31 березня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 760/31455/21
номер провадження: 22-ц/824/6803/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 06 березня 2025 року у складі судді Ішуніної Л.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ в натурі та визнання квартири, що є у спільній частковій власності в окреме ціле домоволодіння,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ в натурі та визнання квартири, що є у спільній частковій власності в окреме ціле домоволодіння.
Позовна заява мотивована тим, що комунальна квартира житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві спільної часткової власності йому та відповідачам. Кімнати у комунальній квартирі приватизовані згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Згідно з даними технічного паспорту загальна площа житлового будинку становить 113 кв.м, жила площа - 53,7 кв.м. Опис: житловий будинок літ.«А», гараж літ.«Г», сарай літ.«Б, Б1».
Зазначав, що йому на праві приватної власності належить 74,5 кв.м, з яких: жила площа - 37,9 кв.м, допоміжна площа - 36,6 кв.м. Відповідачі отримали у дар у рівних долях 43/100 частини квартири (комунального житлового будинку), з яких: жила площа - 21,9 кв.м, загальна площа - 30,5 кв.м.
Вказував, що позивач та відповідачі не є членами однієї сім'ї, не проживають спільно та не ведуть спільного господарства.
Житловий будинок, в якому розташовані його квартира та квартира відповідачів є зблокованим житловим будинком, що складається з двох квартир, кожна з яких оснащена відповідними комунікаціями, включаючи окрему ванну, туалет, коридор та має безпосередній свій окремий вхід та вихід на вулицю, тобто фактично і є окремими домоволодіннями. Однак укласти договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна неможливо, оскільки відповідачі відмовляються від добровільного вирішення питання щодо розподілу спільного майна.
Зазначав, що технічна можливість виділу об'єкта спільного нерухомого майна підтверджується висновком щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна №72 від 04 червня 2020 року, за яким об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , може бути поділено на два новоутворені об'єкти нерухомого майна з адресами, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - окреме домоволодіння загальною площею 38,9 кв.м, жилою площею 15,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . Опис: коридор - 2,3 кв.м, кімната - 6,5 кв.м, кімната - 9,3 кв.м, кухня - 5 кв.м, санвузол - 2,8 кв.м, коридор 6,2 кв.м. Позивачу ОСОБА_1 - окреме домоволодіння загальною площею 74,5 кв.м, жилою площею 37,9 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . Опис: кухня-столова - 25,4 кв.м, ванна - 3,3 кв.м, вбиральня - 1,5 кв.м, сходи - 2,2 кв.м, кімната - 8,3 кв.м, кімната - 21,2 кв.м, кімната - 8,4 кв.м, сходи - 4,2 кв.м, гараж літ.«Г», сарай літ.«Д».
Вважав, що такий варіант виділення в натурі не порушує права відповідачів та відповідає фактичним часткам співвласників.
Крім того, позивачем як співвласником житлового будинку було зроблено у встановленому законом порядку за свій рахунок покращення (добудова) без згоди інших співвласників, оскільки такі покращення жодним чином не порушували прав відповідачів та не змінювали їхніх часток у праві власності, тому розміри ідеальних та реальних часток не співпадають. У зв'язку з викладеним, вважав, що його частка повинна бути збільшена судом на розмір здійснених ним покращень.
Зазначав, що поведінка відповідачів порушує його право на окреме володіння, користування та розпорядження належними йому приміщеннями будинку, господарськими будівлями та спорудами.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив:
виділити із житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у натурі належну йому частку із майна, що є у спільній частковій власності, поділивши один будинок на самостійні об'єкти нерухомого майна з наданням кожному об'єкту поштової адреси;
виділити йому приміщення у житловому будинку загальною площею - 74,5 кв.м, з яких: жила площа - 37,9 кв.м, допоміжна площа - 36,6 кв.м, а саме: кухня-столова - 25,4 кв.м, ванна - 3,3 кв.м, вбиральня - 1,5 кв.м, сходи - 2,2 кв.м, кімната - 8,3 кв.м, кімната - 21,2 кв.м, кімната - 8,4 кв.м, сходи - 4,2 кв.м, гараж літ.«Г» площею 18,9 кв.м (об'єм 38 куб.м), сарай літ. «Б, Б1» - 25,1 кв.м та 19,9 кв.м, згідно з технічним паспортом виданим фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 15 січня 2019 року, інвентаризаційна справа №13/19;
визнати за ним право власності на окремий об'єкт нерухомого майна - окреме домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та у цілому складається з приміщень житлового будинку загальною площею 74,5 кв.м, з яких: жила площа - 37,9 кв.м, допоміжна площа - 36,6 кв.м, а саме: кухня-столова - 25,4 кв.м, ванна - 3,3 кв.м, вбиральня - 1,5 кв.м, сходи - 2,2 кв.м, кімната - 8,3 кв.м, кімната - 21,2 кв.м, кімната - 8,4 кв.м, сходи - 4,2 кв.м, гараж літ. «Г» площею 18,9 кв.м (об'єм 38 куб.м), сарай літ.«Б, Б1» - 25,1 кв.м та 19,9 кв.м;
припини право спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 06 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами технічної можливості виділу в натурі належної йому частки майна у спорі з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки подані ним висновки не підтверджували можливості виділення кожному зі співвласників окремої частини майна відповідно до їхніх часток, а включені до позову добудови та перепланування не є спільним майном сторін, у зв'язку з чим суд першої інстанції не встановив підстав для задоволення як основної, так і похідних позовних вимог.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов повністю і виділити в натурі належну йому частку за адресою: АДРЕСА_2 (згідно з технічним висновком №72 від 04 червня 2020 року), а також визнати за ним право власності на окремий об'єкт нерухомості (домоволодіння), загальною площею 74,5 кв.м, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, фактично позбавив позивача можливості реалізувати своє право власності на частку в спільній сумісній власності, що суперечить положенням Конституції України та ЦК України. Будь-яке втручання у здійснення права власності, у тому числі відмова у його судовому захисті, є порушенням основного конституційного принципу недоторканності власності. Вважає, що відмова у виділі частки у натурі за наявності технічної можливості та належних правовстановлюючих документів є фактичним обмеженням права користування власністю. Окрім цього, суд не взяв до уваги, що ОСОБА_1 є співвласником 47/100 частини квартири, право власності на яку підтверджене свідоцтвом про право власності від 09 листопада 2018 року та договором дарування від 21 вересня 2021 року.
Вказує, що згідно з висновком №72 від 04 червня 2020 року, поділ спірного житла технічно можливий із утворенням двох самостійних об'єктів, кожен із яких має окремий вхід, кухню, санвузол тощо. Суд безпідставно відхилив цей висновок, хоча не призначив судову будівельно-технічну експертизу, чим порушив вимоги ст.ст.103, 113 ЦПК України.
Зазначає, що суд першої інстанції надав перевагу листам комунальних підприємств, які не є доказами у розумінні ст.ст.76-77 ЦПК України, оскільки вони не встановлюють юридичних фактів, а лише містять довідкову інформацію.
Крім того вважає, що суд не дослідив належним чином питання про збільшення частки позивача за рахунок здійснених ним добудови (ч.4 ст.357 ЦК України), яка не є капітальною спорудою та не має фундаменту і не потребує жодних дозвільних документів, що має значення для правильного вирішення справи.
Представник відповідачів - адвокат Солод Р.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує, що в ході розгляду даної справи судом першої інстанції належним чином досліджено обидва висновки, надані позивачем, та надано їм оцінку, дійшовши правомірного висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами технічної можливості виділення у натурі позивачу частки нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності сторін. При цьому зазначає, що позивач не звертався до суду з клопотанням про призначення судової будівельно-технічної експертизи. Тобто, у даній справі така судова експертиза судом не призначалася та, відповідно, не проводилася. Суд лише надав оцінку поданим позивачем доказам висновкам ФОП та експерта. Тому, твердження позивачапро порушення судом вимог ст.ст.103, 113 ЦПК України є безпідставними та не грунтуються на приписах цивільного процесуального законодавства України. Зазначає, що на переконання відповідачів суд першої інстанції помилково не зазначив в обґрунтування свого рішення таку підставу для відмови в позові як наявність самочинного будівництва об'єкту нерухомого майна, частку якого позивач просить виділити собі в натурі. Відповідачі вважають, що за допомогою позову у даній справі скаржник фактично намагається узаконити здійснене його родиною самочинне будівництво у порушення приписів ст.376 ЦК Україн. Разом з цим, незважаючи на відсутність в мотивувальній частині рішення суду такої підстави в обгрунтування відмови у задоволенні позову як наявність самочинного будівництва на спірному об'єкті нерухомості, відповідачі дане судове рішення не оскаржували, оскільки повністю погоджуються з його резолютивною частиною. Крім того сторона відповідачів вважає, що апеляційне провадження у даній справі було помилково відкрито.
Позивач ОСОБА_1 подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, у якому просить його апеляційну скаргу задовольнити. Вказує, що доводи відповідачів про наявність самочинного будівництва не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову з огляду на те, що питання самочинного будівництва не є предметом даного позову, а також те, що відповідачами не надано судового рішення, яким відповідно об'єкти визнані самочинним будівництвом. Вважає, що матеріалами справи підтверджено наявність у нього права власності на частку, наявність спору між співвласниками, технічну можливість виділу частки в натурі, відсутність доказів технічної неможливості такого виділу.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу та у відповіді на відзив, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За загальним правилом ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч.1 ст.16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі свідоцтва про право власності від 09 листопада 2018 року № 47774 та договору дарування частки у праві власності на квартиру від 21 вересня 2021 року, посвідченого нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савенко І.В. та зареєстрованого в реєстрі за №767, позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 47/100 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , що становить 30,43 кв.м (а.с.13, т.1).
Також згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 березня 2019 року та від 21 вересня 2021 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 47/100 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.15, 16, т.1).
Водночас у відповідності до договору дарування квартири від 26 січня 1998 року, посвідченого державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н.О. та зареєстрованого в реєстрі за № 2-665, відповідачам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 належить 43/100 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.24, т.1).
Згідно зі ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
У відповідності до ч.1 ст.356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Таким чином наявним у справі доказами підтверджується і сторонами не заперечується, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності.
Згідно з листом Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2022 року № 108-108/ОП/Ж-1318-2784 за інформацією, наданою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва», житловий будинок АДРЕСА_1 переданий до сфери управління Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації та закріплений на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва», 1950 року забудови, одноповерховий з жилою мансардою. Відповідно до технічного паспорта, виготовленого КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації речових прав на об'єкти нерухомого майна» від 27 липня 2023 року будинок складається з двох квартир. Квартира АДРЕСА_3 жилою площею 37,9 кв.м, загальною площею 74,5 кв.м. На теперішній час мешканцями здійснено добудову та перепланування зазначеного будинку в результаті чого збільшилася жила, загальна площа та змінилися зовнішні межі будівлі. Родина ОСОБА_1 займає приміщення, які проінвентаризовані як квартира АДРЕСА_4 та самочинно добудовані приміщення (а.с.62-63, т.1).
Відповідно до листа Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 16 листопада 2022 року № 108/29-1155 за даними, що містяться у технічному паспорті на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що був поданий для приватизації належної родині позивача кімнати у комунальній квартирі, загальна площа квартири, з урахуванням площі сходової клітини, становить 70,8 кв.м, а загальна площа квартири, що підлягає приватизації становить 64,2 кв.м. (а.с.84, т.1).
При цьому з урахуванням наявних у справі витягів із Державного реєстру речових прав, встановлено, що при реєстрації права власності позивача у Державному реєстрі речових прав у графі «Опис об'єкта» зазначено, що загальна площа (кв.м) квартири АДРЕСА_5 , становить 113,4, жила площа (кв. м) 53,7. Опис: Житловий будинок літ. «А», гараж літ. «Г», сарай літ. «Д».
З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виснував, що родиною позивача було самостійно збудовано прибудову до житлового будинку, а також здійснено перепланування мансарди, що не заперечувалась сторонами у справі, внаслідок чого було збільшено загальну, жилу площу та зовнішні межі будівлі.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що він, будучи співвласником 47/100 частини квартири АДРЕСА_5 , неодноразово ініціював перед ОСОБА_2 та ОСОБА_3 питання добровільного виділу часток зі спільного майна в натурі, однак відповідачі від такого врегулювання ухилилися. Вказував, що спірний житловий будинок фактично складається з двох ізольованих частин, які забезпечені самостійними входами, окремими системами газо- та водопостачання, а також мають власні кухні, санітарно-побутові та житлові приміщення, що, на його переконання, свідчить про технічну можливість формування двох самостійних об'єктів нерухомого майна.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).
За загальними правилами доказування, визначеними ст.ст.12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.1 та ч.2 ст.77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).
За змістом ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підтвердження позивних вимог ОСОБА_1 надав до суду висновок суб'єкта господарювання ФОП ОСОБА_4 № 72 від 04 червня 2020 року щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна, згідно з яким об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 може бути поділено на 2 новоутворені об'єкти нерухомого майна з адресами, а саме, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - окреме домоволодіння загальною площею 38,9 кв.м, жилою площею - 15,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . Опис: коридор - 2,3 кв.м. кімната - 6,5 кв.м, кімната - 9,3 кв. м, кухня - 5 кв.м, санвузол - 2,8 кв.м, коридор 6,2 кв.м. Позивачу ОСОБА_1 - окреме домоволодіння загальною площею 74, 5 кв.м, жилою площею 37,9 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . Опис: кухня-столова - 25,4 кв.м, ванна - 3,3 кв.м, вбиральня - 1,5 кв.м, сходи - 2,2 кв. м, кімната - 8,3 кв. м, кімната - 21,2 кв.м, кімната - 8,4 кв. м, сходи - 4,2 кв.м, гараж літ. «Г», сарай літ. «Д» (а.с.26-27,т.1).
Також на замовлення Жемулюкіна О.С. судовим експертом ТОВ «Український центр судових експертиз» Лісниченком С.В. складено висновок експерта №1-03/03 за результатами проведення будівельно-технічної експертизи, від 03 березня 2023 року, відповідно до якого з технічної точки зору приміщення житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: № (2-1) кухня-столова 25,4 кв.м, № (2-2) ванна 3,3 кв.м, № (2-3) вбиральня 1,5 кв.м, № (2-4) сходи 2,2 кв.м, № (2-5) жила 8,3 кв.м, №(2-6) жила 21,2 кв.м, № (2-7) житлова 8,4 кв.м, № (2-І) сходи 4,2 кв.м, можуть бути виділені в якості окремої ізольованої квартири (а.с.69-81, т.1).
Згідно з ч.ч.1-3 ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до ст.364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Порядок поділу спільного майна встановлено у ст.ст.367, 372 ЦК України.
Статтею 367 ЦК України визначено, що майно, яке є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Також за ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що у разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається.
За наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. Натомість, за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 367, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ (виділ частки) будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників (див. постанову Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 201/1346/18 (провадження № 61-7308св22)).
Згідно з ч.4 та ч.5 ст.357 ЦК України співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
Отже, добудова (прибудова), здійснена одним із співвласників житлового будинку, не є об'єктом права спільної власності, а стає об'єктом права власності лише того співвласника, який її зробив (див. постанову Верховного Суду від 03 липня 2024 року у справі № 760/8064/13-ц (провадження № 61-2186св24)).
Таким чином, з огляду на те, що поділ майна в натурі та виділ у натурі частки зі спільного майна не є тотожними правовими конструкціями, суд першої інстанції обґрунтовано не визнав висновок ФОП ОСОБА_4 № 72 від 04 червня 2020 року щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна належним і достатнім доказом можливості виділу ОСОБА_1 належної йому частки у спірному майні, оскільки цей висновок стосувався саме поділу об'єкта, а не виділу частки співвласника. Водночас висновок експерта ОСОБА_5 № 1-03/03 від 03 березня 2023 року підтверджував лише можливість ізоляції приміщень, якими користується позивач, але не встановлював можливості виділення окремої частини майна іншим співвласникам відповідно до їхніх часток, а тому також не підтверджував наявності передбачених законом умов для задоволення позову.
Крім того, висновок ФОП ОСОБА_4 № 72 від 04 червня 2020 року не відповідає вимогам ч.7 ст.103 ЦПК України, оскільки не містить відомостей про обізнаність особи, яка його склала, щодо відповідальності за завідомо неправдивий висновок, у зв'язку з чим не може бути покладений в основу судового рішення як належний і допустимий доказ.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що висновок експерта № 1-03/03 від 03 березня 2023 року, виконаний судовим експертом ТОВ «Український центр судових експертиз» Лісниченком С.В., не є належним і достатнім доказом технічної можливості виділу частки ОСОБА_1 у спірному майні, оскільки предметом експертного дослідження була лише можливість ізоляції приміщень, якими користується позивач, у самостійну квартиру. Натомість можливість виділення відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ізольованої частини майна відповідно до розміру їхніх часток у праві спільної часткової власності експертом не досліджувалася і висновків із цього приводу не зроблено. Відтак вказаний висновок не підтверджує можливості виділу спірного майна в натурі у спосіб, який би відповідав правам усіх співвласників, що правильно врахував суд першої інстанції.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно виснував, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами технічної можливості виділення у натурі в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності, приміщень, якими користуються сторони у справі.
Щодо необхідності враховувати інтереси всіх учасників справи і заборону обмеження прав одних учасників за рахунок інших під час вирішення спору про виділ в натурі частки нерухомого майна у праві спільної часткової власності вказано в постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року в справі № 592/6348/13-ц (провадження № 61-20796св19) та постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року в справі № 6-4цс14.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції України.
Встановлений у ст. 13 ЦПК України принцип диспозитивної цивільного судочинства, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи та учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У відповідно до ч.ч.1,3 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
За загальним правилом суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи ч.7 ст.81 ЦПК України.
Оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами, зокрема відповідним експертним висновком, реальної можливості виділу в натурі належної йому частки, а суд не наділений повноваженнями самостійно встановлювати такі обставини без спеціальних знань та збирати докази з власної ініціативи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за відсутності належного експертного підтвердження неможливо встановити відповідність можливого виділу часток розміру прав кожного зі співвласників, а виділення позивачу частки у запропонованому ним варіанті могло б призвести до істотного порушення прав інших співвласників та принципу рівності їхніх прав.
З огляду на наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо не призначення та не проведення судом першої інстанції судової будівельно-технічної експертизи, оскільки в силу принципів змагальності та диспозитивності, а також приписів ч. 7 ст. 81 і ч.ч.1, 3 ст. 103 ЦПК України, суд не вправі з власної ініціативи збирати докази чи ініціювати проведення експертизи замість сторони у справі. При цьому ОСОБА_1 відповідного клопотання ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного перегляду, не заявляв, а тому такі доводи є безпідставними.
Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами можливості виділу в натурі належної йому 47/100 частини квартири № 1 у будинку № 41 по вул. Монтажників у місті Києві з одночасним дотриманням прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як інших співвласників, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для виділу йому частки у спірному майні в натурі. Подані позивачем висновки № 72 від 04 червня 2020 року та № 1-03/03 від 03 березня 2023 року не підтверджують технічної можливості такого виділу саме у правовому значенні, необхідному для задоволення позову.
Крім того, як зазначалося вище, згідно з листом Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2022 року № 108-108/ОП/Ж-1318-2784 за інформацією, наданою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва», мешканцями житлового будинку АДРЕСА_1 здійснено добудову та перепланування зазначеного будинку в результаті чого збільшилася жила, загальна площа та змінилися зовнішні межі будівлі. Родина ОСОБА_1 займає приміщення, які проінвентаризовані як квартира АДРЕСА_4 та самочинно добудовані приміщення (а.с.62-63, т.1).
Тобто, визначаючи частку, що підлягає виділу в натурі позивачем були включені здійснені його сім'єю добудова (прибудова), які є об'єктами самочинного будівництва.
У ч.1 ст.376 ЦК України визначено поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2 ст.376 ЦК України).
Самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (див постанови Верховного Суду від: 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та інших.
Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № № 14-8цс21)).
Самочинно збудоване нерухоме майно не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами ст.ст.364, 367 ЦК України.
Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після введення самочинного будівництва до експлуатації та визнання права власності на них відповідно до закону.
Сам факт того, що здійснення поділу майна є технічно можливим з незначним відхиленням від будівельних норм, але в умовах існуючої забудови не змінює той факт, що до складу спірного майна входить самочинне будівництво, яке не може бути предметом поділу (виділу).
Такі висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц (провадження № 14-302цс19), від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) від 14 червня 2023 року у справі № 215/4928/20 (провадження № 61-17368 св 21).
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 похідних позовних вимог, а саме, про визнання за ним права приватної власності на виділену у натурі частку як на окремий об'єкт нерухомого майна та про припинення права спільної часткової власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 . Такі вимоги є похідними від вимоги про виділ частки у натурі, а тому їх задоволення є можливим лише за умови встановлення правових підстав для такого виділу. Оскільки ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами можливості виділу належної йому частки у спірному майні в натурі з дотриманням прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як інших співвласників, відсутні й підстави для визнання за ним права власності на окреме домоволодіння та припинення права спільної часткової власності сторін.
Отже, установивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, правильно застосувавши норми матеріального права та дотримавшись вимог процесуального закону, суд першої інстанції дійшов законного й обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ в натурі та визнання квартири, що є у спільній частковій власності в окреме ціле домоволодіння.
Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Апеляційний враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив та оцінив докази, правильно встановив обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 06 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 квітня 2026 року.
Головуючий
Судді: