Постанова від 25.03.2026 по справі 904/5414/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.03.2026 року м.Дніпро Справа № 904/5414/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Приватної фірми "Нік АН" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025

у справі № 904/5414/24

за позовом Дніпровської міської ради

до Приватної фірми "Нік АН"

третя особа-1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради

третя особа-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фізична особа-підприємець Кузьмінов Володимир Олександрович

третя особа-3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1

третя особа-4 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Коваленко і Ко"

про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою

ВСТАНОВИВ:

Дніпровська міська рада звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватної фірми "Нік Ан", в якому просить суд:

1. Усунути перешкоди у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, шляхом знесення самочинно побудованих об'єктів нерухомого майна, а саме: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння (реєстраційні номери об'єкту нерухомого майна: 362739512101) за рахунок Приватної фірми “Нік Ан» (Код ЄДРПОУ 20225362).

2. Припинити володіння Приватної фірми “Нік Ан» (Код ЄДРПОУ 20225362) правом власності на будівлі та споруди автомобільної стоянки, що розташовані за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 110 у м.Дніпро (реєстраційний номер нерухомого майна: 362739512101), шляхом скасування державної реєстрації права власності із закриттям розділу.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Усунено перешкоди у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, шляхом знесення самочинно побудованих об'єктів нерухомого майна, а саме: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння (реєстраційні номери об'єкту нерухомого майна: 362739512101) за рахунок Приватної фірми «Нік Ан». Припинено володіння Приватної фірми "Нік Ан" правом власності на будівлі та споруди автомобільної стоянки, що розташовані за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 110 у м. Дніпро (реєстраційний номер нерухомого майна: 362739512101), шляхом скасування державної реєстрації права власності із закриттям розділу. Стягнуто з Приватної фірми "Нік АН" на користь Дніпропетровської міської ради витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 6 056,00 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням Приватною фірмою "Нік АН" подано апеляційну скаргу, згідно якої апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 у справі № 904/5414/24 та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до Приватної фірми "Нік Ан" відмовити.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- дійшовши висновку про те, що «станом на час розгляду справи зазначене майно належить відповідачу ПФ «Нік АН»», Суд першої інстанції неправильно установив обставини, які мають значення для справи;

- вирішуючи даний спір, Суд першої інстанції зобов'язаний був встановити час та підставу на якій Приватна фірма «Нік Ан» набула право власності на спірний об'єкт нерухомого майна та його обсяг, з'ясувавши всі обставин, на які Приватна фірма «Нік Ан» посилалася як на підставу своїх заперечень. Судом першої інстанції цього зроблено не було;

- приватна фірма «Нік Ан» була створена та зареєстрована тільки 15.10.1993 р., чим спростовується припущення про те, що об'єкти, які розташовані на території автостоянки по вул. Набережній Заводській, 110 у м. Дніпрі були побудовані Приватною фірмою «Нік Ан». Дійсно, в постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки. В той же час, фактичні обставини справи свідчать про те, що будівництво спірного об'єкту нерухомості здійснено задовго до реєстрації Відповідача самим Позивачем в особі підпорядкованих йому органів - Ленінським районним відділом комунального господарства. Днем передачі Приватній фірмі «Нік Ан» спірної автостоянки є 28 березня 1996 року (день складання спільною комісією відділу комунального господарства Ленінського району та Приватної фірми «Нік Ан» «Акта приема-передачи автостоянки «Парус»»). Право власності на автомобільну стоянку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна заводська, 110 було зареєстровано відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради із внесенням відповідного запису за реєстровим № 1388-130 у реєстровій книзі № 28 ЮН;

- судом першої інстанції не застосовано правила про преюдицію. Дніпропетровський апеляційний господарський суд у постанові від 11.10.2010 у справі 10/346-09(12/173-06) встановив: «З матеріалів справи вбачається, що зазначена автомобільна стоянка знаходиться на земельній ділянці площею 1,42 га і складається з об'єктів: А-1 будинок охорони площею 18,8 кв. м., Б бокси площею 44,7 кв. м., В склад площею 28,7 кв. м., Г склад площею28,3 кв. м., Е металевий сарай площею 1220 кв. м., Ж навіси площею 2396 кв. м., Д сторожовий пост площею 3,4 кв. м., а також № 1, 2 ворота, № 3 огорожа, І мостіння.» «Встановивши факт правомірного набуття відповідачем права на нерухоме майно колегія суддів прийшла висновку, що відповідач має право на земельну ділянку, на якій розміщено придбане ним нерухоме майно, та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування, а відсутність у нього оформлених правовстановлюючих документів на земельну ділянку, не може кваліфікуватись як самовільне зайняття земельної ділянки, а тому у таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягає». Вищий господарський суд України у постанові від 19.01.2011 у справі № 10/346 09(12/173-06), зазначив таке: «Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 454 від 21.05.92 за Ленінським районним відділом комунального господарства було закріплено автостоянку в районі мікрорайону "Парус". Наказом відділу комунального господарства Ленінського району м. Дніпропетровська №3 від 21.03.96 з метою погашення фінансової заборгованості за виконані будівельно монтажні роботи в обсязі 11,4 млрд. крб. відповідачеві передано автостоянку, розташовану по вул. Набережній Леніна в районі мкр. "Парус" м. Дніпропетровська на земельній ділянці площею 1,4215 га, балансовою вартістю 1,2 млрд. крб. Передача автостоянки оформлена актом прийому-передачі від 01.04.96, що закріплено рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №505 від 18.04.96. На підставі цього рішення Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації відповідачеві 29.10.98 видано свідоцтво про право власності на автомобільну стоянку по вул. Набережній Заводській, 110. Згідно з інвентарною справою автомобільна стоянка знаходиться на земельній ділянці площею 1,42 га і складається з об'єктів: А-1 будинок охорони площею 18,8 м2, Б бокси площею 44,7 м2, В склад площею 28,7 м2, Г склад площею 28,3 м2, Е металевий сарай площею 1220 м2, Ж навіси площею 2396 м2, Д сторожовий пост площею 3,4 м2, а також №№ 1, 2 ворота, №3 огорожа, І мостіння. На підставі вказаного суди встановили обставини набуття відповідачем права власності на нерухоме майно - автостоянку, яка використовується за цільовим призначенням. За висновком спеціаліста з будівельно-технічних досліджень №8754 від 05.10.06, автостоянка знаходиться на земельній ділянці площею 1,4215 га за кадастровим номером 1210100000:08:836:0005 (81036002) по Набережній Заводській, 110 у м. Дніпропетровську і складається з будівель та споруд: А-1 будинок охорони площею основи 18,8 м2; а-1 ганок будинку охорони; а'-1 балкон будинку охорони; Б бокси площею основи 44,7 м2; В склад площею основи 28,7 м2; Г склад площею основи 28,3 м2; Е металевий сарай площею основи 1220 м2; Ж навіси площею основи 2396 м2; Д сторожовий пост площею основи 3,4 м2; №1 ворота площею 4,5 м2; №2 ворота площею 4,5 м2; №3 огорожа площею 915 м2; І мостіння площею 10087 м2, які є невід'ємними частинами автостоянки і утворюють єдиний об'єкт нерухомості цілісний майновий комплекс». «Натомість, суд апеляційної інстанції з огляду на положення ст. 120 ЗК України, ст.ст. 182, 331, 377, 657 ЦК України дійшов правильного висновку про те, що набувши та зареєструвавши право власності на нерухоме майно, відповідач має право на оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю та необхідну для її обслуговування.» «Викладені в касаційній скарзі посилання на обставини виявлення порушень вимог законодавства при видачі відповідачеві свідоцтва про право власності на цю стоянку, в силу ст. 1117 ГПК України не можуть бути прийняті до уваги, оскільки при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанції прокурор та позивач не довели факт припинення права власності відповідача на відповідне майно». У рішенні від 15.07.2008 за позовом Приватної фірми «Нік Ан» до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності по справі № 32/89-08 Господарський суд Дніпропетровської області вказав, що «Враховуючи наявність вищезазначених рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 18.04.96 р. № 505 та Свідоцтва про право власності від 29.10.98 р. (які в установленому законом порядку не скасовані та судом недійсними не визнані ); відсутність заперечень Дніпропетровської міської ради стосовно права власності ПФ «Нік Ан» на об'єкти (що входять до складу автостоянки відповідно до технічного паспорту КП «ДМБТІ»); відсутність факту втрати позивачем документа, який засвідчує його право власності; суд не знаходить достатньо правових підстав для задоволення позовних вимог позивача». Отже, в даному випадку преюдицію утворюють ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судами у справах № № 10/346-09 (12/173-06) та № 32/89-08, що знайшло відображення в мотивувальних частинах судових актів;

- Дніпровська міська рада, з огляду на неодноразово вчинені ними процесуальні дії в судах, які свідчать про визнання ними як законності Свідоцтва про право власності на автомобільну стоянку від 29.10.1998 р., так і рішення державного реєстратора Лісоволенка Р.М., а також визнання Дніпровською міською радою факту правомірності набуття Приватною фірмою «Нік Ан» права власності на автомобільну стоянку, Позивач цим втратив право посилатися на факти, які на його думку можуть підтвердити протиправність володіння Відповідачем зазначеним об'єктом нерухомості;

- Дніпровська міська рада втручається у право Приватної фірми «Нік Ан» на мирне володіння майном та намагається порушити справедливу рівновагу (баланс) між інтересами держави та інтересами особи, яка страждає від цього втручання. Саме Позивачем було допущено дії, які суто гіпотетично можна вважати помилкою, при здійсненні передачі Приватній фірмі «Нік Ан» спірного об'єкта нерухомості (автостоянки) в рахунок погашення боргу за проведені будівельно-монтажні роботи в 1995 році по облаштуванню водопровідних та каналізаційних мереж. Саме Позивач передав Приватній фірмі «Нік Ан» спірний об'єкт нерухомого майна не введений в експлуатацію з виданням відповідного Свідоцтва про право власності від 29.10.1998 р.;

- суд першої інстанції не з'ясував на підставі яких правовстановлюючих документів була проведена державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно (автостоянку) щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1 3-споруди, І-мостіння в Державному реєстрі за Приватною фірмою «Нік Ан».

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

25.07.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

01.09.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про закриття апеляційного провадження у справі № 904/5414/24.

Клопотання обґрунтоване тим, що:

- апеляційна скарга подана не у спосіб, визначений законом. Згідно з ч. 6 та ч. 8 ст. 6, а також ч. 5- 8 ст. 42 ГПК України, юридичні особи зобов'язані користуватися підсистемою «Електронний суд» для подання процесуальних документів. Відправлення апеляційної скарги на електронну пошту суду не передбачене законодавством;

- скарга була підписана КЕП фізичної особи ( ОСОБА_2 ), тоді як стороною у справі є юридична особа - Приватна фірма «Нік АН». Відповідно до ч. 3 ст. 56 та п. 1 ч. 5 ст. 260 ГПК України, апеляційна скарга, підписана особою, яка не має на це повноважень, підлягає поверненню;

- апеляційну скаргу подано з пропуском встановленого законом строку. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 було доставлено до електронного кабінету відповідача 01.04.2025, отже строк на апеляційне оскарження сплив 21.04.2025. Натомість апеляція подана 23.05.2025, тобто із простроченням на 32 дні. При цьому апелянт не подав клопотання про поновлення строку, а суд апеляційної інстанції самостійно вирішив це питання, що суперечить принципу диспозитивності процесу та ч. 1 ст. 119 ГПК України. З огляду на викладене, повторне відкриття апеляційного провадження після його попереднього повернення суперечить не лише нормам процесуального права, але й принципу правової визначеності

У задоволенні вказаного клопотання колегією суддів відмовлено, позаяк ПФ «Нік Ан» подано апеляційну скаргу через підсистему «Електронний суд», підписано електронним ключем уповноваженою особою (керівником), що засвідчує протокол перевірки електронного підпису. До того ж, приписи п. 1 ч. 5 ст. 260 ГПК України, на які посилається заявник, визначають, що подання апеляційної скарги особою, яка не має процесуальної дієздатності, якщо така не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено є підставою для не прийняття її до розгляду і повернення судом апеляційної інстанції, що можливе до вирішення питання про відкриття провадження у справі. Що ж до аргументів про пропуск строку на апеляційне оскарження, то це не є підставою для закриття апеляційного провадження. В свою чергу, ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.07.2025 було поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватної фірми "Нік АН" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 у справі № 904/5414/24, оскільки апелянтом усунуто недоліки апеляційної скарги.

16.02.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 зазначив, що у справі, яка розглядається (904/5414/24), належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

02.03.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він посилаючись на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.01.2023 у справі № 904/4736/21 наполіг на наявності підстав для задоволення позовних вимог та відповідно їх відсутність щодо апеляційної скарги.

03.03.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він наголосив на наявності преюдиційних обставин, встановлених у судових рішеннях у справі № 10/346-09(12/173-06) та № 32/89-08.

22.03.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони, в якому він просив розглядати справу 25 березня 2026 року о 12:20 год без його участі, в якому він окремо повідомив, що в господарській справі №10/346-09(12/173-06) та у справі № 10/5005/10928/2012 суб'єктний склад сторін не є тотожним. У свою ж чергу, суб'єктний склад сторін у справах № 10/346-09(12/173-06) та № 904/5414/24 є тотожним, оскільки сторонами в даних справах (позивачем та відповідачем) є Дніпровська міська рада та Приватна фірма «Нік Ан».

В судовому засіданні 25.03.2026 брав участь представники позивача. Відповідач (апелянт) та треті особи, явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів зауважує, що у справі вже відбулися судові засідання, зокрема, 04.01.2026, на якому був присутній представник відповідача, який надав свої пояснення щодо вимог апеляційної скарги, натомість треті особи не з'явилися.

Разом з цим, останні, як учасники судового процесу, не були позбавлені можливості забезпечити участь у судовому засіданні 25.03.2026 будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, як безпосередньо в залі суду, так і в режимі відеоконференції.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №910/12842/17.

Таким чином, враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву відповідача про розгляд справи без його участі та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує її розгляд, вважаючи за можливе здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників відповідача та третіх осіб.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник позивача в судовому засіданні 25.03.2026 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві та поясненнях до нього, наголосив на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутнього представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, На земельній ділянці за адресою м.Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110 розміщена автомобільна стоянка з наступним описом: автомобільна стоянка, яка складається з: А-1 -вартова, Б - бокси (тимчасові), В, Г- склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е -сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-ЗД - споруди. Вказана земельна ділянка належить до земель комунальної власності

Згідно відомостям Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, первісне речове право приватної власності на об'єкт нерухомого майна - автомобільну стоянку, що розташована за адресою м.Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110 було набуто Приватною фірмою “Нік Ан» на підставі свідоцтва про право власності від 29.10.1998, видавник: Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради, з наступним описом: А-1- будинок охорони.

30.04.2014 Приватна фірма “Нік Ан» звернулась до державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Лісоволенка Р. М. за проведенням державної реєстрації та безпідставно, відповідно до технічного паспорту та на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 19.05.2014 № 13122706, було зареєстровано право приватної власності на автомобільну стоянку з наступним описом: А-1 - вартова, Б - бокси (тимчасові). В, Г- склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3,1 - споруди.

Позивач зазначив, що земельна ділянка по місцю розташування спірного об'єкту нерухомого майна не передавалась під виконання будівельних робіт, дозвільні документи щодо проведення будівництва не видавались, а закінчені об'єкти нерухомого майна не вводились до експлуатації.

У подальшому було здійснено перехід речових прав на спірний об'єкт нерухомого майна до інших осіб, а саме його було набуто:

- Товариством з обмеженою відповідальністю “ПЕНЕ ГРУП» згідно свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 22.09.2014, реєстраційний № 779, видане приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. (прізвище змінене на ОСОБА_3 ), що зареєстровано на підставі рішення ПН ДМНО Андрєєвої Г. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 22.09.2014 № 15949001;

- ОСОБА_4 згідно свідоцтва від 20.11.2015, реєстраційний № 2683, видане приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В., що зареєстровано на підставі рішення ПН ДМНО Лозенко В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.11.2015 № 26331898;

- ОСОБА_1 згідно рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27.07.2017 у справі № 2/1254/17-ц, що зареєстровано на підставі рішення державного реєстратора Покровської районної державної адміністрації Кривошей Анастасії Анатоліївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2017 № 34628421;

- Приватна фірма “Нік Ан» витребувала спірне нерухоме майно на свою користь та повторно здійснила державну реєстрацію відповідно до свідоцтва про право власності на автомобільну стоянку від 29.10.1998, видавник: Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради; рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17.06.2016 по справі № 205/8482/15, що зареєстровано на підставі рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Будинок юстиції" Дніпропетровської обласної ради Колесник І.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01.09.2017 № 36874234;

- Товариством з обмеженою відповідальністю "КОВАЛЕНКО І КО" згідно акту приймання-передачі нерухомого майна від 26.04.2018, що укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "КОВАЛЕНКО І КО"; протокол загальних зборів ТОВ "КОВАЛЕНКО І КО" № 02 від 26.04.2018, видавник: ТОВ "КОВАЛЕНКО І КО", що зареєстровано на підставі рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Маломихайлівської сільської ради

Покровського району Дніпропетровської області Третяк Т. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27.04.2018 № 40870034.

З метою захисту своїх порушених прав та інтересів, як власника земельної ділянки, на якій безпідставно здійснено будівництво об'єктів нерухомого майна, що відповідають ознакам самочинних та, у подальшому, вчинено протиправну державну реєстрацію щодо них, Дніпровська міська рада звертається до суду з вимогою про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкт7 нерухомого майна та припинення володіння Приватної фірми “Нік Ан» правом власності на об'єкт нерухомого майна розташований за адресою: вул. Набережна Заводська, 110, м. Дніпро з наступним описом: літ.Б - бокси (тимчасові), літ.В, Г - склад (тимчасовий), літ.Д - вартовий пост (тимчасовий), літ.Е - сарай (тимчасовий), літ.Ж -навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що саме відповідач є особою, яка здійснила самочинне будівництво та продовжує користуватись спірною земельною ділянкою без достатніх правових підстав, а саме договору оренди земельної ділянки, отримання її у власність або постійне користування тощо. Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що шляхом протиправного будівництва та державної реєстрації права власності у подальшому на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав па землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади. Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Дніпровська міська рада (далі - Позивач) 11.12.2024 року звернулася з позовом до Приватної фірми "Нік Ан" (далі - Відповідач), в якому просить суд:

3. Судові витрати по справі покласти на відповідача.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Позивач посилається на те, що з метою захисту своїх порушених прав та інтересів, як власника земельної ділянки, на якій безпідставно здійснено будівництво об'єктів нерухомого майна, що відповідають ознакам самочинних та, у подальшому, вчинено протиправну державну реєстрацію щодо них, вимушений звернутися до суду з вимогою про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкту нерухомого майна та припинення володіння Приватної фірми "Нік Ан" правом власності на об'єкт нерухомого майна розташований за адресою: вул. Набережна Заводська, 110, м. Дніпро з наступним описом: літ.Б - бокси (тимчасові), літ.В, Г - склад (тимчасовий), літ.Д - вартовий пост (тимчасовий), літ.Е - сарай (тимчасовий), літ.Ж -навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння.

Позивач зазначає, що порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що шляхом протиправного будівництва та державної реєстрації права власності у подальшому на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав па землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Відповідач позов не визнає, вважає, що він є законним власником нерухомого майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці та не може бути позбавлений права власності на це майно, що надає йому право на користування земельною ділянкою, яка необхідна для обслуговування цього нерухомого майна.

Спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки розташованої на території міста Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110.

Предметом спору є усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою, яка є комунальною власністю територіальної громади міста Дніпра, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, шляхом знесення самочинно побудованих на ній об'єктів нерухомого майна, а саме: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння (реєстраційні номери об'єкту нерухомого майна: 362739512101) за рахунок Приватної фірми «Нік Ан» (Код ЄДРПОУ 20225362).

Так, Дніпровська міська рада, відповідно до статті 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26), органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону.

Виходячи із вимог статті 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власника Дніпровської міської ради.

Відповідно до частини 1 статті 122 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно вимог частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України (ст. ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст.ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, 123, 125, 126 ЗК України), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України “Про оренду землі», Цивільного кодексу України).

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради.

Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №918/633/16 та від 06.11.2019 у справі №910/14328/17).

Так, частиною 2 статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За змістом статті 391 ЦК України та статті 155 ЗК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Порушення, невизнання або оспорювання права власності особи на земельну ділянку є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 321 ЦК України встановлено непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 158 ЗК України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Тобто, обов'язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Позивач зазначає, що жодного рішення міської ради або іншого уповноваженого органу про передачу даної ділянки у власність чи користування Приватній фірмі «Нік Ан» не існує.

За самовільне зайняття земельних ділянок ст. 211 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачає цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Так, право власності виникає за наявності певних юридичних фактів, які передбачено цивільним законодавством. Це можуть бути будь-які підстави, які не заборонено законом.

Із комплексного аналізу Цивільного кодексу України, законів України у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень тощо випливає, що особа стає власником новоствореного об'єкта нерухомості після завершення його будівництва, прийняття нерухомого майна до експлуатації, визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, що пред'являється до власника земельної ділянки (в даній справі - Дніпровської міської ради) та державної реєстрації.

Виключно державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).

З аналізу змісту статті 376 ЦК України вбачається, що для того щоб визнати об'єкт самочинним будівництвом, достатньо однієї з ознак, а саме:

- об'єкт нерухомості збудований або будується на земельній ділянці, яку не було відведено для цієї мети;

- об'єкт нерухомості збудований або будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту;

- об'єкт нерухомості збудований або будується з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Окрім того, відповідно до ст. 331 ЦК України зазначено, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Верховний Суд у постанові від 21.10.2020 у справі № 910/2939/19 висловив таку правову позицію: “зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об'єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного» (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; постанову Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №910/19726/17).

Нормами ст.ст. 331, 376 Цивільного кодексу України закріплено правові підстави виникнення права власності на новостворене нерухоме майно: на підставі затвердженого акту прийняття об'єкту до експлуатації або за рішенням суду - на об'єкти самочинного будівництва.

Отже, за доводами позивача, оскільки щодо спірного об'єкту нерухомого майна не було виконано визначені законодавством умови для набуття права власності на новостворену річ, а саме: Б - бокси (тимчасові), В, Г- склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий). Ж - навіс, № 1-3,1 - споруди, що розташована за адресою м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, наявна можливість дійти по висновку про відсутність правових підстав вважати зазначене майно безпосередньо нерухомим майном, а не сукупністю будівельних матеріалів, що були використані у процесі будівництва та безпідставно розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності та правові підстави для скасування державної реєстрації права власності, а Приватну фірму “Нік Ан» такою, що набула права власності на них.

Окрім того, згідно ч. 1, 4 ст. 5 ЗУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.

Відтак, державна реєстрація на тимчасові споруди: Б - бокси (тимчасові), В, Г- склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3,1 - споруди, що розташована за адресою м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110 здійснена з грубим порушенням положень законодавства України.

Станом на час розгляду справи зазначене майно належить відповідачу - ПФ «Нік АН».

Встановивши протиправність здійсненої державної реєстрації стосовно самочинного побудованих об'єктів нерухомого майна, з метою захисту порушених прав та інтересів Територіальної громади міста Дніпро, Дніпровська міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Приватної фірми “Нік Ан», Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвої Ганни Олегівни, фізичної особи-підприємця Кузьмінова Володимира Олександровича, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко Валентини Володимирівни, державного реєстратора Комунального підприємства "Будинок Юстиції" Дніпропетровської обласної ради Колесник Інги Миколаївни, Товариства з обмеженою відповідальністю “Коваленко і Ко», державного реєстратора виконавчого комітету Маломихайлівської сільської ради Покровського району Дніпропетровської області Третяк Тетяни Василівни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Комунальне підприємство “Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради, Відділ комунального господарства Ленінської районної у місті ради, про скасування рішень державних реєстраторів.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2023 року у справі № 904/4080/22 позовну заяву Дніпровської міської ради задоволено частково:

- Скасовано рішення державного реєстратора Лісоволенка Романа Михайловича Дніпропетровського міського управління юстиції, індексний номер: 13122706 від 19.05.2014 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за Приватною фірмою "Нік Ан", щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д -вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння.

- Скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Андрєєвої Ганни Олегівни Дніпровського міського нотаріального округу індексний номер: 15949001 від 22.09.2014 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за Товариством з обмеженою відповідальністю "Пеле груп" щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, 1-мостіння.

- Скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Лозенко Валентини Володимирівни Дніпровського міського нотаріального округу, індексний номер рішення: 26331898 від 20.11.2015 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_4 щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння.

- Скасовано рішення державного реєстратора Колесник Інги Миколаївни Комунального підприємства "Будинок юстиції" Дніпропетровської обласної ради, індексний номер: 36874234 від 01.09.2017 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за Приватною фірмою "Нік Ан" щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння.

- Скасовано рішення державного реєстратора Третяк Тетяни Василівни Виконавчого комітету Маломихайлівської сільської ради Покровського району Дніпропетровської області, індексний номер: 40870034 від 27.04.2018 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за Товариством з обмеженою відповідальністю "Коваленко і Ко", номер запису про право власності: 25938952 від 27.04.2018 щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3,1-споруди.

У подальшому Приватна фірма “Нік Ан» звернулась з апеляційною скаргою на вищезазначене рішення суду, яку постановою Центрального апеляційного господарського суду від 06.06.2024 у справі № 904/4080/22 залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2023 у справі №904/4080/22 - залишено без змін.

Не погоджуючись з зазначеними рішеннями суду, Приватна фірма “Нік Ан» звернулась з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.09.2024 року у справі № 904/4080/22 касаційну скаргу Приватної фірми "Нік Ан" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 06.06.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2023 задоволено.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 06.06.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2023 у справі №904/4080/22 скасовано в частині задоволення позову Дніпровської міської ради до Приватної фірми "Нік Ан" про скасування рішення державного реєстратора Лісоволенка Романа Микитовича Дніпропетровського міського управління юстиції про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за Приватною фірмою "НікАн", щодо наступних об'єктів: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, 1-мостіння.

Прийнято в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині оскаржувані рішення залишені без змін.

Задовольняючи частково касаційну скаргу, Касаційний господарський суд виходив з того, що рішення судів І та II інстанцій були винесені без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 по справі №916/1174/22, з яких вбачається, що належним способом захисту у такій категорії справ є вимога про знесення об'єкту самочинного будівництва.

Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 916/1174/22 зазначено:

“Правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України, за змістом якої особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку зі здійсненням самочинного будівництва.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, також прямо визначені статтею 376 Цивільного кодексу України.

Так, частинами третьою - п'ятою статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо ж власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

...Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власникам земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

Судовим рішенням про знесення спірного об'єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості). Якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, якою обґрунтована підстава касаційного оскарження, сформовано висновок, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно».

Узагальнюючи вищезазначене та беручи до уваги висновки Верховного Суду щодо ефективного способу захисту порушених прав та інтересів міської ради щодо спірних правовідносин, міська рада звернулася до суду з даним позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, шляхом зобов'язання знести складові частини автостоянки: Б - бокси (тимчасові). В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1,3,1 - споруди як об'єкти самочинного будівництва за рахунок Приватної фірми “Нік Ан».

Як вже було зазначено, міською радою при перевірці правовстановлюючих документів щодо спірного об'єкта нерухомого майна було спрямовано необхідні запити до компетентних органів влади та встановлено наступне.

Департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради було повідомлено, що у підсистемі “Фіскальний кадастр» Муніципальної земельної інформаційної системи м. Дніпропетровська, розпорядником якої є департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради відсутня інформація щодо передачі земельної ділянки під здійснення будівельних робіт.

Крім того, Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомлено у листі від 29.11.2024 № 4/1-540, що згідно Порталу державної електронної системи у сфері будівництва, у розділі “Декларативні та дозвільні документи», а також за даними акту прийому-передачі дозвільної документації від 27.10.2016 Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції Дніпропетровської області відомості щодо дозвільної документації по об'єкту розташованому за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, відсутні.

Відповідно до листа Державної інспекції архітектури та містобудування України від 13.01.2022 № 447/05/13-22 повідомлено, що в Реєстрі будівельної діяльності, зокрема, за критерієм пошуку “м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110» відомостей не міститься.

Земельна ділянка по вул. Набережна Заводська, 110 у місті Дніпрі належить територіальній громаді міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні».

Статтею 2 Закону України “Про охорону земель» встановлено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Згідно зі статтею 56 цього Закону юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства України про охорону земель, несуть відповідальність згідно із законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За таких обставин, враховуючи, що об'єкти нерухомого майна, а саме: Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3,1 - споруди, що розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. . Набережна Заводська, 110, які є предметом спору у цій справі, є об'єктами самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об'єкт за Приватною фірмою “Нік Ан» не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об'єкти, що підтверджується висновками викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц та у численних постановах Верховного Суду.

Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 № 6 “Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» у справах, пов'язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК). Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК). Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті та інше.

Аналогічне застосування положень статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладено у постановах Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №910/22575/17 та від 03.12.2019 у справі № 916/2553/18; так і правового висновку щодо вірного способу захисту порушеного права власника, не пов'язаного із позбавленням володіння майном, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, і в постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 926/2353/18.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 910/22575/17 міститься такий правовий висновок:

“За змістом частини 4 статті 376 ЦК України збудований об'єкт нерухомості може бути знесений як особою, яка здійснила самочинне будівництво, так і особою яка здійснює самочинне будівництво. У справі встановлено, що право власності чи право користування земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:79:318:0082, відповідачами не оформлене, а забудова цієї земельної ділянки порушує права третіх осіб»,

У свою чергу, в постанові Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 916/2553/18 викладено таку правову позицію:

“Оскільки земельна ділянка, на якій перебуває спірні об'єкт нерухомого майна належить територіальній громаді міста Одеси, рішення щодо передачі у власність або користування цієї земельної ділянки ані ТОВ "Автомобільний дім Одеса", ані ПрАТ "Одеса-Авто" не приймалось, а проведена реєстрація декларації про готовність об'єкта до експлуатації МОД 14212226835 є незаконною, розташоване на ній нерухоме майно є самочинно збудованим об'єктом, наявність якого на земельній ділянці порушує інтереси держави в особі територіальної громади м. Одеса па розпорядження та користування цією ділянкою, а свідоцтва про право власності на вказане нерухоме майно підлягають скасуванню, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що самочинно збудований об'єкт за адресою: м. Одеса, вул. В. Арнаутська, 85/1, повинен бути знесений особою, яка здійснила таке будівництво».

В тому числі, аналогічний правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 924/623/16, від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17, від 29.08.2019 у справі № 910/551/18 зі спорів про усунення перешкод у користуванні земелькою ділянкою шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва, що виникли з подібних правовідносин, пов'язаних із застосуванням частини 4 статті 376, статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України.

При цьому у справі № 916/2791/13 зазначається, що державна реєстрація права далеко не завжди означає, що особа вказана у реєстрі, дійсно має це право (і навпаки: відсутність реєстрації не завжди свідчить про відсутність права). Таке розуміння існуючих правил про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є усталеним у судовій практиці (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, постанову Верховного суду від 24.03.2021 у справі №200/2192/18).

Правила про виникнення права власності з моменту його державної реєстрації (ч. 2 ст. 331 ЦК України, ч. 2 ст. 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») визначає лише момент виникнення права власності, але зовсім не означає, що реєстрація є самостійною і достатньою підставою для виникнення права. Для того, щоб право виникло, необхідний певний юридичний склад, відсутність елементів якого означає, що право виникло. Так, незважаючи на проведення державної реєстрації права, воно не може виникнути у випадку самочинного будівництва - адже цьому запобігає достатньо чітко і однозначно сформоване положення ч. 2 ст. 376 ЦК України, відповідно до якого “.особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього».

Отже, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, в силу ч. 2 ст. 376 ЦК України права не породжує, і нічого не змінює для цілей застосування, зокрема, ч. 4 ст. 376 ЦК України (щодо можливості знесення об'єкту самочинного будівництва).

Крім того, будь-яке нерухоме майно (як “об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення» - ч. 1 ст. 181 ЦК України) за визначенням “приростає» до земельної ділянки, змінює її характеристики. У разі визнання збудованого нерухомим майном, яке належить комусь іншому, окрім власника земельної ділянки, земельна ділянка під збудованим фактично відчужується від власника.

Набуттю права власності на нерухоме майно, зведене на чужій ділянці без волі власника, запобігає, власне, і ст.376 ЦК України. Ч.ч.1 та 2 статті, взяті в сукупності, передбачають, що особа не набуває право власності на нерухоме майно, що будується на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети. Ця норма встановлює виняток із загальних правил ч. 1 ст. 331 ЦК України, згідно з якими особа зазвичай набуває право власності на створену нею річ. Таким чином, ст. 376 ЦК України навіть не вступає у конфлікт із ч. 2 ст. 331 ЦК України, яка “прив'язує» момент виникнення права власності до державної реєстрації цього права. Адже про момент виникнення права власності вести мову слід лише тоді, коли право може виникнути. А у випадку з самочинним будівництвом це не так.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Аналогічні положення щодо пов'язаності права власності на будівлю з правами власника земельної ділянки, на якій його розташовано, викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 689/26/17.

Виходячи із конституційних засад та галузевого регулювання, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 373 ЦК України). Ця норма ЦК України виступає логічним продовженням положення ч. 1 ст. 14 Конституції України про особливу охорону земель державою, що включена до Розділу І “Загальні засади». Відповідно, цей Розділ має фундаментальне регулююче значення для конституційного ладу в Україні.

Галузеве наповнення норми ч. 2 ст. 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, виражене у нормах ЦК України про те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України); право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (ч. 3 ст. 375 ЦК України); правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК України (ч. 4 ст. 375 ЦК України).

Виходячи з цього, слід дійти висновку, що юридична конструкція ст. 376 ЦК України виконує у майновому обороті функцію системного регулятора відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва, в тому числі щодо набуття права власності на нерухоме майно особою, яка здійснила самочинне будівництво.

Згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Визначення конкретного способу захисту є правом сторони процесу, яке реалізується нею на власний розсуд. Судовою практикою визначено певні критерії застосування того чи іншого способу захисту як ефективного.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 вказано, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. При визначенні способу захисту як ефективного Верховний Суд вказав, що такий спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення прав, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

Враховуючи, що самочинне будівництво як діяльність, що відповідає хоча б одній з ознак, визначених ч. 1 ст. 376 ЦК України, створює перешкоди у здійсненні права власності-володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою, способом захисту права власника такої земельної ділянки необхідно визнати усунення перешкод у здійсненні права власності. Можливість використання такого способу захисту передбачена нормами як земельного, так і цивільного законодавства. У випадку, якщо такі порушення не пов'язані із позбавленням володіння, то власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі ст. 391 ЦК України. В іншій ситуації правова підстава визначення способу захисту будується на застосуванні правових приписів спеціального характеру.

Відповідно до ч. 2, п. б ч. 3 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав. Висновки Верховного Суду допускають застосування такого способу захисту у випадках здійснення самочинного будівництва.

У постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 442/302/17 вказано, що задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого приміщення за рахунок особи, що здійснила таке будівництво є належним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24.03.2021 у справі № 200/2192/18, у якій зазначено, що оскільки об'єкт незавершеного будівництва, який є предметом спору у цій справі, є об'єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об'єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування ст. 376 ЦК України.

Виходячи з цього, за наявності на земельній ділянці власника об'єктів самочинного будівництва ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку.

Верховний Суд у постановах від 02.06.2021 у справі № 509/11/17 та від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20 зробив висновки, згідно з якими ефективним способом захисту прав власника (користувача) земельної ділянки щодо усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, спричиненого таким порушенням, є вимога про знесення самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, а належним відповідачем за такою вимогою є власник відповідної забудови на час розгляду цієї справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 та від 04.09.2018 вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мечу здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

За таких обставин, враховуючи, що об'єкт нерухомого майна розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, було побудовано без отримання будь-якої дозвільної документації, без отримання земельної ділянки під будівництво та введення в експлуатацію, отже, складові частини спірного об'єкту нерухомого майна, а саме: літ. Б- бокси (тимчасові), літ. В, Г - склад (тимчасовий), літ. Д - вартовий пост (тимчасовий), літ. Е- сарай (тимчасовий), літ. Ж - навіс, № 1-3,1- споруди, відповідають ознакам самочинного будівництва, ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об'єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 зроблено висновок, що сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

У пункті 46.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 вказано, що відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 звернула увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 “Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.

У постанові Верховного Суду від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20 зазначено, що “... ефективним способом захисту прав власника (користувача) земельної ділянки щодо усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, спричиненого таким порушенням, є вимога про знесення самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України вирішення такої вимоги виключає застосування інших вимог; належним відповідачем за такою вимогою є власник відповідної забудови, яким, на час розгляду цієї справи є ОСОБА_3, до якої позовні вимоги не пред'являлись, тому ОСОБА_1 не є належним відповідачем за цією вимогою...».

У постанові Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21 колегія суддів дійшла висновку, що “виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), колегія дійшла висновку, що у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об'єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права. Якщо на відповідний об'єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб'єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об'єкт».

Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що шляхом протиправного будівництва та державної реєстрації права власності у подальшому на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав па землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Щодо доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що як встановлено судом, первісне речове право приватної власності на об'єкт нерухомого майна - автомобільну стоянку, що розташована за адресою м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110 було набуто Приватною фірмою «Нік Ан» на підставі свідоцтва про право власності від 29.10.1998, видавник: Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради, з наступним описом: А-1- будинок охорони.

30.04.2014 Приватна фірма «Нік Ан» звернулась до державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Лісоволенка Р.М. за проведенням державної реєстрації та безпідставно, відповідно до технічного паспорту та на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 19.05.2014 № 13122706, було зареєстровано право приватної власності на автомобільну стоянку з наступним описом: А-1 - вартова, Б - бокси (тимчасові). В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3,1 споруди.

З 2014 по 2023 роки, на спірний об'єкт нерухомого майна, здійснювався перехід речових прав до інших осіб, а саме:

- Товариство з обмеженою відповідальністю «ПЕЛЕ ГРУП» згідно свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 22.09.2014, реєстраційний № 779, видане приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. (прізвище змінене на ОСОБА_3 );

- ОСОБА_4 згідно свідоцтва від 20.11.2015, реєстраційний № 2683, видане приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В.;

- ОСОБА_1 згідно рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27.07.2017 у справі № 2/1254/17-ц;

- Приватна фірма «Нік Ан» на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17.06.2016 по справі № 205/8482/15 про витребування спірного нерухомого майна на свою користь;

- Товариство з обмеженою відповідальністю «КОВАЛЕНКО І КО» згідно акту приймання-передачі нерухомого майна від 26.04.2018, що укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «КОВАЛЕНКО І КО» (протокол загальних зборів ТОВ "КОВАЛЕНКО І КО" № 02 від 26.04.2018).

В подальшому, 11.01.2023 постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2023 у справі № 904/4736/21 ухвалено рішення про витребування із чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «КОВАЛЕНКО І КО» автомобільну стоянку (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна №362739512101), яка знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна заводська, 110, на користь Приватної фірми «Нік Ан».

Таким чином, Приватна фірма «Нік Ан» є останнім набувачем об'єкта самочинного будівництва, який наразі чинить перешкоди Позивачу у здійсненні права власності на земельну ділянку, що не спростовано скаржником.

Апелянт стверджує, що 28 березня 1996 року спільною комісією відділу комунального господарства Ленінського району та Приватної фірми "Нік Ан" відповідно до Наказу відділу комунального господарства від 26.03.1996 № 3 було складено "Акт приймання-передачі автостоянки "Парус" згідно якого Приватній фірмі "Нік Ан" передана автостоянка розташована в районі мікрорайону "Парус", на якій знаходилася огорожа, криті навіси, асфальто-бетонне покриття, зовнішнє освітлення та сторожка.

Однак у вказаному акті приймання-передачі автостоянки "Парус" вказано, що оскільки будівельно-монтажні роботи по будівництву стоянки не були виконані у повному обсязі, стоянка в експлуатацію прийнята не була.

Також в акті відсутні будь-які ідентифікуючі дані щодо визначення меж земельної ділянки, її кадастрового номера, площі або конкретної адреси об'єкта нерухомості та його співвідношення з земельною ділянкою за адресою вул. Набережна Заводська, 110, що є предметом спору.

А відповідно до даних технічного паспорту, виготовленого на замовлення Приватної фірми "Нік Ан", інші об'єкти, а саме Б - бокси (тимчасові), В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1-3-споруди, І-мостіння були побудовані у 1997 році (а.с.36-39, т.5), що спростовує позицію відповідача про отримання цих об'єктів за згаданим вище актом.

Також, як передбачено приписами ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.1.6 Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.95 №56 державній реєстрації підлягають тільки ті об'єкти, які закінчені будівництвом та прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм власності і відомчого підпорядкування та при наявності матеріалів інвентаризації.

Отже, законодавством визначено, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності немає.

Таким чином, системний аналіз наведених положень чинного законодавства дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Слід зауважити, що первинна реєстрація нерухомого майна за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 362739512101), з наступним описом: автомобільна стоянка яка складається з: Б - бокси (тимчасові). В, Г - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж.- навіс, № 1, З, І - споруди, за Приватною фірмою "Нік Ан" здійснена за відсутності документа, який породжує право власності на зареєстроване нерухоме майно, адже свідоцтво про право власності від 29.10.1998 видано Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради лише на об'єкт нерухомого майна - А-1-будинок охорони.

Фактично підставою для державної реєстрації виступив виключно технічний паспорт, який відповідно до законодавства не є належним правовстановлюючим документом. Технічна інвентаризація не підтверджує наявності права власності - вона лише фіксує факт фізичного існування об'єкта. Верховний Суд неодноразово наголошував, що реєстрація без правової підстави не породжує права.

Також апеляційний суд враховує, що Приватна фірма «Нік Ан» не надала жодного підтвердження законності зведення об'єктів нерухомого майна на земельній ділянці.

У матеріалах справи відсутні дозволи на виконання будівельних робіт, передбачені ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»; відсутні погоджені проєкти, акти прийняття в експлуатацію, містобудівні умови та обмеження; а також немає інформації про реєстрацію об'єктів у відповідних базах ДІАМ або інших реєстрах, які свідчили б про дотримання порядку, передбаченого ДБН А.2.2-3:2014 та ДБН В.2.2-3:2018.

Таким чином, об'єкти, які зареєстровані у власність ПФ «Нік Ан», є самочинно збудованими, адже відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинне будівництво не виникає, якщо не отримано дозволу на будівництво; не дотримано будівельних норм і правил; відсутнє право користування земельною ділянкою.

При цьому факт передачі автостоянки не тотожний передачі права власності на земельну ділянку. Автостоянка як об'єкт інфраструктури може експлуатуватися на підставі права користування, не породжуючи права власності на земельну ділянку, на якій вона розташована.

Крім того, скаржник посилається, зокрема, на судові рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2008 у справі №32/89-08, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.10.2010 у справі №10/346-09(12/173-06).

Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до частин 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.

Обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Такий висновок наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.

Відтак, не мають преюдиційного значення мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційними обставинами можуть бути саме юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими пов'язується виникнення юридичних наслідків та щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Вказані судові рішення, на які посилається відповідач як на преюдиційні та такі, у яких встановлені факти належності йому на праві власності автомобільної стояки яка складається з А-1 - вартова, Б - бокси (тимчасові), В, Т - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1, 3, І - споруди, не підтверджують належність Приватній фірмі "Нік Ан" права на не введені в експлуатацію об'єкти, оскільки у вказаних рішеннях суди не досліджували підставу набуття відповідачем права власності не введені в експлуатацію об'єкти, а лише констатували факт передання відповідачу автостоянки у власність на підставі свідоцтва від 29.10.1998 та процитували опис об'єктів на підставі інвентаризаційних даних.

У той же час, доказів введення в експлуатацію таких складових автостоянки як Б - бокси (тимчасові), В, Т - склад (тимчасовий), Д - вартовий пост (тимчасовий), Е - сарай (тимчасовий), Ж - навіс, № 1, 3, І - споруди матеріали даної справи та матеріали вказаних справ не містять.

Поряд з цим, варто наголосити на тому, що окрім рішень, на які посилається відповідач, існують і судові рішення у справі №10/5005/10928/2012, де зокрема надано оцінку преюдиційності судових рішень у справі №10/346-09(12/173-06) та зроблено висновок що позивачу на праві власності належить лише будинок охорони (літ. А-1).

Так, Вищий господарський суд України у постанові від 26.03.2014 у справі 10/5005/10928/2012 зазначив наступне:

"Здійснюючи перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, суд керуючись положеннями ЗК України, ЦК України, Закону України "Про благоустрій населених пунктів", перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в повному обсязі в межах повноважень, наданих ст.ст. 99, 101 ГПК України, надавши оцінку всім матеріалам справи в сукупності дійшов висновку, що позивачу на праві власності належить лише будинок охорони (літ. А-1), тоді як відомості про належність останньому іншого нерухомого майна та його реєстрацію у відповідності до вимог законодавства України, матеріалами справи не підтверджено. Факти, встановлені судовим рішенням у справі №10/346-09(12/173-06) не можуть братись до уваги на підставі ст. 35 ГПК України, оскільки суб'єктний склад у даній справі та згаданій є різним". Також відповідач посилається на порушення позивачем принципу venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Звідси відповідним доводиться безпідставність аргументів апеляційної скарги щодо преюдиційності встановлених у згаданих справах обставин щодо тих самих сторін.

Так само колегія суддів не може погодитися з обґрунтованістю доводів ПФ "Нік Ан", що Дніпровська міська рада раніше визнавала право власності відповідача, а тому зараз не може змінити свою позицію відповідно до доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), зважаючи на наступне.

Відповідач посилається на суперечливу поведінку позивача, оскільки у справі №32/89-08 останній вказував про відсутність спору між Приватною фірмою "Нік Ан" та міською радою щодо права власності на спірне майно.

Щодо цього належить зазначити про те, що у розділі "Суть спору" рішення у справі №32/89-08 викладена позиція Дніпровської міської ради: «Відповідач (Дніпропетровська міська рада) у відзиві на позов зазначив, що відповідно до приписів ст.331 ЦК України: право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Позивачем не було здійснено заходів щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій розташовані об'єкти нерухомості, що є порушенням ч.1 ст.116 ЗКУ, відповідно до якої громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування. На цей час позивачем не надано документу, що посвідчує його право власності, або користування земельною ділянкою, на якій розташовані спірні об'єкти нерухомості . Відповідно до приписів ст.392 ЦК України: власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Оскільки ж позивач не звертався до Дніпропетровської міської ради щодо визнання права власності на спірний об'єкт, то спору між сторонами не виникло і тому Дніпропетровська міська рада права та охоронювані інтереси позивача не порушувала. А тому провадження у справі підлягає припиненню за відсутністю предмету спору».

Отже, позиція Дніпровської міської ради у зазначеній справі не є суперечливою.

До того ж, станом на час розгляду справи №32/89-08 нерухоме майно, крім об'єкта А-1 - будинок охорони, зареєстроване не було.

Згідно з п. 1.6 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.1998 року №121 (чинної на момент спірних правовідносин), державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов'язковою для власників, незалежно від форми власності.

Відповідно до п. 1.8 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, державній реєстрації підлягають тільки ті об'єкти нерухомості, будівництво яких закінчено, та прийняті в експлуатацію у встановленому порядку незалежно від форм їхньої власності та при наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим бюро технічної інвентаризації, яке проводить державну реєстрацію права власності на ці об'єкти.

Як вже було зазначено, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт введення об'єктів нерухомого майна, крім об'єкту А-1, в експлуатацію.

За сукупністю вище викладеного твердження відповідача про те, що Приватна фірма "Нік Ан" набула право власності на це майно є безпідставним.

Поміж іншого, як свідчать матеріали справи, на момент проведення державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в квітні 2014 року державним реєстратором Лісоволенко Романом Михайловичем Приватній фірмі "Нік Ан" на праві власності належала також лише автомобільна стоянка, яка складається тільки з об'єкту літ. А-1 - будинку охорони.

Таким чином, суд першої інстанції правильно врахував, що знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Фактичне користування ділянкою та експлуатація об'єктів порушують право територіальної громади на розпорядження комунальним майном і порушують режим цільового використання земель. Власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди.

Знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України є належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

За таких умов доводи скаржника в цій частині апеляційної скарги визнаються судом необґрунтованими.

Щодо дотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном, то стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "Еаst/West Аllisance Limited" проти України" ("Еаst/West Аllisance Limited" v. Ukrаinе, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас, висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування ст. 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна (правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц).

ЄСПЛ у рішенні "Брайловська проти України" (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося "позбавлення майна" у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися "на умовах, передбачених законом", що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись "в інтересах суспільства" та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі "Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції ("на умовах, передбачених законом") полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)).

Верховний Суд у постанові від 22.02.2022 у справі № 203/5591/16 зазначив, що право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачем права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання. За таких обставин, суд встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача немає, і захід втручання у право володіння відповідача шляхом повернення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва є пропорційним визначеній меті.

Судом встановлено, що розміщення спірних об'єктів здійснено з порушенням вимог, установлених законами України та окремими підзаконними актами, за відсутності відповідних правових підстав та всупереч публічному порядку, а відтак непропорційне втручання з боку держави в мирне володіння майном у даному випадку відсутнє, оскільки ґрунтується на законі, є виправданим обставинами спірних правовідносин, направлене на задоволення суспільного інтересу (захист прав власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра), переслідує легітимну мету - відновлення стану, який існував до порушення.

Водночас, апеляційним судом приймається до уваги, що згідно зі статтею 90 Земельного кодексу України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16).

Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв'язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 97), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц виклала висновок про те, що враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Водночас, у пункті 71 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими.

Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим.

Верховним Судом у постанові від 21.06.2023 у справі № 914/2075/21 зроблено наступний висновок: «У справі, що переглядається у касаційному порядку, суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржену постанову виходив з того, що споруда, яка розташована по вул. Сихівській, 7, є тимчасовою спорудою, малою архітектурною формою, тому у таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України; відповідач перебуває на спірній земельній ділянці без належних на це правових підстав (укладення договору оренди, тощо) і позовна вимога щодо зобов'язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку має ознаки негаторного позову.

Ураховуючи наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи щодо фактичного користування відповідачем спірною земельною ділянкою без установлених законом підстав, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме негаторний позов, який у даному випадку було вірно задоволено».

Колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 сформувала висновок щодо належних способів захисту у разі звернення власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво до особи, яка здійснила самочинне будівництво. Зокрема, вказано на випадки, коли не можуть вважатися належними вимогами про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, про припинення права власності.

У свою чергу, 17.12.2025 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 908/2388/21 в якій, зокрема, зазначено, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (п. 139 постанови).

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi №916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об'єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора чи припинення права власності є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у вказаному рішенні Європейського суду з прав людини, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 09.02.2021 у справі №381/622/17, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55)).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98).

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22.06.2021 у справі №334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16.09.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20.10.2021 у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/190 (пункт 5.6), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.

Як вже було зазначено, оскільки до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 391 ЦК України, належним та ефективним способом захисту порушеного права територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради на земельну ділянку є подання до ПФ «Нік Ан» негаторного позову.

В свою чергу, обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством/договором, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 43); постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)).

Наведене є підставою для відмови у задоволенні будь-яких інших вимог, відмінних від усунення перешкод у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 110, шляхом знесення самочинно побудованих об'єктів нерухомого майна, з підстав обрання неналежного та неефективного способу захисту.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ч. 2 цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 277 ГПК України).

Отже, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції порушенням норм процесуального права частково знайшли своє підтвердження, а тому рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 належить скасувати в частині припинення володіння Приватної фірми «Нік Ан» (Код ЄДРПОУ 20225362) правом власності на будівлі та споруди автомобільної стоянки, що розташовані за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 110 у м. Дніпро (реєстраційний номер нерухомого майна: 362739512101), шляхом скасування державної реєстрації права власності із закриттям розділу та прийняти в цій частині нове рішення - про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги. В решті рішення залишається без змін.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 129 ГПК України).

Як визначено ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, стягнення судового збору за подання позову повинно бути здійснено пропорційно задоволених позовних вимог, в даному випадку 3 028,00 грн з відповідача на користь позивача. Решта покладається на позивача. В свою чергу, судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3 633,60 грн належить стягнути з позивача на користь відповідача, залишивши іншу частину суми за скаржником.

Керуючись статтями 123, 129, 269, 275-277, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватної фірми "Нік АН" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 у справі № 904/5414/24 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 у справі №904/5414/24 в частині припинення володіння Приватної фірми «Нік Ан» (Код ЄДРПОУ 20225362) правом власності на будівлі та споруди автомобільної стоянки, що розташовані за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 110 у м. Дніпро (реєстраційний номер нерухомого майна: 362739512101), шляхом скасування державної реєстрації права власності із закриттям розділу та розподілу судових витрат скасувати.

Постановити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Стягнути з Приватної фірми "Нік АН" (49128, м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 92, код ЄДРПОУ 20225362) на користь Дніпропетровської міської ради (49000, м. Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, буд. 75, код ЄДРПОУ 26510514) витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 3 028,00 грн, про що видати наказ.

В решті рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.03.2025 у справі № 904/5414/24 залишити без змін.

Стягнути з Дніпропетровської міської ради (49000, м. Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, буд. 75, код ЄДРПОУ 26510514) на користь Приватної фірми "Нік АН" (49128, м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 92, код ЄДРПОУ 20225362) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633,60 грн, про що видати наказ.

Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 14.04.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко

Попередній документ

135731276

Наступний документ

135731278

Інформація про рішення:

№ рішення:	135731277
№ справи:	904/5414/24
Дата рішення:	25.03.2026
Дата публікації:	17.04.2026
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Центральний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (26.03.2025)
Дата надходження:	11.12.2024
Предмет позову:	усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою

Розклад засідань:

Минулі засідання (8)

14.01.2025 14:30	Господарський суд Дніпропетровської області
18.02.2025 11:00	Господарський суд Дніпропетровської області
27.02.2025 12:15	Господарський суд Дніпропетровської області
26.03.2025 12:00	Господарський суд Дніпропетровської області
05.11.2025 11:00	Центральний апеляційний господарський суд
28.01.2026 12:00	Центральний апеляційний господарський суд
04.03.2026 12:20	Центральний апеляційний господарський суд
25.03.2026 12:20	Центральний апеляційний господарський суд