13 квітня 2026 року м. Київ справа №320/58369/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України та Державного підприємства «Національні інформаційні системи» про визнання протиправним та скасування пунктів наказу та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Міністерства юстиції України (далі по тексту також відповідач 1, Мін'юст) та Державного підприємства «Національні інформаційні системи» (далі по тексту також відповідач 2, ДП «НАІС»), в якому просить суд:
- визнати протиправними та скасувати пункти 1, 3 та 6 наказу Міністерства юстиції України від 10.11.2025 № 3068/5 «Про задоволення скарги», складеного на підставі висновку Центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16.09.2025;
- зобов'язати НАІС відновити доступ Приватному нотаріусу Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А.П. до Державного реєстру речових прав.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначила, що в червні 2023 року до неї як до державного реєстратора - приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Київської області - звернулося ПрАТ «Обухівське» із заявами про державну реєстрацію права постійного користування на низку земельних ділянок. За твердженням позивача, для проведення реєстраційних дій заявником було подано всі необхідні документи, а саме: державний акт на право постійного користування землею, витяг з Державного земельного кадастру щодо відповідних земельних ділянок та документи, що підтверджують реорганізацію юридичної особи. Позивач вказує, що діяла відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Земельного кодексу України, а надані документи підтверджували наявність у ПрАТ «Обухівське» права постійного користування, набутого до 01.01.2013, відомості про яке перенесені до Державного земельного кадастру з Державного реєстру земель. На думку позивача, у неї були відсутні передбачені законом підстави для відмови у проведенні державної реєстрації, оскільки за результатами перевірки документів та відомостей реєстрів не встановлено ані суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами, ані зареєстрованих обтяжень чи заяв про заборону вчинення реєстраційних дій.
Позивач зазначила, що 10.11.2025 Міністерством юстиції України прийнято наказ № 3068/5 «Про задоволення скарги», яким, зокрема, частково задоволено скаргу групи фізичних осіб, визнано прийнятими з порушенням вимог закону та анульовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію, а також тимчасово заблоковано їй доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на три місяці; виконання цього пункту наказу покладено на ДП «Національні інформаційні системи». На думку позивача, вказаний наказ порушує її права та законні інтереси, оскільки перешкоджає здійсненню професійної діяльності як нотаріуса, у зв'язку з чим вона просить визнати протиправними та скасувати пункти 1, 3 та 6 цього наказу, а також зобов'язати ДП «НАІС» відновити їй доступ до реєстру.
За твердженням позивача, висновок Центральної колегії Мін'юсту, покладений в основу спірного наказу, ґрунтується на трьох помилкових передумовах, а саме: що скаржникам на праві власності належать земельні ділянки, розташовані в межах земельних ділянок, щодо яких прийнято оскаржувані реєстраційні рішення; що на дату прийняття цих рішень існували арешти на відповідні земельні ділянки; а також що земельні ділянки, якими користується ПрАТ «Обухівське» на підставі державного акта, перебували у державній, а не в комунальній власності. Позивач із такими висновками не погоджується та вважає їх такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.
Щодо доводів про накладення земельних ділянок та порушення прав скаржників позивач зазначила, що в самій скарзі не наведено конкретних обставин накладення земельних ділянок скаржників на земельні ділянки, стосовно яких нею проведено державну реєстрацію. Навпаки, як стверджує позивач, долучена до скарги схема розміщення земельних ділянок підтверджує відсутність такого накладення, а земельні ділянки скаржників є лише суміжними із земельними ділянками ПрАТ «Обухівське». У зв'язку з цим позивач вважає, що її реєстраційними діями права скаржників не порушувалися. Додатково позивач посилається на те, що у скарзі відсутнє належне обґрунтування того, які саме права скаржників були порушені внаслідок реєстрації права комунальної власності та права постійного користування, а також зазначає, що частина осіб, перелічених як скаржники, взагалі не підписали скаргу. З цих підстав позивач вважає, що така скарга не відповідала вимогам закону та мала бути залишена Мін'юстом без розгляду по суті.
Стосовно висновку Мін'юсту про проведення реєстраційних дій під час дії арештів позивач зазначила, що під час здійснення державної реєстрації нею були перевірені відомості Державного реєстру речових прав та інших інформаційних систем, і за результатами такої перевірки арештів або заяв про заборону вчинення реєстраційних дій виявлено не було. Позивач звертає увагу на те, що й у самому висновку колегії зазначено про відсутність у Державному реєстрі прав відомостей про державну реєстрацію арештів на підставі ухвал суду. При цьому, за твердженням позивача, ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 16.09.2019 у справі № 761/35999/19 та від 08.10.2020 у справі № 761/29222/20 не встановлювали такого виду обтяження, як заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій, а також не містили відомостей про обмеження прав щодо конкретних земельних ділянок із кадастровими номерами, на які посилався Мін'юст. Крім того, позивач послалася на ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 20.06.2025 у справі № 761/20799/25 та від 26.08.2025 у справі № 761/30483/25, якими, за її твердженням, встановлено, що арешт на низку земельних ділянок із зазначеними кадастровими номерами означеними ухвалами 2019 та 2020 років не накладався. У зв'язку з цим позивач вважає висновок Мін'юсту про вчинення нею реєстраційних дій під час дії арешту припущенням, яке спростовується судовими рішеннями.
Окремо позивач зазначила, що висновок Мін'юсту про неправомірність державної реєстрації права комунальної власності за Обухівською міською радою є помилковим. На її думку, з урахуванням положень земельного законодавства, у тому числі пункту 24 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України в редакції Закону № 1423-IX, з 27.05.2021 відповідні земельні ділянки перейшли у комунальну власність Обухівської територіальної громади в силу закону, а перехід земель із державної у комунальну власність не припиняє права постійного користування як похідного речового права. Позивач наголошує, що витяги з Державного земельного кадастру містили відомості про право постійного користування ПрАТ «Обухівське» на підставі державних актів 1996 року, а також не містили відомостей, які б свідчили про віднесення цих земель до винятків, за яких вони мали б залишатися у державній власності. З огляду на це, позивач вважає, що під час проведення спірних реєстраційних дій нею було дотримано вимог статей 18, 24, 28 і 29 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому висновки колегії про протиправність такої реєстрації є хибними.
Крім того, позивач вважає, що навіть за умови наявності у її діях порушень спірний наказ у частині застосування до неї заходу у вигляді тимчасового блокування доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідає критерію пропорційності, оскільки негативні наслідки її дій не доведені, а вид та суворість застосованої санкції, на її думку, не співмірні обставинам справи. У зв'язку з цим позивач стверджує, що оскаржуваний наказ прийнято необґрунтовано, без урахування всіх істотних обставин та з порушенням вимог частини другої статті 2 КАС України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач 1 - Міністерство юстиції України - позов не визнав та у відзиві зазначив, що оскаржуваний наказ від 10.11.2025 № 3068/5 прийнято в межах повноважень і в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1127, та Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1128. Відповідач наголосив, що Мін'юст є належним суб'єктом розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та уповноважений приймати за наслідками такого розгляду обов'язкові до виконання рішення.
Міністерство юстиції України зазначило, що ним було розглянуло скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 (далі по тексту також - скаржники) від 12.08.2025 на рішення позивача від 13.06.2023 № 68002053, від 14.06.2023 №№ 68013124, 68015490, 68015734, 68015963, 68016232, 68018650, 68018905, 68019779, 68019946, 68020112, 68020482, 68020641 (далі по тексту також - оскаржувані рішення 1), 68011216, 68011521, 68011774, 68011966, 68012158, 68013439, 68015161 (далі по тексту також - оскаржувані рішення 2), від 13.08.2024 №№ 74553892, 74554054 (далі по тексту також - оскаржувані рішення 3) (далі по тексту разом - оскаржувані рішення) щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3223186200:04:002:0270, 3223186600:02:010:0025, 3223186600:02:010:0026, 3223186600:02:010:0400, 3223186600:02:011:0038, 3223186600:02:011:0039, 3223186600:02:011:0040, 3223186600:02:012:0005, 3223186600:03:004:0051, 3223186600:03:004:0052, 3223186600:03:005:0139, 3223186600:03:005:0140, 3223186600:03:005:0141, 3223186600:03:005:0142, 3223186600:03:007:0097, 3223186600:03:007:0099, 3223186600:03:009:0004, 3223186600:04:010:0032, 3223186600:04:010:0033, 3223186601:01:028:0031, 3223186601:01:029:0038, 3223186601:01:029:0040. За результатом розгляду скарги Центральною Колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі по тексту також - Колегія) складено висновок від 16.09.2025, яким рекомендовано частково задовольнити скаргу, визнати прийнятими з порушенням закону та анулювати відповідні рішення приватного нотаріуса, а також тимчасово блокувати їй доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на три місяці; на підставі цього висновку і було видано наказ № 3068/5.
Заперечуючи проти позову по суті, відповідач 1 вказав, що в ході розгляду скарги колегією досліджено відомості Державного реєстру прав, Державного земельного кадастру та матеріали, подані скаржниками. За твердженням Мін'юсту, на підставі оскаржуваних рішень приватним нотаріусом було відкрито розділи щодо спірних земельних ділянок і зареєстровано право комунальної власності за Обухівською міською радою та право постійного користування за ПрАТ «Обухівське». Водночас, на думку відповідача, оскаржувані рішення були прийняті за наявності суперечностей у документах, поданих для державної реєстрації, а також за обставин, коли на земельні ділянки поширювалися арешти, накладені ухвалами Шевченківського районного суду міста Києва. Як зазначено у відзиві, хоча в Державному реєстрі прав були відсутні записи про державну реєстрацію арештів, сам по собі цей факт, на думку Мін'юсту, не свідчить про відсутність обмежень, встановлених ухвалами суду.
Крім того, відповідач 1 зазначив, що щодо частини земельних ділянок документи не давали змоги встановити належну правову підставу виникнення у ПрАТ «Обухівське» права постійного користування, оскільки, на думку Мін'юсту, у відомостях Державного земельного кадастру містилися інші дані про підстави видачі державних актів, ніж ті, які були використані приватним нотаріусом при вчиненні реєстраційних дій. У зв'язку з цим відповідач вважав, що реєстраційні дії проведено з порушенням засад державної реєстрації прав щодо об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права.
Щодо доводів позивача про відсутність порушеного права у скаржників Міністерство юстиції України зазначило, що скаржники мали безпосереднє відношення до спірних реєстраційних дій, оскільки вказували, що належні їм на праві власності земельні ділянки розташовані в межах земель, щодо яких прийнято оскаржувані рішення, а також посилалися на ухвали слідчого судді про арешти. За твердженням відповідача, це підтверджувало наявність у скаржників права на звернення зі скаргою до Мін'юсту.
Стосовно відсутності підписів окремих осіб під скаргою відповідач 1 вказав, що така обставина не є підставою для відмови у її розгляді, оскільки, на думку Міністерства, скарга вважається поданою тими особами, які її підписали, а відсутність підписів інших осіб не впливає на законність рішення, прийнятого за результатами її розгляду. Крім того, Мін'юст наголосив, що скаржники ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 були належним чином повідомленні про розгляд скарги шляхом отримання телефонограми (наявна в матеріалах справи) та не заперечували, а також не подавали заяви про відкликання останньої.
У відзиві Міністерство юстиції України також послалося на те, що пункт 1 наказу від 10.11.2025 № 3068/5, яким скаргу задоволено частково, стосується, на його думку, насамперед правового становища скаржників та наслідків розгляду їхньої скарги, а тому позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими. У зв'язку з наведеним відповідач 1 просив у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Відповідач 2 - Державне підприємство «Національні інформаційні системи» - у поданому відзиві заперечив проти позовних вимог у частині, що стосується саме цього відповідача. ДП «НАІС» зазначило, що є державним комерційним підприємством, визначеним адміністратором державних та єдиних реєстрів, а його функції полягають у технічному та технологічному забезпеченні створення, супроводження і функціонування відповідних інформаційних систем, зокрема Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За твердженням відповідача 2, на нього не покладено владних управлінських функцій у розумінні КАС України, а отже він не є суб'єктом, який самостійно приймає рішення про надання, блокування чи анулювання доступу до реєстру.
ДП «НАІС» вказало, що 10.11.2025 ним разом із супровідним листом Мін'юсту було отримано копію наказу Міністерства юстиції України № 3068/5, пунктом 3 якого передбачалося тимчасове блокування доступу приватному нотаріусу Гринько А.П. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на три місяці. Відповідач 2 зазначив, що на виконання цього наказу в той же день припинив позивачу доступ до реєстру, оскільки закон прямо покладає на технічного адміністратора обов'язок виконати відповідне рішення Мін'юсту в день його надходження.
За змістом відзиву ДП «НАІС» вважає, що між ним та позивачем не виникло публічно-правового спору, оскільки підприємство не перевіряє законність рішень Міністерства юстиції України, не вправі відмовитися від їх виконання та не здійснює самостійного владного впливу на права позивача, а лише технічно реалізує рішення суб'єкта владних повноважень. У зв'язку з цим відповідач 2 просив відмовити в задоволенні позову в частині вимог, заявлених до ДП «НАІС».
Позивач подала до суду відповідь на відзив, у якій зазначила, що заперечення відповідачів не спростовують доводів позовної заяви та ґрунтуються, зокрема, на твердженнях, які не відповідають змісту скарги та наданих до неї матеріалів. Позивач наголосила, що Міністерство юстиції України, на її думку, вводить суд в оману, стверджуючи, що скаржники нібито зазначали про розташування належних їм земельних ділянок у межах земельних ділянок, щодо яких нею були прийняті реєстраційні рішення, оскільки в самій скарзі, за твердженням позивача, таких відомостей немає. Також позивач зазначила, що земельні ділянки, щодо яких прийнято оскаржувані рішення, відсутні у переліку земельних ділянок, на які, за змістом ухвал Шевченківського районного суду міста Києва від 16.09.2019 та 08.10.2020, накладено арешти.
У відповіді на відзив позивач також звернула увагу на те, що під час розгляду скарги, на її думку, відповідач 1 фактично проігнорував письмові пояснення, подані ПрАТ «Обухівське», Обухівською міською радою та самою позивачкою. У зв'язку з цим позивач вважає, що під час адміністративного розгляду скарги Мін'юстом не були дотримані вимоги об'єктивності та неупередженості.
Крім того, позивач повторно наголосила, що висновок Міністерства юстиції України про неправомірну реєстрацію права комунальної власності за Обухівською міською радою є хибним. На обґрунтування цієї позиції вона послалася на положення пункту 24 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, введеного Законом № 1423-IX, та зазначила, що з 27.05.2021 відповідні землі перейшли у комунальну власність територіальної громади в силу закону. Також позивач вказала, що підставою набуття у власність земельних ділянок самими скаржниками, за її твердженням, були рішення Першотравенської сільської ради про надання їм у власність земельних ділянок саме із земель комунальної власності, а Обухівська міська рада у своїх поясненнях також зазначала, що спірні землі належать територіальній громаді та не є землями загального користування.
Окремо позивач зауважила, що навіть із наведених відповідачем доводів не випливає наявність заборони на вчинення саме реєстраційних дій. Позивач стверджувала, що ухвалами слідчого судді було встановлено арешт у вигляді заборони відчуження та розпорядження земельними ділянками, тоді як нею реєструвалися вже існуючі права ПрАТ «Обухівське», набуті ще у 1996 році на підставі державних актів, а не правочини щодо відчуження чи розпорядження земельними ділянками. Також позивач зазначила, що наявність у Державному реєстрі прав зареєстрованих розділів і прав на земельні ділянки, навпаки, створює можливість для належного внесення в подальшому арештів та інших обтяжень у спосіб, визначений законом.
У відповіді на відзив позивач також повторно підтримала раніше наведені доводи про те, що скарга не відповідала вимогам закону, оскільки скаржниками не було належним чином обґрунтовано, яким саме чином оскаржувані реєстраційні дії порушили їхні права, а також не подано належних, достатніх і допустимих доказів такого порушення. У зв'язку з цим позивач наполягала, що наказ Міністерства юстиції України від 10.11.2025 № 3068/5 є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, відповідачем 1 подано до суду клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, мотивоване тим, що Мін'юст вважає, що означена справа не належить до справ незначної складності та не підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки під час її розгляду підлягають дослідженню значна кількість обставин та фактів, що мають значення для справи, обов'язковим є заслуховування сторін у справі та їх представників, які зможуть підтвердити доводи, викладені в позові/відзиві на нього, та повідомити всі обставини щодо спору і, як наслідок, долучити додаткові докази на спростування повідомлених іншою стороною обставин, оскільки позивачем заявлено ряд позовних вимог, для належного дослідження яких є доцільним розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Розглянувши означене клопотання, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:
1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;
2) оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
4) припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;
5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо в'їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;
6) оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;
8) типові справи;
9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;
10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;
11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.
Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26.05.2022 у справі №640/594/20, від 22.10.2021 у справі № 200/6491/20-а, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 05.10.2021 у справі № 640/23385/20, від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 тощо.
При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов'язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов'язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об'єктивної істини ані обов'язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеп v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року «VarelaAssalinocontrelePortugal», заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
При цьому, положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.
З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача 1.
Таким чином, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження, за наявними у справі матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Наказом Мін'юсту від 10.11.2025 №3068/5 «Про задоволення скарги» відповідно до пункту 1 частини першої статті 3, пункту 4 частини першої статті 24, частини третьої статті 26, підпунктів «а», «б» пункту 1 частини сьомої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень»:
1. Скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_26 , ОСОБА_37 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 від 12.08.2025 задоволено частково.
2. Визнано прийнятими з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анульовано рішення приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько Ангеліни Павлівни від 13.06.2023 № 68002053, від 14.06.2023 №№ 68013124, 68015490, 68015734, 68015963, 68016232, 68018650, 68018905, 68019779, 68019946, 68020112, 68020482, 68020641, 68011216, 68011521, 68011774, 68011966, 68012158, 68013439, 68015161, від 13.08.2024 №№ 74553892, 74554054.
3. Тимчасово блоковано доступ приватному нотаріусу Обухівського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_1 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на 3 місяці.
6. Виконання пункту 3 наказу покладено на Державне підприємство «Національні інформаційні системи».
Підставою зазначено висновок центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16.09.2025 за результатами розгляду скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 від 12.08.2025, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 13.08.2025 за № СК-3129-25.
У резолютивній частині висновку Колегія рекомендувала: скаргу задовольнити частково; визнати прийнятими з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анулювати перелічені рішення приватного нотаріуса; тимчасово блокувати доступ приватному нотаріусу Гринько Ангеліні Павлівні до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на 3 (три) місяці; в іншій частині вимог відмовити. Саме в такому обсязі зміст висновку Колегії був відтворений у подальшому в наказі Міністерства юстиції України від 10.11.2025 № 3068/5.
У розділі висновку під назвою «Мотиви рішення у стислому викладенні» зазначено, що скаржники повідомили про належність їм на праві власності земельних ділянок, які, за змістом висновку, розташовані в межах земельних ділянок, щодо яких були прийняті оскаржувані рішення. Також зазначено, що на підставі ухвал Шевченківського районного суду міста Києва від 16.09.2019 у справі № 761/35999/19 та від 08.10.2020 у справі № 761/29222/20 накладено арешти на земельні ділянки, що належать скаржникам на праві власності, та на земельні ділянки, щодо яких прийнято оскаржувані рішення. У висновку наведено, що в цих ухвалах зазначено про розташування земельних ділянок скаржників у межах земель, визначених державними актами на право постійного користування землею від 13.02.1996 серії ІІ-КВ № 003262 та від 16.02.1996 серії ІІ-КВ № 003263, які належать на праві постійного користування ПрАТ «Обухівське».
Далі у висновку зазначено, що на підставі оскаржуваних рішень приватним нотаріусом Гринько А.П. було зареєстровано право власності на земельні ділянки за Обухівською міською радою Київської області та право постійного користування за ПрАТ «Обухівське».
У висновку також наведено, що, за встановленими Колегією обставинами, ухвалами накладено арешти, зокрема, на земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, що належать ПрАТ «Обухівське» на праві постійного користування на підставі державних актів; при цьому самі ухвали датовані 16.09.2019 та 08.10.2020, тоді як згідно з відомостями Державного земельного кадастру земельні ділянки, щодо яких прийнято оскаржувані рішення, були сформовані у 2022- 2023 роках, а саме: 11.02.2022, 15.02.2022, 16.02.2022, 17.02.2022, 18.02.2022, 20.02.2022, 21.02.2022, 22.02.2022, 03.06.2022, 13.06.2022, 30.06.2022, 01.07.2022, 18.07.2022, 29.11.2022, 12.12.2022 та 26.01.2023. Зафіксовано, що оскаржувані рішення прийнято на підставі, зокрема, державних актів, а у відомостях Державного земельного кадастру зазначено, що земельні ділянки належать ПрАТ «Обухівське» на праві постійного користування на підставі цих державних актів, у зв'язку з чим Колегія дійшла висновку, що арешти, накладені ухвалами, поширюються також і на земельні ділянки, щодо яких прийнято оскаржувані рішення. Вказано, що ухвалами передбачено заборону відчуження та розпорядження земельними ділянками, а прийняття оскаржуваних рішень, на думку Колегії, може призвести до відчуження земельних ділянок або їх поділу. Окремо у висновку зафіксовано, що в Державному реєстрі прав відсутні відомості про державну реєстрацію арештів на земельні ділянки на підставі ухвал.
Окрім цього, у висновку зазначено, що в ухвалах, на які послалися скаржники, наведено, що земельні ділянки, які належать ПрАТ «Обухівське» на підставі державних актів, перебувають у державній власності. З огляду на це у висновку наведено посилання на частину другу статті 326 Цивільного кодексу України, відповідно до якої від імені та в інтересах держави право власності здійснюють органи державної влади, та на частину другу статті 327 Цивільного кодексу України, відповідно до якої управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють територіальні громади та утворені ними органи місцевого самоврядування. Після цього у висновку зазначено, що на підставі оскаржуваних рішень право власності на земельні ділянки зареєстровано за Обухівською міською радою Київської області, яка є органом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності.
У розгорнутому викладенні мотивів Колегія також відобразила обставини підготовки скарги до розгляду. Зокрема, вказано, що скаржники дізналися про прийняття оскаржуваних рішень з інформації з Державного реєстру прав від 19.06.2025 із зазначенням конкретних номерів відповідних інформаційних довідок. У висновку також зафіксовано, що за 15 днів до дня засідання Колегії на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України було оприлюднено інформацію про дату розгляду цієї скарги, а також додатково повідомлено про це Обухівську міську раду Київської області, приватного нотаріуса Гринько А.П., ПрАТ «Обухівське» засобами електронної пошти, а ПрАТ «Обухівське», Обухівську міську раду, приватного нотаріуса та скаржників - засобами телефонного зв'язку.
Зазначено, що після повідомлення заінтересованих осіб про розгляд скарги до Міністерства юстиції України надійшли клопотання про надіслання матеріалів скарги в електронній формі від приватного нотаріуса Гринько А.П. від 29.08.2025 № 177/01-16 та від ПрАТ «Обухівське» від 03.09.2025 № 3/9-25-1, а також письмові пояснення по суті скарги від ПрАТ «Обухівське» від 15.09.2025 № 15/09-25, від Обухівської міської ради від 12.09.2025 № 3209 і від приватного нотаріуса Гринько А.П. від 12.09.2025 № 194/01-16, які, як зазначено у висновку, долучено до матеріалів скарги та досліджено в ході колегіального розгляду.
Крім означеного, у висновку наведено дані Державного реєстру прав про те, що на підставі оскаржуваних рішень приватним нотаріусом відкрито розділи на відповідні земельні ділянки, внесено записи про право власності за Обухівською міською радою Київської області та записи про право постійного користування за ПрАТ «Обухівське» із посиланням на державні акти, відомості Державного земельного кадастру від 09.06.2023, 12.06.2023, 08.08.2024 та наказ Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 05.05.2006 № 14-25-7/1 «Про перетворення державного підприємства Радгосп-комбінат «Обухівський» у відкрите акціонерне товариство «Обухівське».
Окремо у висновку викладено мотиви щодо часткового задоволення скарги. Колегія послалася на положення пункту 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до яких підставою для відмови у державній реєстрації є подання документів, які не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. У цьому зв'язку у висновку зазначено, що оскаржувані рішення, які у висновку умовно визначені як «оскаржувані рішення 2», були прийняті на підставі, зокрема, державного акта, у якому вказано, що його видано на підставі рішення Першотравенської сільської ради народних депутатів від 05.12.1995, однак у відомостях Державного земельного кадастру щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3223186600:02:010:0025, 3223186600:02:010:0026, 3223186600:02:010:0400, 3223186600:02:011:0038, 3223186600:02:011:0039, 3223186600:02:012:0005 зазначено, що цей державний акт видано на підставі рішення Обухівської міської ради народних депутатів від 14.12.1995, а щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3223186600:03:004:0051 зазначено, що державний акт видано на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 28.03.2012 № 385. У зв'язку з цим у висновку зазначено, що подані документи не давали змоги встановити набуття права постійного користування ПрАТ «Обухівське» на земельні ділянки з указаними кадастровими номерами.
У підсумковій частині висновку Колегія зазначила, що оскаржувані рішення, які у висновку визначені як «оскаржувані рішення 1» та «оскаржувані рішення 3», прийнято з порушенням загальної засади державної реєстрації прав, визначеної пунктом 1 частини першої статті 3 Закону, а саме щодо гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; натомість оскаржувані рішення, які у висновку визначені як «оскаржувані рішення 2», на думку Колегії, прийнято як за наявності підстави для відмови у державній реєстрації, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 24 Закону, так і з порушенням зазначеної загальної засади державної реєстрації прав. У висновку також вказано, що такі порушення не є формальними (несуттєвими) помилками, оскільки впливають на об'єктивність, достовірність та повноту відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а відновлення порушеного права, на думку Колегії, неможливе шляхом прийняття рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону, у зв'язку з чим відповідні рішення підлягають анулюванню.
Стосовно заходів реагування у висновку зазначено, що з огляду на характер порушень, які, на думку Колегії, були допущені приватним нотаріусом ОСОБА_1 у сфері державної реєстрації прав, є достатні підстави для тимчасового блокування їй доступу до Державного реєстру прав строком на три місяці. Одночасно у висновку вказано, що з огляду на обставини, зокрема щодо відсутності в Державному реєстрі прав відомостей про державну реєстрацію арештів на земельні ділянки на підставі ухвал, застосування такої санкції, як анулювання доступу до Державного реєстру прав, Колегія визнала надмірним. Так само у висновку зазначено, що Колегія не вбачає достатніх підстав для направлення до Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України подання щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю приватному нотаріусу Гринько А.П., а тому в цій частині вимог скаржників запропоновано відмовити.
Після складання такого висновку він був визначений Міністерством юстиції України як підстава для прийняття наказу від 10.11.2025 № 3068/5, який відтворює зміст його резолютивної частини щодо часткового задоволення скарги, анулювання рішень приватного нотаріуса, тимчасового блокування доступу до Державного реєстру прав строком на три місяці та відмови в іншій частині вимог.
Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цього наказу в частині пунктів 1, 3 та 6, позивач звернулася з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 №1952-ІV (далі по тексту також - Закон №1952), який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону №1952 загальними засадами державної реєстрації прав є:
1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;
2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;
2-1) одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва, майбутнім об'єктом нерухомості та державної реєстрації прав;
3) публічність державної реєстрації прав;
4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;
5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
За приписами частини першої статті 4 Закону №1952 державній реєстрації прав підлягають, зокрема, речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; право довірчої власності на отриманий в управління об'єкт нерухомого майна, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості; інші речові права відповідно до закону;
Пунктами 6, 7 частини першої статті 7 Закону №1952 визначено, що Міністерство юстиції України: забезпечує доступ до Державного реєстру прав державних реєстраторів, суб'єктів державної реєстрації прав, визначених цим Законом, інших суб'єктів, право доступу яких визначено цим Законом, та приймає рішення про тимчасове блокування або анулювання такого доступу у випадках, передбачених цим Законом; розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України та приймає обов'язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом.
До повноважень суб'єктів державної реєстрації прав належить:
1) забезпечення: проведення державної реєстрації прав; ведення Державного реєстру прав; взяття на облік безхазяйного нерухомого майна; формування та зберігання реєстраційних справ. Зберігання реєстраційних справ у паперовій формі здійснюється виключно виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями за місцезнаходженням відповідного майна;
2) здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (стаття 9 Закону №1952).
Відповідно до положень статті 37 Закону №1952 рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов'язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
Рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України або до суду.
Рішення, дії або бездіяльність Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до суду.
Міністерство юстиції України розглядає:
1) скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;
2) скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України;
3) повідомлення державного реєстратора про виявлений ним факт використання його ідентифікаторів доступу до Державного реєстру прав іншими особами.
Під час розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України здійснюється також перевірка відповідності законодавству у сфері державної реєстрації прав рішень, дій або бездіяльності державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав, що оскаржувалися до відповідного територіального органу.
Територіальні органи Міністерства юстиції України розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації (крім рішень про державну реєстрацію прав), які здійснюють діяльність у межах території, на якій діє відповідний територіальний орган.
Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів особою, права якої порушено, протягом двох місяців з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав подається у письмовій формі безпосередньо до суб'єкта розгляду скарги та має містити відомості про прізвище, ім'я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), номер телефону та/або адресу електронної пошти, суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, а також прохання (вимоги) скаржника та дату складення скарги.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав має бути підписана скаржником або його представником. Така скарга може бути подана в електронній формі за умови підписання її скаржником або його представником з використанням кваліфікованого електронного підпису або застосуванням засобів електронної ідентифікації з високим рівнем довіри відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». До скарги, підписаної представником, додаються докази на підтвердження його повноважень.
До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав можуть бути додані документи (їх копії), що підтверджують порушення прав скаржника.
До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що подається представником скаржника, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження, або копія такого документа засвідчена у встановленому порядку.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що подана особою, яка не має на це повноважень, або що не містить відомостей про прізвище, ім'я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, дати, коли скаржник дізнався про порушення своїх прав (якщо зазначення такої дати є обов'язковим), підпис скаржника або його представника, повертається скаржнику на підставі мотивованого рішення Міністерства юстиції України, його територіального органу не пізніш як через 15 днів з дня її надходження.
Повернення скарги не позбавляє скаржника права на повторне її подання в установленому порядку.
За результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав Міністерство юстиції України, його територіальні органи приймають одне з таких мотивованих рішень, яке не пізніше наступного робочого дня з дня його прийняття розміщується на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України чи відповідного територіального органу:
про задоволення скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність не відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав);
про відмову в задоволенні скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав);
про залишення скарги без розгляду по суті.
Міністерство юстиції України, його територіальні органи залишають скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо:
1) встановлений цим Законом для подання скарги строк сплив до дня її подання;
2) Міністерством юстиції України, його територіальним органом за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні;
3) наявна інформація про відкрите за заявою скаржника судове провадження, предметом якого є оскарження тих самих рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав;
4) скаргу подано особою, права якої у зв'язку з оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю у сфері державної реєстрації прав не порушено;
5) скаргу подано особою, яка не має на це повноважень;
6) скаржником подано до Міністерства юстиції України, його територіального органу заяву про залишення скарги без розгляду;
7) набрало законної сили судове рішення, яким оскаржуване рішення скасовано або оскаржувані дії, бездіяльність у сфері державної реєстрації прав визнані вчиненими з порушенням цього Закону та анульовані;
8) скаргу подано на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що прийняті, вчинені до 1 січня 2016 року.
Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України.
Процедуру здійснення Мін'юстом та його територіальними органами розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін'юсту (далі - скарги у сфері державної реєстрації) визначає Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1128 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.12.2019 №1150) (далі по тексту також - Порядок №1128).
Відповідно до пункту 5 Порядку №1128 Мін'юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації на предмет пересилання її за належністю відповідному територіальному органу чи Мін'юсту, а також встановлення підстав для відмови в її задоволенні, а саме:
оформлення скарги без дотримання вимог, визначених законом;
наявність інформації про судове рішення про відмову позивача від позову з такого самого предмета спору, про визнання відповідачем позову або затвердження мирової угоди сторін;
наявність інформації про судове провадження у зв'язку із спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави;
наявність рішення Мін'юсту чи його територіального органу з такого самого питання;
здійснення Мін'юстом чи його територіальним органом розгляду скарги з такого самого питання від того самого скаржника;
подання скарги особою, яка не має на це повноважень;
закінчення встановленого законом строку подачі скарги;
розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції Мін'юсту чи його територіального органу.
Згідно з пунктом 6 Порядку №1128 якщо під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку встановлено наявність підстав для відмови в її задоволенні, Мін'юст чи відповідний територіальний орган не пізніше ніж протягом десяти робочих днів з дня її реєстрації приймає мотивоване рішення про відмову в задоволенні такої скарги на підставі службової записки посадових осіб Мін'юсту чи відповідного територіального органу, погодженої відповідно заступником Міністра чи заступником керівника територіального органу Мін'юсту. Рішення про відмову у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації з підстави оформлення її без дотримання вимог, визначених законом, не позбавляє скаржника права на повторне звернення з такою скаргою в межах визначеного законом строку.
Пунктом 8 Порядку №1128 визначено, що у разі коли під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, Мін'юст чи відповідний територіальний орган здійснює колегіальний розгляд такої скарги на предмет наявності (відсутності) порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін'юсту, що оскаржуються.
Якщо під час розгляду Мін'юстом скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, проте встановлено наявність очевидних порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін'юсту, розгляд такої скарги здійснюється Мін'юстом на підставі службової записки посадових осіб Мін'юсту, погодженої заступником Міністра, невідкладно без розгляду її колегіально.
За приписами пункту 9 Порядку №1128 під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін'юст чи відповідний територіальний орган встановлює наявність обставин, якими обґрунтовано скаргу, та інших обставин, які мають значення для її об'єктивного розгляду, зокрема шляхом перевірки відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - реєстри), у разі необхідності витребовує документи (інформацію) і вирішує:
1) чи мало місце рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації, територіального органу Мін'юсту;
2) чи було оскаржуване рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації, територіального органу Мін'юсту прийнято, вчинено на законних підставах;
3) чи належить задовольнити скаргу у сфері державної реєстрації або відмовити в її задоволенні;
4) чи можливо поновити порушені права або законні інтереси скаржника іншим способом, ніж визначено ним у скарзі у сфері державної реєстрації;
5) які рішення підлягають скасуванню або які дії, що випливають з факту скасування рішення або з факту визнання оскаржуваних дій або бездіяльності протиправними, підлягають вчиненню.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про законодавчо покладений на Мін'юст обов'язок здійснення перевірки скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав на її відповідність законодавчо встановленим вимогам, зокрема в частині наявності у ній відомостей про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, наявність підпису скаржника, долучення до такої скарги документів (їх копій), що підтверджують порушення прав скаржника.
При цьому, положення Закону №1952 містять імперативні приписи щодо повернення скарги скаржнику на підставі мотивованого рішення Мін'юсту у випадку, коли скарга не містить відомостей, зокрема, про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, підпису скаржника.
У постановах від 12.06.2019 у справі №821/1490/17 та від 20.05.2019 у справі №826/9046/16, від 28.10.2024 у справі №240/15899/20 Верховний Суд дійшов висновку про те, що у справах про оскарження наказів Мін'юсту, прийнятих за наслідком розгляду скарг на реєстраційні дії державного реєстратора, адміністративні суди, у першу чергу, перевіряють правомірність дій Мін'юсту під час розгляду скарги на рішення та дії державного реєстратора.
Суд зауважує, що ключовим принципом розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав є забезпечення законності та відповідності нормам чинного законодавства процедури їх розгляду. Мін'юст повинен ухвалювати рішення виключно на підставі законних та обґрунтованих скарг (звернень).
Недотримання цього принципу не лише порушує законні права реєстраторів, а й створює ризик зловживань та необґрунтованого переслідування. Ухвалення рішень на підставі скарг осіб, які не мають відповідного права, суперечить основоположним засадам правової визначеності, принципам верховенства права та справедливості. Саме тому рішення, прийняті за такими скаргами, є процедурним порушенням і мають бути скасовані.
Крім того, недотримання встановленої процедури може призвести до виникнення прецедентів, що дискредитують систему контролю та ставлять під сумнів її ефективність. Будь-які рішення, ухвалені без належної правової підстави, створюють небезпечний прецедент свавільного застосування санкцій, що може сприяти вибірковому правозастосуванню та порушенню принципу рівності перед законом.
У свою чергу, ухвалення рішень без дотримання правових процедур підриває довіру до системи відповідальності та може призвести до її неефективності. Лише дотримання чітких законних підстав для ухвалення рішень гарантує справедливість та правову визначеність дисциплінарних процедур.
Подібна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №120/3831/24.
Суд звертає увагу, що право на адміністративне оскарження у сфері державної реєстрації не є абстрактним правом будь-якої особи ініціювати перевірку дій державного реєстратора, а є спеціальним засобом захисту власного порушеного права або охоронюваного законом інтересу. Тому належне обґрунтування у скарзі того, яке саме право скаржника порушене, яким саме рішенням, у чому полягає це порушення та якими доказами воно підтверджується, є не другорядною формальністю, а юридичною передумовою для розгляду скарги по суті.
З матеріалів справи вбачається, що позивач послідовно стверджує: у самій скарзі від 12.08.2025 не було наведено конкретного опису накладення земельних ділянок скаржників на ділянки, щодо яких вчинено реєстраційні дії, а долучена до скарги схема, навпаки, підтверджувала відсутність накладання і суміжний характер таких ділянок. Так само позивач наголошувала, що фраза, використана у висновку колегії та відзиві Мін'юсту про те, що скаржникам «на праві власності належать земельні ділянки, розташовані в межах земельних ділянок, щодо яких прийнято оскаржувані рішення» відсутня у самій скарзі.
Суд звертає увагу на відсутність у скарзі від 12.08.2025 відомостей про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржників, як і відсутні долучені до такої скарги документи (їх копії), що підтверджують порушення прав скаржників.
Суд констатує, що скарга від 12.08.2025 містить перелік винесених позивачем в межах спірних відносин рішень, зазначення про їх винесення з порушенням вимог законодавства, посилання на ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 16.09.2019 у справі №761/35999/19, від 08.10.2020 у справі №761/29222/20, твердження про накладення арешту на всю землю згідно перелічених актів на право постійного користування тощо. Проте, скаржниками, частина з яких не підписали означену скаргу, не наведено відомості про обставини, якими обґрунтовується порушення їх прав та доказів на підтвердження порушення прав скаржників як обов'язкової передумови для розгляду Мін'юстом такої скарги.
Судом встановлено, що у висновку Центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16.09.2025 у пунктах 1 мотивів рішення у стислому викладенні та у розгорнутому викладенні зазначено, що «Скаржники зазначають, що їм на праві власності належать земельні ділянки, розташовані в межах земельних ділянок, щодо яких прийнято оскаржувані рішення.».
Проте, дослідивши текст скарги від 12.08.2025, судом не виявлено означених тверджень, як і відсутні інші відомості про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржників з наданням підтверджуючих доказів.
За змістом статті 37 Закону № 1952 саме скаржник, а не Мін'юст, повинен подати скаргу, яка містить фактичне обґрунтування порушення його прав та документи на підтвердження такого порушення. Мін'юст позбавлений можливості усувати цей первинний недолік скарги шляхом подальшого самостійного доповнення чи уточнення її змісту чи заміни відсутнього обґрунтування власними припущеннями або твердженнями. Таким чином, скарга, подана особою, права якої не порушені, не може бути розглянута по суті, а Мін'юст зобов'язаний залишити її без розгляду; при цьому зміст повідомлення та всі дії органу мають оцінюватися саме крізь призму правового статусу скаржника як особи, чиї права реально порушені.
За таких обставин суд доходить висновку, що в цій справі дефект скарги полягає не лише в недостатній деталізації її доводів, а в невстановленні та неналежному викладенні самого юридичного зв'язку між оскаржуваними реєстраційними діями і правами кожного зі скаржників, що виключало правові підстави для переходу Мін'юсту до розгляду скарги по суті.
Також суд зазначає, що позивач посилалася на відсутність підписів частини осіб, зазначених як скаржники, у зв'язку з чим Мін'юст був зобов'язаний щонайменше чітко встановити, хто саме є належним скаржником, чиї права, на його думку, порушено, і чи достатньо викладених саме цими особами обставин для переходу до розгляду скарги по суті. Натомість спірний наказ побудований як наслідок розгляду єдиного колективного звернення без належного розмежування суб'єктного складу та без індивідуалізації порушеного права кожного заявника.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що скарга від 12.08.2025 не підписана скаржниками ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 .
Проте, у порушення імперативних приписів Закону №755 відповідачем 1 не повернуто скаргу ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 у зв'язку з відсутністю їх підписів. На противагу означеному, спірним наказом скаргу ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 від 12.08.2025 задоволено частково.
Суд зазначає, що підпис скаржника під скаргою у сфері державної реєстрації є не технічним реквізитом, а формою зовнішнього вираження волі конкретної особи на подання скарги та підтвердженням того, що саме вона підтримує викладені в ній доводи й вимоги. За відсутності підпису відповідної особи не виникає належного волевиявлення на ініціювання адміністративного оскарження від її імені.
Отже, доводи відповідача про те, що скарга має вважатися поданою лише тими особами, які її підписали, самі по собі не спростовують висновку суду про протиправність оскаржуваного наказу. Якщо Мін'юст виходив з того, що скарга подана лише частиною осіб, які фактично її підписали, він був зобов'язаний оцінити наявність порушеного права саме в цих підписантів, а не посилатися на узагальнений колективний статус усіх осіб, перелічених у тексті скарги. Натомість наказ ухвалений за результатами розгляду скарги як єдиного колективного звернення, без розмежування, хто саме є належним скаржником, а хто - ні.
Крім того, дотримання вимоги закону щодо наявності підпису підлягає оцінці станом на момент подання скарги і не може бути усунуто в подальшому шляхом надання пояснень, телефонограм чи посилань на відсутність заперечень з боку окремих осіб після початку здійснення розгляду скарги. Інше тлумачення фактично означало б можливість легалізувати неналежно оформлену скаргу вже після початку процедури її розгляду, що суперечить змісту статті 37 Закону № 1952.
Суд вважає за необхідне наголосити, що законодавчо встановлені обмеження щодо належних суб'єктів звернення спрямовані на забезпечення об'єктивності процедури розгляду скарг та запобігання використанню її для тиску, зокрема на приватних нотаріусів як суб'єктів реєстрації. Неправомірне ініціювання розгляду скарг особами, які не є учасниками спірних правовідносин, відносно приватних нотаріусів як суб'єктів реєстрації порушує вимоги щодо допустимості скарги.
Таким чином, враховуючи невідповідність поданої скаржниками 12.08.2025 скарги імперативно встановленим положеннями Закону №1952 приписам в частині відсутності у ній відомостей про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржників та доказів на підтвердження таких обставин, у відповідача 1 були відсутні правові підстави для розгляду такої скарги з прийняттям за результатами її розгляду спірного наказу.
Відтак, відповідач 1 мав повернути скаргу від 12.08.2025 на підставі мотивованого рішення у зв'язку з відсутністю підписів частини скаржників та у зв'язку з відсутністю у ній відомостей про обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржників та доказів на підтвердження таких обставин.
Суд також звертає увагу на необхідність дослідження питання дотримання Міністерством юстиції України процедури колегіального розгляду скарги, оскільки саме ця процедура покликана гарантувати безсторонність, повноту перевірки та врахування позиції не лише скаржника, а й суб'єкта оскарження та інших заінтересованих осіб.
З відзиву відповідача 1 вбачається, що після призначення колегіального розгляду скарги до Міністерства юстиції України надійшли письмові пояснення по суті скарги від ПрАТ «Обухівське» від 15.09.2025 № 15/09-25, Обухівської міської ради від 12.09.2025 № 3209 та приватного нотаріуса Гринько А.П. від 12.09.2025 № 194/01-16. Відповідач стверджує, що зазначені матеріали були долучені до матеріалів скарги та досліджені в ході колегіального розгляду. Водночас позивач послідовно вказує, що такі пояснення фактично були проігноровані, а їх ключові доводи не отримали належного відображення у висновку колегії та наказі Мін'юсту.
Суд зазначає, що сам факт надходження до Мін'юсту письмових пояснень від ПрАТ «Обухівське», Обухівської міської ради та приватного нотаріуса Гринько А.П. ще не свідчить автоматично про дотримання процедури розгляду скарги. Належна процедура передбачає, що пояснення мають бути предметно оцінені, а істотні доводи - отримати відповідь у мотивувальній частині рішення. Якщо ж у рішенні суб'єкта владних повноважень немає індивідуалізованої оцінки таких доводів, то формальне посилання на те, що пояснення «долучені та досліджені», не усуває порушення принципів об'єктивності та неупередженості адміністративної процедури.
У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 826/8774/16 міститься правовий висновок, згідно з яким Мін'юст повинен обрати таку процедуру розгляду скарги і притримуватися її, за якої не тільки скаржник, але й суб'єкт оскарження та зацікавлені особи повинні бути обізнаними про подання скарги та дату, час і місце її розгляду. Інакше кажучи, обрана Мін'юстом форма повідомлення зацікавленої особи про скаргу й порядок її розгляду з погляду стороннього зовнішнього спостерігача має свідчити про поінформованість суб'єкта оскарження чи зацікавленої особи, а також про об'єктивну спроможність суб'єктів реєстраційних відносин виразити та донести до Мін'юсту свою позицію щодо доводів скарги.
Використане в нормативному приписі пункту 9 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128, слово «обов'язково» для вираження волі на те, що під час розгляду скарги по суті Мін'юст має запросити скаржника та/або його представника (за умови якщо ним зазначено про це у скарзі), суб'єкта оскарження та інших заінтересованих осіб, зазначених у скарзі або встановлених відповідно до відомостей реєстрів вказує на істотність, безальтернативність і необхідність вчинення дій, спрямованих на прикликання скаржника та суб'єкта оскарження (тобто особи, чиї дії оскаржуються) для розгляду скарги по суті. Таке запрошення має на меті не лише проінформувати зацікавлених осіб про розгляд скарги, але й забезпечити їм реальну можливість узяти участь у засіданні, щоб їхні пояснення були прийняті та враховані. Недотримання порядку розгляду скарги не може й не повинне визнаватися формальним порушенням.
У цій справі відповідач посилається на те, що пояснення були долучені та досліджені під час колегіального розгляду. Однак сам по собі цей факт не усуває обов'язку суду перевірити, чи отримали такі пояснення належне відображення в мотивувальній частині висновку колегії та наказу, і чи було надано відповідь на ключові доводи: про відсутність накладення земельних ділянок; про відсутність у скарзі належного обґрунтування порушення прав скаржників; про відсутність зареєстрованих обтяжень та про зміст документів, на підставі яких здійснено реєстрацію. Однак, як зі спірного наказу, так і з відзиву Мін'юсту вбачається лише загальне твердження про дослідження пояснень, але не вбачається їх індивідуальної оцінки та спростування по суті.
Отже, навіть за умови подання письмових пояснень процедура розгляду скарги не може вважатися законною, якщо з матеріалів справи не вбачається, що заінтересованим особам була забезпечена не ілюзорна, а реальна процесуальна можливість бути почутими, а їхнім доводам - надана належна оцінка в рішенні суб'єкта владних повноважень.
Враховуючи означені обставини, суд дійшов висновку про порушення відповідачем 1 процедури розгляду скарги та, як наслідок, прийнятого за її результатами рішення, зокрема оскаржуваних пунктів наказу від 10.11.2025 №3068/5, що є достатньою підставою для задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування пунктів 1, 3 та 6 означеного наказу.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що навіть за умови абстрактної допустимості скарги висновки Міністерства юстиції України по суті спору не можуть визнаватися належно доведеними.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач під час вчинення реєстраційних дій здійснила перевірку відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та не встановила наявності зареєстрованих арештів чи заяв про заборону вчинення реєстраційних дій. Крім того, позивач послалася на ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 20.06.2025 у справі № 761/20799/25 та від 26.08.2025 у справі № 761/30483/25 як на такі, з яких убачається, що арешт на земельні ділянки ухвалами 2019 та 2020 років не накладався.
Суд вважає за необхідне зауважити, що в межах адміністративного оскарження Мін'юст уповноважений перевірити відповідність реєстраційної дії вимогам закону, але не вправі підміняти собою суд у вирішенні спору про межі дії арешту, зміст і пріоритет правовстановлювальних документів, а також у встановленні речового права поза межами чітко підтверджених реєстрових та документальних даних.
У цій справі сам відповідач визнає, що на момент прийняття оскаржуваних рішень у Державному реєстрі були відсутні відомості про державну реєстрацію арештів на відповідні земельні ділянки. Водночас висновок про поширення арештів на ділянки, щодо яких позивач здійснила реєстрацію, Мін'юст зробив шляхом власного тлумачення змісту ухвал слідчого судді, співвіднесення їх із державними актами та даними ДЗК і виведення з цього припущення про поширення арешту на новосформовані ділянки. Такий підхід не ґрунтується на прямому реєстровому записі про обтяження конкретних об'єктів, а тому не може вважатися належною та достатньою підставою для застосування до реєстратора санкції.
Суд зауважує, що висновок Мін'юсту про те, що спірні реєстраційні дії були вчинені під час дії арешту, не може ґрунтуватися лише на власному тлумаченні змісту ухвал суду та припущенні про поширення арешту на земельні ділянки. Для застосування до реєстратора санкційного заходу у вигляді блокування доступу до реєстру орган владних повноважень мав установити ці обставини чітко, недвозначно і на підставі належних даних, а не шляхом розширювального тлумачення. У протилежному випадку індивідуальний акт не відповідає критеріям обґрунтованості, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.
Отже, якщо для висновку про протиправність реєстраційних дій необхідно було дати відповідь на питання, чи поширювалися ухвали слідчого судді на конкретні земельні ділянки, чи зберігали силу державні акти як первинна правова підстава постійного користування, та як співвідносяться ці акти зі змінами земельного законодавства, то такий висновок мав базуватися не на адміністративному припущенні, а на належно доведених і безспірних обставинах. За їх відсутності наказ не може вважатися правомірним.
Так само непереконливим є й висновок відповідача щодо неправомірності реєстрації права комунальної власності на спірні земельні ділянки. Позивач обґрунтовує, що діяла на підставі відомостей Державного земельного кадастру та державних актів 1996 року, якими посвідчувалося право постійного користування ПрАТ «Обухівське», і що перехід земель із державної власності у комунальну в силу закону не припиняє похідного речового права постійного користування. У відповіді на відзив позивач додатково послалася на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права, а лише засвідчує вже набуте право, що унеможливлює ототожнення факту набуття права з фактом його державної реєстрації.
Так, згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, державна реєстрація права сама собою не є підставою набуття права, а лише офіційно засвідчує вже набуте право; отже, при виникненні спору слід насамперед досліджувати первинну правову підставу виникнення такого права, а не ототожнювати правовий титул із самим записом у реєстрі. Саме тому будь-які суперечності між державним актом, даними кадастру, подальшим формуванням ділянок і законодавчими змінами щодо розмежування земель не можуть бути вирішені наказом Мін'юсту на рівні припущення про неправомірність вже вчиненої реєстрації без належного і безспірного встановлення відсутності первинного титулу.
Зазначена правова позиція Великої Палати Верховного Суду має суттєве значення для цієї справи, оскільки спірний наказ Мін'юсту фактично побудований на припущенні, що сама державна реєстрація права комунальної власності та права постійного користування нібито «створила» спірне право всупереч закону. Водночас Велика Палата Верховного Суду виходить з протилежного: під час оцінки наявності права суд і відповідний орган мають досліджувати первинну правову підставу його виникнення, а не ототожнювати право із записом у реєстрі. Отже, за відсутності безспірного встановлення незаконності первинного титулу Мін'юст не мав достатніх підстав для висновку про протиправність самої реєстрації.
Окремим недоліком оскаржуваного наказу є відсутність належного мотивування саме в частині обрання виду і суворості реагування щодо позивача. Загальними вимогами до індивідуального акта суб'єкта владних повноважень є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення конкретних фактичних і юридичних підстав прийняття такого акта, а також зрозумілих мотивів, з яких суб'єкт владних повноважень дійшов саме такого висновку. Верховний Суд неодноразово наголошував на цьому, зокрема у справі № 640/467/19.
З позовної заяви вбачається, що позивач прямо ставила питання про невідповідність застосованого до неї заходу принципу пропорційності, наголошуючи на недоведеності негативних наслідків її дій, відсутності встановленої системності порушень та відсутності в наказі належної оцінки характеру порушення і необхідності саме такого ступеня втручання у її професійну діяльність. Відповідач натомість обмежився посиланням на правомірність висновків колегії, не навівши переконливого самостійного обґрунтування, чому за спірних обставин саме тримісячне блокування доступу є необхідним, співмірним і достатньо мотивованим заходом реагування.
У спірному наказі відсутній належний аналіз того, чому за встановлених обставин саме тимчасове блокування доступу строком на три місяці є необхідним, доречним і співмірним заходом реагування. Наказ не містить індивідуалізованої оцінки характеру дій позивача, ступеня її вини, наявності чи відсутності умислу, фактичних негативних наслідків, обсягу шкоди для прав третіх осіб, а також не пояснює, чому менш інтенсивний захід не міг забезпечити досягнення мети державного реагування.
За наявності істотних сумнівів щодо допустимості самої скарги, належності скаржників, змісту їхніх доводів, обсягу арештів та правового режиму спірних земель застосування до позивача найбільш відчутного для її професійної діяльності заходу - блокування доступу до реєстру - без детального й переконливого мотивування свідчить про непропорційність втручання у її професійну сферу та про невідповідність наказу критеріям обґрунтованості, розсудливості та пропорційності.
Тому навіть окремо від попередніх процедурних порушень пункт 3 наказу не відповідає вимогам, які ставляться до індивідуальних актів суб'єктів владних повноважень, а відтак підлягає скасуванню як такий, що не містить належного мотивування щодо підстав і меж застосованого санкційного заходу.
Доводи відповідача про те, що позивач не вправі оскаржувати пункт 1 наказу, оскільки він нібито стосується виключно прав третіх осіб, суд вважає непереконливими. У цій справі пункт 1 наказу є не ізольованою декларацією, а складовою єдиного владного рішення, яке стало правовою підставою для скасування реєстраційних дій, тимчасового блокування доступу позивача до реєстру та покладення виконання такого блокування на ДП «НАІС». Збереження чинності пункту 1 за одночасного скасування пунктів 3 і 6 створювало б внутрішню суперечність у судовому рішенні та залишало б у правовому полі владне констатування законності скарги як підстави для негативних наслідків щодо позивача.
Оскільки позивач оскаржує наказ як єдиний індивідуальний акт у тій частині, в якій він породив для неї несприятливі наслідки, а порушення процедури розгляду скарги та відсутність належних правових підстав стосуються самої адміністративної основи прийняття такого наказу, то скасування лише похідних пунктів без скасування пункту 1 не забезпечило б повного й ефективного захисту прав позивача.
Стосовно похідної позовної вимоги до ДП «Національні інформаційні системи» суд зазначає, що відповідач 2 дійсно не є суб'єктом, який самостійно приймає рішення про тимчасове блокування доступу до Державного реєстру, однак саме на нього законом покладено обов'язок технічної реалізації як блокування, так і відновлення такого доступу.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону №1952 технічний адміністратор Державного реєстру прав (далі - технічний адміністратор) - державне унітарне підприємство, визначене Міністерством юстиції України та віднесене до сфери його управління, що здійснює заходи із створення, впровадження та супроводження програмного забезпечення Державного реєстру прав, відповідає за його технічне і технологічне забезпечення, збереження та захист даних цього реєстру, здійснює технічні та технологічні заходи з надання, блокування та анулювання доступу до Державного реєстру прав, організовує та проводить навчання для роботи з цим реєстром.
Відповідно до підпунктів 1.1, 1.4 Статуту Державного підприємства «Національні інформаційні системи» Державне комерційне підприємство «Національні інформаційні системи» засноване на державній власності та належить до сфери управління Міністерства юстиції України.
У своїй діяльності Підприємство керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Уповноваженого органу управління, нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, а також цим Статутом.
Згідно з пунктом 2.2 Статуту основними завданнями Підприємства є, зокрема, адміністрування Систем.
Таким чином, ДП «Національні інформаційні системи» є адміністратором реєстру, якому визначений обов'язок після надходження відповідного рішення Міністерства юстиції України чи його територіального органу, здійснювати тимчасове блокування або анулювання доступу до реєстру.
На підставі викладеного, суд зазначає, що у даних спірних правовідносинах ДП "Національні інформаційні системи" є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України.
Саме такий правовий висновок викладено у п. 72 постанови Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 440/798/19.
Порядок забезпечення доступу осіб, уповноважених на здійснення реєстраційних дій, до Єдиних і Державних реєстрів, інформаційно-комунікаційних систем, у тому числі інформаційних (автоматизованих), створення та забезпечення функціонування яких віднесено законодавством до компетенції Міністерства юстиції України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 15.12.2015 №2586/5 та зареєстрований в Мін'юсті 15.12.2015 за №1568/28013, визначає процедуру забезпечення доступу до Єдиних та Державних реєстрів, інформаційно-комунікаційних систем, у тому числі інформаційних (автоматизованих), створення та забезпечення функціонування яких віднесено законодавством до компетенції Міністерства юстиції України (далі - реєстри), особам, уповноваженим відповідно до законодавства на здійснення реєстраційних дій у відповідних реєстрах, у тому числі щодо прийняття та видачі документів, а також особам, які відповідно до законодавства визначені реєстраторами та уповноважені на подання відомостей до реєстрів через електронний кабінет (далі - користувачі), шляхом надання ідентифікаторів доступу, припинення доступу до реєстрів, а також порядок тимчасового блокування та анулювання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Відповідно до пункту 9 означеного Порядку тимчасове блокування чи анулювання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань здійснюється адміністратором реєстрів шляхом припинення доступу до вказаних реєстрів користувача у день надходження відповідного рішення Міністерства юстиції України, його територіального органу з використанням системи електронного документообігу або у паперовій формі незалежно від зміни відомостей про користувача, зазначених у абзаці четвертому пункту 4 цього Порядку.
Після спливу строку тимчасового блокування доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань доступ до реєстрів надається за відповідним повідомленням суб'єкта, визначеного у пункті 2 цього Порядку, не пізніше наступного робочого дня з дати його отримання, але не раніше спливу строку такого блокування.
У разі скасування судом рішення Міністерства юстиції України, його територіального органу про тимчасове блокування чи анулювання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань доступ до реєстрів надається не пізніше наступного робочого дня після отримання адміністратором реєстрів відповідного судового рішення, що набрало законної сили.
У разі тимчасового блокування або анулювання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нотаріусу, йому може бути надано доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з метою отримання інформації з цього реєстру у порядку, передбаченому законом.
Оскільки саме пункт 6 спірного наказу покладає виконання пункту 3 на ДП «НАІС», а скасування пункту 3 усуває правову підставу для подальшого збереження технічних наслідків такого блокування, вимога про зобов'язання відповідача 2 відновити доступ є належним і ефективним способом захисту, спрямованим на повне відновлення порушеного становища позивача.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, позов слід задовольнити повністю.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною восьмою цієї статті передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 2544,00 грн, що підтверджується квитанцією від 02.09.2025 № 6052-2052-2624-5182.
Згідно з підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VI за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, встановлюється ставка судового збору - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, частинами першою, третьою статті 4 Закону України «Про судовий збір» №3674-VI від 08.07.2011 передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет на 2025 рік» установлено у 2025 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня - 3028 гривень.
Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VI у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Суд звертає увагу позивача на те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумови для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов'язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.
Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 9901/67/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 93218001) та Верховним Судом у постанові від 09.09.2020 у справі №540/2321/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91414456).
Таким чином, позовна заява містить одну вимогу немайнового характеру, сума судового збору за звернення з якою становить 968,96 грн. (3028,00 грн х 0,4 х 0,8).
Отже, позивачем під час звернення до суду з позовною заявою було надмірно сплачено судовий збір на суму 1575,04 грн (2544,00 грн - 968,96 грн.).
Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 968,96 грн підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Мін'юсту, оскільки саме спірне рішення відповідача 1 призвело до виникнення спірних правовідносин.
У свою чергу, оскільки Державне підприємство «Національні інформаційні системи» є лише технічним адміністратором Реєстру, якому визначений обов'язок після надходження відповідного рішення Міністерства юстиції України чи його територіального органу, здійснювати тимчасове блокування або анулювання доступу до реєстру, задоволення позовної вимоги до вказаного суб?єкта носить похідний, технічний характер, у той час як саме рішення Мін'юсту призвело до виникнення даного спору, внаслідок чого на підставі ч.8 ст.139 КАС України саме цей контролюючий орган має компенсувати понесені позивачем судові витрати.
Крім того, суд звертає увагу позивача на те, що відповідно до статті 7 Закону України «Про судовий збір» надмірно сплачена ним сума судового збору підлягає поверненню у разі його звернення до суду з відповідним клопотанням.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними та скасувати пункти 1, 3 та 6 наказу Міністерства юстиції України від 10.11.2025 №3068/5 «Про задоволення скарги».
3. Зобов'язати Державне підприємство «Національні інформаційні системи» відновити Приватному нотаріусу Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько Ангеліні Павлівні доступ до Державного реєстру речових прав.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 968,96 грн (дев'ятсот шістдесят вісім грн 96 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код 00015622, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.