися в Туреччині внаслідок загрози бути виданим до країни громадянського походження, знову піддатися застосуванню тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини через релігійні та політичні переконання, а також активну громадянську позицію.
Просить задовольнити позовні вимоги.
Відповідачі по справі ДМС України, ГУ ДМС України в Одеській області позовні вимоги не визнали, подали відзив на позовну заяву та зазначили, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 06.01.2025, тобто більш ніж через більш ніж через 3 роки та 7 місяців після залишення країни громадянської належності, 3 місяця після потрапляння на територію України та затримання 03.12.2024 співробітниками ДПС України. Виїзд позивача з Узбекистану до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, які ймовірно пов'язані з метою ухилення від кримінального покарання та не бажанням повертатися з країну походження. За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Просять відмовити у задоволенні позовних вимог.
Судом встановлені такі обставини по справі.
14.08.2021 ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності Республіка Узбекистан, авіарейсом Ташкент (Узбекистан) - Стамбул (Туреччина).
На території Туреччини проживав протягом 3-х років (з серпня 2021 no серпень 2024 років), а 12.09.2024 вибув авіарейсом Стамбут (Туреччина) - Кишинів (Молдова).
3 території Молдови до України позивач виїхав автотранспортом, державний кордон перетнув через КПП «Паланка». В'їзд реалізовано на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 .
Під час перебування в Україні оформлено дозвіл на застосування праці для іноземців та осіб без громадянства серії 084691, документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 , терміном дії до 08.10.2026 (орган видачі ГУ ДМС в Одеській області, код підрозділу 5103).
03.12.2024 ОСОБА_1 був затриманий співробітниками ДПС України під час спроби виїзду з України до Молдови через КПП «Паланка».
Затримання відбулося за матеріалами Департаменту міжнародного співробітництва Національної поліції України від 03.12.2024 № 30347/23/01-2024 про те, що згідно з обліками Генерального секретаріату Інтерполу він значиться міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до Узбекистану для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст. 244-1 КК Узбекистану (розповсюдження ідей релігійного екстремізму, сепаратизму і фундаменталізму, скоєне використанням всесвітньої інформаційної мережі Інтернет).
Підставою для його розшуку з метою екстрадиції та притягнення до кримінальної відповідальності стало наступне.
У Туреччині, 18 серпня 2021 року, ОСОБА_1 опублікував на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook» пост, в якому висловив свою думку щодо порушення прав мусульманських жінок в Узбекистані, коли у жінок працівники узбекистанської поліції силоміць знімали мусульманські хустки та хіджаби, написавши наступне: «Важливо не чекати, поки ніж потрапить у кістку, а виїхати якнайшвидше, еміграція стала важливою в Узбекистані з 1995 року, щоб хіджаби не були зняті руками невірних, і повернення після цього немає, і полегшення мусульманам в Узбекистані найближчим часом не буде».
Компетентними органами Республіки Узбекистан цей пост був кваліфікований як поширення ідей фундаменталізму, що є злочином у Республіці Узбекистан, оскільки заборонено поширення відомостей, що містять ідеї фундаменталізму. 3 матеріалів, наданих компетентними органами Республіки Узбекистан, вбачається, що ОСОБА_3 з жовтня 2021 року потрапив під вплив Джихардистів та через свій профіль y Facebook розповсюджував релігійно-екстремістські ідеї, а також завербовував своїх послідовників.
Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 05.12.2024 (судова справа № 496/7741/24) стосовно ОСОБА_1 застосовано тимчасовий арешт на період: 03.12.2024 - 11.01.2025, утримання відбулося в умовах ДУ «Одеський слідчий ізолятор».
Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 30.12.2024 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20.01.2025 запобіжний захід змінено на цілодобовий домашній арешт.
Під час перебування під арештом позивачем складено заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заяву направлено на адресу територіального органу ДМС та зареєстровано 06.01.2025.
В умовах перебування в ДУ «Одеський слідчий ізолятор» із заявником проведено анкетування та співбесіду від 16.01.2025. Після зміни запобіжного заходу додатково проведено співбесіди від 07.02.2025, 24.02.2025, 11.03.2025, 27.03.2025 та від 14.04.2025.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Державною міграційною службою України прийняте Рішення № 32-35 від 13.06.2025 року, про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується з таким рішенням, оскільки вважає, що за свою блогерську діяльність та висвітлення порушень прав мусульман в Узбекистані зазнав переслідувань з боку правоохоронних органів Узбекистану. Протягом 2008-2021 років його двічі затримували та позбавляли волі в Узбекистані за надуманими підставами, що змусило покинути країну походження, а повернення до цієї країни викликає об'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні та політичні погляди.
Спірні правовідносини врегульовані наступними приписами законодавства.
Правовідносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно зі ст.2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
Згідно з визначенням п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI).
Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI).
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Згідно з ч.5 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Положенням ч.1 ст.7 Закону №3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За правилами ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649)).
Підпунктом «е» п.2.1 розділу ІІ Правил №649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.
Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів (п.1.2 розділу І Правил №649).
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).
Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Так, право на життя і заборона катувань, зокрема, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно положень ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Відмовляючи у задоволенні звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС вважає що воно не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Історія його переслідування є необгрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Суд не погоджується з такими висновками ДМС, оскільки наведені позивачем обставини, щодо публікації в мережі «Facebook» його позиції про порушення прав мусульман в Узбекистані, за які він притягується до кримінальної відповідальності та розшукується, є такими, що свідчать про його блогерську діяльність з критикою влади та його переслідування за релігійні та політичні переконання у зв'язку з цим. Соціальні мережі є новим явищем, але теми, які вони порушують, не є новими. Саме публікація в мережі інтернет стала підставою для кримінального переслідування позивача за його позицію та релігійні переконання. Будь яких інших даних щодо розповсюдження позивачем релігійно-екстремістських ідей, а також вербування своїх послідовників судом не встановлено.
Суд вважає доведеною ту обставину, що позивач є блогером і на підтвердження цього ним надані скріншоти особистих сторінок у соціальних мережах Facebook, YouTube, Instagram, TikTok, Telegram, а також публікації як його так і інших блогерів, які відображають його діяльність та його переслідування за це.
На думку суду такі докази є релевантними для з'ясування того, чи привернула присутність чи діяльність позивача в соціальних мережах увагу органів влади країни походження та чи це призвело це до будь-якої негативної реакції, що створює реальний ризик серйозної шкоди.
Виходячи з цього, суд зазначає, що так, публікація ОСОБА_1 саме є такою, що не тільки привернула увагу, але і стала підставою для порушення кримінального провадження, його арешту, оголошення в розшук та запит на подальшу екстрадицію, про що зазначено у зверненні Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан до офісу Генерального прокурора України та доданих до нього процесуальних документів.
Суд зазначає, що ті обставини, що позивач не є членом жодних заборонених у країні релігійних організацій, у тому числі Хізбут-Тахрір чи інших структур екстремістської ідеології, не є членом заборонених партій чи взагалі членом будь-якої партії, на думку суду не є переконливим доказом того, що він не потребує додаткового захисту чи визнання біженцем.
Важливим є той факт, що позивач двічі був затриманий та ув'язнений за свою участь у мітингах та протестах релігійної направленності, про що зазначає не тільки він сам, але підтверджує допитана в судовому засіданні його дружина.
Вказані обставини висвітлені також у наданих до суду репортажі інтернет-видання «Радіо Свобода», в яких повідомляється про зникнення ОСОБА_1 ў зв'язку із його затриманням органами національної безпеки Республіки Узбекистан. У цих відео зазначається, що ОСОБА_1 піддавався погрозам та тортурам за те, що критикував дії уряду Узбекистану щодо примусового зняття хиджабу з дівчат в навчальних закладах та на вулицях і на підставі цього закликав створювати приватні навчальні заклади, у яких таке правило не буде застосовуватись. Також наявний відеозапис за той самий період, у якому економіст ОСОБА_4 повідомляє про декількох затриманих блогерів, серед яких є і позивач, та пояснює безпідставність і незаконність даних затримань і їх непричетність до будь-яких заборонених в Узбекистані релігійних організацій.
Суд зазначає, що факт проживання позивача протягом 3 років в Туреччині та відсутності у цій країні будь-яких притискань чи переслідувань щодо позивача, не може бути підставою для відмови у задоволенні його заяви.
ОСОБА_1 пояснив виїзд з цієї країни тим, що за запитом правоохоронних органів Республіки Узбекистан, Туреччина екстрадувала у подібних випадках громадян Узбекистану і вони зазнали переслідувань та засудження. Оскільки такі випадки почастішали, то прийняв рішення покинути цю країну, незважаючи про переважну більшість у ній мусульман. Зазначив, що Туреччина за подібні переслідування не видає тільки громадян Європейського Союзу, а що стосується громадян Середньої Азії та безпосередньо Республіки Узбекистан, то такі обмеження не діють.
Позивач надав суду на DVD-диску матеріали, які доводять факт переслідувань інших блогерів та активістів з боку уряду у зв'язку із їх громадською діяльністю, а також факти тортур, побиття, знущань із затриманих та засуджених і навіть вбивства одного із них. Факти систематичних порушень прав людини також підтверджується доповіддю Amnesty International за 2024 рік щодо Республіки Узбекистан та статтями інтернет-видань за 2021-2022 роки.
На думку суду, обґрунтований страх переслідування або реальний ризик зазнати серйозної шкоди може ґрунтуватися на діяльності, в яку заявник залучився після свого від'їзду з країни походження, особливо якщо встановлено, що така діяльність є вираженням і продовженням переконань чи орієнтацій, які він мав у країні походження.
Таким чином, суд приходить до висновку, що кримінальне переслідування ОСОБА_1 має ознаки політичної та релігійної вмотивованості, у зв'язку з чим Позивач має обґрунтовані підстави побоюватися переслідувань в Республіці Узбекистан, оскільки він вже піддавався переслідуванню раніше, та не міг залишитися в Туреччині внаслідок загрози бути виданим до країни громадянського походження і знову піддатися застосуванню щодо нього тортур та покарання.
Суд зазначає, що побоювання особи, яка шукає міжнародного захисту, можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати як з власного досвіду, так і з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політичної групи тощо).
Суд не може погодитися з обґрунтованістю висновку ГУ ДМС в Одеській від 02.05.2025 року по справі №2025ОD0001, оскільки такий висновок не враховує ситуацію по країні походження позивача та обставини саме його блогерської діяльності, громадянської позиції, релігійних переконань, які були наведені не тільки при проведенні співбесід, але і при зверненні до суду. Те що позивач наводить додаткові пояснення та обґрунтування в суді, надає додаткові матеріали щодо своєї блогерської діяльності, ситуації у країні його походження, що не були предметом розгляду міграційної служби, не є підставою для відмови йому у задоволенні позовних вимог.
Суд вважає, що ці обставини підлягають додатковому вивченню, аналізу та оцінці саме ДМС України при повторному розгляді заяви позивача, у зв'язку з чим приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 з урахуванням додаткових обставин та висновків суду у цій справі.
Повідомлені позивачем про себе обставини стосовно відкритого вираження ним своїх релігійних переконань та критика влади за їх переслідування, які були надані позивачем під час адміністративних та судових процедур, пов'язаних з розглядом заяви позивача про надання міжнародного захисту в Україні, в сукупності з актуальною інформацією по країні його походження, дають підстави для висновку, що позивач обґрунтовано повідомляє про існування реальні загрози його життю, безпеці та свободі в країні його походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, внаслідок ситуації, яка склалась в Республіці Узбекистан і обумовлена порушенням з боку органів влади прав та свобод людей, які займають інші релігійні погляди відмінні від органів влади.
Зазначене вказує на можливе застосування до позивача критеріїв, визначених пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, як особи, яка потребує додаткового захисту чи визнання біженцем.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі “Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд зазначає, що у відповідності до ч. 1. ст. 77 КАС України позивачем доведені ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.
В той же час, відповідач не надав суду належні та допустимі докази, правові обґрунтування правомірності прийнятого рішення, яке на думку суду не відповідає вимогам зазначеним у ч. 2 ст. 2 КАС України.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з урахуванням вищенаведених висновків суду.
Керуючись ст.241-246 КАС України, суд
Позовні вимоги громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 32-35 від 13.06.2025 року, викладене в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 23.06.2025 року № 51 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву від 06.01.2025 року громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Попов В.Ф.