Справа № 640/12877/19 Суддя (судді) першої інстанції: Микитюк Р.В.
15 квітня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді: Осіпової О.О.,
суддів: Златіна С.В., Кравченка Є.Д.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адмінстрації), третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, Київська міська рада про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,-
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адмінстрації), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", Головне управління Держгеокадастру у м. Києві, Київська міська рада, в якому просили:
- визнати дії посадових осіб Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), які виразилися у відмові підготувати проект рішення Київської міської ради про передачу у власність позивачів земельної ділянки, що знаходиться за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Квіткова, 12 (кадастровий номер 8000000000:78:261:0001), незаконними;
- зобов'язати Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) підготувати проект рішення Київської міської ради про передачу у власність позивачів земельної ділянки, що знаходиться за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Квіткова, 12 (кадастровий номер 8000000000:78:261:0001).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.07.2019р. прийнято позовну заяву до розгляду та провадження у справі відкрито.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2019р. зупинено провадження в адміністративній справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 756/16374/16-ц.
В подальшому 02.11.2020р. ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва поновлено провадження в цій адміністративній справі.
Відповідно до частини 3 статті 29 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту також - КАС України) у разі ліквідації або припинення роботи адміністративного суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи адміністративного суду, а якщо такий суд не визначено - до суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.
На виконання положень пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" за №2825-IX від 13.12.2022 скеровано за належністю матеріали адміністративної справи № 640/12877/19.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19.04.2025р. прийнято до провадження адміністративну справу № 640/12877/19 та того ж дня задоволено клопотання Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про заміну третьої особи на правонаступника: замінено третю особу - Головне управління Держгеокадастру у м. Києві (ЄДРПОУ 39802366) на його правонаступника - Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (ЄДРПОУ 39817550).
В подальшому, ухвалою суду від 29.01.2026р. провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України та роз'яснено, що ця справа підлягає розгляду місцевим загальним судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України, оскільки, на переконання суду, спір у цій справі стосується, в першу чергу, надання у приватну власність земельної ділянки, що свідчить про приватно-правовий, а не публічний характер правовідносин, а тому адміністративний суд не може вирішувати питання про передачу у приватну власність земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просять ухвалу суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Позивачі вказують, що суд першої інстанції помилково всупереч приписам КАС України дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки правовідносини у справі мають саме публічно-правовий характер, адже підготовка проектів рішення про передачу у власність земельної ділянки, що перебуває у комунальній власності, належить до компетенції відповідача як виконавчого органу Київської міської ради, який є суб'єктом владних повноважень.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2026р. за апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та встановлено строк для подання відзиву учасниками справи.
Від третьої особи - Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області у встановлений судом строк надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що внаслідок набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з 01.01.2013р. територіальні органи Держгеокадастру не наділені повноваженнями в частині здійснення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав на земельні ділянки, в тому числі й на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:78:261:0001.
Водночас, станом на теперішній час інформація щодо зареєстрованих речових прав на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:78:261:0001 від органу (суб'єкта) державної реєстрації речових прав до автоматизованої системи Державного земельного кадастру в порядку інформаційного обміну не надходила.
Просить врахувати цей відзив під час перегляду оскаржуваної ухвали та розгляд апеляційної скарги проводити без участі представника ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області.
Від інших учасників справи у встановлений судом строк відзивів на апеляційну скаргу не надходило.
Апеляційна скарга розглянута апеляційним судом відповідно до ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
Згідно із пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Отже в контексті статей 2, 4, 5, 19 КАС України визначальними ознаками справи адміністративної юрисдикції є не лише суть (зміст, характер) спору, але й підстави його виникнення та суб'єктний склад учасників правовідносин.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією особою майнових прав або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб'єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав цієї особи.».
Конституційний Суд України у Рішенні від 1 квітня 2010 року №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України вирішив, що:
- положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;
- положення пункту 1 частини першої статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
Так, предметом спору у цій справі є визнання дій посадових осіб Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), які виразилися у відмові підготувати проект рішення про передачу у власність позивачів земельної ділянки, що знаходиться за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Квіткова, 12 (кадастровий номер 8000000000:78:261:0001), незаконними та зобов'язання відповідача підготувати проект рішення Київської міської ради про передачу у власність позивачів такої земельної ділянки.
Позивачі вважають, що розгляд зазначеного питання має закінчуватися підготовкою уповноваженим органом рішення про передачу їм у власність земельної ділянки.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі стосується, в першу чергу, надання у приватну власність земельної ділянки, що свідчить про приватно-правовий, а не публічний характер правовідносин, а тому адміністративний суд не може вирішувати питання про передачу у приватну власність земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності
Колегія суддів не погоджується із позицією суду першої інстанції, оскільки згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва (ч.1 ст.35 Земельного Кодексу України).
Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (ч.1 ст.116 ЗК України).
Згідно із пунктом «в» статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України у разі, якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, не надав дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Згідно з частиною восьмою статті 118, статті 186-1 ЗК України проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об'єкт будівництва або планується розташування такого об'єкта, подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської міських державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури.
Відповідно до частини третьої статті 186-1 ЗК України проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. У висновку про відмову погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій - третій статті 186-1 ЗК України, має бути надано вичерпний перелік недоліків проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проєкту може бути продовжений).
Згідно з частиною дев'ятою статті 118 ЗК України відповідний орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
При цьому, відповідно до вимог пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Отже, визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим.
Водночас чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Колегія суддів зазначає, що якщо особа звертається до відповідного органу із клопотанням про погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
Водночас, відмова особі в наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у підготовці проекту рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність у неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.
У той же час, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку за правилами цивільного судочинства, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо спірної земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
Водночас в матеріалах справи відсутні докази того, що бажана до відведення у власність земельна ділянка накладається на земельні ділянки суміжних землекористувачів, як і відсутні докази того, що треті особи оспорюють право позивача на відведення бажаної земельної ділянки йому у власність.
Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що позивачі фактично є єдиними користувачами земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, з 2015 року після придбання ОСОБА_1 розташованого на ній садового будинку, площею 0,10 га на підставі договору купівлі-продажу (а.с.16).
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.07.2016р. (а.с.39) в кадастрі відсутня інформація про зареєстроване право на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:78:261:0001).
Постановою Київського апеляційного суду від 15.01.2020 у справі № 756/16374/16, залишеною без змін постановою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16.09.2020р., під час розгляду апеляційної скарги Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було встановлено, що державна реєстрація права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Квіткова, 12, до цього часу не провадилась. Відтак вона належить до міських земель комунальної форми власності, не наданих у власність чи користування (а.с.116).
Тому позивачі звернулися до відповідача із заявою про вирішення питання щодо відведення земельної ділянки у власність.
У той же час, згідно із частиною третьою статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто, саме позивач у позовній заяві визначає порушене право та спосіб його захисту.
Позов у цій справі насамперед обумовлений незаконністю дій відповідача з підстав порушення процедури розгляду питання щодо підготовки проекту рішення про передачу у власність позивачів земельної ділянки.
Отже, оцінюючи вид цього правового спору, слід враховувати наступні критерії адміністративної юрисдикції:
- присутність у спірних публічно-правових відносинах суб'єкта владних повноважень - у спорі суб'єктом владних повноважень є Чернігівська міська рада;
- спірні відносини мають саме адміністративно-правову природу - у цій справі існують відносини з приводу завершення процедури отримання у власність земельної ділянки;
- суб'єкт владних повноважень у спірних публічно-правових відносинах, здійснює адміністративні повноваження - вирішує земельні питання;
- спірні публічно-правові відносини регулюються нормами адміністративного права, зокрема, - Законами України «Про місцеве самоврядування» і «Про землеустрій», Земельним кодексом України.
Отже, усі критерії адміністративної юрисдикції притаманні цьому спору.
За такого правового регулювання та встановлених судами обставин, колегія судів дійшла висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до компетенції адміністративного суду з огляду на наявність у ньому таких критеріїв адміністративної юрисдикції: між учасниками справи виникли публічно-правові відносини; присутність у спірних правовідносинах суб'єкта владних повноважень; дії вчинені суб'єктом владних повноважень; суб'єкт владних повноважень здійснює адміністративні повноваження у сфері публічного адміністрування; спірні правовідносини врегульовані адміністративним законодавством.
Зокрема, спірні у цій справі правовідносини є публічно-правовими, оскільки належать фактично до земельних спорів з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо реалізації визначених Земельним Кодексом України повноважень із передачі земельної ділянки і безпосередньо не пов'язані із відносинами приватноправового характеру.
При прийнятті такого рішення орган державної влади фактично виконує дозвільну функцію, що притаманна суб'єкту владних повноважень у публічно-правових відносинах.
Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися у порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права користування на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Так, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки, а також правомірності надання іншій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
Водночас, судами у цій справі встановлено та не заперечується сторонами у справі, що земельна ділянка належить до міських земель комунальної форми власності, не наданих у власність чи користування, та у Державному земельному кадастрі відсутня інформація про зареєстроване право на неї.
Внаслідок прийняття оспорюваного рішення відповідачем у позивачів не виникає автоматично право на спірну земельну ділянку, а лише з'являється можливість щодо оформлення своїх прав на неї.
Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до відповідача для отримання у власність земельної ділянки з присвоєним кадастровим номером 8000000000:78:261:0001, на якій розташовано належне їм нерухоме майно.
Позивачі звернулися до суду з цим позовом, оскільки оскаржувана у цій справі відмова, на їх думку, є перешкодою для реалізації ними права на отримання земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності.
Таким чином, у справі, яка переглядається, предметом спору є перевірка законності дій та рішень суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їх владних управлінських функцій. При цьому, як убачається зі змісту позову, судовий розгляд цього спору позивачі ініціювали саме у сфері публічно-правових відносин, а не внаслідок потреби відстоювання своїх господарських, майнових чи інших приватних прав у відносинах з третіми особами чи відповідачем.
Отже, обсяг та зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що виникнення цього спору пов'язане зі здійсненням відповідачем владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Відтак, перевірці у цій справі підлягають виключно дії (рішення, бездіяльність) суб'єкта владних повноважень за критеріями, визначеними частиною другою статті 2 КАС України.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України, для закриття провадження у справі.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, в частині визначення суті позовних вимог та їх обґрунтувань, що свідчить про передчасність висновку щодо наявності встановлених пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України підстав для закриття провадження у справі.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відтак, ухвала суду першої інстанції у цій адміністративній справі підлягає скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 238, 308, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року про закриття провадження у справі скасувати.
Адміністративну справу №640/12877/19 направити до Івано-Франківського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.О. Осіпова
Суддя С.В. Златін
Суддя Є.Д. Кравченко