Дата документу 09.04.2026 Справа № 333/972/25
ЗАПОРІЗЬКИЙ Апеляційний суд
Провадження№11-кп/807/434/26Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Єдиний унікальний №333/972/25Суддя-доповідач в 2-й інстанції ОСОБА_2
Категорія: ч.7 ст.111-1 КК України
09 квітня 2026 року м.Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду у складі
головуючого ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участі секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції)
захисника ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 на вирок Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 04 грудня 2025 року, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Шелюги Якимівського району Запорізької області, зареєстрований у АДРЕСА_1 ,
визнано винуватим і засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України,
За обставин детально викладених у вироку, в якому також наведено посилання на положення Конституції України, законів України та інших нормативно правових актів щодо устрою держави України, процесів, які відбувались у державі, та подальшого введення воєнного стану, ОСОБА_8 було визнано винуватим і засуджено за вчинення кримінального правопорушення за наступних обставин.
А саме у вироку вказано, що в ході розвитку подій, пов'язаних з військовою агресією рф та окупацією населених пунктів Запорізької області, громадянин України ОСОБА_8 , у вересні 2022 року (точні дата та час не встановлені), перебуваючи у м.Мелітополь Запорізької області, яке з 25 лютого 2022 року та станом на сьогоднішній день є тимчасово окупованою російською федерацією територією України, діючи умисно, із власних корисливих мотивів, з метою підтримання окупаційної влади, встановленої збройними формуваннями російської федерації, маючи проросійські погляди та критичне ставлення до діючої законної влади в Україні, достовірно усвідомлюючи протиправність своїх дій та передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків, прийняв пропозицію невстановлених осіб із числа представників збройних формувань та окупаційної адміністрації держави-агресора, та добровільно зайняв посаду «спеціаліста зі зв'язків зі ЗМІ УВС по м.Мелітополю та Мелітопольському району» (мовою оригіналу: «специалист по связям со СМИ УВД по г.Мелитополю и Мелитопольскому району») у незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території Запорізької області, а саме «Управління внутрішніх справ по місту Мелітополю та Мелітопольському району Головного управління внутрішніх справ по Запорізькій області» мовою оригіналу: «Управление внутренних дел по городу Мелитополю Мелитопольскому району Главного управления внутренних дел по Запорожской области», що розташований за адресою: Запорізька область, м.Мелітополь, вул.Чернишевського, буд.37.
Після цього, громадянин України ОСОБА_8 , перебуваючи на тимчасово окупованій території м.Мелітополь Запорізької області, діючи умисно, із власних корисливих мотивів, та виконуючи свої функціональні обов'язки в інтересах окупаційної влади, займаючи посаду «спеціаліста зі зв'язків зі ЗМІ УВС по м.Мелітополю та Мелітопольському району» (мовою оригіналу: «специалист по связям со СМИ УВД по г.Мелитополю и Мелитопольскому району») здійснював в межах своїх службових повноважень висвітлення подій та заходів, що відбувались на території м.Мелітополь та Мелітопольського району під егідою незаконно створеного правоохоронного органу, а саме «Управління внутрішніх справ по місту Мелітополю та Мелітопольському району Головного управління внутрішніх справ Запорізькій області» мовою оригіналу: «Управление внутренних дел по городу Мелитополю и Мелитопольскому району: Главного управления внутренних дел по Запорожской области», а також здійснював повноваження в інтересах окупаційної влади, пов'язані з охороною прав, правопорядку, що здійснюються від імені та за стандартами держави-агресора на тимчасово окупованій території міста Мелітополь Запорізької області, реалізація яких в свою чергу забезпечує становлення та зміцнення окупаційної влади рф шляхом функціонування незаконно створеного окупаційного правоохоронного органу рф на окупованій території України.
Дії ОСОБА_8 кваліфіковано за ч.7 ст.111-1 КК як добровільне зайняття громадянином України посади в незаконних правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території. Йому призначено покарання у виді 13 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади, правоохоронних органах, місцевого самоврядування та органах, що надають публічні послуги, на строк 15 років, з конфіскацією всього належного йому майна.
Вирішено питання про запобіжний захід та початок строку відбування основного та додаткового покарання.
В апеляційній скарзі захисник просив вирок скасувати та закрити кримінальне провадження у зв'язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_8 в суді і вичерпані можливості їх отримати.
В обґрунтування своїх вимог зазначив, що політичні переконання ОСОБА_8 не відображені з ідеологічної точки зору в обвинувальному акті та невідомі сторонам процесу. Жодний із свідків достеменно не володіє інформацією щодо матеріального та сімейного стану ОСОБА_8 , стану здоров'я близьких родичів. Жодний свідок не може спростувати відсутність тиску на ОСОБА_8 військовими рф, невідомо хто саме з посадових осіб органів влади рф спілкувався із ОСОБА_8 . Сам факт військової агресії, знаходження обвинуваченого на окупованій території, вкрай тяжка економічна ситуація є доказом перебування особи під психологічним тиском, що впливає на її волевиявлення. Вказав, що покази свідків сумнівні, свідок ОСОБА_9 має неприязні стосунки із ОСОБА_8 , його свідчення упереджені. Докази з електронних носіїв не можуть бути належними та допустимими, оскільки не надано інформації щодо верифікації абонентів (користувачів аккаунтів Телеграм), походження інформації сумнівне, ідентифікувати належність номерів операторів мобільного зв'язку неможливо, відсутні належним чином підтверджені персональні дані користувачів електронно-комунікаційних, які зазначені у вироку. Інформації щодо прийняття участі обвинуваченого у незаконних військових формуваннях немає. Також не надано доказів участі ОСОБА_8 в каральних акціях щодо мирного населення на окупованих територіях та учасників супротиву окупаційній владі. Зазначив, що під час судового розгляду не доведена суб'єктивна сторона злочину, а тому в діях обвинуваченого відсутній склад передбаченого ч.7 ст.111-1 КК злочину. Суд формально підійшов до оцінки правового режиму, введеного на території м.Мелітополь, не врахувавши, що цивільне населення на окупованій території повністю залежить від окупаційної влади в питаннях доступу до продуктів харчування; отримання соціальних виплат і допомоги; медичного забезпечення; можливості пересування, проживання та безпеки. За таких умов будь-яка взаємодія цивільних осіб з окупаційними структурами не може автоматично кваліфікуватися як добровільне зайняття посади. Посилаючись на норми IV Женевської Конвенції від 1949 року, які надають цивільним особам право працевлаштування на тимчасово окупованих територіях, за умови відсутності дослідження під час судового розгляду посадової інструкції ОСОБА_8 , вважав, що неможливо зробити висновок чи є обвинувачений суб'єктом кримінального правопорушення. Участь у інформаційному або технічному забезпеченні новостворених на ТОТ органів не є злочином, у ОСОБА_8 відсутнє спеціальне звання та залишилися невідомими умови його трудового договору. Свідчення фізичних осіб можуть бути належними доказами лише у разі, якщо вони мають достовірну інформацію щодо предмету дослідження (співробітники, працівники контролюючих органів, повноваження та посадові обов'язки яких підтверджені документально наказами, посадовими інструкціями, положеннями, статутами або ін.). ОСОБА_8 на день працевлаштування до правоохоронного органу мав статус «цивільна особа», доказів того, що він набув статус «сторона війни» після працевлаштування, обвинувачення не надало. Зазначив, що статус ОСОБА_8 як суто цивільної особи відповідає гарантіям, наданим положеннями IV Женевської Конвенції від 1949 року та Першого додаткового протоколу до Женевських Конвенцій від 1977 року. Також вважав, що стосовно обвинуваченого не були дотримані гарантії, передбачені ст.ст.14-16 Міжнародного Пакту про захист громадянських та політичних прав.
Повістка про виклик обвинуваченого ОСОБА_8 публікувалась відповідно до вимог ст.323 КПК на офіційному веб-сайті апеляційного суду, а також у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - у газеті «Урядовий кур'єр» в розділі «Оголошення: виклики в суд».
Однак, до суду апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_8 не з'явився, причин неявки не повідомляв та клопотань про відкладення судового засідання на іншу дату не заявляв.
Враховуючи те, що судовий розгляд даного кримінального провадження в суді першої інстанції здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), та з обов'язковою участю захисника, який був забезпечений державою, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду матеріалів справи без участі обвинуваченого, однак за участі його захисника.
Заслухавши доповідь судді, з'ясувавши позицію захисника, який повністю підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги та наполягав на її задоволенні; прокурора, який висловив заперечення проти скарги та просив вирок суду залишити без змін; перевіривши матеріали кримінального провадження і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право вирок суду залишити без змін.
Згідно з ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що висновки суду про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_8 у вчиненні передбаченого ч.7 ст.111-1 КК кримінального правопорушення ухвалено відповідно до вимог ст.370 КПК на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст.94 КПК.
В основу вироку суд обґрунтовано поклав показання свідків, а також дані, які були встановлені із аналізу сукупності зібраних у ході досудового розслідування письмових доказів, наданих стороною обвинувачення і досліджених місцевим судом.
Доводи захисника про те, що в обвинувальному акті не відображені політичні переконання ОСОБА_8 з ідеологічної точки зору, колегія суддів вважає безпідставними, виходячи з наступного.
Склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК, є формальним і не передбачає обов'язкового встановлення ідеологічної прихильності чи політичних поглядів особи як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони. Ключовим для кваліфікації є факт добровільності зайняття посади в незаконному правоохоронному органі.
Матеріали провадження, зокрема протоколи огляду результатів НСРД, свідчать про те, що дії обвинуваченого ОСОБА_8 мали свідомий характер (отримання ним службового посвідчення, виконання функцій спеціаліста зі зв'язків зі ЗМІ, отримання заробітної плати в незаконному правоохоронному органі).
Суд не оцінює політичні переконання особи як такі, а надає правову оцінку конкретним діям, що полягають у співпраці з ворогом. Відсутність детального опису ідеології в обвинувальному акті не впливає на повноту викладу фактичних обставин злочину.
Твердження захисту про те, що жоден свідок не володіє інформацією про особисте життя ОСОБА_8 (його матеріальний та сімейний стан, стан здоров'я близьких родичів), не можуть бути підставою для скасування вироку.
Свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 надали показання саме щодо обставин вчинення злочину - факту зайняття посади ОСОБА_8 в окупаційній поліції та його протиправних дій.
Обізнаність свідків щодо стану здоров'я родичів чи точного сімейного та матеріального стану обвинуваченого не є обов'язковою для встановлення факту колабораційної діяльності. Незнання свідками деталей матеріального побуту ОСОБА_8 жодним чином не спростовує факт добровільності зайняття ним посади в незаконному правоохоронному органі «УВД по г.Мелитополю и Мелитопольскому району ГУВД по Запорожской области», що підтверджується сукупністю інших письмових та електронних доказів.
Таким чином, відсутність у свідків інформації приватного характеру щодо обвинуваченого не свідчить про неповноту судового розгляду або недостовірність їхніх показів щодо суті висунутого обвинувачення.
Доводи апеляційної скарги про неприязні стосунки ОСОБА_8 зі свідком ОСОБА_9 , у зв'язку з чим його свідчення є сумнівними та упередженими, не підкріплені жодними доказами.
Підстав вважати показання вказаного свідка недостовірними у колегії суддів відсутні, свідок у відповідності до вимог ст.352 КПК був попереджений судом першої інстанції про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.
Судова колегія відмічає, що покази свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 є логічними, послідовними та повністю узгоджуються з письмовими доказами, зокрема з протоколами за результатами проведення НСРД, де сам ОСОБА_8 під час електронного листування підтвердив своє призначення на посаду.
Доводи сторони захисту про невинуватість ОСОБА_8 у скоєнні інкримінованого йому за ч.7 ст.111-1 КК злочину через відсутність доказів добровільності його дій та не з'ясування судом питання про можливий психологічний тиск з боку представників окупаційної влади колегія суддів вважає неприйнятними виходячи з наступного.
ОСОБА_8 визнаний судом винуватим за вчинення громадянином України умисних дій, які виразились у добровільному зайнятті посади в незаконних правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, що зумовило кваліфікацію діянь обвинуваченого за ч.7 ст.111-1 КК.
З досліджених судом першої інстанції доказів вбачається цілковита добровільність дій ОСОБА_8 щодо зайняття ним посади в незаконному правоохоронному органі.
Зокрема протоколом за результатами проведення НСРД від 04 жовтня 2022 року - зняття інформації з електронних інформаційних систем - відомостей з облікового запису мобільного додатку «Telegram», зареєстрованого на номер мобільного телефону НОМЕР_1 , що перебуває в користуванні ОСОБА_8 , встановлено наявність листування з абонентом « ОСОБА_11 » від 05 вересня 2022 року, під час якого ОСОБА_8 надсилає фото свого службового посвідчення та приймає вітання з приводу призначення на посаду.
Цим же протоколом встановлено й листування 05 вересня 2022 року з абонентом « ОСОБА_12 », під час якого ОСОБА_8 також надсилає фото свого службового посвідчення, приймає вітання, повідомляє, що вже був на новій роботі, на якій все добре та йому вона дуже подобається, ділиться враженнями про перший робочий день, повідомляє про його офіційне працевлаштування, пояснює, що до його обов'язків входить ведення новинного телеграм-каналу, що свідчить про його усвідомлений вибір напрямку діяльності.
З показань свідка ОСОБА_9 вбачається, що ОСОБА_8 не лише працював в окупаційній поліції, а й погрожував йому розправою за виїзд на підконтрольну Україні територію, що прямо вказує на активну проокупаційну позицію обвинуваченого, а не на вимушеність його поведінки через залежність від окупаційної влади.
Протоколом огляду від 11 жовтня 2024 року зафіксований огляд додатку до протоколу за результатами НСРД - DVD-R диску, на якому міститься інформація знята з електронної поштової скриньки, якою користується ОСОБА_13 , яка займає посаду головного бухгалтера у незаконному правоохоронному органі «ГУВД по Запорожской области», створеному на тимчасово окупованій території Запорізької області. На диску міститься папка, в якій зокрема зафіксовано відомості щодо співробітників, які отримували заробітну плату від «ГУВД по Запорожской области». Встановлено, що під порядковим номером 1030 зазначено «НЗУ - №4022000608; плательщик - Главное управление внутренних дел по Запорожской области; номер контактного телефона НОМЕР_3; отчетный период и календарный год - 09.2022; ФИО, дата рождения - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2; вид документа, серия и номер - паспорт НОМЕР_2 ; начисленная сумма выплат - 63788,27», що підтверджує наявність у обвинуваченого корисливого мотиву та стабільність трудових відносин.
Колегія суддів зазначає, що в кримінальному праві добровільним вважається діяння, яке вчинено при можливості вибрати декілька варіантів поведінки, з урахуванням сукупності обставин, які можуть виключати кримінальну протиправність за приписами статей 39, 40 КК, однак яких суд першої інстанції у цьому кримінальному провадженні не встановив.
Дослідивши наявні в матеріалах кримінального провадження докази, місцевий суд не знайшов підтвердження того, що ОСОБА_8 був вимушений зайняти посаду мовою оригіналу «специалиста по связям со СМИ УВД по г.Мелитополю и Мелитопольскому району» у незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території Запорізької області - мовою оригіналу «Управлении внутренних дел по городу Мелитополю Мелитопольскому району Главного управления внутренних дел по Запорожской области», перебуваючи у стані крайньої необхідності та/або діяв під психологічним тиском з боку представників окупаційної влади.
До того ж слід відмітити, що з моменту зайняття обвинуваченим посади в незаконному правоохоронному органі минуло майже чотири роки. За весь цей час ОСОБА_8 не намагався повернутися на підконтрольну Україні територію, відомості про те, що обвинувачений будь-яким чином повідомляв компетентним органам України про здійснення на нього тиску з боку представників окупаційної влади відсутні, що вказує про цілковиту добровільність дій обвинуваченого та на невимушеність його поведінки.
Будь-які дані про застосування до обвинуваченого психологічного тиску у матеріалах справи відсутні.
Сама по собі окупація та пов'язані з нею побутові чи економічні труднощі не можуть автоматично розцінюватися як непереборна сила або психологічний примус у розумінні ст.ст.39, 40 КК, які б повністю виключали можливість особи діяти на власний розсуд. Для звільнення від кримінальної відповідальності примус має бути реальним, безпосереднім та таким, що створює загрозу життю або здоров'ю особи у разі відмови від співпраці.
У матеріалах провадження відсутні будь-які докази (скарги близьким, спроби уникнути призначення, свідчення про погрози), які б підтверджували факт примусу ОСОБА_8 на зайняття посади у незаконному правоохоронному органі. Навпаки, дії обвинуваченого (демонстрація службового посвідчення в приватній переписці, обговорення вражень щодо роботи, його посадових обов'язків, отримання заробітної плати) вказують на те, що він сприйняв окупацію як можливість для кар'єрного зросту в лавах незаконного правоохоронного органу.
Твердження захисника про невстановлення хто саме з посадових осіб рф спілкувався із ОСОБА_8 , не спростовує факт добровільної взаємодії. Тяжка економічна ситуація є загальним фоном для всіх мешканців окупованих територій, проте вона не змушує кожного до вступу на службу до правоохоронних органів держави-агресора.
Стороною захисту не надано доказів того, що ОСОБА_8 не мав можливості відмовитися від зайняття посади в незаконному правоохоронному органі, та не встановлено факту погроз, психічного або фізичного примусу щодо обвинуваченого.
Вказівки в апеляційній скарзі сторони захисту про застосування до обвинуваченого тиску не є конкретизованими. Зокрема, захист не зазначає у чому саме полягав психічний або фізичний примус та не називає будь-яких осіб, які здійснювали на обвинуваченого тиск і за яких обставин.
Матеріали кримінального провадження також не містять доказів того, що ОСОБА_8 перебував під психічним або фізичним примусом. Відсутні докази й того, що обвинувачений діяв в стані крайньої необхідності.
Твердження захисту про те, що перебування обвинуваченого на окупованій території та тяжка економічна ситуація є апріорі доказом психологічного тиску, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
Такі висновки колегії суддів узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Касаційного кримінального Суду Верховного суду від 31 січня 2024 року у справі №638/5446/22, провадження №51-4092км23.
Ураховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_8 , будучи громадянином України, усвідомлював, що він вчинив дії, які виразились у добровільному зайнятті посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території.
Суб'єктивна сторона злочину доведена сукупністю доказів, які вказують на те, що ОСОБА_8 усвідомлював характер органу, до якого він працевлаштувався, і бажав там працювати, а тому доводи апелянта в цій частині є неспроможними.
Виконання обвинуваченим функцій з інформаційного супроводу діяльності «УВД» свідчить про прямий умисел на співпрацю з ворогом, що повністю охоплюється складом злочину, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК.
Таким чином, аргументи сторони захисту про формальну оцінку правового режиму, введеного на території м.Мелітополь та неврахування залежності цивільного населення від окупаційної влади не можуть служити виправданням для свідомої служби в незаконно створених силових структурах держави-агресора.
Отже місцевий суд на підставі вказаних доказів встановив сукупність усіх визначених законом ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК, та, ухвалюючи вирок, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому злочину поза розумним сумнівом.
Доводи захисника про те, що ОСОБА_8 не брав участі у незаконних військових формуваннях, в каральних акціях щодо мирного населення на окупованих територіях та учасників супротиву окупаційній владі, не мають значення для кваліфікації за ч.7 ст.111-1 КК, оскільки диспозицією вказаної частини статті передбачено відповідальність за сам факт добровільного зайняття посади в незаконних правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території. Закон не вимагає, щоб особа при цьому особисто вчиняла катування, брала участь у каральних акціях чи належала до військових формувань.
Зайняття посади спеціаліста зі зв'язків зі ЗМІ в окупаційній поліції є безпосереднім сприянням діяльності цього незаконного органу, спрямованим на легітимізацію окупаційної влади. Цього достатньо для визнання особи суб'єктом даного злочину.
Неспроможними є й твердження сторони захисту про неналежність та недопустимість доказів з електронних носіїв.
З цього приводу колегія суддів зазначає, що докази були отримані в ході законно проведених негласних слідчих (розшукових) дій - зняття інформації з електронних комунікаційних мереж та систем, на які було надано відповідні дозволи ухвалами слідчих суддів.
Ідентифікація ОСОБА_8 проведена за номером телефону НОМЕР_1 та підтверджена наявністю в чатах його особистих документів, зокрема фото службового посвідчення з його обличчям.
Належність номеру мобільного телефону НОМЕР_1 саме ОСОБА_8 підтверджується й відомостями, які містяться в особовій картці Державної міграційної служби України на ОСОБА_8 (зокрема й щодо номеру його мобільного телефону).
Достовірність реєстрації «УВД по г. Мелитополю и Мелитопольскому району Главного управления внутренних дел по Запорожской области» підтверджена протоколом огляду інформації з офіційного реєстру юридичних осіб рф, який міститься на офіційному сайті «егрюл россии», де вказано адресу розташування незаконного правоохоронного органу та його керівника.
При цьому сторона захисту не надала жодних доказів на спростування цієї інформації і не навела аргументів, які б вказували на те, що інформація, надана органом досудового розслідування, не відповідає дійсності.
Наведені висновки апеляційного суду кореспондуються з правовою позицією, викладеною у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 30 січня 2025 року (ЄУН 490/6113/22, провадження №51-735км23).
Щодо посилань захисника в апеляційній скарзі на IV Женевську конвенцію від 1949 року та право ОСОБА_8 на працевлаштування, то колегія суддів вважає помилковим трактування захисником норм міжнародного гуманітарного права як таких, що виправдовують службу в окупаційних правоохоронних органах.
Так, IV Женевська конвенція від 1949 року дійсно покладає на окупаційну державу обов'язок забезпечити життєдіяльність цивільного населення. Проте робота в незаконному управлінні внутрішніх справ прямо суперечить інтересам України як суверенної держави та не є необхідною для забезпечення добробуту цивільного населення у розумінні Конвенції.
Посилання захисника в апеляційній скарзі на те, що обвинувачений є лише «цивільною особою», а не «стороною війни» є безґрунтовними, оскільки склад передбаченого ч.7 ст.111-1 КК злочину не вимагає від особи участі у збройних формуваннях. Об'єктивна сторона злочину полягає саме у добровільному зайнятті посади в незаконному правоохоронному органі. Наявність у ОСОБА_8 статусу цивільної особи не звільняє його від кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність.
Доводи захисника про відсутність посадової інструкції ОСОБА_8 та недослідження її під час судового розгляду, що свідчить про неможливість зробити висновок чи є обвинувачений суб'єктом кримінального правопорушення, судова колегія вважає неприйнятними з таких підстав.
Для кваліфікації дій за ч.7 ст.111-1 КК не обов'язкова наявність офіційної посадової інструкції чи спеціального звання. Достатньо встановлення факту добровільного зайняття посади в незаконному правоохоронному органі та виконання функцій, що сприяють його діяльності. Факт роботи ОСОБА_8 «спеціалістом зі зв'язків зі ЗМІ у незаконному УВС по м.Мелітополю та Мелітопольському району» підтверджено службовим посвідченням, показаннями свідків, відомостями про виплату заробітної плати, а також змістом електронного листування, зафіксованого у протоколі за результатами проведення НСРД, в якому ОСОБА_8 особисто підтвердив своє призначення на посаду.
Колегія суддів відхиляє й доводи апеляційної скарги про порушення ст.ст.14-16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, оскільки кримінальне провадження здійснювалося за процедурою in absentia (спеціальне судове провадження), яка передбачена національним законодавством і відповідає міжнародним стандартам у разі, якщо особа свідомо переховується від правосуддя на окупованій території. Обвинувачений був належним чином повідомлений про розгляд справи шляхом розміщення оголошень про виклик до суду у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - у газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України» в рубриці «Оголошення», а також на веб-сайті суду. Також право обвинуваченого на захист було забезпечено шляхом надання професійного адвоката від держави, який брав активну участь у всіх засіданнях та реалізовував процесуальні права підзахисного, зокрема й шляхом подання апеляційної скарги. Відсутність ОСОБА_8 у залі суду є наслідком його власного вибору уникати явки до органів правосуддя України, а не обмеженням його прав з боку держави.
Таким чином, судом першої інстанції було дотримано балансу між правами обвинуваченого та інтересами правосуддя, а доводи захисту не спростовують висновків про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні передбаченого ч.7 ст.111-1 КК кримінального правопорушення.
Водночас судова колегія, враховуючи як практику Європейського суду з прав людини (рішення у справах: «Колоцца проти Італії», «Меденіца проти Швейцарії», «Шомоді проти Італії» та інші) щодо можливості проведення заочного кримінального провадження, так і вимоги ч.3 ст.400 КПК, які передбачають умови подання апеляційної скарги обвинуваченим, стосовно якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, уважає за необхідне зазначити про те, що обвинувачений навіть після закінчення строків на апеляційне чи касаційне оскарження не позбавлений права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження, якщо причини його неявки дійсно виявляться поважними, та він не буде позбавлений можливості ставити питання про усунення порушень, які, на його думку, були допущені під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
При перевірці вироку колегією суддів не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції про винуватість обвинуваченого ОСОБА_8 у вчиненні передбаченого ч.7 ст. 111-1 КК кримінального правопорушення, за яке його засуджено, що у свою чергу обумовлює відхилення доводів апеляційної скарги захисника.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли б перешкодити суду повно й усебічно розглянути провадження і постановити законне, обґрунтоване та справедливе рішення, у матеріалах провадження під час апеляційного розгляду не встановлено.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.407, 418, 419 КПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Вирок Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 04 грудня 2025 року щодо ОСОБА_8 в цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців з часу її проголошення.
Головуючий суддяСуддяСуддя
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4