15 квітня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/1118/26
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Костенко Г.В. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Полтавської обласної державної адміністрації, в якій просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Полтавської обласної військової адміністрація №261-к від 19.07.2022, щодо припинення нарахування та виплати середнього заробітку з 19.07.2022 року ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Полтавську обласну військову адміністрацію, нарахувати та виплатити середній заробіток ОСОБА_1 з 19.07.2022 року по теперішній час.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що працює на посаді головного спеціаліста сектору мобілізаційної роботи апарату Полтавської обласної військової адміністрації, а з 13.01.2022 року по теперішній час перебуває на військовій службі за контрактом у складі військової частини НОМЕР_1 . З липня 2022 року, ОСОБА_1 по теперішній час ІНФОРМАЦІЯ_1 , припинила нарахування та виплату заробітної плати з невідомих причин, не повідомивши його належним чином.
Ухвалою судді Полтавського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2026 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
Від Полтавської обласної державної адміністрації до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову. Пояснює, що оспорюваний наказ, яким припинено нарахування та виплата середнього заробітку увільненому від роботи позивачу на період проходження військової служби, на виконання Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-ІХ, який набув чинності 19.07.2022, а тому не підлягає скасуванню.
Положенням ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , працює на посаді головного спеціаліста сектору мобілізаційної роботи апарату Полтавської обласної військової адміністрації, а з 13.01.2022 року по теперішній час перебуває на військовій службі за контрактом у складі військової частини НОМЕР_1 .
З липня 2022 року, ОСОБА_1 по теперішній час ІНФОРМАЦІЯ_1 , припинила нарахування та виплату заробітної плати з невідомих причин, не повідомивши його належним чином.
ОСОБА_1 з 13.01.2022 року по теперішній час, перебуває на військовій службі, відповідно до довідки №507 від 23.05.2025 року, виданої військовою частиною НОМЕР_1 Міністерства оборони України, він не міг вчасно звернутися до Полтавської обласної військової адміністрації, щодо з'ясування відомостей на підставі яких йому припинено нарахування та виплату заробітної плати.
В інтересах позивача, адвокат Артеменко А.О., звернулася з адвокатським запитом №82/25 від 26.05.2025 року до Полтавської обласної військової державної адміністрації, щодо з'ясування та отримання інформації стосовно нарахування та виплати заробітної плати ОСОБА_1 у період з 13.01.2022 року по теперішній час.
08.08.2025 року було отримано лист від Полтавської обласної військової державної адміністрації від 06.06.2025 року №8493/1/01-52, у якому зазначено за яких обставин було припинено виплата заробітної плати та у додатках було отримано копію наказу №261-к від 19.07.2022 року.
Відповідно до наказу Полтавська обласна військова адміністрація №261-к від 19.07.2022 року, ОСОБА_1 було припинено нарахування та виплату середнього заробітку 19 липня 2022 року за посадою головного спеціаліста сектору мобілізаційної роботи апарату Полтавської обласної державної адміністрації, увільненого від роботи для проходження військової служби за контрактом, під час дії особливого , на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, зі збереженням місця роботи і посади
Позивач вважає наказ протиправним, а тому звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Статтею 2 Закону № 2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Згідно частини другої статті 39 Закону № 2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України "Про освіту", частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України "Про фахову передвищу освіту", частиною другою статті 46 Закону України 2Про вищу освіту".
Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3, 4 статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".
Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу. Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких зберігалося місце роботи такої особи.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2020 року у справі №814/1905/17.
У той же час, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який наразі продовжений і діє станом на дату розгляду справи судом.
З огляду на вказане, Законом України № 2352-IX від 01.07.2022 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" внесені зміни до норм КЗпП України.
У свою чергу, внесено зміни у частину 3 статті 119 Кодексу законів про працю України і слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада".
Відтак, частина 3 статті 119 КЗпП України почала діяти в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Тобто, із набранням чинності даного закону передбачено зупинення нарахування та виплати середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи на підставі частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України.
Водночас, з 19 липня 2022 року позивачу припинено нарахування та виплату середнього заробітку у зв'язку із внесеними змінами до трудового законодавства та через те, що останній продовжує проходити військову службу і фактично не здійснює повноваження прокурора.
Суд зазначає, що з урахуванням внесених змін, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали на час призову особи, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18.07.2022 включно, тобто до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 р. Водночас, з 19.07.2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником призваним на військову службу відсутні.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції з 19.07.2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Водночас, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року №2352-ІХ не містить застережень, що вказані зміни у законодавстві стосуються осіб, які призвані на військову службу вже після набрання чинності таких змін.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Конституційний Суд України у п. 2. 3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово - економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
У п. 3 вказаного рішення зазначене, що Верховна Рада України виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
Суд зазначає, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ є чинним та підлягає обов'язковому виконанню.
Крім того, суд звертає увагу, що з метою уникнення дискримінаційних підходів відносно працівників, які будуть прийняті (призвані) на військову службу після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-ІХ, припинення збереження заробітної плати за працівниками, які були прийнятті (призвані) на військову службу до дня набрання чинності вказаним Законом, є виправданим та відповідає Конституції України.
Також суд зауважує, що у ч. 3 ст. 119 КЗпП, серед іншого, зазначено, що таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Разом із тим, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 28.02.2022 № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", пунктом 1 якої установлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям, зокрема, Збройних Сил, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
Відтак, з моменту набрання чинності Законом № 2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом. З огляду на це суд робить висновок, що права позивача у даному випадку не порушені, тому у задоволенні позову слід відмовити.
Суд відхиляє доводи представника позивача стосовно неможливості застосування положень КЗпП України у даних спірних правовідносинах та погоджується із доводами представника відповідача щодо застосовності вказаних положень трудового законодавства, оскільки нормами спеціального Закону не врегульовано питання призову прокурорів на військову службу та гарантій на час виконання державних обов'язків. При цьому, суд враховує, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
У постанові КЦС ВС від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 позивач зазначав, що у зв'язку зі скасуванням на підставі Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (Закон № 2352-IX) права мобілізованих працівників на отримання середнього заробітку за своїм місцем роботи, що передбачалося ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент увільнення від роботи у зв'язку з призовом), порушені гарантовані йому Конституцією України права на оплату праці, недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та такого елемента конституційного принципу верховенства права, як правова визначеність, правова передбачуваність і правомірні очікування. Вважав, що до правовідносин, які склалися між ним та відповідачем у частині збереження за ним середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв'язку з призовом, мала застосовуватися ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року.
Верховний Суд зазначив, що з набранням чинності Законом № 2352-IX відбулися зміни в регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом. Тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи й посади.
Отже, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набрання чинності Законом № 2352-IX (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правових підстав для збереження середнього заробітку за таким працівником немає.
Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов'язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовців за місцем проходження служби.
З огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX немає правових підстав для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.
Посилання представника позивача на судову практику суд не вважає доречними, оскільки це суперечить ч. 5 ст. 242 КАС України, за якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підставі вищевикладеного, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, правові позиції сторін, нормативне регулювання спірних правовідносин, суд робить висновок, що правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Цей обов'язок відповідачем дотриманий.
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Враховуючи те, що суд прийшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог, то судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Полтавської обласної державної адміністрації (вул. Соборності, буд. 45, м. Полтава, Полтавська область, код ЄДРПОУ 00022591) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий суддя Г.В. Костенко