Іменем України
14 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 725/8544/25
провадження № 61-4030ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.
вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за скаргою адвокатки Мельник Степанії Георгіївни в інтересах ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина.
Позов мотивував тим, що 14 липня 2016 року уклав з ОСОБА_2 шлюб, у якому народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу буде проживати з батьком.
Вказав, що спільне життя з відповідачкою не склалось, шлюбні відносини припинені з лютого 2024 року, між ними постійно виникають суперечки, кожний із них має різний погляд на життя та ведення спільного господарства, подружні відносини не підтримують, спільного бюджету не ведуть. Переконаний, що подальше спільне життя і збереження шлюбу неможливе.
Зауважив, що дитина після розірвання шлюбу буде проживати із ним, окремо від відповідачки та буде перебувати на його самостійному вихованні та утриманні, а тому для реалізації прав батька виникла необхідність у встановленні факту, що батько самостійно виховує та утримує сина. Спору між ним та відповідачкою щодо цього питання немає.
Просив розірвати шлюб та встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 21 жовтня 2025 року Чернівецький районний суд міста Чернівців позов задовольнив.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 14 липня 2016 року Виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис № 10, розірвав.
Встановив факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення мотивував тим, що сторони не ведуть спільного господарства, шлюбні відносити припинені, а тому шлюб слід розірвати.На момент розгляду справи відсутній спір між батьками щодо місця проживання дитини, а тому позивачем доведений факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою від 23 лютого 2026 року Чернівецький апеляційний суд провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_3 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу закрив.
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_3 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини задовольнив частково.
Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року скасував.
Цивільну справу № 725/8544/25 направив на новий розгляд за встановленою законом підсудністю до Герцаївського районного суду Чернівецької області.
Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі позов може бути пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов'язок виконання оскарженого рішення.
Дійшов висновку, що рішення місцевого суду порушує права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_5 ).Місцевий суд вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану.
Закриваючи апеляційне провадження в частині позовної вимоги про розірвання шлюбу, суд апеляційної інстанції вказав, що апеляційна скарга не містить обґрунтувань щодо впливу прийнятим рішенням в частині розірвання шлюбу на права та обов'язки особи, яка подала апеляційну скаргу.
Скасовуючи рішення суду та направляючи справу на новий розгляд за встановленою територіальною підсудністю, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачка не мала на території Першотравневого району Чернівецької області зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання та місця перебування, що місцевий суд не перевірив при відкритті провадження у справі.
Узагальнені доводи касаційної скарги
26 березня 2026 року через підсистему «Електронний суд» адвокатка Мельник С. Г. звернулася з касаційною скаргою в інтересах ОСОБА_1 та просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 лютого 2026 року в частині скасування рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року щодо визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу з батьком на його одноособовому вихованні і встановлення факту, що батько одноособово утримує та виховує неповнолітню дитину.
Підставою касаційного оскарження адвокатка Мельник С. Г. в інтересах ОСОБА_1 зазначила пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19 та постанові Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19.
Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник.
Встановлені судами обставини
Сторони уклали шлюб, який зареєстрований 14 липня 2016 року Виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району, Чернівецької області, актовий запис № 10.
Від шлюбу народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Із копії акта КП «Містосервіс» від 08 вересня 2025 року № 05-04/679 вбачається, що ОСОБА_2 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
З інформації про зареєстроване місце проживання відповідачки вбачається, що остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Позиція Верховного Суду
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачає право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
У силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У змісті Конституції України, крім іншого, закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України).
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.
Частина третя статті 18 ЦПК України передбачає, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців регулюються законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію «Про військовий обов'язок та військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Стаття 2 Закону № 2232-XII встановлює, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Із початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов'язку.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Пункт 2 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 визначає, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням.
«Особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Судове рішення, що оскаржене особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи.
Якщо у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України».
Такий правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц.
Незалучена до участі в справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним (постанови Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №914/2259/17 та від 13 травня 2024 року у справі №913/567/19).
Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 виснував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов'язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржене рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач у цій справі є військовозобов'язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов'язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавець встановив судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Апеляційний суд вважав, що у цій справі позов може бути пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов'язок виконання оскарженого рішення.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення місцевого суду порушує права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Таким чином, місцевий суд вирішив питання, які стосуються повноважень ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану.
Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження у справі у зв'язку з тим, що він на час розгляду справи в місцевому суді проходив службу у ІНФОРМАЦІЯ_6 , а тому права ІНФОРМАЦІЯ_7 не є порушеними, суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність доказів проходження позивачем військової служби в ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Крім цього, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до витягу з наказу по особовому складу НОМЕР_1 прикордонного загону від 16 грудня 2025 року № 1311-ОС позивач був звільнений з військової служби саме на підставі оскарженого рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 21 жовтня 2025 року.
Отже, після звільнення з військової служби у позивача на підставі частини першої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виник обов'язок протягом п'яти днів стати на облік у ТЦК та СП.
Щодо позовних вимог про розірвання шлюбу
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
Аргументи апеляційної скарги не містять обґрунтувань щодо впливу прийнятим рішенням в частині розірвання шлюбу на права та обов'язки апелянта.
У відповідності до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем не свідчить про вплив на права та обов'язки апелянта, а тому закрив апеляційне провадження в цій частині.
Щодо порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності)
Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання сина позивачем підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Водночас за правилом частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Єдиним виключенням з цього правила слугує та обставина, що учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 378 ЦПК України.
Разом з цим, ІНФОРМАЦІЯ_5 не був залучений до участі у справі, а тому частина друга статті 378 ЦПК України не підлягає застосуванню у цьому випадку.
Порушення судом першої інстанції норм процесуального права, наведених у пунктах 1-7 частини третьої статті 376 ЦПК України, є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
У випадку ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушенням правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, таке рішення підлягає обов'язковому скасуванню з закриттям провадження у справі (частина перша, друга статті 377 ЦПК України).
За частиною четвертою статті 377 ЦПК України у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
При цьому частина перша статті 256 ЦПК України покладає на суд апеляційної інстанції обов'язок роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи, а також його право протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
У цьому полягає основна відмінність між процесуальними наслідками ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушення правил юрисдикції загальних судів та територіальної юрисдикції (підсудності).
У першому випадку можливість направлення справи за встановленою юрисдикцією залежить саме від волевиявлення позивача. Натомість направлення справи на розгляд за встановленою законом підсудністю не залежить від волевиявлення будь-кого з учасників справи. Незалежно від певних особливостей норми статей 377, 378 ЦПК України направлені на унеможливлення зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності та утвердження принципу «суд, встановлений законом (законний суд)».
Цьому кореспондує й правило частини першої статті 13 ЦПК України про те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, що також узгоджується із регламентованим частиною першою статті 4 ЦПК України правом кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Звернення особи із позовом з порушенням правил юрисдикції загальних судів чи територіальної юрисдикції (підсудності) перебуває поза межами її вільного розпорядження процесуальними правами, а відповідні процесуальні норми покликані виконати одне з основних завдань судочинства - не допустити судовий процес у безладних рух.
З урахуванням конкретних обставин цієї справи (ініціювання позивачем спору, позитивне вирішення якого слугуватиме підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; незалучення до участі у справі особи, обов'язків якої стосуватиметься ухвалене за наслідками розгляду справи рішення; дій сторін, спрямованих на штучну зміну територіальної юрисдикції (підсудності) справи), системне тлумачення вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, суд апеляційної інстанції незалежно від доводів та вимог апеляційної скарги, встановивши, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), відповідно до вимог частини першої статті 378 ЦПК України зобов'язаний скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю.
Апеляційний суд прийшов до висновку, що місцевий суд, ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, вирішив питання про права та обов'язки держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_7 як органу військового управління.
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Чернівецького районного суду міста Чернівців із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
До позовної заяви позивач долучив акт Комунального підприємства «Містосервіс» від 08 вересня 2025 року № 05-04/679 про підтвердження проживання без реєстрації відповідачки ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач вважав, що справа підсудна Чернівецькому районному суду міста Чернівців за фактичним місцем проживання відповідачки.
Щодо процесуальної можливості пред'явлення позову за фактичним місцем проживання відповідача, суд апеляційної інстанції зазначив таке.
Територіальна підсудність (юрисдикція) це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. За її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.
Територіальна юрисдикція (підсудність) цивільних справ визначена в параграфі 3 глави 2 ЦПК України та поділяється на: загальну (за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача) - стаття 27 ЦПК України; альтернативну (за вибором позивача) - стаття 28 ЦПК України; виключну- стаття 30 ЦПК України.
Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (частина першої статті 27 ЦПК України).
Частина перша, друга статті 28 ЦПК України передбачає, що позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.
Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
Суть підсудності за вибором позивача, або альтернативної підсудності, полягає у тому, що за визначеними критеріями цивільних справ позивачу дається можливість обрати з кількох передбачених у законі судів той суд, до якого він пред'являтиме свої позовні вимоги. Законодавець установлює вичерпний перелік позовів, на які поширюються правила цього виду підсудності, а також передбачає конкретні суди, до яких можна з такими вимогами звернутися.
Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду (стаття 31 ЦПК України).
Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.
Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення позивача до суду з позовом встановлювалися Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила).
Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил).
Абзац 1 пункту 9 Правил встановлює, що відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком 1.
У пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.
Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням: закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів (абзац 8 пункту 26 Правил).
Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року.
З аналізу змісту цих норм можна зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення.
Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа.
Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом.
Норми ЦПК України передбачають використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення.
Використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватися чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання.
Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21, а також у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2024 року у справі № 175/4316/19.
Отож, для визначення підсудності справ приймається зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи та зареєстроване у встановленому законом порядку місце перебування фізичної особи.
Суд апеляційної інстанції встановив, що зареєстрованим місцем проживання відповідачки ОСОБА_2 є АДРЕСА_2 .
Місцевий суд відкрив провадження у справі з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов'язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378 ЦПК України).
Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
Поняття «встановленим законом» включає серед іншого і суд, до територіальної юрисдикції (підсудності) відноситься спір, який вирішується судом.
Такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлені у постановах Верховного Суду: від 09 вересня 2020 року у справі № 536/1267/18 (провадження № 61-1182св19), від 17 листопада 2022 року у справі № 691/914/19 (провадження № 61-20176св21).
Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення місцевого суду, що ухвалено з порушенням правил територіальної підсудності з направленням справи на новий розгляд за встановленою у процесуальному законі підсудністю, за зареєстрованим місцем проживання відповідачки, а саме до Герцаївського районного суду Чернівецької області.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19 та постанові Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, Верховний Суд зазначає таке.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).
Подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).
У справі № 921/730/13-г/3 розглядався позов банку до приватного підприємства та акціонерного товариства про стягнення заборгованості.
У справі № 904/897/19 предметом позову був договір купівлі-продажу, укладений між публічним акціонерним товариством та приватним акціонерним товариством.
У справі № 607/20787/19 за позовом батька дитини до матері дитини, за участю, третьої особи - Управління сім'ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про визначення місця проживання дитини, об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22) про те, що «спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання із зазначенням висновку про те, що факт проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні» та виснувала таке.
«Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні».
Таким чином, вбачається, що правовідносини у вищезазначених справах не є подібними з правовідносинами у цій справі (№ 725/8544/25).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженого рішення суду апеляційної інстанції свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку.
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася.
Таким чином, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, апеляційний суд під час вирішення справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою адвокатки Мельник Степанії Георгіївни в інтересах ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська