ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
про відмову у відкритті провадження
"14" квітня 2026 р. справа № 300/2200/26
м. Івано-Франківськ
Суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду Микитин Н.М., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Яремчанської міської ради Івано-Франківської про визнання протиправними дії щодо прийняття рішення №1077- 83/2026 від 05.02.2026 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності», яким Яремчанській міській раді надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності загальною площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, що розташована по АДРЕСА_1 , на земельні ділянки: 1) площею 0.0121 га; 2) площею 0.0071 га; 3) площею 0.0402 га, скасувати рішення №1077-83/2026 від 05.02.2026 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності», яким Яремчанській міській раді надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності загальною площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, що розташована по АДРЕСА_1 , на земельні ділянки: 1) площею 0.0121 га; 2) площею 0.0071 га; 3) площею 0.0402 га.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що рішення №1077- 83/2026 від 05.02.2026 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності», надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності загальною площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, що розташована по АДРЕСА_1 , на земельні ділянки: 1) площею 0.0121 га; 2) площею 0.0071 га; 3) площею 0.0402 га. При цьому, рішення №1077-83/2026 від 05.02.2026, стосується земельної ділянки на якій розташований житловий будинок садибного типу, загальною площею 190.5 кв.м., який належить ОСОБА_1 . Відтак, оскільки, право власності на житловий будинок садибного який розташований на земельній ділянці площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, було зареєстровано 02.09.2025, ОСОБА_1 набула право на безоплатну передачу у власність саме земельної ділянки загальною площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) що розташована по АДРЕСА_1 .
Приписами пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у даній справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України(далі також - КАС України), порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно із частиною четвертою статті 11 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать, зокрема, відповідач, можуть бути підставами виникнення/припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно пункту 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно із частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає протиправними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання протиправними таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.
Зі змісту статті 20 Господарського процесуального кодексу України та статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України слідує, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
Тому при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Зважаючи на вищевикладене, розгляду адміністративними судами належать спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто, випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває чи втрачає речове право на об'єкт нерухомого майна, то спір стосується права цивільного і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Суд зазначає, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Положеннями статті 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК,) визначено, що суб'єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.
Частиною першою статті 116 ЗК визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно частини першої статті 122 ЗК сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Згідно з частиною першою статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Із сукупності наведених норм можна зробити висновок, що набуття певного речового права на земельну ділянку особою, яка набула права власності на нерухоме майно, на ній розміщене, відбувається шляхом переходу від попереднього власника нерухомого майна в тому ж обсязі, або відповідно до рішення органу місцевого самоврядування.
За змістом позовних вимог, предметом спору у даній справі є скасування рішення №1077-83/2026 від 05.02.2026 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності», яким Яремчанській міській раді надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності загальною площею 0.0594 га, кадастровий номер 2611000000:05:006:0169, що розташована по АДРЕСА_1 , на земельні ділянки: 1) площею 0.0121 га; 2) площею 0.0071 га; 3) площею 0.0402 га.
При цьому, суд зазначає, що згідно змісту позовної заяви, позивачем вчинялись дії щодо набуття у власність спірної земельної ділянки, що підтверджується посиланням на рішенням Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, восьмого скликання, сімдесят восьмої сесії №1022-78/2025 від 20.11.2025 року «Про затвердження технічних документацій із землеустрою для передачі земельних ділянок у власність», яким ОСОБА_1 , відмовлено у затверджені технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для надання у власність земельної ділянки площею 0.0594 га (кадастровий номер 2611000000:05:006:0169) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 , у зв'язку із тим, що на земельній ділянці розташована комунальна дорога, що не підлягає передачі у приватну власність.
Так, на думку позивача скасування рішення №1077-83/2026 від 05.02.2026 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності», буде здійснений поділ земельної ділянки на якій знаходить її житловий будинок садибного типу, що призведе до неможливості належної реалізації набуття права на землю під належним їй об'єктом нерухомості.
Таким чином, суд звертає увагу, що виникнення спірних правовідносин обумовлене неправомірним, на думку позивача, рішенням, яким порушено приватний майновий інтерес позивача як власника нерухомого майна на набуття земельної ділянки, на якій таке майно розташоване, а тому предметом позову у даному випадку є не оскарження процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень, який є розпорядником земельних ділянок, а забезпечення можливості набуття речового права на земельну ділянку під об'єктом нерухомості, що належить позивачу на праві власності, тобто захист приватного майнового інтересу.
Відтак - правовідносини, пов'язані з прийняттям та реалізацією такого рішення підпадають під визначення приватноправових.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №661/3925/16-а.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №661/3925/16-а, у якій предметом позову було оскарження рішення 19-ї сесії 7-го скликання Новокаховської міської ради Херсонської області від 15 грудня 2016 року № 622 «Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельних ділянок комунальної власності», Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що «предметом позову у даному випадку є не оскарження процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень, який є розпорядником земельних ділянок, а забезпечення можливості набуття речового права на земельну ділянку під об'єктом нерухомості, що належить позивачу на праві власності, тобто захист приватного майнового інтересу».
Враховуючи наведене, спір у цій справі не має публічно-правового характеру та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому, не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів та має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі також - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі “Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін “встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 826/14015/17 (провадження № 11-269апп19).
З огляду на наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що спір у даній справі не є публічно-правовим та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів та має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 2, 4, 5, 19, 170, 241-243, 248, Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження в справі за позовом до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій.
Копію цієї ухвали, разом з позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами, невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Роз'яснити позивачу, що даний спір відноситься до юрисдикції загальних судів та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Відповідно до статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складання в повному обсязі, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту підписання суддею.
Суддя Микитин Н.М.