вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"07" квітня 2026 р. Справа№ 920/537/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Михальської Ю.Б.
Мальченко А.О.
секретар судового засідання: Романенко К.О.,
за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 07.04.2026,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Чернеччинської сільської ради
на рішення Господарського суду Сумської області
від 11.12.2025 (повний текст складено 23.12.2025)
у справі №920/537/25 (суддя Вдовенко Д.В.)
за позовом Чернеччинської сільської ради
до 1) Фермерського господарства «Калюх О.М.»
2) ОСОБА_1
3) ОСОБА_2
4) ОСОБА_3
про розірвання договорів оренди земельних ділянок,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2025 року Чернеччинська сільська рада звернулась до Господарського суду Сумської області з позовом до Фермерського господарства «Калюх О.М.», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договорів оренди земельних ділянок.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що орендар не виконав договірних зобов'язань щодо своєчасної сплати орендної плати за земельні ділянки за січень, лютий, березень 2024 року (за три місяці підряд), що спричинило порушення економічних інтересів позивача, призвело до недоотримання коштів, які могли бути спрямовані на розвиток територіальної громади, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з вимогою про розірвання договорів оренди.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви
Рішенням Господарського суду Сумської області від 11.12.2025 у справі №920/537/25 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що перший відповідач довів відсутність своєї вини у несплаті протягом трьох місяців підряд орендної плати, оскільки він покладався на відомості отримані від державного контролюючого органу.
У позові про розірвання договорів оренди землі до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 суд відмовив, оскільки останні не є належними відповідачами за цим позовом. Як вже зазначив суд фермерське господарство набуває прав та обов'язків орендаря земельної ділянки з моменту державної реєстрації фермерського господарства і виступає суб'єктом взаємовідносин щодо оренди (правова позиція Верховного Суду у постанові від 19.09.2024 у справі №320/6885/23, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.06.2020 у справі №927/79/19).
Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Чернеччинська сільська рада звернулася до суду з апеляційною скаргою, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю, мотивуючи свої вимоги тим, що оскаржуване рішення прийнято без з'ясування усіх обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, встановленим обставинам справи; порушенням норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що орендну плату у відповідності до договорів оренди землі зобов'язане було сплачувати саме Фермерське господарство «Калюх О.М.», як це виконувалося ним до кінця 2023 року - сплачувалася орендна плата щомісячно відповідно до умов укладених договорів.
За твердженнями позивача, факт несплати орендної плати протягом січня, лютого та березня 2024 року є беззаперечним і підтверджується наявними документами, що засвідчують відсутність своєчасних платежів за зазначені місяці. Протилежне доведено не було. За чинним законодавством України та умовами укладених договорів така поведінка відповідачів відповідає визначенню систематичності, яка передбачає повторюваний, послідовний характер невиконання зобов'язання.
Укладаючи додаткові угоди до договорів, відповідачі були поінформовані про зміст та правові наслідки укладених договорів, зокрема про можливість одностороннього розірвання договорів у разі систематичної несплати орендної плати протягом трьох місяців. у ці три місяці є правомірною підставою ініціювати розірвання договорів оренди землі в односторонньому порядку, незалежно від документів податкового органу та сплати заборгованості.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача
Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач-1 подав відзив, у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення залишити без змін, наголошуючи на законності та обґрунтованості останнього.
Явка представників у судове засідання
В судове засідання 07.04.2026 з'явились представники позивача та відповідача-1, представники відповідача-2,3,4 не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (ухвали суду від 11.02.2026, 10.03.2026) до їх електронних кабінетів.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України).
Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
З огляду на викладене, оскільки неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, явка представників учасників справи в судове засідання не була визнана обов'язковою, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників відповідача-2, 3, 4.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як підтверджено матеріалами справи та не заперечується сторонами, 29.09.2014 між Головним управлінням Держземагенства у Сумській області та громадянином ОСОБА_4 укладені договори оренди земельних ділянок, за умовами яких ОСОБА_4 у строкове платне користування для ведення фермерського господарства передані земельні ділянки за кадастровими номерами 5920384000:01:001:5069, 5920384000:01:001:5074, 5920384000:01:001:5076, 5920384000:01:001:5077, 5920384000:01:001:5490, 5920384000:01:002:5494, 5920384000:01:001:5759, 5920384000:01:001:5760, 5920384000:01:001:5761, 5920389200:01:001:5734.
29.10.2014 проведена державна реєстрація юридичної особи - Фермерського господарства «Калюх О.М.».
Відповідно до додаткових угод до договорів від 23.07.2019 замінено орендодавця на Чернеччинську сільську раду (власник земельних ділянок) та орендаря на ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (спадкоємці ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; свідоцтво про право на спадщину від 11.05.2019).
Договори оренди укладено на 14 років (пункт 3.1. договорів).
У пункті 4.1. договорів сторонами визначений розмір річної орендної плати за земельну ділянку.
За умовами п. 4.2. договорів орендна плата вноситься щомісячно протягом 30-ти календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця в рівних долях.
Орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати (пункт 9.1. договорів).
Згідно з п. 12.3. договорів, дія договорів припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, а також в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 12.4. договорів розірвання договорі оренди землі в односторонньому порядку допускається. Умовами розірвання договорів в односторонньому порядку є систематична (протягом 3 місяців підряд) несплата орендної плати.
У зв'язку з систематичною несплатою відповідачем-1 орендної плати за земельні ділянки позивач подав позовну заяву, в якій просить суд:
1) розірвати договір оренди землі загальною площею 4,1147 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5490;
2) розірвати договір оренди землі загальною площею 15,4510 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5760;
3) розірвати договір оренди землі загальною площею 50,8948 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5069;
4) розірвати договір оренди землі загальною площею 1,9780 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5761;
5) розірвати договір оренди землі загальною площею 6,1933 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5474;
6) розірвати договір оренди землі загальною площею 9,5433 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5077;
7) розірвати договір оренди землі загальною площею 20,0235 га, кадастровий номер 5920384000:01:002:5494;
8) розірвати договір оренди землі загальною площею 38,1146 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5076;
9) розірвати договір оренди землі загальною площею 19,4600 га, кадастровий номер 5920389200:01:001:5734;
10) розірвати договір оренди землі загальною площею 15,6436 га, кадастровий номер 5920384000:01:001:5759.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що орендар не виконав договірних зобов'язань щодо своєчасної сплати орендної плати за земельні ділянки за січень, лютий, березень 2024 року (за три місяці підряд), що спричинило порушення економічних інтересів позивача, призвело до недоотримання коштів, які могли бути спрямовані на розвиток територіальної громади, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з вимогою про розірвання договорів оренди.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», іншими законами України та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 626 ЦК України).
В силу статі 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За приписами статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено обов'язковість виконання договору сторонами.
Як встановлено вище, 29.09.2014 між Головним управлінням Держземагенства у Сумській області та громадянином ОСОБА_4 укладені договори оренди земельних ділянок, за умовами яких ОСОБА_4 у строкове платне користування для ведення фермерського господарства передані земельні ділянки за кадастровими номерами 5920384000:01:001:5069, 5920384000:01:001:5074, 5920384000:01:001:5076, 5920384000:01:001:5077, 5920384000:01:001:5490, 5920384000:01:002:5494, 5920384000:01:001:5759, 5920384000:01:001:5760, 5920384000:01:001:5761, 5920389200:01:001:5734.
29.10.2014 проведена державна реєстрація юридичної особи - Фермерського господарства «Калюх О.М.».
Відповідно до додаткових угод до договорів від 23.07.2019 замінено орендодавця на Чернеччинську сільську раду (власник земельних ділянок) та орендаря на ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (спадкоємці ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; свідоцтво про право на спадщину від 11.05.2019).
Відносини, пов'язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.
Відповідно до вимог частини 1 статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.
При цьому згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.
Нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.
Зазначене дає змогу констатувати, що створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.
Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства, права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц (провадження №14-51цс19), від 26.06.2019 у справі №628/778/18 (провадження №14-235цс19), від 02.10.2019 у справі №922/538/19 (провадження №12-131гс19).
При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №927/79/19 (провадження № 12-21гс20) вказано, що укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов'язковим.
Згідно зі статтею 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Відповідно до частини 1 статті 93 Земельного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі», право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
У статті 24 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендодавець, зокрема має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати за земельну ділянку, а в разі оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об'єктом - також орендної плати за водний об'єкт.
Положеннями статті 25 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендар земельної ділянки має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, водночас орендар земельної ділянки зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди, виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку, а в разі оренди земельної ділянки в комплексі з розташованим на ній водним об'єктом - також і орендну плату за водний об'єкт.
Згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про оренду землі» у разі невиконання зобов'язань за договором оренди землі сторони несуть відповідальність згідно із законом та договором.
Відповідно до вимог статті 141 Земельного кодексу України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.
У частині першій статті 32 Закону України «Про оренду землі» визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
Підстави для зміни або розірвання договору передбачені статтею 651 Цивільного кодексу України і за загальним правилом, викладеним у частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Про зміну або розірвання договору в порядку частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).
Разом з тим, законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.
Так, згідно з частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Тож іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку, крім істотного його порушення, відповідно до частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України є випадки, встановлені законом або договором, і саме настання таких випадків зумовлює право сторони договору ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.
Те, що сторона договору не скористалася процедурою позасудового врегулювання питання зміни чи розірвання договору, навіть коли порядок здійснення такої процедури врегульовано законодавчо, не позбавляє таку сторону можливості належним чином реалізувати своє суб'єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині 2 статті 651 Цивільного кодексу України.
Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає статті 16 Цивільного кодексу України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення) для захисту права, та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.
Така позиція у подібних правовідносинах викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17 та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала в своїх рішеннях на тому, що реалізація позивачем належного йому права вимагати в судовому порядку розірвання договору оренди землі залежить від настання чи ненастання обставин, які зумовлюють виникнення такого права в силу положення договору чи вказівки закону і пов'язується з моментом виникнення таких обставин. Що ж до питання про наявність чи відсутність підстав для захисту права позивача у спірних правовідносинах, то вони пов'язані з існуванням чи відсутністю тих обставин, які мають наслідком зміну чи припинення відповідних договірних відносин у судовому порядку.
Згідно з п. в) частини 1 статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані, зокрема, своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.
Відповідно до вимог статті 651 Цивільного кодексу України істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції чинній станом на момент укладання договору оренди землі), встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Згідно зі статтею 31 Закону України «Про оренду землі», який є спеціальним законом з питань регулювання відносин оренди земельних ділянок, встановлено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
Систематична несплата земельного податку або орендної плати, з урахуванням положень статті 141 Земельного кодексу України є підставою для припинення права користування земельною ділянкою.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у справі №918/391/23 наголосила, що порушення договору на предмет істотності суд оцінює винятково за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. У кожному конкретному випадку істотність порушення договору потрібно оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон визначає за допомогою іншої оціночної категорії «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору».
Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданих цим порушенням втрат, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Йдеться не лише про грошовий вираз зазначених втрат, зокрема й збитків, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданих порушенням договору втрат із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2021 у справі №910/2861/18 та від 13.07.2022 у справі №363/1834/17, у яких зазначено, що для застосування частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України суд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати.
Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Верховного Суду від 09.12.2020 у справі №199/3846/19).
Отже, законодавство в питанні розірвання договору дбає не лише про інтереси управненої сторони, а й про інтереси зобов'язаної сторони, оскільки розірвання договору може завдати значних збитків стороні, яка допустила незначне порушення, тобто законодавець прагне досягти справедливого балансу між інтересами сторін договору.
Також потрібно враховувати, що у відносинах оренди землі основним їх регулятором, крім спеціального законодавства, є договір оренди землі. Враховуючи, що договір є регулятором відносин з використання земельної ділянки, на ці відносини поширюються правила статті 3 Цивільного кодексу України, яка визначає, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тож і приписи чинного законодавства, і умови договору потрібно застосовувати крізь призму загальних засад статті 3 Цивільного кодексу України. Відповідно, істотність за абзацом другим частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України має оцінюватися так само з точки зору справедливості, добросовісності та розумності, які сукупно утворюють цільний засадничий принцип регулювання приватноправових відносин.
Як убачається з матеріалів справи, позивач наголошував на істотності порушення умов договорів оренди землі що має прояв у систематичній несплаті орендної плати.
Однак, як встановлено судом першої інстанції, на дату звернення позивача з позовом до суду 16.04.2025 про розірвання договорів заборгованість за січень, лютий, березень 2024 року, на яку вказує позивач, була сплачена, зокрема у травні 2024 року, що підтверджує позивач.
Так, скаржник стверджує, що неправомірні надходження від фізичних осіб засновників фермерського господарства за податковими зобов'язаннями у вигляді орендної плати за договорами оренди а не самим фермерським господарством, призведе до повернення надходжень з бюджету територіальної громади та як наслідок створить передумови для іншого судового процесу.
Слід зазначити, що дійсно з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18 (провадження № 12-205гс19).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18) та від 30.06.2020 у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20).
Тобто, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору що був укладений з метою створення фермерського господарства, зобов'язання за ним виникло у Фермерського господарства «Калюх О.М.».
Однак, як вбачається з листів ГУ ДПС у Сумській області від 22.05.2024 №6025/6/18-28-24-02-05 та від 29.08.2024 №9465/6/18-28-24-02-05, контролюючий орган вказував відповідачу-1, що враховуючи те, що сторонами договорів оренди земельних ділянок є фізичні особи, то у відповідача-1 не виникають підстави виконання податкових зобов'язань із оплати орендної плати, платником плати є засновники фермерського господарства - фізичні особи.
Таким чином, перебуваючи у правовій невизначеності, саме після отриманого 22.05.2024 листа від ГУ ДПС у Сумській області, не чекаючи на податкові повідомлення-рішення за 2024, 25.05.2024 було сплачено фізичними особами - засновниками фермерського господарства річний розмір орендної плати за 2024.
Згідно зі сттатті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.
Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
Згідно зі ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.
Договір оренди земель державної і комунальної власності укладається за типовою формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (крім випадків консервації таких земельних ділянок або визнання земельних ділянок забрудненими (потенційно забрудненими) вибухонебезпечними предметами).
Податковий період, порядок обчислення орендної плати, строк сплати та порядок її зарахування до бюджетів застосовується відповідно до вимог статей 285-287 цього розділу.
Згідно зі статті 286 Податкового кодексу України платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму плати за землю щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають до відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а надалі такий витяг подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.
Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов'язку подання податкової декларації не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.
Стаття 287 Податкового кодексу України визначає, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Податкове зобов'язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.
Податок фізичними особами сплачується протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення.
З наявних в матеріалах справи платіжних інструкцій вбачається, що до січня 2024 року, зокрема за 2023 рік, відповідач-1 виконував договірні зобов'язання щодо сплати орендної плати за договорами за кожен місяць; відповідні платежі були прийняті, жодних зауважень щодо платника орендної плати відповідачу-1 не пред'явлено.
27.02.2024 контролюючим органом відповідно до ч. 288.1 та п. 288.4. статті 288 Податкового кодексу України здійснено нарахування податкових зобов'язань з орендної плати за земельні ділянки (кадастрові номери 5920384000:01:001:5069, 5920384000:01:001:5074, 5920384000:01:001:5076, 5920384000:01:001:5077, 5920384000:01:001:5490, 5920384000:01:002:5494, 5920384000:01:001:5759, 5920384000:01:001:5760, 5920384000:01:001:5761, 5920389200:01:001:5734) фізичним особам ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та 27.02.2024 прийняті податкові повідомлення-рішення фізичним особам на загальну суму 608 869, 98 грн за 2019-2023 роки, із посиланням на те, що стороною спірних договорів оренди згідно з додатковими угодами від 24.07.2019 є фізичні особи.
Після цього (щодо спірного періоду), фізичні особи - засновники фермерського господарства, з урахуванням позиції контролюючого органу, сплатили орендну плату за 2024 рік 25.05.2024, докази неприйняття цих платежів відсутні.
Згідно з платіжними інструкціями за 26.06.2024 Головне управління ДПС у Сумській області повернуло відповідачу-1 кошти за кодом платежу «орендна плата з юридичних осіб» за попередні періоди.
Разом з цим, позивач на підставі та в порядку п. 288.1. ст. 288 Податкового кодексу України зобов'язаний кожного року до 01 лютого подавати до територіального підрозділу ДПС України відомості щодо орендарів земельних ділянок, які перебувають у його розпорядженні, відповідно до переліку орендарів, з якими укладено договори оренди землі державної або комунальної власності.
Починаючи з дня створення фермерського господарства й до 2022 включно (матеріалами справи підтверджено період з 2018 по 2022), за змістом переліків орендарів було відображено саме відповідача-1, як орендаря земельних ділянок, що відповідає і позиції позивача, викладеній за змістом апеляційної скарги, що орендарем, з моменту його створення, земельних ділянок є саме відповідач-1.
Натомість всупереч вказаній позиції та попередній поведінці, починаючи з 2023, позивач за змістом переліку орендарів вказав орендарем ОСОБА_7 у 2023 році та ОСОБА_2 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у 2024 році. Відомості подавались відносно договорів оренди, щодо яких ставиться позивачем вимога про їх розірвання.
Таким чином, саме позивачем в супереч вимогам Закону України «Про фермерське господарство» ініційовано заміну орендаря, чим і допущено порушення п. 9.2. договорів оренди.
При цьому, щодо оплати фізичними особами - засновниками фермерського господарства, то позивачем прийнято сплату орендної плати саме фізичними особами і до цього часу жодних повідомлень чи жодного з платежів не було повернуто, як оплату орендної плати не належною стороною чи з будь-яких інших підстав або обставин.
Отже, відповідач-1 довів відсутність своєї вини у несплаті протягом трьох місяців підряд орендної плати, оскільки він покладався на відомості отримані від державного контролюючого органу, який здійснив нарахування податкових зобов'язань з орендної плати саме відповідно до даних наданих позивачем.
Більше того, сам позивач, обізнаний із практикою Верховного Суду щодо особи орендаря у таких правовідносинах, у переліках орендарів контролюючому органу на 2023, 2024 роки вказав орендарями земельних ділянок фізичних осіб, на відміну від переліку на 2022 рік, де позивач вказав орендарем фермерське господарство.
Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Щодо посилань скаржника на невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права слід зазначити таке.
Так, скаржник стверджує, що до спірних правовідносин у цій справі підлягає застосуванню саме норма, передбачена п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, оскільки доказами застосування спеціальної норми до існування підстав розірвання договорів оренди землі є підписані та погоджені сторонами самі договори.
Як зазначає позивач, відповідачем не було сплачено орендної плати за січень, лютий, березень 2024, тобто за 3 місяці підряд.
При цьому, відповідно до п. 4.2. договорів оренди землі, орендна плата вноситься щомісячно протягом 30-ти календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця в рівних долях; а пунктом 4.1. договорів оренди землі визначено, що річна орендна плата вноситься орендарем виключно у грошовій формі незалежно від результатів діяльності орендаря та становить 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з визначенням розміру грошових коштів.
Тобто, згідно умов договорів оренди землі річний розмір орендної плати складається з 12-ти платежів, які вносяться щомісячно протягом 30-ти календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.
В свою чергу, на думку скаржника, несплата частини річної орендної плати (3-х платежів із 12-ти) є підставою для застосування п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, тобто підставою для розірвання договорів оренди землі.
Згідно з пунктом «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Отже, для того щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, суд має встановити такі обставини, як «систематичність» та «несплату», зокрема, орендної плати.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під систематичністю під час вирішення приватноправових спорів розуміються два та більше випадки несплати орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору. Натомість разове порушення такої умови договору не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання. Судова практика у розумінні поняття «систематичність» у подібних правовідносинах є усталеною (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №183/262/17, від 01.04.2020 у справі №277/1186/18-ц, від 29.07.2020 у справі №277/526/18, від 20.08.2020 у справі №616/292/17, від 08.05.2024 у справі №629/2698/23; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №922/367/21, від 04.07.2023 у справі №906/649/22, від 20.02.2024 у справі №917/586/23, від 02.04.2024 у справі №922/1165/23 та інші).
Щодо поняття «несплата», вжите у пункті «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України, то його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати.
Такий висновок є логічним та виправданим, оскільки поняття «несплата» та «недоплата» не є тотожними. Оскільки в конструкції згаданої правової норми не наведено жодного означення до слова «несплата», можна виснувати, що законодавець у згаданій правовій нормі не передбачив жодної альтернативи повної несплати, тобто не визначив, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є не лише систематична несплата, а й систематична недоплата орендної плати.
Протилежне розуміння, а саме якщо вважати підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, зокрема й сплату орендної плати не в повному обсязі (часткове виконання зобов'язання), навряд чи буде справедливим та розумним, оскільки під дію цієї спеціальної норми права підпадатимуть і незначні (неістотні) порушення. За таких обставин суди будуть змушені на підставі пункту «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України розривати договори оренди землі всупереч принципу збереження договору.
Цей підхід надасть можливість орендодавцю вимагати розірвання договору оренди землі в тому разі, коли несплата орендної плати є частковою та зумовлена, зокрема, виникненням спору між сторонами з приводу порядку нарахування та розміру орендних платежів. Таке тлумачення норм права порушуватиме баланс інтересів сторін у договірних відносинах, надавши власнику землі більше переваг у порівнянні з її орендарем.
Потрібно враховувати, що правова природа відносин оренди землі, яка зазвичай передбачає тривале використання такого об'єкта цивільних прав і сталість таких відносин, відповідає інтересам цивільного обігу загалом. Ба більше, використання земельної ділянки завжди пов'язане з неодмінними витратами орендаря на її утримання відповідно до цільового призначення цієї ділянки.
Якщо дотримуватися згаданого протилежного підходу, то договір буде під постійною загрозою його розірвання, що порушить принцип сталості відносин з використання землі, що своєю чергою стимулюватиме орендаря ставитися до орендованої земельної ділянки у споживацький спосіб, не дбати про неї, не вкладати кошти у покращення чи належне утримання такого особливого виду майна, тобто призведе до того, що орендар не буде обирати таку поведінку, яка більшою мірою відповідала б ознакам доброго господаря стосовно орендованої ним землі.
Тож підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №918/391/23).
Відтак, п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки відсутність оплати за 3 місяці підряд є недоплатою орендної плати, що не є тотожно систематичній несплаті орендної плати, відповідно судом першої інстанції правомірно застосовано частину 2 статті 651 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог та відсутності підстав для їх задоволення.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду Сумської області від 11.12.2025 у справі №920/537/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Чернеччинської сільської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 11.12.2025 у справі №920/537/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Сумської області від 11.12.2025 у справі №920/537/25 залишити без змін.
Матеріали справи №920/537/25 повернути до Господарського суду Сумської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено: 20.04.2026.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді Ю.Б. Михальська
А.О. Мальченко