15 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/9073/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Весняний пролісок"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2026 (Яценко О. В. - головуюча, судді: Мальченко А. О., Тищенко О. В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 (суддя Пукшин Л. Г.) у справі
за позовом виконувача обов'язків керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Весняний пролісок"
про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва, припинення володіння нерухомим майном та скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Узагальнений зміст і обґрунтування позовних вимог і підстав позову
1. Виконувач обов'язків керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Позивач, Міська рада, Місто) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Весняний пролісок" (далі - Відповідач, ТОВ "Весняний пролісок", Товариство), в якій просив:
- усунути перешкоди, територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 6,035 га (кадастровий номер 8000000000:75:100:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_1, припинивши володіння Товариства об'єктом нерухомого майна - нежитловою будівлею загальною площею 75 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний, номер об'єкта нерухомого майна: 1715812080000), шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про відсутність права із закриттям розділу та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1715812080000;
- усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,035 га (кадастровий номер 8000000000:75:100:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язавши Товариство повернути територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради земельну ділянку площею 0,035 га кадастровий номер 8000000000:75:100:0004, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з приведенням у придатний до використання стан шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва - нежитлової будівлі загальною площею 75 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та металевих (некапітальних) споруд;
- скасувати державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:100:0004 площею 0,35 га по АДРЕСА_1.
2. Позовні вимоги Прокурор узагальнено обґрунтовував тим, що майно, право власності на яке зареєстровано за Відповідачем на комунальній земельній ділянці, є самочинним будівництвом, адже Місто жодних рішень про надання у власність чи користування вказаної земельної ділянки будь-яким особам не приймало, дозволу на будівництво не надавало. За викладеного наполягав, що зареєстроване за Відповідачем самочинно побудоване майно підлягає знесенню з припиненням володіння ТОВ "Весняний пролісок" цим майном, а державна реєстрація земельної ділянки, сформованої під самочинною забудовою - скасуванню.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
3. Розглядаючи заявлений позов, господарський суд першої інстанції встановив, а господарський суд апеляційної інстанції перевірив, що первинна, реєстрація права власності на нежитлову будівлю загальною площею 75 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1715812080000) (далі також "спірна будівля") відбулася за ОСОБА_1 на підставі рішення державного реєстратора Філії Комунального підприємства Київської обласної ради "Аквабіоресурси" Ісаєва В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 09.12.2018 (індексний номер рішення: 44494579).
4. Підставою для прийняття вказаного рішення та проведення державної реєстрації права власності на означену нежитлову будівлю стали довідка № 501 від 02.10.2018 та технічний паспорт № 1115 від 02.10.2018, виготовлені ТОВ "Експертно-юридичне бюро "Гривна-Плюс". Відповідно до технічного паспорту нежитлова споруда площею 75 кв.м. 1991 року побудови.
5. В свою чергу згідно з актом приймання-передачі вкладу, що вноситься до статутного капіталу ТОВ "Весняний пролісок" від 08.04.2019, підписаного ОСОБА_1 та Товариством, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць О. Я. та зареєстрованого в реєстрі за № № 493, 494, ОСОБА_1 передав до статутного капіталу ТОВ "Весняний пролісок" об'єкт нерухомого майна на суму 375 000, 00 грн., а саме нежитлову будівля загальною площею 75 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1715812080000, номер запису про право власності: 29337901.
6. У подальшому, рішенням державного реєстратора Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" Цимбаліста В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14.05.2019 (індексний номер рішення: 46847485) на підставі вказаного акта приймання-передачі вкладу від 08.04.2019 право власності на спірну будівлю зареєстровано за ТОВ "Весняний пролісок".
7. Однак, в межах кримінального провадження № 42023102080000044, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 08.05.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 197-1 Кримінального кодексу України окружною прокуратурою, зокрема, встановлено, що будівництво вказаної нежитлової будівлі відбулось на земельній ділянці, що не була відведена для такого будівництва, без дозволу власника земельної ділянки та без будь-яких дозволів відповідного органу контролю на виконання будівельних робіт.
8. При цьому, відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.09.2023 НВ-9927485372023, державна реєстрація земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:75:100:0004 (АДРЕСА_1) загальною площею 0,035 га проведена відділом у Сколівському районі Головного управління Держгеокадастру у Львівській області 01.07.2021 на підставі проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розробленого ТОВ "Міська Бізнес Група" на замовлення ТОВ "Весняний пролісок". Категорія земель: землі житлової та громадської забудови, вид цільового призначення - 03.07 Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
9. Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - "Департамент") у листах від 16.05.2023 та 25.07.2023 повідомив, що у зв'язку з набуттям права власності на спірну будівлю Товариство зверталось з клопотанням від 16.05.2019 № К-38943 про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1711 га (код ділянки 75:100:0042) на АДРЕСА_1 у Святошинському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (магазину).
10. За результатами опрацювання заяви ТОВ "Весняний пролісок" від 20.02.2023 № 72005-007300490-031-03 щодо видачі рішення про надання в оренду земельної ділянки кадастровим номером 8000000000:75:100:0004 на АДРЕСА_1 у Святошинському районі м. Києва та розгляду проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Департамент підготував проєкт рішення Міської ради "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Весняний пролісок" земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (магазину), на АДРЕСА_1 у Святошинському районі міста Києва", який 15.03.2023 направлено до Міської ради для розгляду в установленому порядку.
11. Між тим, відповідно до листа від 28.04.2023, надісланого у відповідь на лист Святошинської окружної прокуратури міста Києва, Департамент повідомив, що не видавав, не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих, будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів за адресою по АДРЕСА_1 у місті Києва, у тому числі замовникові будівництва ТОВ "Весняний пролісок".
12. Відповідно ж до листа від 11.09.2023, надісланого у відповідь на лист Святошинської окружної прокуратури міста Києва, Департамент повідомив, що в реєстрі адрес у місті Києві, який ведеться Департаментом згідно з однойменним Положенням, відсутні відомості про документ щодо присвоєння адресі АДРЕСА_1 у Святошинському районі м. Києва, за результатами пошуку в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва за реквізитом адреси "АДРЕСА_1" відсутня інформація про прийняття рішення.
13. Звертаючись до суду з позовом у цій справі, Прокурор наголосив, що за поданням Департаменту рішення щодо передачі вказаної земельної ділянки Товариству чи іншим особам Місто ніколи не приймало і більше того, згідно з відкритими даними Міської ради за посиланням https://kmr.gov.ua/uk/content/proekt-rishennya- kyyivskoyi-miskoyi-rady-25766 згаданий вище проєкт рішення був відкликаний та повернутий суб'єкту подання 12.10.2023.
14. Прокурор підкреслював, що первинна державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості відбулась за ОСОБА_1 на підставі лише недійсних довідки № 501 від 02.10.2018 та технічного паспорту № 1115 від 02.10.2018, а також за відсутності інших обов'язкових документів.
Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій
15. Враховуючи наведені обставини, Господарський суд міста Києва рішенням від 19.02.2025 задовольнив позов частково. Ухвалив усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,035 га (кадастровий номер 8000000000:75:100:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язавши Товариство повернути територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради цю земельну ділянку з приведенням її у придатний до використання стан шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва - спірної нежитлової будівлі та металевих (некапітальних) споруд. В іншій частині позовних вимог відмовив.
16. Рішення мотивував такими аргументами і обставинами.
16.1. Спірна земельна ділянка розташована на території міста Києва, а тому, належить до комунальної власності територіальної громади міста в силу правових норм (частина друга статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) через її територіальне розташування в межах цього населеного пункту, а відтак, право власності на земельну ділянку, а відповідно і право розпорядження нею, в тому числі щодо розгляду та вирішення питання про передачу її у власність або користування, відповідно до статей 12, 122 ЗК України належить саме Міській раді як особі, яка діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади міста Києва.
16.2. З встановлених обставин цієї справи однозначно слідує, що спірна земельна ділянка ані ОСОБА_1 , ані Товариству ніколи не відводилася, рішення про таке відведення Міська рада не приймала.
16.3. Для здійснення державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 останній подав реєстратору лише довідку № 501 від 02.10.2018 та технічний паспорт № 1115 від 02.10.2018, виготовлені ТОВ "Експертно-юридичне бюро "Гривна-Плюс". При цьому, жодного документу, що підтверджував би право на користування землею, відведення її під його будівництво заявник не подавав.
16.4. Більше того, матеріали цієї справи свідчать також і про відсутність у ОСОБА_1 дозволу на будівництво спірної нежитлової будівлі (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проєкту такого будівництва чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови).
16.5. Означені обставини безумовно свідчать про те, що зареєстрована за ОСОБА_1 , а потім передана Товариству спірна нежитлова будівля є самочинним будівництвом відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а відтак і вимоги Прокурора про знесення цієї будівлі повністю узгоджуються з приписами даної норми матеріального права та підлягають задоволенню.
16.6. При цьому, задоволення позовних вимог про знесення об'єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними, припинення права володіння тощо, тому у задоволенні таких вимог Прокурору належить відмовити.
16.7. Також належить відмовити й у вимозі про скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки, адже таке скасування потягне припинення її існування як об'єкта цивільних прав, а тому висновок суду про задоволення цієї позовної вимоги суперечитиме висновку про задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
16.8. Обраний Прокурором у цій справі спосіб захисту є негаторним, що доводи Відповідача про пропуск позовної давності спростовує.
17. Переглянувши рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, Північний апеляційний господарський суд своєю постановою від 04.03.2026 залишив його без змін.
Касаційна скарга
18. Не погодившись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Узагальнені доводи касаційної скарги
19. Підставами касаційного оскарження ухвалених у цій справі судами попередніх інстанцій рішення та постанови Відповідач визначив підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
20. Обґрунтовуючи наявність зазначених підстав касаційного оскарження, пояснює, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми статей 376, 391 ЦК України, статей 152, 212 ЗК України та не врахували висновків Верховного Суду щодо її правильного застосування, викладених у постановах від 29.01.2020 у справі № 822/2149/18, від 06.09.2017 у справі № 6-1721цс16 (щодо знесення майна як крайнього заходу), від 01.04.2020 у справі № 910/1030/18, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (щодо захисту добросовісного набувача), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (щодо належності віндикаційного способу захисту у подібних правовідносинах).
21. В цій частині наголошує, що знесення об'єкта нерухомості є винятковим заходом втручання у право власності, однак суди не дослідили можливість перебудови будівлі або приведення її у відповідність до норм закону, що є пріоритетним за статтею 376 ЦК України. Також суди лиши без уваги те, що нові власники Товариства придбали частки, коли право власності на будівлю вже було офіційно зареєстроване в Державному реєстрі. Вони мали право покладатися на правомірність даних реєстру, а держава зобов'язана гарантувати стабільність таких відносин. Крім цього, оскільки право власності на спірну будівлю зареєстровано за Відповідачем, він вважається законним володільцем. У такому разі власник землі мав заявляти віндикаційний позов (про витребування майна), а не негаторний (про усунення перешкод) і до віндикаційних вимог застосовується позовна давність (3 роки), яка, на думку скаржника, у спірних правовідносинах спливла.
22. Окремо Товариство підкреслює, що суди попередніх інстанцій порушили норми статей 13, 42, 56, 75, 77, 79, 227 ГПК України, оскільки: (1) безпідставно відмовили у зупиненні провадження у цій справі, незважаючи на перебування керівника Відповідача у складі Збройних Сил України; (2) ухвалили оскаржені рішення і постанову на підставі недопустимих доказів, а саме матеріалах кримінального провадження, в яких відсутній вирок суду, а наявна ухвала про звільнення від відповідальності за строками давності; (3) незаконно взяли до уваги додаткові докази Прокурора, які подані ним після закриття підготовчого провадження.
Узагальнені доводи інших учасників справи
23. Прокурор надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому стверджує про те, що постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник є нерелевантними до даної справи, адже відмінними у них є предмети спору, підстави позову та фактичні обставини. Водночас зауважує, що знесення самочинного будівництва є обов'язковим і законним заходом, оскільки цей об'єкт збудовано на земельній ділянці, яка не відводилася для цієї мети, та за повної відсутності дозвільних документів на будівництво. Оскільки власник землі (Міська рада) заперечує проти визнання права власності за Відповідачем, спірний об'єкт не може бути легалізований або приведений до використання шляхом перебудови. Вимога про знесення у цьому випадку є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на який позовна давність не поширюється. Прокурор також наполягає, що Товариство мало перевірити правовий режим земельної ділянки та наявність дозволів перед одержанням майна. Обізнаність про відсутність прав на землю свідчить про недобросовісність дій самого скаржника. У спірних правовідносинах знесення самочинної будівлі переслідує легітимну мету захисту прав територіальної громади та не покладає на скаржника надмірного тягаря, оскільки сам він діяв необачно.
Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій
24. Касаційне провадження у цій справі Верховний Суд відкрив з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України, про що 18.03.2026 постановив відповідну ухвалу.
25. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
26. Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, пояснення прокурора ОГП (Колодяжна А. В.), представника Позивача (Ступак О. І.), дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і вважає, що подана касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з таких міркувань.
Щодо правового статусу самочинного будівництва
27. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).
28. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.
29. Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
30. Відповідно до частин першої - четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
31. Колегія суддів констатує, що у залишку вказаною нормою матеріального права імперативно, чітко і недвозначно визначено, що:
(1) самочинним будівництвом вважаються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони, зокрема, збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети;
(2) особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього;
(3) якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.
32. При цьому варто враховувати, що відповідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тобто реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
33. Не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об'єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
34. Поряд з цим, згідно із частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
35. Частиною першою статті 6 Закону України "Про столицю України місто-герой Київ" визначено, що місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
36. Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, на землю.
37. Правомочності власника землі на території міста Києва від імені територіальної громади здійснює Київська міська рада, яка відповідно до статей 9, 12 ЗК України наділена державою повноваженнями (стаття 122 ЗК України) щодо розпорядження землями територіальної громади міста Києва, зокрема, щодо передачі комунальних земельних ділянок у власність чи користування громадянам та юридичним особам відповідно до ЗК України.
38. Водночас у пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об'єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.
39. Із уведенням у дію 01.01.2002 нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.
40. Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.
41. Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.
42. У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
43. Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").
44. Із 01.01.2013 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" № 5245-VI, за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:
а) земельні ділянки:
на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;
які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;
б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.
45. Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
46. Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:
у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;
за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками".
47. За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.
48. Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, а також враховуючи правовий висновок Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, сформований у постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 щодо правильного застосування наведених правових норм, колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що саме Міська рада є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах міста Києва, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї.
49. Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.
50. Як вже зазначалося, розглядаючи позов у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що належна територіальній громаді міста Києва земельна ділянка на АДРЕСА_1 ані ОСОБА_1 , ані Товариству в користування чи власність ніколи не відводилася, рішення про таке відведення Міська рада не приймала.
51. У листах від 28.04.2023 і від 11.09.2023 Департамент повідомив, що не видавав і не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих, будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів за адресою по АДРЕСА_1, у тому числі замовникові будівництва ТОВ "Весняний пролісок". В реєстрі адрес у місті Києві, який ведеться Департаментом згідно з однойменним Положенням, відсутні відомості про документ щодо присвоєння адреси АДРЕСА_1 . За результатами пошуку в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва за реквізитом адреси "АДРЕСА_1" відсутня інформація про прийняття рішення.
52. Для здійснення державної реєстрації права власності на спірну нежитлову будівлю за ОСОБА_1 останній подав реєстратору лише довідку № 501 від 02.10.2018 та технічний паспорт № 1115 від 02.10.2018, виготовлені ТОВ "Експертно-юридичне бюро "Гривна-Плюс". При цьому, жодного документу, що підтверджував би право на користування землею, відведення її під його будівництво заявник не подавав.
53. Більше того, матеріали цієї справи свідчать також і про відсутність у ОСОБА_1 дозволу на будівництво спірної нежитлової будівлі (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проєкту такого будівництва чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови).
54. Звертаючись до постанови Верховного Суду від 18.03.2026 у справі № 916/598/25, колегія суддів констатує, що технічний паспорт є виключно технічним документом - складовою матеріалів технічної інвентаризації, який фіксує стан об'єкта на момент проведення інвентаризації, проте не належить до правовстановлюючого документа, не посвідчує як право власності на нерухоме майно, так і момент створення об'єкта інвентаризації.
55. Таким чином, оскільки в ході розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій достеменно встановили, що рішення про надання земельної ділянки для розміщення спірної нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 Міська рада ніколи не приймала, будь-яких дозвільних документів на її будівництво компетентні органи не видавали, висновок судів про те, що зареєстрована за ТОВ "Весняний пролісок" будівля є самочинним будівництвом суд касаційної інстанції визнає таким, що зроблений з неухильним додержанням наведених норм матеріального права та висновків Верховного Суду щодо них.
56. В свою чергу, оскільки Міська рада, як представник власника земельної ділянки, не надавала згоди на визнання права власності за Товариством на самочинно збудоване майно і заперечує проти його перебування на комунальній землі, то задоволення позовних вимог в її інтересах про знесення такого майна також узгоджується із наведеними положеннями ЗК України та приписами частини четвертої статті 376 ЦК України.
Щодо належного та ефективного способу захисту у подібних правовідносинах
57. Колегія суддів окремо враховує, що статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
58. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
59. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
60. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
61. У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив'язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
62. Велика Палата Верховного Суду у вже згаданій постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувала, що можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Тобто, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. У випадку задоволення однієї із зазначених вище вимог юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості) буде вирішена у встановленому законом порядку. Разом із цим буде відновлено стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
63. При цьому, якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.
64. Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).
65. Звідси коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
66. Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо них, колегія суддів висновує, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Києва у спірних правовідносинах є вимога позову про знесення самочинної забудови і задоволення цієї вимоги саме по собі остаточно вирішує юридичну долю спірного самочинного будівництва по АДРЕСА_1 у м. Києві у встановленому законом порядку.
67. За цим, задоволення позовних вимог у цій справі в частині усунення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Міської ради у користуванні та розпорядженні відповідною земельною ділянкою, шляхом зобов'язання Товариства повернути цю земельну ділянку з приведенням її у придатний до використання стан, знесенням самочинної забудови, Верховний Суд визнає правомірним та обґрунтованим.
68. Реагуючи на відповідні доводи касаційної скарги щодо чинної державної реєстрації на майно, яке підлягає знесенню, колегія суддів зауважує, що незаконність проведеної державної реєстрації права власності на спірну нежитлову будівлю в мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій чітко відображена, що в свою чергу є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповідної реєстраційної справи щодо самочинно побудованого об'єкта (див. пункти 63 - 64 цієї постанови).
69. Звертаючись до власного правового висновку із постанови від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, Касаційний господарський суд у цій частині вважає доцільним також додати, що факт існування реєстрації права власності на майно, яке за судовим рішенням має бути знесено як самочинне, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує.
70. Посилання скаржника на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц щодо належності у даному випадку віндикаційного способу захисту, колегія суддів не приймає за нерелевантністю. Правовідносини у вказаній справі не містять жодних ознак подібності тим, що склалися між учасниками цієї справи.
71. Щодо ж аргументів Товариства стосовно неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо знесення майна як крайнього заходу, необхідності врахування можливості перебудови самочинного збудованого об'єкта і тп, то колегія суддів їх відхиляє та констатує, що наводячи такі Відповідач не враховує того, що правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва.
72. Так, за змістом частини сьомої статті 376 ЦК України зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі: (1) істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, (2) істотного порушення будівельних норм і правил.
73. У цих випадках з позовом про зобов'язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.
74. Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України) (див. правовий висновок Верховного Суду у постановах від 11.11.2020 у справі № 910/7141/13, від 05.06.2024 у справі № 904/4339/21).
75. У даному випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такий вид самочинного будівництва, безперечно, не може бути приведений до легітимного стану шляхом перебудови.
76. Колегія суддів вважає доцільним звернути увагу скаржника на правовому висновку, який викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 320/5880/18, згідно з яким обов'язковому (безальтернативному) знесенню об'єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об'єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об'єкта будівництва.
77. За наведеного, посилання скаржника на правові висновки суду касаційної інстанції, викладені у постановах від 29.01.2020 у справі № 822/2149/18, від 06.09.2017 у справі № 6-1721цс16, колегією суддів не приймаються. Доводи касаційної скарги у цій частині визнаються декларативними.
Щодо позовної давності
78. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
79. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення.
80. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом усунення перешкод у користуванні цим майном. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
81. У вказаному висновку колегія суддів звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і за цим доводи касаційної скарги про помилковість висновків суддів попередніх інстанцій щодо незастосування до спірних правовідносин позовної давності визнає необґрунтованими.
Щодо сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном
82. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
83. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
84. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
85. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
86. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об'єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об'єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).
87. На необхідності дослідження добросовісності набуття спірного майна як підстави для позбавлення особи права власності наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, пропорційності втручання у мирне володіння - у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17 та від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, а на оцінці добросовісності дій особи - у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц та від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13.
88. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, добросовісність набувача майна підлягає оцінці через призму його можливості та обов'язку з'ясувати, чи були наявні правові підстави для набуття попереднім власником права власності на майно та чи здійснено його набуття відповідно до закону. При цьому суд оцінює, чи мав набувач об'єктивну можливість і чи був він зобов'язаний здійснити таку перевірку перед укладенням правочину. Відсутність такої перевірки, особливо якщо особа мала всі необхідні засоби та обставини для її здійснення, виключає добросовісність набуття майна та не може породжувати законні очікування щодо збереження такого майнового статусу. Цей підхід корелюється з принципом правової визначеності, який гарантує, що особа не може розраховувати на захист права власності, якщо її набуття не відповідає фундаментальним вимогам законності.
89. Як вбачається із оскаржених рішення і постанови, суди попередніх інстанцій врахували, що ТОВ "Весняний пролісок" мало можливість і повинно було дослідити правові підстави набуття попереднім власником права власності на спірну нежитлову будівлю, перевірити законність відведення комунальної земельної ділянки, а також наявність необхідної дозвільної документації. Враховуючи, що така перевірка є звичною та очікуваною дією з боку обачного суб'єкта господарювання, посилання набувача на добросовісність у даному випадку є необґрунтованим.
90. Відповідно до статті 13 Конституції України, власність зобов'язує. Це положення відображає соціальну функцію власності, підкреслюючи, що право власності передбачає не лише можливість володіння, користування та розпорядження майном, але й відповідальність власника перед суспільством.
91. У контексті зазначеного особа, яка набуває право на майно, повинна дотримуватись розумних стандартів обачності, оскільки сама по собі державна реєстрація права власності є спростовною презумпцією, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд.
92. Отже, як підставно відмітили суди попередніх інстанцій, Відповідач не може бути визнаний добросовісним набувачем, оскільки він міг і повинен був бути обізнаним про неможливість набуття права власності на спірну нежитлову будівлю за відсутності у ОСОБА_1 правовстановлюючих документів як на земельну ділянку під майно, так і дозвільних документів на його будівництво.
93. Оцінюючи питання пропорційності втручання, слід враховувати, що воно повинно бути обґрунтованим, необхідним у демократичному суспільстві та не покладати на особу надмірного індивідуального тягаря.
94. Врахувавши обставини справи, у контексті практики ЄСПЛ, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що відсутність належної обачності з боку набувача виключає виникнення у нього обґрунтованих очікувань щодо збереження такого майнового статусу. Отже, втручання у право власності Товариства у цій справі не порушує принципу пропорційності, оскільки воно не створює для нього надмірного тягаря, а слугує забезпеченню законних прав власника земельної ділянки.
95. Ураховуючи зазначене, вимога про знесення самочинно збудованої споруди є правомірною, оскільки вона ґрунтується на нормах національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки та є необхідною у демократичному суспільстві. Такий підхід відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки забезпечує справедливий баланс між інтересами суспільства та правами особи, яка зазнає втручання.
96. За цим, посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01.04.2020 у справі № 910/1030/18 та від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (щодо захисту добросовісного набувача) є безпідставними.
Щодо процесуальних питань (допустимість доказів, зупинення провадження у справі)
97. Згідно із частиною першою статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
98. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (частина друга статті 73 ГПК України).
99. Відповідно до статті 77 ГПК України ("допустимість доказів") обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
100. Допустимість доказів означає, що у певних випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування.
101. Натомість за змістом статті 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
102. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
103. Однак відповідно до положень пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України до повноважень суду касаційної інстанції належить вирішення питання тільки щодо допустимості доказу. Установлення цього дефекту доказу є питанням права в тому значенні, що висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.
104. Звертаючись до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, ТОВ "Весняний пролісок" стверджує про те, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржені рішення і постанову на підставі недопустимих доказів, а саме матеріалах кримінального провадження, в яких відсутній вирок суду, а наявна ухвала про звільнення від відповідальності за строками давності.
105. Проте, як слідує із рішення і постанови судів попередніх інстанцій, матеріали згаданого скаржником кримінального провадження, судами попередніх інстанцій в основу оскаржених рішень не покладені, зміст ухвали Святошинського суду міста Києва від 26.09.2024 лише взятий ними до уваги. Більше того, означені матеріали ніяк не вплинули на встановлення судами обставин відсутності у ОСОБА_1 , та відповідно і у Товариства, будь-яких правовстановлюючих документів на комунальну земельну ділянку та дозвільних документів на будівництво, а відтак і значення для правильного вирішення спору у цій справі не мали.
106. В свою чергу, як вже підставно відмітив апеляційний господарський суд, твердження Відповідача про те, що суд першої інстанції при ухваленні рішення допустив порушення норм процесуального права, оскільки взяв до уваги додаткові пояснення Прокурора від 25.11.2024 № 44-6269ВИХ-24 з новими доказами після закриття підготовчого провадження без офіційного розгляду питання про їх прийняття, спростовуються матеріалами цієї справи, оскільки:
- додаткові пояснення від 25.11.2024 № 44-6269вих-24 були подані до Господарського суду міста Києва 25.11.2024 через електронний кабінет в електронній системі ЄСІТС та зареєстровані судом 25.11.2024 за вхідним реєстраційним № 07-11/104687/24;
- Господарський суд міста Києва закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті ухвалою від 27.11.2025;
- 28.11.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла вже паперова копія згаданих додаткових пояснень; вказані додаткові пояснення були направлені за допомогою оператора поштового зв'язку АТ "Укрпошта" 26.11.2025 (як вбачається з відмітки на конверті).
107. За цим, аргументи скаржника про ухвалення судами попередніх інстанцій оскаржених рішення і постанови на підставі недопустимих доказів, колегія суддів Касаційного господарського суду визнає необґрунтованими і відхиляє.
108. Поряд з цим, порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано нормами статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за наявності яких суд, відповідно, зобов'язаний та має право зупинити провадження у справі.
109. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадках перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
110. Передбачена у вказаній нормі обов'язковість зупинення провадження у справі пов'язана з перебуванням у складі Збройних Сил України саме сторони або третьої особи, а не учасника юридичної особи чи її засновника.
111. Згідно із частиною першою статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
112. Статтею 56 ГПК України визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника
113. Особою, якій пред'явлено позовну вимогу у цій справі, є юридична особа - ТОВ "Весняний пролісок" (ідентифікаційний код 42904009), інтереси якої може представляти не тільки керівник та/або засновник. У зв'язку з перебуванням у складі Збройних Сил України керівника та/або засновника юридична особа не припиняє, не зупиняє свою господарську діяльність та/або реєстрацію.
114. Виходячи з наведеного, обставини перебування керівника Товариства у складі Збройних Сил України не були підставою для застосування вимог норми пункту 3 частини першої статті 227 ГПК України, а відтак суди попередніх інстанцій правомірно відмовили у задоволенні клопотань Відповідача про зупинення провадження у цій справі з означених обґрунтувань.
115. Таким чином, в ході здійснення касаційного провадження у цій справі, заявлені скаржником у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України, свого підтвердження не знайшли. Неправильного застосовування чи порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права скаржник Верховному Суду не довів.
116. В свою чергу, враховуючи спірний характер правовідносин сторін, колегія суддів вважає, що наведена міра обґрунтування даної постанови є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
117. Учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
118. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
119. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
120. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, Верховний Суд не встановив неправильного застосування чи порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Оскаржені рішення і постанова ухвалені за результатами повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи і підстав для їх зміни чи відміни, за мотивів наведених у касаційній скарзі, судова колегія Касаційного господарського суду не вбачає.
Судові витрати
121. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
За таких обставин, керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Весняний пролісок" залишити без задоволення.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2026 і рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 у справі № 910/9073/24 залишити без змін, а їх виконання поновити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І. С.
Судді Берднік І. С.
Зуєв В. А.