ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 362/7404/25
провадження № 2/753/5836/26
(заочне)
09 квітня 2026 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Сирбул О.Ф.
за участю секретаря Парубець А. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АРКС" до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку суброгації,
У вересні 2025 року Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «АРКС» (далі по тексту - позивач, ПрАТ «СК «АРКС») звернулося до Васильківського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту - відповідач, ОСОБА_1 ) про відшкодування шкоди в порядку суброгації у розмірі 30 065,75 грн та сплачений судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.
Вказані вимоги вмотивовані тим, що 25.01.2024 між позивачем та ОСОБА_2 (страхувальник) було укладено Договір добровільного страхування наземного транспорту № 10415Га4к3. Предметом даного Договору страхування були майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом "Ніссан" д. н. з. НОМЕР_1 . У відповідності до умов вказаного Договору страхування позивач взяв на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку сплатити на користь страхувальника страхове відшкодування. 01.06.2024 відповідач, керуючи транспортним засобом "Тойота" д. н. з. НОМЕР_2 , в м. Києві на просп. Голосіївському допустив зіткнення з транспортним засобом "Ніссан " д. н. з. НОМЕР_1 . Внаслідок вказаної ДТП транспортним засобам було завдано механічних пошкоджень. Постановою суду відповідача було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП. З заявою про виплату страхового відшкодування внаслідок настання страхового випадку звернувся страхувальник та надав всі необхідні документи. На підставі такої заяви та наданих потерпілою стороною документів було складено страховий акт ARX4177836 від 08.07.2024, позивачем здійснено виплату страхового відшкодування у розмірі 190 065,75 грн. Оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована полісом, то керуючись ст. ст. 22, 29 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" було відшкодовано ПрАТ «СК «АРКС» страхове відшкодування у розмірі 160 000,00 грн. Отже, різниця між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням становить 30 065,75 грн, яку, на переконання позивача, останньому на підставі ст. ст. 993, 1187, 1194 ЦК України має відшкодувати відповідач та судовий збір сплачений при зверненні до суду з вказаним позовом у розмірі 2 422,40 грн.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27.10.2025 матеріали вказаної цивільної справи передано за підсудністю до Дарницького районного суду м. Києва за зареєстрованим місцем проживання відповідача.
У листопаді 2025 року матеріали вищезазначеної цивільної справи надійшли на адресу Дарницького районного суду м. Києва та у встановленому ЦПК України порядку передані у провадження судді Сирбул О. Ф. 02.02.2026.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10.02.2026 позовну заяву залишено без руху.
Позивач належним чином та у встановлений судом строк усунув вказані недоліки.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27.02.2026 провадження по справі відкрито, за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
У відповідності до ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, про час, дату і місце його проведення повідомлений належним чином. Крім того, звертаючись до суду з позовом, представником позивача одночасно подано клопотання про проведення розгляду справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, проти проведення заочного розгляду та постановлення у справі заочного рішення не заперечував.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся судом у встановленому законом порядку - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення. Відзиву на позовну заяву від відповідача до суду не надходило.
Враховуючи викладене та вимоги ст. ст. 279, 280 ЦПК України, суд вважав за можливе проводити заочний розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, у відсутності нез'явившихся учасників судового процесу та за наявними у справі матеріалами, з ухваленням у справі заочного рішення.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України не здійснювалось.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані у справі докази, керуючись законом, суд дійшов до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Згідно зі ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно дотримуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України.
За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції негативного доказу для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 01.06.2024 року приблизно о 15 годині 53 хвилин, керуючи транспортним засобом Toyota Land Cruiser Prado 150, д. н. з. НОМЕР_2 , поблизу будинку № 116 по проспекту Голосіївському в місті Києві, порушив вимоги пункту 13.1 Правил дорожнього руху України, а саме - не дотримався безпечної дистанції, внаслідок чого здійснив зіткнення з транспортним засобом Tesla Model 3, д. н. з. НОМЕР_3 , який рухався попереду, що спричинило механічні пошкодження транспортних засобів, тобто вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 29.07.2024 у справі про адміністративне правопорушення № 752/12754/24, судом визнано винним водія транспортного засобу Toyota Land Cruiser Prado 150, д. н. з. НОМЕР_2 - ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП; між тим, судом встановлено, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій (а. с. 13-15).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Під час ухвалення рішення суд вирішує питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити стаття 264 ЦПК України.
Відповідно до ч. ч. 6, 7 ст. 82 ЦПК України, (...) постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Правовим наслідком преюдиціальності є обов'язковість до врахування певних фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
На момент спричинення матеріальної шкоди діяв договір добровільного страхування наземного транспорту «Класік» № 10415Га4к3 від 25.01.2024, який було укладено між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «АРКС» та ОСОБА_2 (а. с. 16-24).
З наданої позивачем суду заяви про подію та на виплату за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу від 01.06.2024 вбачається, що ОСОБА_2 , яка є власником автомобіля Nissan Qashqai д.н.з. НОМЕР_1 , звернулась до позивача із заявою про виплату страхового відшкодування з приводу настання дорожньо-транспортної пригоди, вказавши такі обставини «У заторі водій ТЗ Тойота НОМЕР_2 скоїв на'зд на моє авто. По інерції мій ТЗ в'їхав у відбійник. КО на місці» (а. с. 9).
Судом встановлено, що заяву було розглянуто та здійснено розрахунок страхового відшкодування на підставі акту огляду транспортного засобу від 18.06.2024, звіту № 7878 про оцінку вартості матеріального збитку завданого власнику транспортного засобу від 19.06.2024, страхового акту № ARX4177836 від 08.07.2024, розрахунку страхового відшкодування було здійснено виплату страхового відшкодування у розмірі 190 065,75 грн, згідно платіжної інструкції № 1070149 від 09.07.2024. Причому особливої уваги заслуговує те, що у наведених документах мова іде про належний ОСОБА_3 транспортний засіб Nissan Qashqai д. н. з. НОМЕР_1 , в той час як відповідно до наданої позивачем постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 29.07.2024 у справі про адміністративне правопорушення № 752/12754/24 ОСОБА_1 керував транспортним засобом Toyota Land Cruiser Prado 150 д. н. з. НОМЕР_2 та внаслідок порушення п. 13.1 Правил дорожнього руху вчинив зіткнення з транспортним засобом Tesla Model 3 д. н. з. НОМЕР_3 ; відомостей щодо участі у даній дорожньо-транспортній пригоді інших транспортних засобів немає, про їх не зазначає і позивач (представник позивача) ні в заявах по суті справи, ні в судових засіданнях через свою неявку.
Разом з тим, у позовній заяві позивач наполягає на відшкодуванні йому відповідачем збитків, завданих виплатою страхового відшкодування ОСОБА_2 як власниці транспортного засобу «Ніссан», д. н. з. НОМЕР_1 , з яким нібито здійснив зіткнення відповідач. Транспортний засіб Tesla Model 3 д. н. з. НОМЕР_3 позивачем у позовній заяві не згадується та пов'язаних з ним позовні вимоги не заявляються.
Згідно ст. 108 Закону України «Про страхування» страхувальник, який здійснив страхову виплату за договором страхування майна, має право вимоги до особи відповідальної за заподіяної збитки, у розмірі здійсненої страхової виплати та інших пов'язаних із нею фактичних витрат.
Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до ч. 1 ст. 993 ЦК України, до страховика який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодувння) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодування).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд зазначає, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
До того ж, Верховний Суд наголошує, що стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". (…) Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відтак, заявлені стороною позивача позовні вимоги спростовуються долученими ним же додатками до позовної заяви. Надані позивачем суду докази не є належними, оскільки з них не вбачається, що взагалі мала місце дорожньо-транспортна пригода між належним ОСОБА_2 транспортним засобом Nissan Qashqai д. н. з. НОМЕР_1 та належним ОСОБА_1 транспортним засобом Toyota Land Cruiser Prado 150 д. н. з. НОМЕР_2 .
Разом з тим, будь-яких доказів на заперечення позовних вимог відповідачем суду не надано. Проте навіть в такому випадку позивач не може будувати власну позицію на тому, що його позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу). Невисловлення відповідачем своєї позиції у справі не може бути підставою для звільнення позивача від доказування та автоматичного задоволення позовних вимог. Відтак суд вважає за доцільне звернути увагу сторони позивача на положення ст. 44 ЦПК України, за якою учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Отже, враховуючи вищенаведене, проаналізувавши позовні вимоги, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, на підставі досліджених у судовому засіданні матеріалів наданих позивачем, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в даній справі у задоволенні позовних вимог було відмовлено, судові витрати за позовом у вигляді судового збору покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 993, 1166, 1187, 1188, 1194 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 280, 352 ЦПК України, суд, -
Відмовити у задоволенні позовної заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АРКС" до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку суброгації.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Суддя: