09 квітня 2026 року м. Київ
Унікальний номер справи № 756/8522/19
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2967/2026
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Яценко Н.О., у справі за позовом Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі: Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Оболонська районна в м. Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», ОСОБА_5 , про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації права власності, оформлену записом та витребування майна, -
В червні 2019 року Оболонська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити їх;
визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 985, виданий 26 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
скасувати державну реєстрацію права власності, оформлену записом, вчиненим 10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. за номером 26946770, про право власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000);
визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 2965, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу;
витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 19,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000 (т. 1 а.с. 3-19, т. 2 а.с. 1-3).
В обґрунтування вимог вказувала, що Київською місцевою прокуратурою №5 під час здійснення нагляду за додержанням законності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018101050000167 від 21.08.2018 встановлено факт незаконного відчуження комунального майна - квартири АДРЕСА_1 .
Встановлено, що згідно даних інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.06.2019, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Дібровою О.С. внесений запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 . Підставою виникнення права власності на квартиру АДРЕСА_1 став договір купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1589, виданий 26.12.2017, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Діброва О.С.
Водночас, відповідно до рішення Київської міської ради від 02.12.2010 за № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджено переліки об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Відповідно до вказаного рішення Київради від 02.12.2010 житловий будинок на АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (п.п.19, 1.1 А таблиці № 5 додатку № 5).
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 №1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві» житловий будинок АДРЕСА_2 , а також квартира АДРЕСА_3 в складі цього будинку, належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (в межах неприватизованого житла), перебуває у віданні Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації та знаходиться в управлінні (на балансі) комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» згідно з розпорядженням Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації від 31.01.2015 за №41 «Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесена до сфери управління Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації».
Листом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» від 20.09.2018 № 463-5141 надано інформацію, що згідно розпорядження Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 31.01.2015 № 41 «Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесено до сфери управління Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації», житловий будинок АДРЕСА_4 закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва».
Згідно з листом Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 26.11.2018 року № 104-10610 за наявною інформацією органу приватизації державного житлового фонду - Управління житлово-комунального господарства Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району міста Києва приватизація квартири АДРЕСА_1 не здійснювалась.
На підставі розпорядження Мінської районної в м. Києві державної адміністрації від 24.06.1999 № 637, ОСОБА_6 видано ордер на жиле приміщення від 13.08.1999 №017611, згідно з яким йому з сім'єю надано право на зайняття жилого приміщення жилою площею 10,25 кв.м., яке складається з однієї кімнати в ізольованій квартирі за адресою АДРЕСА_5 .
Відповідно до актового запису про смерть від 13.08.2015 № 12486 відділу державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання особи вказано АДРЕСА_5 .
Також згідно з інформацією з Реєстру територіальної громади міста Києва, а також з поквартирної картки на квартиру АДРЕСА_1 , а також картки прописки у вказаній квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_6 з 15.07.1999, ОСОБА_1 з 28.08.2018.
Згідно з листом Комунального концерну «Центру комунального сервісу» від 10.06.2019 № 02/5977, із серпня 2015 року виникла заборгованість за користування комунальними послугами до грудня 2017 року. Вважають, що після смерті ОСОБА_6 у спірній квартирі ніхто не проживав до моменту набуття права власності на квартиру ОСОБА_1 . З січня 2018 року до червня 2019 року сплата за комунальні послуги не здійснювалася.
Враховуючи інформацію, що міститься в акті обстеження квартири АДРЕСА_1 від 25.01.2017 року, складений представниками житлово-експлуатаційної дільниці №501 комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району міста Києва» встановлено, що наймач квартири помер на час обстеження власник квартири не був знятий з реєстраційного обліку, так як був одинокий.
Згідно з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.06.2019 ОСОБА_1 придбав речові права на спірну квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26.12.2017 №1589, посвідченого приватним нотаріусом Дібровою О.С.
У свою чергу, ОСОБА_5 придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.08.2017 №4387, посвідченого приватним нотаріусом Некриловим К.Ю.
У свою чергу ОСОБА_2 придбав спірну квартиру у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2015 №2965, посвідченого приватним нотаріусом Кондратенко В.М.
У свою чергу ОСОБА_7 придбала спірну квартиру у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 26.05.2009 № 985, посвідченого приватним нотаріусом Кирилюк Г.О.
Відповідно до п. 3 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 26.05.2009, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Г.О., реєстр. № 985, квартира належала продавцю - ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О. 28.09.2008 за реєстровим № 2689 та зареєстрованого у Комунальному підприємстві Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 17.10.2008 у реєстрову книгу № д.1021-178 за реєстровим № 7261.
З договору купівлі-продажу від 26.05.2009 вбачається, що ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляєвим В.О. 28.09.2008 за № 2689.
Листом від 30.11.2018 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біляєва В.О. повідомлено, що ним не посвідчувався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 28.09.2008 за реєстровим № 2689.
Відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 28.05.2019 №1468/01-21 в справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том №1 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кирилюк Г.О. міститься запис від 21 липня 2009 року за реєстровим № 985 про посвідчення фотокопій цього дубліката на двох аркушах. Також, у вказаному реєстрі за 26 травня 2009 року відсутній запис щодо посвідчення будь-якого договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Згідно листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 09.11.2018 № 062/14-13822 повідомлено, що згідно з даними реєстрових книг Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» квартира АДРЕСА_1 на праві власності не реєструвалась.
Зазначають, що оскільки спірні квартира ніколи не приватизовувалась, відповідно ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не могли набути права власності на спірну квартиру та відчужувати її один одному. Власником спірної квартири вважають, що є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.
Оскільки договір купівлі-продажу квартири від 28.09.2008 за № 2689 нотаріально не посвідчувався, порушує публічний порядок, а тому вважають, що в силу ст.ст.220, 215, 228 ЦК України є нікчемний.
Натомість договори купівлі-продажу від 26.05.2009 № 985, від 10.12.2015 № 2965, укладено між особами всупереч вимогам ч.1 ст.316, ч.1 ст.317, 319, 321, 658 ЦК України, які не були власниками майна, в зв'язку з чим посилаються на те, що порушено беззаперечно права та інтереси Київської міської ради як власника майна.
Посилаються на те, що спірні правочини завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, мета їх вчинення полягала у тому, щоб обійти встановлений законодавством порядок відчуження комунального майна та безкоштовно набути право власності на спірне нерухоме майно. Вважають, що правочини спрямовані на незаконне заволодіння комунальним майном, вказані договори купівлі-продажу від 26.05.2009 №985, від 10.12.2015 №2965 порушують публічний порядок, а тому є нікчемними та недійсними з моменту вчинення.
Оскільки ОСОБА_4 не була законним власником спірного майна - квартири АДРЕСА_1 , а тому вважають, що незаконно розпорядилась цим майном шляхом передачі його у власність ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26.05.2009.
У зв'язку з тим, що вказаний договір нотаріально не посвідчувався, але став підставою для реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 , договір купівлі-продажу квартири від 26.05.2009 року за реєстровим № 985 підлягає визнанню недійсним.
У свою чергу, оскільки ОСОБА_3 не була законним власником спірного майна - квартири АДРЕСА_1 , а тому вважають, що незаконно розпорядилася цим майном шляхом передачі його у власність ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2015 р.
У зв'язку з тим, що вказаний договір став підставою для реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири від 10.12.2015 за реєстровим № 2965 підлягає визнанню недійсним.
Зазначають, що незаконні реєстрації права власності порушують право дійсного власника цього майна - територіальної громади міста Києва, тому для його відновлення є потреба у скасуванні рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер №26946770 від 10.12.2015 відповідно до яких до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_3 на вказаний об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189790000).
Враховуючи те, що спірна квартира у приватну власність не передавалася, а тому вважають, що підлягає витребуванню у добросовісного набувача.
Про порушення прав територіальної громади міста у зв'язку з вибуттям спірного майна Київська міська рада могла довідатись лише після звернення Київської місцевої прокуратури № 5 від 26.02.2019. Крім того Київрада не була стороною незаконних угод щодо відчуження спірного майна, а отже не могла знати про вибуття вказаного житлового приміщення із комунальної власності, тому строки позовної давності визначені ст. 257,261 ч.1 ЦК України Київською міською радою пропущено з поважних причин.
Прокуратурою встановлено невиконання Київською міською радою своїх повноважень щодо вжиття належних та достатніх заходів процесуального характеру щодо вжиття належних та достатніх заходів процесуального характеру для захисту порушених інтересів, а тому звернення прокурора до суду, у даному випадку, спрямоване на задоволення потреби у відновленні при вирішенні суспільно значимого питання - повернення значній кількості громадян, які становлять територіальну громаду м. Києва, комунального майна, яке було незаконно відчужено (т. 1 а.с. 3-19, т. 2 а.с. 1-3).
16 вересня 2019 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Пихтін К.В. подав відзив на позов, в якому посилався на те, що позивачем та прокурором пропущено строк позовної давності, а підстави для поновлення цього строку, які наведені у позовній заяві, не є поважними.
В позовній заяві вказано, що відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 28.05.2019 № 1468/01-21 у справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» приватного нотаріуса Кирилюк Г.О. міститься запис від 21 липня 2009 року за реєстровим № 985 про посвідчення фотокопій дублікату договору на двох аркушах. Також, у вказаному реєстрі за 26 травня 2009 року відсутній запис щодо посвідчення будь-якого договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . При цьому, прокурором до позовної заяви долучено копію цього договору.
Виявлення лише у 2019 році факту укладення договору купівлі-продажу від 26.05.2009 під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018101050000167 від 21.08.2018 свідчить про несвоєчасне вжиття заходів прокурорського реагування, так як прокурор мав об'єктивну можливість та зобов'язаний був встановити такі обставини ще у 2009 році.
Відповідно до актового запису про смерть №12486 від 13.08.2015 року ОСОБА_6 , який проживав у спірній квартирі помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті у квартирі ніхто не проживав.
В інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.06.2019 року № 170869663 міститься запис №12464000 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем ОСОБА_3 який внесено до реєстру приватним нотаріусом Кударенко В.М. 10.12.2015 року 13:43:08. В той же день о 15:58:45 цим нотаріусом проведено державну реєстрацію переходу права власності до відповідача ОСОБА_2 та внесено до реєстру відповідний запис № 12464729, а тому вважають, що як позивач так і прокурор не позбавлені були можливості отримати відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 10.12.2015 року та перехід в той же день права власності до ОСОБА_2 , так як такі відомості містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та є відкритими, загальнодоступними.
Вважав, що позивач міг довідатися про порушення його прав починаючи з 13.08.2015 року строк позовної давності сплинув 13.08.2018 року, прокурор міг дізнатися про порушення прав держави починаючи з 26.05.2009 року (строк позовної давності сплинув 26.05.2012 року), проте прокурор звернувся з позовом лише 21.06.2019 року.
Також посилався на те, що прокурором не надано доказів перебування квартири у комунальній власності на момент укладення спірних договорів купівлі-продажу.
Витребування квартири у відповідача ОСОБА_1 , який є добросовісним набувачем вважав суперечить принципам та гарантіям, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
Враховуючи викладене, просив суд в задоволенні позову відмовити (т. 1 а.с. 108-116).
19 вересня 2019 року відповідач ОСОБА_1 також подав відзив на позов, в якому просив суд застосувати строки позовної давності та відмовити в позові (т. 1 а.с. 162-168).
24 вересня 2019 року представником прокуратури подано відповідь на відзив, в якому посилався на те, що в спірній квартирі зареєстровано було місце проживання ОСОБА_6 з 15.07.1999, ОСОБА_1 з 28.08.2018. Заборгованість у вказаній квартирі виникла із серпня 2015 за користування послугами до грудня 2017, що свідчить про те, що після смерті ОСОБА_6 у спірній квартирі ніхто не проживав до моменту набуття права власності на квартиру ОСОБА_1 . З січня 2018 до червня 2019 року сплата за комунальні послуги не здійснювалася. Власник квартири не був знятий з реєстрації так як був одинокий. Спірна квартира у приватну власність не передавалася, а отже внаслідок незаконного заволодіння відповідачем квартирою , що відноситься до комунальної власності, порушуються права та охоронювані законом інтереси держави в особі Київської міської ради, як органу, уповноваженого розпоряджатися майном територіальної громади міста Києва, а тому просив позов задовольнити (т. 1 а.с. 170-180).
25 жовтня 2019 року від КП «Керуюча компанія з Обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» надано суду письмові пояснення в яких посилалася на те, що приватизація спірної квартири не здійснювалася, а тому відсутність приватизації спірної квартири дає підстави вважати, що договори купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 є незаконними, так як особа, що продавала майно не є власником вищезазначеного майна, і не мала права розпоряджатися спірним майном. Просили суд позов задовольнити (т. 1 а.с. 207-209).
14.07.2020 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Пихтія К.В. надійшли письмові заперечення проти позову, в яких останній посилавсяна те, що на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність (п.60 Постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 362/44/17 від 17.10.2018 року).
Статті 387,388 ЦК України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, що врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється (п.66 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16).
Відповідач ОСОБА_8 придбав квартиру на підставі відплатного договору купівлі-продажу. З іншими відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_1 не знайомий ні прямо, ні опосередковано. Про події, що мали місце до придбання спірної квартири відповідачу ОСОБА_1 нічого не відомо.
Також зазначав, що спірна квартира придбана відповідачем ОСОБА_1 для проживання, в ній було проведено ремонтні роботи, погашено заборгованість з житлово-комунальних послуг минулих мешканців, на даний час ринкова вартість квартири складає 733 367,70 грн., а відтак підстав для витребування відповідної квартири від ОСОБА_1 як добросовісного її набувача немає.
Щодо бездіяльності прокурора та органу досудового розслідування в рамках кримінального провадження зазначав, що у провадженні СВ Оболонського УП ГУ НП у м. Києві знаходяться матеріали досудового розслідування, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017100050001208, розпочатого 09.02.2017 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.190 , ч.2 ст.15 ч.3 ст.190 КК України.
Оболонським УП ГУНП в м. Києві начальником Комунального концерну «Центр комунального сервісу» Оболонського району м. Києва адресовано лист заборону від 23.02.2017 року №2094/125/51/04-17 щодо спірної квартири. При цьому прокурор(слідчий за погодженням з прокурором) мав звернутися до слідчого судді з клопотанням про її арешт в порядку ст.170-173 КПК України.
За наявності обтяження, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі ухвали слідчого судді про арешт майна відповідач ОСОБА_1 не міг би придбати спірну квартиру 21 грудня 2017 року та зареєструвати за собою право власності.
Однак, прокурором (слідчим за погодженням з прокурором) не було вжито жодних заходів щодо арешту спірної квартири в межах кримінального провадження №12017100050001208 від 09.02.2017 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.190, ч.2 ст.15 ч.3 ст.190 КК України, а тому вважає, що ОСОБА_1 , як добросовісний набувач, не може відповідати у зв'язку із бездіяльністю прокурора та слідчого в рамках кримінального провадження, розпочатого за ознаками шахрайства 09.02.2017 року до придбання відповідачем ОСОБА_1 спірної квартири 26.12.2017 року. (Постанова ВС від 20.03.2019 року, у справі № 521/8368/15-ц) (т. 2 а.с. 26-32).
05 березня 2021 року від Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації надійшли письмові пояснення, в яких посилаються на те, що Оболонській районній в м. Києві державній адміністрації про те, що відповідачі незаконним шляхом набули права власності на спірну квартиру стало відомо лише з даного позову, який був поданий 27.06.2019, оскільки спірна квартира не передана у приватну власність внаслідок приватизації, а тому і не могла бути відчужена. Просили позов задовольнити (т. 2 а.с. 154-156).
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2023 року, враховуючи ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року, у задоволенні позовних вимог Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі: Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», ОСОБА_5 , про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації права власності оформлену записом та витребування майна - відмовлено (т. 3 а.с. 220-235, а.с. 239-240).
Не погодившись із рішенням суду, 18 жовтня 2023 року заступник керівника Київської міської прокуратури подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі (т. 4 а.с. 1-19).
На обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що судом першої інстанції не враховано, що обраний позивачем спосіб захисту гарантує припинення порушення права власності позивача, оскільки у разі скасування незаконної державної реєстрації права власності, власник спірного об'єкту нерухомості - Київрада зможе вчиняти дії, пов'язані із правомочностями дійсного власника.
Судом також не враховано, що відчуження спірної квартири повинно було відбуватись в рамках приватизаційної процедури, за наявності рішення уповноваженого органу. Однак, процедуру приватизації не проводилась, рішення про відчуження спірного об'єкту нерухомості власником не приймалось, первинна реєстрації права власності проведена за ОСОБА_9 на підставі неіснуючого правочину, а отже спірне майно підлягає витребуванню від останнього набувача на користь територіальної громади м. Києва.
Втручання у право власності ОСОБА_1 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує ст.. 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки витребування спірної квартири надасть змогу територіальній громаді столиці передати її в користування населення територіальної громади, що свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідача.
Вирішуючи питання добросовісності останнього набувача, судом взагалі не надано оцінку його поведінці при придбанні спірної квартири та не враховано, що продавець ОСОБА_5 вже через 4 місяці здійснив відчуження квартири на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 26.12.2017 року. Разом з цим, ОСОБА_1 придбав спірну квартиру за ціною, що майже у три рази меша ринкової на аналогічну нерухомість. Також, ОСОБА_1 при придбанні спірної кварти знав про наявність заборгованості за житлово-комунальні послуги. При цьому, ОСОБА_1 придбав квартиру із зареєстрованою померлою особою - ОСОБА_6 . Відтак, ОСОБА_1 , проявивши розумну необачність міг поцікавитись про причини швидкого продажу квартири, накопичення великої суми заборгованості за житлово-комунальні послуги, реєстрації у квартирі не продавця ОСОБА_5 , а зовсім іншої особи - померлого ОСОБА_6 , а тому міг знати, що майно незаконно відчужується продавцем.
Висновки суду про необхідність застосування такого способу захисту, як стягнення грошової компенсації вартості втраченого нерухомого майна з винних осіб в межах кримінального провадження, є безпідставними, оскільки не відповідають завданню цивільного судочинства, визначеному у ч. 1 ст. 2 ЦПК України.
Порушене право власності територіальної громади столиці в особі Київради підлягає захисту, оскільки спірне майно вибуло з комунальної власності внаслідок очевидних незаконних дій набувачів, а з метою звернення прокуратури до суду із вказаним позовом є захист інтересів держави та задоволення потреби у відновленні законності при вирішення суспільно важливого та соціального значущого питання - повернення у комунальну власності нерухомого майна, яке вибуло поза волею власника (т. 4 а.с. 1-19).
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Жменяка Ю.Ю. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін (т. 4 а.с. 46-70).
Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартири АДРЕСА_1 , площею 19,8 кв м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000 - скасовано.
Ухвалено у цій частині нове рішення.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , площею 19,8 кв м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000.
В іншій частині рішення суду залишено без змін (т. 4 а.с. 188-193).
Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4 110, 26 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 6 165, 39 грн. (т. 4 а.с. 194-195).
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Жменяка Ю.Ю. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 5 а.с. 207-216).
30 вересня 2025 року зазначена справа отримана Київським апеляційним судом та 01 жовтня 2025 року передана судді-доповідачу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2025 року підготовку справи до судового розгляду визнано закінченою. Призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні Київського апеляційного суду (вул. Солом'янська, 2-А) (т. 5 а.с. 223-224).
У судовому засіданні прокурор Винник О.О. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Жменяк Ю.Ю. заперечував проти апеляційної скарги та просив її відхилити.
Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи апеляційним судом були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адресу та до Електронного кабінету в ЄСІТС, тобто належним чином, про що у справі є докази.
Відповідач ОСОБА_3 була сповіщена в порядку ч. 11 ст. 128 ЦПК України. Повідомлення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 третьої особи ОСОБА_5 , кожного окремо, повернулись із відмітками працівників пошти про відсутність адресатів за зазначеними ними адресами, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаних осіб до суду не надходили. Поряд з цим, про розгляд справи апеляційним судом 05 березня 2026 року і 09 квітня 2026 року відповідач ОСОБА_1 був сповіщений повідомленням його представника - адвоката Жменяка Ю.Ю. до Електронного кабінету в ЄСІТС та під розписку із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень про що у справі є докази. Представник Київської міської ради Малуєва С. подала заяву з прохання розглянути справу за її відсутності (т. 5 а.с. 225-242 т. 6 а.с. 1- 9, 11-26, 30-31, 33-41, 47-51).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8, ч. 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до листа Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» від 20 вересня 2018 року № 463-5141, житловий будинок АДРЕСА_4 закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» (т. 1 а.с. 31).
Згідно з листом Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації приватизація спірної квартири не здійснювалась (т. 1 а.с. 37).
На підставі розпорядження Мінської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 червня 1999 року № 637, ОСОБА_6 видано ордер на жиле приміщення. Відповідно до вказаного ордеру ОСОБА_6 з сім'єю надано право на зайняття житлового приміщення житловою площею 10,25 кв. м, яке складається з однієї кімнати в ізольованій квартирі АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 45).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер, місце проживання особи вказано кв. АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 30 т. 2 а.с. 47-48).
Згідно з інформацією з Реєстру територіальної громади міста Києва, з поквартирної картки на кв. АДРЕСА_1 та картки прописки, у вказаній квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_6 з 31 серпня 1999 року, ОСОБА_1 з 28 серпня 2018 року (т. 1 а.с. 31-32).
Відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву у справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 1 запис щодо посвідчення будь-якого договору купівлі-продажу спірної квартири відсутній (т. 1 а.с. 62 т. 3 а.с. 8-12).
Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» повідомлено, що спірна квартира на праві власності не реєструвалась (т. 1 а.с. 36).
ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляєвим В.О. 28 вересня 2008 року за № 2689.
Листом від 30 листопада 2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біляєв В.О. повідомив, що ним не посвідчувався вказаний договір купівлі-продажу (т. 1 а.с. 56).
26 травня 2009 року ОСОБА_7 придбала спірну квартиру у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу № 985, посвідченого приватним нотаріусом Кирилюк Г.О. (т. 1 а.с. 51).
10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 12464000 про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 26946770.
10 грудня 2015 року ОСОБА_2 придбав спірну квартиру у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 2965, посвідченого приватним нотаріусом Кондратенко В.М. (т. 1 а.с. 50).
05 серпня 2017 року ОСОБА_5 придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4387.
26 грудня 2017 року ОСОБА_1 придбав спірну квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири № 1589, посвідченого приватним нотаріусом Дібровою О.С. (т. 1 а.с. 46-49).
У судовому засіданні 07.07.2023 року свідок ОСОБА_11 надала покази, що працювала в ЖЕКу бухгалтером і в неї в базі була примітка «Увага, квартира не приватизована, власник помер». Зазначила, що їй треба було зробити, щоб не було нарахувань, бо немає нікого, квартира була «вскрита». На запитання представника відповідача «Чи були у вас всі дані по жильцях, які платили комунальні послуги?» ОСОБА_11 відповіла «Так». На запитання представника відповідача «Коли вам стало відомо дані по карточці, які ви зазначали?» ОСОБА_11 відповіла «мабуть, як людину винесли, то вже знала». На запитання представника відповідача «померла особа у серпні 2015 році, коли вам стало відомо?» ОСОБА_11 відповіла «2016 рік точно, точно не скажу, якщо майстри знали, що людину вже виносили, я зняла з бази його, то місяць-два знала вже точно». На запитання представника позивача «хто вносив дані про примітку?» ОСОБА_11 відповіла «напевно я, я ж бухгалтер». На запитання представника позивача «звідки ви дізнались, що особа померла?» ОСОБА_11 відповіла «я знала це спочатку і чула, що майстри казали, що був сморід в квартирі». На запитання представника позивача «ви вносили дані на підставі даних, які отримали усно?» ОСОБА_11 відповіла «Так». На запитання представника позивача «документів не бачили?» ОСОБА_11 відповіла «Ні». На запитання представника позивача «коли дізнались, що дана особа померла?» ОСОБА_11 відповіла «десь 2016 рік, може раніше» (т. 3 а.с. 171-173).
У судовому засіданні 07.07.2023 року свідок ОСОБА_12 надала покази, що для захоронення ОСОБА_6 ій потрібно було взяти в ЖЕКу довідку. Паспортист знала, що ОСОБА_13 помер. Їй сказали, що квартира не приватизована, їй вона не дістанеться, на що свідок відповіла, що ні на що не претендує. Вона колишня дружина ОСОБА_13 , просто так склалось, що їй довелось ховати колишнього чоловіка. На запитання суду «тобто ви поставили до відома ЖЕК, що ОСОБА_13 помер?» ОСОБА_12 відповіла «Так». На запитання представника відповідача «чи хтось із ЖЕКа звертався до вас?» ОСОБА_12 відповіла «я зрозуміла, що в березні 2016 року до мене приходила жінка (майстер), бо робили ремонт в квартирі і залили перший поверх» (т. 3 а.с. 171-173).
Щодо здійснення прокурором представництва Київської міської ради.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, у редакції чинній на час звернення прокурора із зазначеним позовом, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону).
Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення прокурора із зазначеним позовом).
Системне тлумачення зазначених норм дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).
Подібні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 14 березня 2024 року у справі № 378/6/23, від 31 липня 2024 року у справі № 378/7/23 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2025 року у справі № 911/906/23 (провадження № 12-61гс24).
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом у червні 2019 року керівник Київської міської прокуратури № 5в обґрунтування мотивів звернення до суду з позовом зазначав, що порушення інтересів держави в особі Київської міської ради полягає у тому, що спірна квартира вибула із її власності всупереч установленого законом порядку (за підробленими документами). Київська міська рада самостійно заходи цивільно-правового характеру щодо повернення майна у власність територіальної громади не вживає, незважаючи на те, що право власності на спірне майно зареєстровано за третіми особами, а листом від 26 лютого 2019 року № 43-1541 прокурор вимагав від Київської міської ради вжиття необхідних дій. Київською міською радою жодних заходів щодо захисту інтересів держави та повернення спірного майна у власність держави не вжито. Листом від 12 березня 2019 року № 056/95-08/4320 Київська міська рада в особі Департаменту будівництва та житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, звернулась до прокуратури з проханням щодо здійснення представництва інтересів держави, допустивши при цьому бездіяльність та переклавши свій обов'язок на органи прокуратури. Звернення прокурора до суду, спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - повернення державного майна, яке було незаконно відчужено (т. 1 а.с. 57-61, 69-71).
Київською місцевою прокуратурою № 5 здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42018101050000167 за ч. 3 ст. 190 КК України та у кримінальному провадженні № 12017100050001208 за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 190 КК України щодо факту незаконного заволодіння спірною квартирою (т. 2 а.с. 140-141).
До позовної заяви додано відповідь виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Департаменту будівництва та житлового забезпечення від 12 березня 2019 року № 056/95-08/4320, від 30 травня 2019 року № 08/11717 на листи прокуратури та зазначено, що про порушення майнових прав та інтересів територіальної громади стало відомо лише з листа прокуратури, Департаментом не вживалось заходів цивільно-правового характеру та повернення квартири у комунальну власність. Просили прокуратуру в інтересах Київської міської ради вжити заходи цивільно-правового характеру щодо витребування квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 57-61).
25 червня 2019 року прокурор Київської міської прокуратури № 5 направив Київській міській раді лист № 43-5048-19, у якому повідомив, що на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» підготовлено позовну заяву в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 69-71).
При цьому представник Київської міської ради Малуєва С.О. подала до суду заяву, у якій підтримала позовну заяву і апеляційну скаргу та просила справу розглядати без їх участі (т. 6 а.с. 52-60).
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції визнав підставними доводи прокурора, що Київською міською прокуратурою № 5 правонаступником якої є Оболонська окружна прокуратура міста Києва було дотримано порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». З цих підстав суд відхилив відповідні доводи відповідача про відсутність підстав звернення прокурора із зазначеним позовом.
Щодо вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування реєстраційних записів.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
За положеннями частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2 статті 203 ЦК України).
Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).
Відповідно до частини 3 статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1, 2 статті 228 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Так, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28 цс 20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року по справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) погодилася з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Звертаючись до суду з позовом керівник Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 985, виданий 26 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; скасувати державну реєстрацію права власності, оформлену записом, вчиненим 10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. за номером 26946770, про право власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000); та визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 2965, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, посилаючись на те, що є підробленими документи, на підставі яких було зареєстровано право власності на квартиру за первісним набувачем, зокрема договір купівлі продажу від 28.09.2008 року за № 2689 за яким ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру нотаріус не посвідчував, а ОСОБА_4 в свою чергу здійснила відчуження за оспорюваним правочином, тому спірна квартира є комунальною власністю, яка вибула з володіння територіальної громади без правових підстав.
Встановлено, що квартира АДРЕСА_1 перебувала у власності територіальної громади до набуття права власності на неї ОСОБА_4 яка набула право на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляєвим В.О. 28.09.2008 за № 2689.
Листом від 30.11.2018 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Біляєва В.О. повідомлено, що ним не посвідчувався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 28.09.2008 за реєстровим № 2689 (т. 1 а.с.56).
Згідно з листом Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації приватизація спірної квартири не здійснювалась (т. 1 а.с. 37).
Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» повідомлено, що спірна квартира на праві власності не реєструвалась (т. 1 а.с. 36).
Отже, з огляду на те, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 28.09.2008 за реєстровим № 2689 на спірну квартиру приватним нотаріусом КМНО Біляєвим В.О. не посвідчувався, тобто право власності у ОСОБА_4 на спірну квартиру у встановленому законом порядку не виникало, а відтак оспорюваний договір на відчуження (купівлю-продаж) квартири був укладений не власником цієї квартири, тобто відбулось незаконне заволодіння квартирою, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України), а тому договір купівлі-продажу є нікчемним та не потребує визнання його недійсним.
З цих підстав не потребують визнання недійсними і скасування державної реєстрації наступні правочини і реєстраційні дії.
Щодо вимоги про витребування майна з незаконного володіння.
У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Саме власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, за умови, що таке володіння нерухомим майном останнім набувачем посвідчено державною реєстрацією.
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на нерухомість.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.
Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша-четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв'язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661ЦК України.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
Також при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши обставини справи, враховує, що спірна квартира неодноразово відчужувалася через незначний проміжок часу; квартира відчужувалась за заниженою вартістю - 274 017 грн.; на момент купівлі спірної квартири ОСОБА_1 було відомо про те, що у квартирі зареєстрований не продавець квартири ОСОБА_5 , а померла особа - ОСОБА_6 ; відповідно до листа Комунального концерну «Центру комунального сервісу» за адресою спірної квартири з серпня 2015 року виникла заборгованість за користування комунальними послугами до грудня 2017 року (т. 1 а.с. 66-68).
Проте, незважаючи на зазначені обставини, у ОСОБА_1 не виникло обґрунтованої підозри щодо наявних ризиків під час купівлі спірної квартири.
При цьому, під час укладення договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості перевірити всі ці обставини.
Також, до позовної заяви долучено копію договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_5 від 26 грудня 2017 року № 1589. У спірному договорі, з яким ознайомився та підписав ОСОБА_1 , є посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Дослідивши вказаний витяг, ОСОБА_1 міг перевірити кількість зареєстрованих осіб у спірній квартирі, а також встановити її неодноразове відчуження.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає помилковим та необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо непропорційності втручання в особисті майнові права ОСОБА_1 .
Позовні вимоги в частині витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірної квартири є обґрунтованими та такими, що підлягали задоволенню.
Скасувавши постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у цій справі у постанові Верховного Суду від 06 серпня 2025 року суд касаційної інстанції зазначив «апеляційним судом у порушення вимог закону взагалі не вирішено питання щодо позовної давності, у тому числі не встановлено, чи пропущено строк звернення до суду позивачем, чи пропущено цей строк з поважних причин, про що вказував прокурор. Отже, суду апеляційної інстанції слід дослідити та надати оцінку доводам сторін, з'ясувати коли саме позивач міг довідатись: про укладення договору купівлі-продажу від 26 травня 2009 року; про те, що ОСОБА_6 , який проживав у спірній квартирі, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та після його смерті у квартирі ніхто не проживав; про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 10 грудня 2015 року та перехід в той же день права власності до ОСОБА_2 ».
Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції на виконання вказівок суду касаційної інстанції перевірив вказані обставини і доводи сторін та зазначив наступне.
В суді першої інстанції ОСОБА_1 було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, в якому останній посилався на те, що прокурор звернувся до суду з пропуском позовної давності, оскільки позивач міг довідатися про порушення його прав починаючи з 13 серпня 2015 року, позовна давність сплила 13 серпня 2018 року, а прокурор міг дізнатися про порушення прав держави починаючи з 26 травня 2009 року (позовна давність сплила 26 травня 2012 року), проте прокурор звернувся з позовом лише 21 червня 2019 року.
Прокуратура, заперечуючи проти такого клопотання посилалась на те, що позовна давність не пропущена, оскільки Київська міська рада довідалася про порушення прав територіальної громади лише після звернення Київської місцевої прокуратури № 5 від 26 лютого 2019 року. Крім того, Київська міська рада не була стороною незаконних правочинів щодо відчуження спірного майна, а отже не могла знати про вибуття вказаного житлового приміщення із комунальної власності.
Дослідивши та надавши оцінку доводам сторін, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада
2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).
Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)(пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Із матеріалів справи відомо, що 25 січня 2017 року був складений Акт працівниками ЖЕД-501 за яким було обстежено квартиру АДРЕСА_1 та зі слів сусідів зазначено, що наймач квартири помер, проте не знятий з реєстраційного обліку, оскільки був одиноким (т. 1 а.с. 35).
Листом від 02 лютого 2017 року № 463-487 директор КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» ОСОБА_15 звернувся до начальника Оболонського управління поліції ГУНП у м. Києві з проханням вжити заходів перевірки з метою виявлення можливих протиправних дій щодо можливого незаконного заволодіння спірною квартирою (т. 3 а.с. 6-7).
Листом від 20 серпня 2018 року № 255, Оболонська РДА в м. Києві повідомила керівника Київської місцевої прокуратури № 5, що при проведенні балансоутримувачем інвентаризації майна комунальної власності територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Оболонської РДА в м. Києві, виявлено факт можливого самовільного заволодіння сторонніми особами спірною квартирою АДРЕСА_1 , яка є комунальною власністю територіальної громади м. Києва (т. 1 а.с. 20).
Згідно з листом Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації приватизація спірної квартири не здійснювалась (т. 1 а.с. 37).
Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» повідомлено, що спірна квартира на праві власності не реєструвалась (т. 1 а.с. 36).
За таких обставин доводи відповідача про те, що здійснюючи першу реєстраційну дію щодо спірної квартири 17.10.2008 року, та в подальшому 26 травня 2009 року в КП «Київське МБТІ та РОН», та 10 грудня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Київській міській раді, структурним підрозділом якої є КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» та прокурору повинно було бути відомо про набуття права власності на квартиру фізичною особою, що є предметом спору у цій справі, є необґрунтованими.
Зважаючи на те, що Київська міська рада не брала участі у проведенні державної реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , не була учасником договірних правовідносин щодо неодноразового відчуження спірного майна, а також відсутність обов'язку бюро технічної інвентаризації інформувати Київську міську раду про всі реєстраційні дії щодо нерухомого майна, тобто вона не знала і не могла знати про вибуття спірного майна раніше, ніж про це її повідомив прокурор, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 5, правонаступником якої є Оболонська окружна прокуратура м. Києва, звернувся в червні 2019 року до суду з позовом в інтересах Київської міської ради в межах строку позовної давності.
Оскільки право власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент її вибуття з володіння комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли держава в особі прокурора довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Колегія суддів приходить до висновку, що початок перебігу строку позовної давності у цій справі щодо захисту майнових прав територіальної громади міста Києва, обґрунтовано вважати не раніше, ніж 21.08.2018 року, тобто з часу внесення відповідних відомостей до ЄРДР за кримінальним провадженням № 42018101050000167 щодо заволодіння спірного майна шахрайським шляхом, оскільки до цього часу ні прокурор, ні Київська міська рада, які не є сторонами договорів купівлі?продажу, об'єктивно не могли довідатися про незаконність такого вибуття майна із власності позивача, а відтак, вказаний позов подано прокурором в межах позовної давності.
Показання допитаних судом свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 цих висновків не спростовують, не можуть бути покладені в основу судового рішення про те, що Київська міська рада дізналась про порушення права у 2015-2016 роках (т. 3 а.с. 171-173).
Доводи сторони відповідача ОСОБА_1 про те, що початком перебігу позовної давності слід вважати час реєстрації права власності на спірне приміщення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності не заслуговують на увагу, оскільки сам лише факт державної реєстрації права власності на нерухоме майно не свідчить про незаконність його набуття у власність третіми особами.
Також, не заслуговують на увагу доводи сторони відповідача ОСОБА_1 , що Київська міська рада могла дізнатись про незаконне вибуття спірної квартири за наслідками обстеження квартири працівниками КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 наймача квартири ОСОБА_14 , оскільки такі доводи ґрунтуються на безпідставному ототожненні обізнаності окремих виконавчих органів Київради та комунальних підприємств з обізнаністю безпосередньо Київради про незаконне вибуття спірного майна з комунальної власності.
Відповідна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/12374/20 (провадження № 61-169св24)
Такі висновки колегії суддів не суперечать висновкам, викладеним у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 916/116/17, від 06 червня 2019 року у справі № 468/1375/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 06 грудня 2021 року у справі № 761/31796/19, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 09 грудня 2024 року у справі № 754/446/22, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 28 лютого 2024 року у справі № 442/1667/22, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16.
При цьому, відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про перебування спірних нежитлових приміщень у комунальній власності не свідчить про відсутність такого права у територіальної громади м. Києва, оскільки державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 17 квітня 2019 року у справ № 916/675/15, від 23 листопада 2023 року у справі № 910/10496/22).
Відповідні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі № 752/9526/17 (провадження № 61-896св25).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За правилами п. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій не відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального права і не може бути залишене без змін, та підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що позов та апеляційна скарга підлягають задоволенню в частині вимог заявлених до ОСОБА_1 , з відповідача на користь Київської міської прокуратури належить стягнути судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції 4 110,25 грн. та розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 6 165,38 грн.
Керуючись ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури - задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі: Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Оболонська районна в м. Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», ОСОБА_5 , про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації права власності, оформлену записом та витребування майна - задовольнити частково.
Витребувати у ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 19,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000.
В задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь Київської міської прокуратури (код ЄДРПОУ 02910019) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 4 110,25 грн. та розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 6 165,38 грн.
Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 10 квітня 2026 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
Є.П. Євграфова
В.В. Саліхов