Єдиний унікальний номер 205/13294/25
Номер провадження2/205/640/26
Справа № 205/13294/25
Провадження № 2/205/640/26
06 квітня 2026 року м. Дніпро
Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого - судді Федотової В.М.,
при секретарі - Волошенко Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У вересні 2025 року представник позивача ОСОБА_2 звернувся до суду із вищевказаною позовною заявою.
В обґрунтування позову зазначив, що 05.09.2019 року між ТОВ «Мілоан» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 4151654, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит у сумі 6 500 грн. зі сплатою процентів та інших платежів. Первісний кредитор свої зобов'язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу грошові кошти в обсязі та у строк визначений умовами договору, однак відповідач, у свою чергу, умов договору не виконав. 13.12.2019 року ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» уклали договір відступлення права вимоги № 43-МЛ, відповідно до якого ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ТОВ «Мілоан», включно і до ОСОБА_1 за кредитним договором № 4151654 від 05.09.2019 року. У зв'язку із неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 22 100 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту - 6 500 грн., заборгованість за відсотками - 11 700 грн., заборгованість за комісією - 650 грн., заборгованість за неустойкою та/або процентами за порушення грошового зобов'язання.
На підставі викладеного, представник позивача звертається до суду та просить стягнути з відповідача зазначену суду заборгованості та судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 2 422,40 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 8 000 грн.
Ухвалою судді Новокодацького районного суду міста Дніпра від 12.09.2025 року відкрито спрощене позовне провадження у цивільній справі та призначено судове засідання.
Ухвалою Новокодацького районного суду від 08.10.2025 року клопотання представника позивача про витребування доказів було задоволено, витребувано у АТ «Райффайзен Банк» відповідну інформацію.
28.10.2025 року до суду від АТ «Райффайзен Банк» на виконання ухвали суду надійшли витребувані документи, зокрема, виписка про рух коштів по рахунку відповідача.
17.11.2025 року представник відповідача - адвокат Скользнєва В.В. через систему «Електронний суд» направила до суду відзив на позовну заяву у якому просила поновити строк на подачу відзиву, відмовити у задоволенні позовних вимог та стягнути із позивача на користь відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 8 000 грн., докази понесення яких долучені до відзиву. Щодо поновлення строку на подачу відзиву зазначила, що представник відповідача 07.11.2025 року отримала доступ до матеріалів електронної справи № 205/13294/25 та змогла ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі та позовною заявою з додатками. В обґрунтування заперечень на позовну заяву зазначила, що позивачем не надано доказів погодження умов договору у зв'язку із відсутністю його погодження з відповідачем, шляхом накладення електронного підпису. Відсутність електронного підпису на договорі суперечить нормам Закону України «Про електронну комерцію». Долучені до матеріалів справи документи: анкета-заява на кредит № 4151654, кредитний договір № 4151654 та графік розрахунків не містять електронного підпису ОСОБА_1 або будь-яких даних, які б свідчило про волевиявлення прийняття (акцепту) пропозицію (оферту) щодо укладення договору № 4151654. До матеріалів справи долучено довідку про ідентифікацію, в якій зазначено, що для ідентифікації відповідача при підписанні кредитного договору використовувався одноразовий ідентифікатор V22645. Представник відповідача не погоджується з тим, що вказана довідка свідчить про факт належного підписання ОСОБА_1 кредитного договору № 4151654 від 05.09.2019 року, а є лише доказом ідентифікації особи клієнта. Таким чином, ОСОБА_1 не підписувалися будь-які правила, умови та тарифи щодо користування кредитом, які зазначені безпосередньо в кредитному договір. Зворотного матеріали справи не містять. Зазначила, що нарахування відсотків за вказаним кредитним договором є таким, що суперечить Закону України «Про захист прав споживачів», а сума, яка може бути пред'явлена до стягнення, не повинна перевищувати тіло кредиту - 6 500 грн. Звертає увагу суду, що відсотки нараховані позивачем поза межами строку кредитування. Жодних договорів пролонгацій користування позикою відповідачем не підписувалось. Матеріали справи також не містять додаткового договору про пролонгацію кредитного договору. Відповідно до розрахунку заборгованості ТОВ «Мілоан» з 06.10.2019 року по 04.12.2019 року кожен день відповідачу нараховувались відсотки у розмірі 130,00 грн., 130 грн.* 60 дні = 7 800 грн. Таким чином, враховуючи той факт, що відповідач не підписував умови кредитного договору, представник позивача просила суд списати нараховані відсотки у розмірі 11 700 грн. та комісію у розмірі 650 грн. Окрім того, зважаючи на те, що Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 року набрав законної сили 17.03.2022 року, відтак з 17.03.2022 року позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, а саме щодо сплати неустойки у розмірі 3 250 грн., а тому, враховуючи списання нарахованих відсотків, які не погоджувались відповідачем, відсотків які нарахували понад строк, комісії та неустойки, стягненню підлягає лише заборгованість за тілом кредиту у сумі 6 500 грн.
16.12.2025 року представник позивача Усенко М.І. направив до суду відповідь на відзив у якій просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Сторона позивача вважає аргументи відповідача у відзиві на позовну заяву безпідставними та такими, що спрямовані на уникнення відповідальності за невиконане зобов'язання за кредитним договором. В обґрунтування заперечень на відзив зазначив, що 05.09.2019 року між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 укладено договір про споживчий кредит № 4151654. Вказаний кредитний договір підписаний одноразовим ідентифікатором, який був надісланий позичальнику, а отже укладений відповідно до вимог чинного законодавства у електронній формі, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Умовами кредитного договору передбачено, що приймаючи пропозицію товариства про укладання цього кредитного договору позичальник також погоджується з усіма додатками та невід'ємними частинами, у тому числі правилами, паспортом споживчого кредиту та графіком платежів договору в цілому та підтверджує, що він ознайомлений, погоджується з усіма визначеннями, умовами та змістом, повністю розуміє, і зобов'язується неухильно дотримуватись умов кредитного договору та правил надання фінансових кредитів (послуг) товариством, що розміщені на сайті товариства та є невід'ємною частиною цього договору. Таким чином, вся необхідна інформація для укладення кредитного договору розміщена на сайті кредитодавця, в особистому кабінеті позичальника, правилах надання грошових коштів у позику та безпосередньо у кредитному договорі - після ознайомлення з якою відповідач ОСОБА_1 , погодившись на умови, підписав кредитний договір. Довідка про ідентифікацію чітко вказує, що ОСОБА_1 акцептував договір № 4151654 від 05.09.2019 року о 09:20 за допомогою одноразового ідентифікатора V22645, надісланого на номер НОМЕР_1 . Це підтверджує волевиявлення відповідача та належне укладення договору. Зазначив, що загальна заборгованість станом на дату подання позову складає 22 100 грн., що включає тіло кредиту - 6 500 грн., проценти - 11 700 грн., комісію - 650 грн. та неустойку та/або процентами за порушення грошового зобов'язання 3 350 грн. Звертає увагу суду, що відповідач свідомо звернувся до ТОВ «Мілоан» з метою отримання кредитних коштів та згідно умов договору підтвердив, що повністю розуміє всі умови договору, свої права та обов'язки за договором і погоджується з ними та прийняв на себе зобов'язання сплатити отримані кошти згідно умов кредитного договору. На думку представника, нарахування процентів є правомірним і відповідає умовам кредитного договору та правил надання фінансових кредитів, які були погоджені позичальником при укладенні договору, а також відображається у відомості про нарахування. Застосування стандартної (базової) ставки у випадку продовження користування кредитом після первісного строку є договірною умовою, яка не суперечить законодавству про споживче кредитування. Також зазначив, що у відзиві на позовну заяву сторона відповідача посилається а те, що згідно з п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит банком, а також іншим кредитодавцем, позичальник звільняється від обов'язку сплати на користь кредитодавця неустойки за таке прострочення. Разом з тим, укладення кредитного договору відбулось 05.09.2019 року, а тому стягнення неустойки є правомірним. Відповідач ОСОБА_1 не виконав взяте на себе зобов'язання ні перед первісним кредитором ТОВ «Мілоан», ні перед новим кредитором ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», у зв'язку з чим ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» звернулось у судовому порядку до відповідача про стягнення заборгованості з метою захисту та поновлення порушених прав, а саме стягнення кредитних коштів, відсотків та неустойки у зв'язку із неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору.
Представник позивача Усенко М.І. письмово просив розгляд справи проводити за його відсутності, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Представник відповідача - адвокат Скользнєва В.В. письмово просила розгляд справи проводити в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, однак в подальшому на вказаному клопотанні не наполягала та просила розгляд справи проводити за відсутності сторони відповідача, при ухваленні рішення врахувати позицію сторони відповідача, викладену у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд, вивчивши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що 05.09.2019 року між ТОВ «Мілоан» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 4151654, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит у сумі 6 500 грн., строком на 30 днів, дата повернення кредиту - 05.10.2019 року, комісія за надання кредиту - 650 грн. Сторони також погодили графік платежів та процентну ставку за кредитом у розмірі 2% від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом (а.с. 27-31).
У вказаному договорі містяться персональні дані відповідача ОСОБА_1 .
Відповідно із п. 6.3 кредитного договору приймаючи пропозицію товариства про укладання цього кредитного договору позичальник також погоджується з усіма додатками та невід'ємними частинами (у т.ч. правилами, паспортом споживчого кредиту та графіком платежів) договору в цілому та підтверджує, що він ознайомлений, погоджується з усіма визначеннями, умовами та змістом, повністю розуміє, і зобов'язується неухильно дотримуватись умов кредитного договору та правил надання фінансових кредитів (послуг) товариством, що розміщені на сайті товариства та є невід'ємною частиною цього договору.
Згідно із п. 6.1. кредитного договору, цей кредитний договір укладається в електронній формі в особистому кабінеті позичальника, що створений в інформаційно-телекомунікаційній системі товариства та доступний зокрема через сайт товариства таабо відповідний мобільний додаток чи інші засоби.
Положеннями п. 6.4. кредитного договору передбачено, що укладення товариством кредитного договору з позичальником у електронній формі юридично є еквівалентним отриманню товариством ідентичного за змістом кредитного договору, який підписаний власноручним підписом позичальника, у зв'язку з чим створює для сторін такі ж правові зобов'язання та наслідки.
Відповідно до анкети-заяви на кредит № 4151654 від 05.09.2019 між ОСОБА_1 та ТОВ «Мілоан» погоджена сума кредиту, строк кредиту, ставка процентів. Крім того, зазначена анкета відображає процес оформлення та розгляду заяви відповідача (а.с. 25-26)
Із наданої копії довідки ТОВ «Мілоан» про ідентифікацію вбачається, що ОСОБА_1 , з РНОКПП НОМЕР_2 , акцептував договір № 4151654 від 05.09.2019 о 09:20 год. за допомогою одноразового ідентифікатора V22645, надісланого на номер НОМЕР_1 (а.с. 33).
Матеріали справи містять докази перерахування ТОВ «Мілоан» грошових коштів згідно кредитного договору № 4151654 від 05.09.2019 року у сумі 6 500 грн. на карту № НОМЕР_3 , отримувач: ОСОБА_1 (а.с. 34), що не заперечувалось стороною відповідача у відзиві.
13.12.2019 року ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» уклали договір відступлення права вимоги № 43-МЛ, відповідно до якого ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ТОВ «Мілоан», включно і до ОСОБА_1 (а.с. 70-78).
Згідно копії витягу з реєстру боржників до договору факторингу від 13.12.2022 року, ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набуло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 4151654 від 05.09.2019 у розмірі 22 100 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту - 6 500 грн., заборгованість за відсотками - 11 700 грн., заборгованість за комісією - 650 грн., заборгованість за неустойкою та/або процентами за порушення грошового зобов'язання (а.с. 79).
Представником позивача у позовній заяві наведено розрахунок заборгованості, згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем за вказаним кредитним договором становить 22 100 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту - 6 500 грн., заборгованість за відсотками - 11 700 грн., заборгованість за комісією - 650 грн., заборгованість за неустойкою та/або процентами за порушення грошового зобов'язання.
Оскільки відповідач у добровільному порядку свої договірні зобов'язання не виконує, то між сторонами виник спір, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Щодо клопотання представника відповідача про поновлення строку на подачу відзиву на позовну заяву, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).
Суд приймає до уваги практику Європейського суду з прав людини, у якій зазначено що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», № 47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», №35787/03, п. 29).
При цьому, ЄСПЛ провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Натомість надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).
Суд враховує основні засади цивільного судочинства, в тому числі, принципи пропорційності, змагальності, диспозитивності, які гарантують право кожного учасника процесу подати свої докази, відстоювати свою позицію перед судом, враховуючи значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, та обов'язок суду сприяти учасникам процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, та розглянути справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог та на підставі поданих доказів.
Згідно із ч. 2 ст. 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Беручи до уваги вищевикладене, а також важливість подання кожною стороною процесу письмових заяв по суті справи, оскільки саме на підставі таких заяв та поданих доказів буде розглядатися справа по суті, суд вважає за можливе поновити відповідачу строк та долучити відзив відповідача ОСОБА_1 до матеріалів справи.
Щодо відступлення прав вимоги від первісного кредитора до позивача, суд зазначає наступне.
Так, поняття договору факторингу закріплено у ст. 1077 ЦК України.
За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Положеннями п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні визначено у ст. 513 ЦК України, згідно вимог якої правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Згідно із ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду по справі № 465/646/11 (Постанова від 31.10.2018 року) зазначила, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
Враховуючи надані суду докази, суд встановив, що до позивача ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» перейшло право вимоги щодо стягнення з відповідача заборгованості за вказаним кредитним договором. Відступлення права вимоги за вказаним кредитним договором від ТОВ «Мілоан» до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» стороною відповідача у відзиві не заперечувалось.
Щодо правомірності укладення кредитного договору № 4151654 від 05.09.2019 року, суд зазначає наступне.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За правилом частини 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У відповідності до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Особливості укладання договорів в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію» (далі - Закон).
Положення Закону України «Про електронну комерцію» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», так і електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.
Електронний цифровий підпис як вид електронного підпису накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.
Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 3 Закону електронний підпис одноразовим ідентифікатором дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому, одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пунктом 12 частини 1 статті 3 Закону).
Згідно із частинами 1, 2 статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Лише наявність електронних підписів сторін підтверджує їх волю, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, забезпечує ідентифікацію сторін та цілісність документа, в якому втілюється воля останніх.
За правилами частини 1 статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» .
Відповідно до частини 3 статті 207 ЦК України, використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Відповідно до частини 3 статті 11 Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина 4 статті 11 Закону).
Згідно із частиною 6 статті 11 Закону відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини 8 статті 11 Закону, у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону визначає яким чином підписуються угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Таким чином, укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Положення Закону України «Про електронну комерцію» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», так і електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України може мати електронну форму.
Судом встановлено, що вказаний кредитний договір між первісним кредитором та відповідачем укладено в електронному вигляді, підписано ОСОБА_1 одноразовим ідентифікатором V22645, який було надіслано на номер відповідача +380961987767, який зазначений останнім у договорі разом із реєстраційним номером облікової картки платника податків, паспортними даними, місцем проживання та електронною адресою. Після цього, укладений кредитний договір було розміщено в особистому кабінеті відповідача, якому в свою чергу було перераховано кошти, відповідно до умов п. 2.1 кредитного договору, шляхом безготівкового переказу на рахунок платіжної картки позичальника, що підтверджується матеріалами справи. Підтвердженням добровільного укладення відповідачем даного договору є анкета-заява позичальника на кредит № 4151654 від 05.09.2019 року, заповнена відповідачем. Доказів протилежного відповідачем не надано.
При цьому, відповідач ОСОБА_1 через особистий кабінет на веб-сайті первісного кредитора подав заявку на отримання кредиту за умовами, які вважав зручними для себе, та підтвердив умови отримання кредиту, після чого первісний кредитор надіслав позичальнику за допомогою засобів зв'язку, на зазначений ним номер телефону, одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду (одноразовий ідентифікатор - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності), який відповідач використав для підтвердження підписання вказаного кредитного договору.
Без здійснення вищевказаних дій відповідачем кредитний договір не був би укладеним, отже такий правочин, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюються до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідача.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20 (провадження № 61-2903св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 234/8084/20 (провадження № 61-2303св21).
Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 07.10.2020 року, по справі № 127/33824/19, обґрунтованим висновком є те, що без отримання смс-повідомлення для входу в особистий кабінет, без здійснення входу на веб-сайт Кредитора до особистого кабінету, без отримання смс-повідомлення з одноразовим ідентифікатором для підписання угоди, кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений, а кредитні кошти не були би перераховані відповідачу.
Суд зазначає, що відповідачем здійснені дії, які чітко свідчать про його свідомий вибір щодо укладення вказаного договору. Дії відповідача спрямовані на укладання договору шляхом заповнення заяви про надання (отримання) кредиту на сайті, з введенням коду підтвердження, який є одноразовим ідентифікатором на підписання електронного договору, та зазначенням інформації щодо реквізитів банківської картки. Без відповідних дій з боку відповідача укладення договору є неможливим.
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/5556/19 від 12.01.2021 року дійшов висновку, що електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і літер, або тільки цифр, або тільки літер, яку заявник отримує за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс коду, надісланого на телефон, або іншим способом. При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення. Оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового пароля-ідентифікатора, тобто укладення між сторонами спірного правочину підтверджено належними та допустимими доказами».
Подібна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду у справі №127/33824/19 від 07.10.2020 року, проте у цій справі мова йшла про відсутність відображення електронного підпису на договорі та відсутність доказів отримання такого підпису позичальником: «Без отримання листа на адресу електронної пошти і смс-повідомлення, без здійснення входу на веб-сайт товариства за допомогою логіна і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений. Укладення кредитного договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі позивача, цей правочин, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі».
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18 та у справі № 732/670/19 від 09 вересня 2020 року.
Як вбачається із постанови Верховного Суду від 05.02.2025 року по справі 752/30879/21, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим.
Матеріали справи свідчать про досягнення між сторонами згоди щодо істотних умов договору, як того вимагають положення ст. 638 ЦК України.
При цьому, згідно із положеннями ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України, закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Згідно із ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Відповідно до ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).
З урахуванням відсутності спростування відповідачем презумпції правомірності договору на рівні закону або судового рішення, неможливості учасників цивільних відносин на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), суд дійшов висновку, що вказаний кредитний договір є дійсним та чинним, а тому його умови в обов'язковому порядку мають виконуватись сторонами.
Таким чином, судом встановлено, що між позивачем і відповідачем було укладено кредитний договір у електронній формі та погоджені всі його істотні умови.
На переконання суду, доданими до позову документами підтверджується існування між сторонами кредитних відносин.
Згідно із ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб'єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб'єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.
Частиною 5 статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.
У свою чергу, доказів того, що персональні дані відповідача (копія паспорта громадянина України, картка фізичної особи-платника податків, реквізити банківської картки на яку первісним кредитором здійснювалося перерахування позичених грошових коштів, номер телефону) були використані товариством для укладення договору від його імені, відповідачем до суду не надані. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, до правоохоронних органів із відповідною заявою щодо вчинення відносно відповідача шахрайських дій останній не звертався, як і не оскаржував правомірність укладеного договору позики.
Укладення договору онлайн знаходиться в рамках правового поля України. Сторони електронних правочинів відповідають за невиконання своїх зобов'язань у порядку визначеному законодавством України або укладеним договором.
Таким чином, посилання сторони відповідача на те, що вказаний договір є неукладеним суд до уваги не приймає, оскільки таке твердження спростовується матеріалами справи.
При цьому, відповідач, будучи стороною вказаного правочину, мав можливість надати суду відповідні банківські дані/інформацію на підтвердження своїх доводів стосовно того, що відповідні кошти не зараховувались на його картковий рахунок, указаний у договорі, у період часу, про який стверджує позивач, або того, що картковий рахунок йому не належить, проте зазначеного не зробив, та, всупереч ст. 81 ЦПК України, не надав суду жодного доказу на підтвердження того, що вказаний договір він не укладав або доказів погашення ним зазначеної заборгованості.
Відповідно до п. 5 Положення про організацію оперативної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року № 254, п. 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 04 липня 2018 року № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Суд звертає увагу, що від 28.10.2025 року на адресу суду від АТ «Райффайзен Банк» на виконання ухвали про витребування доказів надійшли витребувані документи, зокрема, виписка про рух коштів по рахунку відповідача ОСОБА_1 .
Судом у повному обсязі досліджено надану АТ «Райффайзен Банк» інформацію та виписку по рахунку відповідача та встановлено, що банківська карта № НОМЕР_3 емітована на ім'я ОСОБА_1 . Також, із виписки про рух коштів по рахунку відповідача вбачається, що на картковий рахунок відповідача 05.09.2019 року було зараховано грошові кошти у розмірі 6 500 грн. Із вказаної виписки також вбачається, що відповідач користувався наданими коштами.
Таким чином виписка, яка міститься в матеріалах справи, є належним доказом заборгованості відповідача за кредитом, що відповідає пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 04 липня 2018 року № 75, та узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18-ц (провадження № 61-9618св19).
У постанові КЦС ВС від 15.01.2025 року № 753/16762/15-ц (61-7242св24) викладено правовий висновок про те, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів за конкретним банківським рахунком, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання його сторонами.
Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином і у встановлений строк, відповідно до вимог договору та вимог закону.
Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання.
У статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється його належним виконанням.
Відповідно до змісту ст.ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.
Положеннями ст. 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ч. 2 ст. 615 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Представником позивача надано суду належні та допустимі докази, які підтверджують перерахування відповідачу грошових коштів за вказаним кредитним договором у встановленому договором розмірі. Відповідачем свого контррозрахунку не надано.
Верховним Судом у постанові від 07.06.2023 року по справі № 234/3840/15-ц (провадження № 61-3014св22), наголошено, що заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду немає сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Верховним Судом неодноразово наголошувалось, що незгода з наданим суду розрахунком не є підставою для відмови у задоволенні позову у повному обсязі. Вказана позиція суду узгоджується також з висновками Верховного Суду у постановах від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18), від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19.
Суд вважає, що сторона відповідача, заперечуючи укладання вказаного договору та отримання кредитних коштів, застосувала концепцію «негативного доказу» при вирішенні цього спору (постанова ВС від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13), оскільки належних доказів таких тверджень відповідачем не надано при тому, що він мав безперешкодний та повний доступ до своїх банківських даних. Сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс. Отже, сторона відповідача, висловлюючи заперечення проти певних обставин та не надаючи доказів, які підтверджують ці доводи, не може перекладати на позивача обов'язок їх доведення.
Жодних належних, допустимих і достовірних доказів про те, що відповідачу не належить і він ніколи не користувався платіжною карткою № НОМЕР_3 , реквізити якої зазначено у кредитному договорі та на яку 05.09.2019 року зараховано грошові кошти у розмірі 6 500 грн., стороною відповідача не надано.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що заборгованість відповідача за тілом кредиту у розмірі 6 500 грн. є доведеною та підлягає стягненню із відповідача на користь позивача.
Щодо стягнення заборгованості за відсотками у розмірі 11 700 грн., суд зазначає наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За умовами п. 1.3. кредитного договору сторони погодили строк кредитування 30 днів з 05.09.2019 року.
У кредитному договорі сторони погодили також процентну ставку за кредитом у розмірі 2% від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом, тобто, 130 грн. в день від наданих коштів у розмірі 6 500 грн.
Верховний Суд у правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12, дійшов висновків, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У постанові від 05.04.2023 року, справа № 910/4518/16, Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цього правового висновку. Одночасно, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, а тому регулятивна норма частини 1 статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини 2 статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28).
На період після прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту, кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто, боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Вимоги про стягнення відсотків, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання, позивачем не заявлено.
Пунктом 2.3. кредитного договору передбачено умови пролонгації строку кредитування.
Зокрема, згідно із п. 2.3.2. кредитного договору волевиявлення позичальника продовжити строк кредитування/повернення кредиту та укладення угоди про це, згідно п. 6.14. Правил, підтверджується здійсненням ним відповідного платежу у спосіб, що визначений п. 2.5 договору.
Із матеріалів справи не вбачається здійсненням відповідачем будь-яких платежів на виконання умов кредитного договору, відповідно, відсутнє волевиявлення відповідача продовжити строк кредитування, а тому, на думку суду, підстави для застосування пролонгації вказаного кредитного договору відсутні.
Подальше нарахування TOB «Мілоан» процентів за користування відповідачем кредитними коштами, поза встановленим договором строком, є безпідставним.
Суд критично оцінює твердження представника позивача, що відповідач, підписавши договір про споживчий кредит, погодився з його умовами, тому відсутні підстави вважати, що умови такого договору про порядок застосування процентних ставок, визначення строку кредитування, його пролонгації, не були відомі відповідачу, оскільки ознайомлення та погодження відповідача з умовами даного договору не свідчать про автоматичну пролонгацію строку договору без відповідних його дій.
Таким чином, суд погоджується з твердженням сторони відповідача, що дійсний розмір відсотків відповідно до умов вказаного кредитного договору становить 3 900 грн. за період з 05.09.2019 року по 05.10.2019 року (включно).
Суд зазначає, що у первісного кредитора виникло право нарахування процентів за договором тільки у межах строку його дії, отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за кредитним договором № 4151654 від 05.09.2019 року лише протягом 30 днів, тобто за період з 05.09.2019 року по 05.10.2019 року (включно), в межах строку користування кредитом, у розмірі 3 900 грн. (30 днів * 130 грн.)
Щодо стягнення із відповідача неустойки у розмірі 3 250 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Відповідно до умов кредитного договору № 4151654 від 05.09.2019 у пункті 3.2.4. сторони передбачили стягнення з позичальника пені за невиконання чи неналежне виконання умов цього договору. У разі порушення строків повернення кредиту на вимогу товариства, позичальник зобов'язаний сплатити пеню (пункт 3.3.3.).
У відзиві на позов представник позивача посилалась на те, що пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установивши, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та який діє на теперішній час.
Разом з тим, суд звертає увагу, що укладення кредитного договору відбулось 05.09.2019 року, задовго до оголошення в Україні воєнного стану, а тому у даному випадку нарахування неустойки є правомірним.
При цьому, сторона відповідача не заперечувала щодо нарахованої суми неустойки, а заперечувала щодо законності її нарахування.
Щодо стягнення заборгованості за комісією у розмірі 650 грн., суд зазначає наступне.
Частиною 4 статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування», загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Згідно із частиною 2 статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Закон України «Про споживче кредитування» передбачає право кредитодавця встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
Відповідно до пункту 5 Правил розрахунку небанківськими фінансовими установами України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затверджених Постановою Правління Національного банку України 08.06.2017 року № 49 (далі - Правила про споживчий кредит) (у редакції, що діяла на момент надання кредиту) Кредитодавець надає споживачу детальний перелік складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - за кількістю днів, щомісяця, щокварталу) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супровідних послуг кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб за кожним платіжним періодом за формою, наведеною в таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит у додатку 2 до цих Правил.
Кредитодавець має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги кредитодавця залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дають змогу змінювати процентну ставку та/або інші платежі за послуги кредитодавця, уключені до загальних витрат за споживчим кредитом, і такі зміни не можуть бути визначені на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).
Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.
Тобто, Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.
Верховний Суд у постанові від 06.11.2023 року по справі № 204/224/21 зазначив, що якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позичальнику та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 року у справі № 363/1834/17 зазначено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону N 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов'язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
Відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемним.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Оскільки сплата позичальником винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу є платою за послуги, що супроводжують кредит в даному випадку, тому пункти договору, які передбачають сплату такої винагороди є нікчемними, у зв'язку з чим підстави для нарахування банком комісії на підставі нікчемних умов договору є безпідставними і вказані кошти не підлягають сплаті позичальником.
Такі висновки викладені Верховним Судом в постанові від 07.06.2023 року у справі № 686/14530/15 (провадження № 61-13299св22).
Суд звертає увагу, що пунктом 1.5.1. кредитного договору № 4151654 від 05.09.2019 року відповідачу встановлено комісію за надання кредиту у розмірі 650 грн., яка нараховується за ставкою 10 % від суми кредиту одноразово.
При цьому, у кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які фінансовою установою встановлена комісія за управління та обслуговування кредиту.
Кредитор не зазначив та не надав доказів наявності переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні кредитного договору, а тому положення договору та вимоги про стягнення заборгованості по комісії за надання кредиту є нікчемними відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 727/5461/23, у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 754/644/21.
Конституційний Суд України у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема, у договорах про надання споживчого кредиту.
Свобода договору не є абсолютною (необмеженою): вона існує в рамках норм чинного законодавства, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору.
З огляду на викладене, вимога позивача про сплату відповідачем комісії є нікчемною в силу закону та в даному випадку не підлягає стягненню із відповідача.
Згідно із ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).
Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
Верховний Суд у постанові від 25.01.2023 року у справі № 209/3103/21 зазначив, що при вирішенні цивільних справ судами ураховується стандарт доказування «більшої вірогідності».
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Положеннями ч. 1 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Враховуючи вищевикладене, розглядаючи даний спір в межах заявлених вимог, оцінюючи надані по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємності зв'язку у сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором № 4151654 від 05.09.2019 року у розмірі 13 650 грн., з яких: 6 500 грн. - заборгованість за тілом кредиту, 3 900 грн. - заборгованість за відсотками за період з 05.09.2019 року по 05.10.2019 року (включно), 3 250 грн. - заборгованість за неустойкою. В іншій частині у задоволенні позовних вимог слід відмовити через їх необґрунтованість та недоведеність.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд зазначає наступне
Представник позивача просив суд стягнути із відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 8 000 грн.
Представник позивача у відзиві на позовну заяву просила покласти на позивача понесені відповідачем витрати на правову допомогу у розмірі 8 000 грн.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини 1 статті 133 ЦПК України).
Згідно із ч. ч. 1, 2, 3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із часом, затраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Чинне цивільне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Зазначений правовий висновок узгоджується з позицією викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року справа № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19.
Із матеріалів справи вбачається, що на підтвердження понесених витрат на отримання правничої допомоги, стороною позивача та стороною відповідача було надано до суду належні та допустимі докази понесення таких витрат.
Згідно із частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на вищевикладене, приймаючи до уваги часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про стягнення із відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу, а також судового збору, пропорційно розміру задоволених позовних, а саме: витрати на правову допомогу складають 4 941,18 грн. (13 650 грн. * 8 000 грн. / 22 100 грн.), судовий збір - 1 496,19 грн. (13 650 грн. * 2 422,40 грн. / 22 100 грн.). Відповідно, із позивача на користь відповідача підлягають стягненню понесені витрати на правову допомогу пропорційно розміру вимог в частині яких було відмовлено у розмірі 3 058,82 грн. (8 450 грн. * 8 000 грн. / 22 100 грн.)
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 15-16, 512, 514, 525-526, 549, 598-599, 610, 612, 614, 615, 625, 626, 628, 629, 1049, 1050 ЦК України, ст.ст. 4, 12-13, 76-81, 89, 141, 247, 258-259, 263-266, 354 ЦПК України, суд
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» (код ЄДРПОУ: 35234236, місцезнаходження: м. Львів, вул. Смаль-Стоцького, буд. 1, корп. 28) заборгованість за кредитним договором № 4151654 від 05.09.2019 року у розмірі 13 650 (тринадцять тисяч шістсот п'ятдесят) гривень 00 копійок, з яких: 6 500 грн. - заборгованість за тілом кредиту, 3 900 грн. - заборгованість за відсотками за період з 05.09.2019 року по 05.10.2019 року (включно), 3 250 грн. - заборгованість за неустойкою.
В задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити.
Стягнути із ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» (код ЄДРПОУ: 35234236, місцезнаходження: м. Львів, вул. Смаль-Стоцького, буд. 1, корп. 28) судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 1 496,19 грн. (одна тисяча чотириста дев'яносто шість) гривень 19 копійок та витрати на правову допомогу у розмірі 4 941,18 грн. (чотири тисячі дев'ятсот сорок одну) гривню 18 копійок.
Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» (код ЄДРПОУ: 35234236, місцезнаходження: м. Львів, вул. Смаль-Стоцького, буд. 1, корп. 28) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) витрати на правову допомогу пропорційно розміру позовних вимог в частині яких було відмовлено у розмірі 3 058,82 грн. (три тисячі п'ятдесят вісім) гривень 82 копійки.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Сторони по справі:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», код ЄДРПОУ: 35234236, місцезнаходження: м. Львів, вул. Смаль-Стоцького, буд. 1, корп. 28;
відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 16 квітня 2026 року.
Суддя: Федотова В.М.