07 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/10678/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Денаві»
на рішення Господарського суду Львівської області від 11.09.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 у справі
за позовом Служби безпеки України
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Денаві»
про стягнення штрафних санкцій у розмірі 1 776 153,25 грн.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Гончаренко М. М. та відповідача - Шаламова О. В.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У серпні 2025 року Служба безпеки України звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Денаві» (далі - відповідач та/або ТОВ «Денаві», Постачальник) про стягнення штрафних санкцій у розмірі 1 776 153,25 грн, із яких: 1 184 832,19 грн - пеня за порушення строків поставки товару; 153 305,46 грн - штраф за прострочення виконання зобов'язання понад 30 днів; 438 015,60 грн - штраф за порушення умов договору щодо якості товару.
1.2. Позов обґрунтовано порушенням умов договору № 21/137 про постачання товару від 30.08.2021 у частині строків поставки товару, а також щодо його якості.
1.3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 позовну заяву Служби безпеки України до ТОВ «Денаві» про стягнення штрафних санкцій у розмірі 1 776 153,25 грн передано за підсудністю до Господарського суду Львівської області.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 30.08.2021 між Службою безпеки України (платник - Військова частина НОМЕР_1 ) (далі - СБУ, ВЧ НОМЕР_1 , Замовник та/або позивач) та ТОВ «Денаві» укладено договір № 21/137 (далі - договір) про постачання товару - рюкзак ємністю від 90 л до 120 л спеціальний (код ДК 021:2015 - 18930000-7 мішки та пакети) в кількості, асортименті та за ціною, що зазначені у специфікації та технічній специфікації (додатки 1 та 2 відповідно) до договору (далі - товар).
Пунктом 5.1 договору встановлено, що строк поставки товару - до 20 грудня 2021 року, місце поставки товару -вул. Велика Васильківська, 96, м. Київ.
Згідно з пунктом 2.1 договору якість і комплектність товару повинна відповідати технологічним регламентам виробника та/або стандартам України. В разі вимоги обов'язкової сертифікації в Україні товару, при поставці повинен додаватися сертифікат відповідності, або його копія, завірена в установленому порядку чи свідоцтво про визнання іноземного сертифікату, виданого у встановленому порядку, або його копія.
Відповідно до пункту 2.4 договору неякісний товар (що не відповідає умовам пункту 2.1 цього договору) замінюється Постачальником за власний рахунок протягом 10 (десяти) робочих днів з моменту отримання від Змовника письмового повідомлення про невідповідність (брак, дефекти) товару (його частки) доданням відповідного акта, оформленого Постачальником та Змовником. Присутність Постачальника (його повноважного представника) під час складання означеного акта - обов'язкова. У разі відмови Постачальника оформити акт щодо невідповідності якості товару, Замовник має прано оформити вказаний акт самостійно в односторонньому порядку, який буде достатнім для заміни Постачальником неякісного товару на товар належної якості.
Відповідно до пункту 5.9 договору у разі виявлення товару невідповідної якості, в момент його приймання процедури приймання потрібно зупинити та викликати представника Постачальника на місце приймання передачі товару. У присутності і за підписом останнього складається акт. У разі не прибуття представника Постачальника протягом однієї доби або його відмови від складання та/або підписання акта приймання товару за якістю Замовник має право оформити вищевказаний акт в односторонньому порядку, який буде належним доказом неякісного товару та достатнім для його заміни Постачальником на товар належної якості.
У пункті 7.2 договору передбачено, що за порушення строків виконання зобов'язання Постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 0,1 % вартості товару, з якого допущено прострочення виконання зобов'язання, за кожен день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягуються штраф у розмірі 7 % вказаної вартості.
У пункті 7.3 договору сторони передбачили, що за порушення умов договору щодо якості (комплектності) товару Постачальник сплачує штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісного товару та здійснює його заміну на товар належної якості або доукомплектування товару у 3-денний термін з моменту повідомлення Замовником Постачальника про виявлені недоліки.
Судом встановлено, що позивач замовив партію товару на суму 2 190 078,00 грн.
Як зазначає позивач, 28.12.2021 на територію ВЧ НОМЕР_1 прибула машина із товаром відповідно до договору без уповноваженого представника Постачальника та без документів, що могли б підтвердити оригінальність товару. При перевірці однієї одиниці товару (вибірково) на відповідність із технічною специфікацією (додаток 2 до договору) були встановлені певні невідповідності, про що негайно повідомлено Постачальника (лист від 28.12.2021 вих. № 28/17044) з проханням забезпечити прибуття уповноваженого представника для складання акта невідповідності якості товару протягом доби.
Процедура приймання-передачі товару не відбулася, акт прийому-передачі товару складено не було.
Наступного дня директор ТОВ «Денаві» Катков Денис Олександрович прибув до ВЧ НОМЕР_1 із копіями протоколів випробувань деяких тканин та з однією одиницею товару для перевірки його відповідності технічній специфікації.
Відповідно до долученого до матеріалів справи акта невідповідності якості товару згідно із договором, комісія, призначена розпорядженням командира ВЧ НОМЕР_1 , здійснила огляд однієї одиниці товару мішки та пакети, код ДК 021:2015-18930000-7 (Рюкзак ємністю від 90 л до 120 л спеціальний) та виявила такі невідповідності:
1) основна тканина виробу: відсутні маскувальні властивості кольору при спостереженні в прилади нічного бачення з інфрачервоним підсвічуванням; поверхнева щільність за результатами випробувань, наданими Постачальником 317 г/м2, замість 240 г/м2, зазначених у Технічній специфікації (додаток 2 до договору);
2) об'ємна сітка: поверхнева щільність за результатами випробувань, наданими Постачальником - 695 г/м2, замість 600 г/м2, зазначених у Технічній специфікації (додаток 2 до договору);
3) стрічки: відсутні маскувальні властивості кольору при спостереженні в приладі нічного бачення з інфрачервоним підсвічуванням (додаток 2 до договору);
4) тканина для чохла літнього: відсутні маскувальні властивості кольору при спостереженні в прилади нічного бачення з інфрачервоним підсвічуванням (додаток 2 до договору);
5) відповідно до пункту 5.3 Постачальник має надати Замовнику документи для підтвердження оригінальності товару, проте на тканину для чохла літнього та тканину чохла зимового підтверджуючі документі на склад сировини відсутні;
6) регулюючий пас оглянутої одиниці товару в мінімальному регулюванні має об'єм 100 см при середньостатистичному об'ємі талії дорослого чоловіка - від 70 см;
7) бічні підсумки: виріб виконано із різних відтінків кольору «MultiCam».
Огляд одиниці товару здійснювався у прилад нічного бачення з інфрачервоним підсвічуванням (PVS (14) б/н), що перебуває в розпорядженні Замовника.
Директор ТОВ «Денаві» був присутній при здійсненні перевірки товару, що підтверджується його підписом на акті, та ознайомлений з актом невідповідності 29.12.2021, про що є відповідна відмітка на акті.
Судами установлено, що вартість неякісного (некомплектного) товару становить 2 190 078 грн.
У зв'язку з порушенням ТОВ «Денаві» вимог договору щодо якості (комплектності) товару позивач надіслав відповідачу претензії від 30.12.2021 № 28 /17 213 та від 06.01.2022 № 28/64 з розрахунками сум штрафних санкцій.
Відповідач у відповіді на претензії від 29.03.2022 № 65 підтвердив факт відмови Замовника приймати товар через його невідповідність вимогам договору щодо якості та запропонував поставити товар за зменшеними цінами.
ВЧ НОМЕР_1 відмовилася від пропозиції відповідача щодо прийняття товару за зменшеною ціною і нагадала про зобов'язання сплатити штрафні санкції.
Повторна претензія СБУ, надіслана на адресу відповідача (від 20.06.2023 №28/вс-2465), також залишилася без реагування.
Наведене стало підставою для звернення із цим позовом до суду з матеріально-правовою вимогою про стягнення з відповідача на користь СБУ штрафних санкцій у розмірі 1 776 153,25 грн за порушення строків поставки товару, а також умов щодо його якості, з яких:
1 184 832,19 грн - пеня за порушення строків поставки товару;
153 305,46 грн - штраф за прострочення виконання зобов'язання понад 30 днів;
438 015,60 грн - штраф за порушення умов договору щодо якості товару.
3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.09.2025 у справі № 910/10678/24 (суддя Березяк Н. Є.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 (Якімець Г. Г. - головуючий, судді: Бойко С. М., Бонк Т. Б.) позов задоволено повністю: присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача штрафні санкції у розмірі 1 776 153,25 грн, а саме: 1 184 832,19 грн - пеня за порушення строків поставки товару; 153 305,46 грн - штраф за прострочення виконання зобов'язання понад 30 днів, 438 015,60 грн - штраф за порушення умов договору щодо якості товару. Здійснено розподіл судових витрат.
3.2. Судові рішення арґументовано тим, що відповідач порушив умови договору щодо строків поставки та якості товару. Суд встановив, що поставка здійснена з порушенням визначеного договором строку та без дотримання вимог технічної специфікації. Під час приймання товару Замовником виявлено істотні недоліки, які унеможливлювали його використання за цільовим призначенням, що підтверджено актом невідповідності. Суди дійшли висновку, що замовник правомірно відмовився від приймання товару та діяв у межах умов договору. Водночас відповідач не надав належних і допустимих доказів усунення виявлених недоліків або здійснення повторної поставки товару належної якості. Посилання відповідача на відсутність його вини суди визнали необґрунтованими та такими, що спростовується матеріалами справи. Тому, суди визнали наявними підстави для застосування до відповідача передбачених договором штрафних санкцій. Розмір заявлених до стягнення штрафних санкцій суди визнали обґрунтованим, співмірним наслідкам порушення та таким, що підлягає стягненню у повному обсязі.
4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Львівської області від 11.09.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 у справі № 910/10678/24, Відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить ці рішення та постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.
4.2. Скаржник наголошує на наявності підстав для касаційного оскарження рішення та постанови, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.3. Так, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального права, яке полягає у незастосуванні положень статті 598, частини першої статті 611, статей 615, 651, частини другої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та неврахуванні висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 910/11895/23, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.08.2021 у справі № 456/2076/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17.
4.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, із покликаннями на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, скаржник вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази.
Скаржник наголошує, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою доводи відповідача про те, що договір є розірваним за ініціативою позивача, а зобов'язання відповідача з поставки товару припинені з дати його розірвання - 06.01.2022.
Крім цього скаржник наголошує, що єдиним доказом невідповідності якості товару умовам договору, який наданий позивачем, є акт невідповідності, складений ним же самим і з яким відповідач не погодився. Висновки, відображені в оскаржуваних судових рішеннях щодо нібито визнання відповідачем факту поставки невідповідного товару, не підтверджуються жодним документом із матеріалів справи, окрім заяв позивача та маніпулятивного перекручування змісту листа відповідача від 29.03.2022 № 65, в якому останній пропонував позивачу зменшити ціну товару.
Жодним чином із пропозиції про зменшення ціни не випливає висновок про визнання відповідачем невідповідної якості товару. Пропозиція про зменшення ціни пов'язана виключно з обставинами повномасштабного вторгнення Російської Федерації та з тим, що відповідач виготовив цей товар для конкретного Замовника, поніс витрати на його виготовлення, тому в тих обставинах видавалось економічно доцільним все ж віддати товар тому, для кого він виготовлений, за собівартістю без націнки виробника.
4.5. СБУ у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, рішення та постанову - залишити без змін.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.
5.3. Насамперед варто звернути увагу на те, що під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Верховний Суд також наголошує, що в ГПК України закріплені основні засади господарського судочинства, зокрема, у силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України) обов'язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, передбачають, що докази мають бути досліджені й оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14.
Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження й обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, у свою чергу, визначається предметом позову.
Належність як змістовна характеристика та допустимість як характеристика форми є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що судам слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зауважував, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом висновок щодо застосування норм процесуального права, який має загальний (універсальний) характер, викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.07.2021 у справі 915/1889/19, від 15.07.2021 у справі № 916/2586/20, від 16.06.2022 у справі № 910/366/21.
При цьому згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1- 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, і докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування й ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Близький за змістом висновок щодо застосування норм процесуального права, який має універсальний (загальний) характер, викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 910/7054/18 та від 22.12.2022 у справі № 910/2730/21, на який (висновок) посилається скаржник.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування щодо своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення ЄСПЛ у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Аналізуючи питання про обсяг дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику ЄСПЛ, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), "Трофимчук проти України" (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 зазначеної Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Водночас Верховний Суд зауважує, що такий висновок ЄСПЛ звільняє суди від обов'язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість взагалі ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.01.2019 у справі № 910/7054/18 і від 12.02.2019 у справі № 911/1694/18.
Однак оскаржувані рішення та постанова не відповідають наведеним положенням чинного законодавства, зокрема, положенням статей 86, 236, 269, 282 ГПК України, оскільки ухвалені без дослідження всіх наявних у матеріалах справи доказів, а також без з'ясування усіх фактичних обставин справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень.
Як зазначалося, предметом спору у цій справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафних санкцій у розмірі 1 776 153,25 грн, з яких: 1 184 832,19 грн - пеня за порушення строків поставки товару; 153 305,46 грн - штраф за прострочення виконання зобов'язання понад 30 днів; 438 015,60 грн - штраф за порушення умов договору щодо якості товару.
Так, в основу рішення про задоволення позову покладено висновок місцевого господарського суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог з огляду на встановлення обставин того, що відповідач здійснив поставку товару, яка не відповідала якості (комплектності), визначеної у договорі, та не усунув виявлені недоліки у передбачений договором спосіб та строк, а також у встановлений договором строк не виконав свого обов'язку щодо своєчасної поставки товару, допустивши прострочення на 541 календарний день (із 21.12.2021 по 14.06.2023), у зв'язку з чим наявні підстави для застосування відповідальності, передбаченої пунктами 7.2, 7.3 договору у виді нарахування: штрафу в розмірі 7 % від вартості непоставленого товару в сумі 153 305,46 грн за прострочення понад 30 днів; пені у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення в сумі 1 184 832,19 грн; штрафу в розмірі 20 % - 438 015,60 грн - за порушення умов щодо якості (комплектності) товару.
Проте колегія суддів вважає зазначені висновки судів попередніх інстанцій передчасними, у зв'язку з чим убачає підстави для скасування оскаржуваних рішення й постанови та передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, а також погоджується з доводами скаржника в частині неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування, зокрема, положень статті 598, частини першої статті 611, статей 615, 651, частини другої статті 653 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 910/11895/23, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.08.2021 у справі № 456/2076/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17, з огляду на таке.
У статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно із статтею 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Згідно із статтею 663 ЦК України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Поряд із тим за змістом частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Також необхідно врахувати те, що згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Тобто зазначеною нормою встановлено основне правило щодо можливості припинення зобов'язання лише на підставі договору або закону. При цьому припинення зобов'язання на вимогу однією зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.
Нормами статті 651 ЦК встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782 ЦК України). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, необхідно кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків (див. постанови Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі № 465/5980/17).
За змістом наведених норм одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, а отже, є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин, тому не вимагає згоди другої сторони. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.
Зазначена правова позиція щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладалася Верховним Судом, зокрема в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18, а також постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/11397/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 № 756/420/17.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 ЦК України).
Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин.
До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.
При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом із тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: (1) суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; (2) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (постанова Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 357/15284/18).
Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину, як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності зумовлює необхідність з'ясовувати, чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов'язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору, передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) від підстав для односторонньої відмови від договору (аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 357/15284/18).
У постанові від 08.10.2020 у справі № 910/11397/18 Верховний Суд звернув увагу на те, що у разі коли законом або умовами договору передбачено право сторони на односторонню відмову від договору, сторони вільні у виборі конкретних підстав такої відмови в межах, встановлених нормами законодавства чи умовами договору, а обрану стороною підставу для односторонньої відмови від договору необхідно досліджувати під час розгляду справи судом. Так, у кожному випадку особа, яка бажає відмовитися від договору в односторонньому порядку на тій чи іншій підставі, має довести фактичну наявність визначених в обраній підставі обставин для такої односторонньої відмови. З огляду на викладене судам необхідно в кожному конкретному випадку виходити зі встановлених обставин справи, досліджувати підстави, які стали підґрунтям для односторонньої відмови від договору, та обґрунтованість таких підстав, зважаючи на встановлені обставини справи.
Як убачається з матеріалів справи, зокрема у відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі, а також упродовж судового розгляду цієї справи відповідач послідовно наполягав на тому, що позивач скористався правом на одностороннє розірвання спірного договору, про що повідомив у претензії від 06.01.2022 № 28/64 та нагадав у листах від 17.01.2022 № 28/239 і від 01.05.2022 № ВС-537, претензії від 20.06.2023 № 28/ВС-2465. Відповідач неодноразово звертав увагу судів на те, що починаючи з 06.01.2022 позивач займає чітку і послідовну позицію стосовно того, що договір між сторонами припинив свою дію у зв'язку із його розірванням в односторонньому порядку, а тому, на думку відповідача, його зобов'язання щодо поставки товару є припиненими з дати розірвання договору (06.01.2022), а нарахування пені за 541 день прострочення, тобто з 21.12.2021 по 14.06.2023, та стягнення штрафу за прострочення строків поставки понад 30 днів є неправомірним.
Проте суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланням на те, що розрахунок штрафу та пені є правильним, залишили поза увагою вказані доводи відповідача щодо вчинення позивачем як стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору та не з'ясовували, чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов'язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору, передбачені договором та/або законом), що у цьому разі впливає на застосування відповідальності, встановленої умовами пункту 7.2 договору.
Попри наявність відповідних доводів відповідача, суди попередніх інстанцій не надавали їм оцінку, як і не надали оцінку відповідним доказам, наявним у матеріалах справи, зокрема, претензії від 06.01.2022 № 28/64, листам від 17.01.2022 № 28/239 та від 01.05.2022 № ВС-537, претензії від 20.06.2023 № 28/ВС-2465.
Із матеріалів справи убачається, що, заперечуючи проти застосування відповідальності, передбаченої пунктом 7.3 договору, відповідач також наголошував на обов'язковості надання юридичної оцінки поданих ним доказів, зокрема протоколів випробувань та відповіді від 30.12.2021 вих. № 112 на акт невідповідності якості товару за договором, яким судами попередніх інстанцій так само не було надано оцінки.
Отже, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги зазначеного вище, а також всупереч вимогам норм процесуального права не проаналізували аргументів обох сторін, не дослідили усіх умов договору та поданих учасниками справи доказів і не надали їм належної правової оцінки. Тобто декларативно оцінили наявні у матеріалах справи докази, у зв'язку з чим висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог є передчасним та таким, що не узгоджується з наведеними законодавчими приписами й умовами договору.
Ураховуючи доводи касаційної скарги, які є нерозривними у їх сукупності, з огляду на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права, що мало своїм наслідком невстановлення обставин, що є суттєвими для вирішення цього спору, зважаючи на предмет і підстави позову, беручи до уваги межі розгляду справи судом касаційної інстанції, які імперативно визначені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
З огляду на викладене колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України.
Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного у цій постанові, не беруться судом касаційної інстанції до уваги.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. За змістом частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
6.2. З огляду на викладене, а також зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалені у справі рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду судам необхідно врахувати наведене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а також встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення заявленого позову.
7. Розподіл судових витрат
7.1. У зв'язку з тим, що судом касаційної інстанції не змінюється рішення та не ухвалюється нове, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Денаві» задовольнити.
Рішення Господарського суду Львівської області від 11.09.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 у справі № 910/10678/24 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ