Рішення від 02.04.2026 по справі 927/1261/25

РІШЕННЯ

Іменем України

02 квітня 2026 року м. Чернігівсправа № 927/1261/25

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Кузьменко Т.О., за участю секретаря судового засідання Заєць І.М., розглянувши у порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Чернігівської окружної прокуратури (код ЄДРПОУ 0291011426), вул. Шевченка, 1, м. Чернігів, 14000

в інтересах держави в особі

позивача: Міністерства освіти і науки України (код ЄДРПОУ 3621185), пр-т Берестейський, 10, м. Київ, 01135

до відповідача 1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (код ЄДРПОУ 43173325), пр-т Голосіївський, 50, м. Київ, 03039

до відповідача 2: Фізичної особи - підприємця Чернякова Олександра Олександровича (РНОКПП НОМЕР_1 ), АДРЕСА_1

до відповідача 3: Національного університету “Чернігівська політехніка» (код ЄДРПОУ 05460798), вул. Шевченка, 95, м. Чернігів, 14035

про визнання недійсним договору оренди та повернення майна

за участю представників учасників справи:

від прокуратури: Кравченко А.А.;

від позивача: не з'явився;

від відповідача 1: Руденко Н.В., представника;

від відповідача 2: не з'явився;

від відповідача 3: не з'явився

Суть спору. Позиції учасників справи, їх заяви і клопотання та процесуальні дії суду щодо розгляду справи.

Чернігівська окружна прокуратура звернулась до Господарського суду Чернігівської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки до Регіонального відділення фонду державного майна по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, Фізичної особи - підприємця Чернякова Олександра Олександровича та Національного університету “Чернігівська політехніка» про

- визнання недійсним Договору № 13/39-21 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 09.08.2021, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, Фізичною особою-підприємцем Черняковим Олександром Олександровичем та Національним університетом “Чернігівська політехніка», за об'єктом - нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі НУ “Чернігівська політехніка»;

- зобов'язання Фізичної особи-підприємця Чернякова Олександра Олександровича повернути Національному університету “Чернігівська політехніка» за актом повернення з оренди орендованого майна - нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі НУ “Чернігівська політехніка».

Позов обґрунтований тим, що майно НУ “Чернігівська політехніка», що є предметом оспорюваного договору оренди перебуває у користуванні (оренді) ФОП Чернякова О.О., всупереч прямій законодавчій забороні на використання об'єктів та майна державних і комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства, що передбачена ч. 4 ст. 80 Закону України “Про освіту».

Ухвалою суду від 12.01.2026 позовну заяву прокурора прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 12.02.2026, встановлено сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечень.

Прокурору, позивачу, відповідачу 1 та відповідачу 3 ухвала суду від 12.01.2026 доставлена до Електронних кабінетів 12.01.2026.

Ухвала суду від 12.01.2026, направлена відповідачу 2 за адресою місця реєстрації повернута відділенням зв'язку з відміткою «одержувач відсутній за вказаною адресою».

В розумінні статті 242 ГПК України сторони належним чином повідомлені про розгляд справи в суді, про встановлені строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив, пояснень, заперечень.

13.01.2026 відповідачем 3 подано відзив на позов, відповідно до якого останній проти позовних вимог заперечив.

Так, відповідач 3 посилається на сплив строку позовної давності, а також на те, що посилання прокурора на триваючий характер правопорушення суперечить усталеній судовій практиці та просить суд закрити провадження на підставі 231 ГПК України.

Суд прийняв відзив на позов до розгляду та долучив до матеріалів справи.

14.01.2026 прокурором подана відповідь на відзив відповідача 3, відповідно до якого останній заперечив проти доводів відповідача 3 та зазначив, що оскільки обставини, з якими закон пов'язує початок перебігу строку позовної давності (укладення спірного договору від 09.08.2021) мали місце під час дії на всій території України карантину, то загальний строк позовної давності у даній справі розпочав свій перебіг із 04.09.2025 (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану). Позовна заява прокурора пред'явлена до суду 30.12.2025, а тому, поданий позов є таким, що пред'явлений в межах строку позовної давності, відтак відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених ст. 267 ЦК України.

Відповідь на відзив прийнята судом до розгляду та долучена до матеріалів справи.

19.01.2026 відповідачем 3 подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній зазначає про те, що відповідно до Виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ФОП Черняков О.О. здійснює економічну діяльність за видами: діяльність ресторанів, надання мобільного харчування, виробництво чаю та кави, роздрібна торгівля, тощо. Враховуючи те що НУ «Чернігівська політехніка» здійснює підготовку здобувачів за освітніми програмами «Харчові технології та інженерія» та «Готельно-ресторанна справа та кейтеринг», Університетом було укладено з ФОП Черняков О.О. договір про проведення практики здобувачів вищої освіти вищого навчального закладу від 15.09.2023 №467. Головною метою укладання договору є створення необхідних умов проходження здобувачами практики у ФОП Черняков О.О. Таким чином ФОП Черняков О.О. використовує орендоване майно для надання освітніх послуг здобувачам Університету.

Крім того, відповідач 3 зазначає про те, що прокурором не доведено, у чому полягає шкода інтересам держави, яким чином спірний договір порушує публічні інтереси, не доведено жодних істотних порушень процедури передачі майна в оренду, за відсутності підстав для визнання договору недійсним, вимога про повернення майна також не підлягає задоволенню.

Відзив на позов прийнято судом до розгляду та долучено до матеріалів справи.

20.01.2026 прокурором подана відповідь на відзив відповідача 3, відповідно до якої останній заперечив проти викладених доводів.

Так, прокурор зазначає про те, що нежитлове приміщення, що належать до майна закладу освіти, передане ФОП Чернякову О.О. в користування не з метою надання послуг, що не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу та обслуговуванням його учасників, а з метою використання освітнього майна за будь-яким цільовим призначенням, на розсуд орендаря, що є порушенням імперативних приписів ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», що в силу ст. ст. 203, 215 ЦК України є правовою підставою для визнання його недійсним.

Факт укладення між НУ «Чернігівська політехніка» та ФОП Черняковим О.О. договору про проведення практики не змінює змісту оскаржуваного договору оренди та не свідчить про дотримання положень ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» під час його укладення.

Порушення вимог законодавства під час передачі в оренду майна освітнього закладу має наслідком порушення інтересів держави у сфері освіти.

Інтереси держави у даній справі полягають у недопущенні незаконного, нецільового використання приміщення закладу освіти, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти; порушення вимог законодавства під час передачі в оренду майна освітнього закладу має наслідком порушення інтересів держави в сфері освіти.

Відповідь на відзив прийнята судомо до розгляду та долучена до матеріалів справи.

26.01.2026 відповідачем 1 подано відзив на позов, відповідно до якого останній зазначає про те, що редакція Закону України «Про освіту» на момент укладення договору оренди № 13/39-21 від 09.08.2021 не містить конкретного визначення, яке використання об'єкта може кваліфікуватися як таке, що буде суперечити призначенню. Об'єкт оренди не використовувався за призначенням навчальним закладом понад три роки, а тому може бути використаний при укладенні договору оренди за будь-яким призначенням, що відповідає вимогам ч.2 ст. 16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та п. 29 Порядку від 03.06.2020 № 483 і відповідно майно за договором оренди № 13/39-21 від 09.08.2021 може бути використане за цільовим призначенням на розсуд орендаря. Розміщення в орендованому приміщенні буфету, який не здійснює продаж товарів підакцизної групи має на меті обслуговування учасників освітнього процесу (студентів, працівників, відвідувачів), не погіршує їх соціально-побутових умов, що відповідає положенням частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» та свідчить про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору оренди.

Крім того, відповідач 1 зазначає, що для визнання недійсним договору оренди № 13/39-21 від 09.08.2021 встановлена загальна позовна давність три роки з моменту, коли особа дізналась або могла дізнатися про порушення свого права, а тому прокурором пропущено строк звернення до суду з метою визнання договору оренди № 13/39-21 від 09.08.2021 недійсним, а тому Регіональне відділення просить суд застосувати строки позовної давності при вирішенні даної справи.

Відзив на позов долучено до матеріалів справи.

28.01.2026 прокурором подана відповідь на відзив відповідача 1, в якій прокурор аргументував відхилення доводів Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівських областях з підстав, аналогічним підставам, викладеним у відповіді на відзив відповідача 3.

Суд прийняв відповідь на відзив до розгляду та долучив до матеріалів справи.

02.02.2026 відповідачем 3 подані заперечення на відповідь на відзив, відповідно до яких останній наголошує на пропуску позовної давності та викладає заперечення, аналогічні запереченням, зазначеним у відзиві на позов.

Заперечення прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.

10.02.2026 позивачем подані додаткові пояснення у справі, відповідно до яких останній зазначив, що Міністерство не є розпорядником інформації щодо фактично укладених договорів між балансоутримувачами, Регіональними відділеннями Фонду державного майна України та орендарями, а як орган управління, при зверненні балансоутримувачів щодо надання погодження на укладення, продовження, внесення змін до договорів оренди, розглядає питання на Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства та надає пропозиції щодо погодження або відмови на укладення, продовження, внесення змін до таких договорів оренди та повідомляє балансоутримувача про прийняте рішення.

Ураховуючи вищезазначене, пропозиції Комісії (протокол № 6 від 28.04.2021) Міністерство надало позитивні висновки щодо погодження рішення про намір передачі державного майна в оренду з метою розміщення буфету, що не здійснює продаж товарів підакцизної групи у закладі освіти і повідомило Балансоутримувача про прийняте рішення.

Інформація щодо порушення умов вищезазначеного договору оренди державного нерухомого майна та неналежного використання державного майна у Міністерстві відсутня у зв'язку з чим Міністерство не ініціювало питання щодо припинення договору.

Пояснення долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 12.02.2026 суд розглянув клопотання відповідача 3 про закриття провадження у справі у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Так, відмовляючи у задоволенні клопотання суд виходив з того, що згідно з частинами 2-5 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Разом з тим, лише тоді суд застосовує позовну давність, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

З урахуванням викладеного, суд прийняв заяву Національного університету «Чернігівська політехніка» до розгляду, оскільки питання застосування позовної давності вирішуватиметься судом при ухваленні судового рішення у справі.

У підготовчому засіданні 12.02.2026 суд постановив протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 25.02.2026.

23.02.2026 відповідачем 2 подано відзив на позов, відповідно до якого останній заперечив проти позовних вимог, зазначивши, що використовує об'єкт оренди виключно для розміщення буфету, і не здійснює продаж товарів підакцизної групи.

Розміщення в орендованому приміщенні буфету, який не здійснює продаж товарів підакцизної групи має на меті обслуговування учасників освітнього процесу (студентів, працівників, відвідувачів), не погіршує їх соціально-побутових умов, що відповідає положенням ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» та свідчить про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору оренди.

У відзиві на позов відповідач 3 заявив клопотання про поновлення строк для подання відзиву на позов.

У підготовчому засіданні 25.02.2026 суд розглянув клопотання відповідача 3 про поновлення строку для подання відзиву на позов.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про поновлення строку суд виходив з того, що відповідно до ч. 8 ст. 165 ГПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 12.01.2026 відповідачам встановлено строк для подання відзиву 15 днів.

Ухвала суду, направлена відповідачу 3 за адресою місця реєстрації, визначеною у позовній заяві, 16.01.2026 повернута відділенням зв'язку на адресу суду з відміткою: «адресат відсутній за вказаною адресою».

У розумінні ст. 242 ГПК України відповідач 3 належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи в суді, а також про встановлені судом строки для подання відзиву на позов.

Отже строк для подання відзиву відповідачем сплив 02.02.2026.

Відповідно до приписів ст. ст. 113, 118, ст. 119 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Так, за змістом частин першої та четвертої статті 119 ГПК України пропущений учасником процесуальний строк може бути поновлений судом за умови 1) вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, 2) подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та 3) визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли ГПК України встановлено неможливість такого поновлення. Попри те, що вказаною нормою законодавець передбачив можливість суду поновити пропущений строк не автоматично, а лише за наявності відповідного клопотання заявника та вчинення відповідної процесуальної дії, питання про поновлення вирішується за умови визнання причин пропуску строку поважними.

Однак, подаючи 19.02.2026 відзив на позов, тобто з пропуском строку, встановленого ч. 8 ст. 165 ГПК України, ОСОБА_1 не навів та не обґрунтував жодних поважних причин пропуску цього строку, зокрема щодо наявності обставин, які об'єктивно були непереборними, незалежними від його волевиявлення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для подання відзиву на позов.

Враховуючи викладене, суд не вбачав підстав для задоволення клопотання відповідача про поновлення строку, а відтак відмовив в його задоволенні, про що постановив протокольну ухвалу.

Додані до відзиву докази суд залишив без розгляду.

Разом з тим, зважаючи на те, що відповідачу в силу приписів статті 42 ГПК України надано право подавати докази, заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи і міркування, суд розцінює поданий відзив як пояснення з питань, які входить до предмету доказування у цьому спорі, та прийняв їх до розгляду.

З огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 статті 182 ГПК України питань, суд у підготовчому засіданні 25.02.2026 постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті у судовому засіданні на 24.03.2026.

17.03.2026 відповідачем 1 подано письмове пояснення з клопотання про долучення до матеріалів справи доказу - копії постанови КМУ від 04.03.2026 № 287.

У судовому засіданні 24.03.2026 суд розглянув клопотання відповідача 1 про долучення доказів та відмовив у його задоволенні виходячи з такого.

За приписами ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, зокрема, повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Отже, всі докази, які підтверджують вимоги щодо предмету спору, мають бути подані відповідачем разом з поданням відзиву на позов (26.01.2026), а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена до суду та належним чином обґрунтована.

Відповідно до приписів ст. ст. 113, 118, ст. 119 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Пропущений учасником процесуальний строк може бути поновлений судом за умови 1) вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, 2) подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та 3) визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли ГПК України встановлено неможливість такого поновлення.

Однак, подаючи 17.03.2026 пояснення у справі з клопотанням про долучення постанови КМУ від 04.03.2026 № 287, тобто з пропуском строку, встановленого ч. 2 ст. 80 ГПК України, регіональним відділенням ФДМ України не заявлено про поновлення процесуального строку, не наведено та не обґрунтовано жодних поважних причин пропуску цього строку.

Враховуючи викладене, суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача 1 про долучення постанови КМУ від 04.03.2026 № 287 до матеріалів справи. Додані до клопотання докази суд залишив без розгляду.

Зважаючи на те, що відповідачу в силу приписів статті 42 ГПК України надано право надавати пояснення суду, наводити свої доводи і міркування, суд розцінює пояснення як пояснення щодо питань, які входить до предмету доказування у цьому спорі, та приймає їх до розгляду.

У судовому засіданні 24.03.2026 суд після переходу до ухвалення судового рішення на підставі ст. 219 ГПК України відклав його проголошення до 02.04.2026, про що учасники повідомлені ухвалою суду від 24.03.2026.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом забезпечено можливість реалізації сторонами своїх процесуальних прав сторони у господарському процесі, у тому числі права на судових захист.

Будь-яких інших заяв та клопотань від сторін не надходило.

02.04.2026 на підставі статті 240 ГПК України судом оголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

09.08.2021 між Регіональним відділенням (орендодавець), ФОП Черняковим О.О. (орендар) та Національним університетом «Чернігівська політехніка» (балансоутримувач) укладено Договір № 13/39-21 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір).

За умовами укладеного договору, орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно - нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі НУ «Чернігівська політехніка» (п. 4 Умов, п. 1.1. розділу ІІ Договору).

Згідно із п. 1.2. розділу ІІ Договору майно передається в оренду для використання згідно із п. 7 Умов.

Відповідно до п. 7.1.2 (3) Умов Договору, майно може бути використане Орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд Орендаря.

Положення п. 2.1. розділу ІІ Договору передбачають, що орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі майна підписується між Орендарем та Балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору.

Пунктами 4.1 - 4.3 розділу ІІ Договору від 30.09.2021 передбачено, що у разі припинення договору Орендар зобов'язаний:

- звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно від належних Орендарю речей і повернути його відповідно до акту повернення з оренди орендованого Майна в тому стані, в якому майно перебувало на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а якщо орендарем були виконані невід'ємні поліпшення або проведено капітальний ремонт, - то разом із такими поліпшеннями/капітальним ремонтом (п. 4.1);

- протягом трьох робочих днів з моменту припинення цього договору Балансоутримувач зобов'язаний оглянути майно і зафіксувати його поточний стан, а також стан розрахунків за цим договором і за договором про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого Майна та надання комунальних послуг Орендарю в акті повернення з оренди орендованого майна. Орендар зобов'язаний підписати три примірника акта повернення з оренди орендованого майна не пізніше ніж протягом наступного робочого дня з моменту їх отримання і одночасно повернути Балансоутримувачу два примірники підписаних актів разом із ключами від об'єкта оренди. Звільнити майно одночасно із поверненням підписаних орендарем актів (п. 4.2);

- майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання Балансоутримувачем та Орендарем акту повернення з оренди орендованого майна (п. 4.3).

Згідно із п. 12.1 (1) Договору строк договору становить 5 років з дати набрання чинності цим договором.

Відповідно до акту приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності від 09.08.2021, на виконання умов Договору Балансоутримувач передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що належить до державної власності, яке перебуває на балансі НУ «Чернігівська політехніка» та належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

Виходячи зі змісту Статуту (пункти 1.1., 1.2., 2.1., 9.1., 9.2., 9.4. ) Національного університету «Чернігівська політехніка» останній є закладом вищої освіти, заснованим на державній формі власності та належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (далі Міністерство, МОН).

Матеріально-технічну базу Університету становлять будівлі, споруди, земля, комунікації, обладнання, транспортні засоби, гуртожитки, інші матеріальні цінності. Майно закріплюється за Університетом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації, або використанню не за призначенням, передачі у власність юридичним, фізичним особам без згоди Міністерства освіти і науки України та Конференції трудового колективу Університету, крім випадків передбачених законодавством.

Таким чином, нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі НУ «Чернігівська політехніка», яке є об'єктом спірного Договору, є власністю держави в особі Міністерства освіти і науки України та передане закладу освіти на праві господарського відання з метою здійснення освітньої діяльності.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб. фізичних осіб - підприємців та громадських формувань основними видами діяльності фізичної особи - підприємця Чернякова Олександра Олександровича є: 56.10 Діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування (основний); 10.83 Виробництво чаю та кави; 10.89 Виробництво інших харчових продуктів; 47.11 Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах, переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; 47.29 Роздрібна торгівля іншими продуктами харчування; 56.21 Постачання інших готових страв; 56.30 Обслуговування напоями.

Звертаючись до суду прокурор наголосив на тому, нежитлове приміщення, що належать до майна закладу освіти, передане ФОП Чернякову О.О. в користування не з метою надання послуг, що не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу та обслуговуванням його учасників, а з метою використання освітнього майна за будь-яким цільовим призначенням, на розсуд орендаря, що є порушенням імперативних приписів ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту».

Підстави представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства освіти і науки України.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку передбаченому цим Законом здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі в тексті - ГПК України) у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою в справу, провадження в якій відкрите за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушенню інтересів держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

За частинами 4, 7 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Наведені правові висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Прокурор вважає, що інтереси держави в даній справі полягають у недопущенні незаконного, нецільового використання приміщення закладу освіти, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти; порушення вимог законодавства під час передачі в оренду майна освітнього закладу має наслідком порушення інтересів держави в сфері освіти.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України (затверджене постановою КМУ від 16.10.2014 № 630, далі - Положення) МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику в сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики в сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги в сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

МОН відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління (підпункт 89 п. 4 Положення).

Згідно з пунктами 2.1., 2.2., 9.2. Статуту НУ «Чернігівська політехніка» МОН реалізує права та обов'язки уповноваженого Кабінетом Міністрів України органу стосовно Університету як центральний орган виконавчої влади в сфері освіти і науки, в підпорядкуванні та сфері управління якого перебуває Університет; у тому числі здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю Університету.

Отже, МОН є компетентним державним органом - суб'єктом управління спірним нежитловим приміщенням державного вищого навчального закладу.

Чернігівська окружна прокуратура зверталася до Міністерства освіти і науки України з листом від 07.08.2025 № 55-77-6308ВИХ-25 щодо порушення вимог ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» під час передачі в оренду нерухомого майна НУ «Чернігівська політехніка» та просила надати інформацію про обставини передачі спірного нерухомого майна в оренду, а також вжиті (чи заплановані) заходи до визнання договору оренди недійсним.

Листом від 21.08.2025 №1/17384-25 Міністерство освіти і науки України повідомило, що не є стороною укладених договорів між балансоутримувачем, Регіональним відділенням Фонду державного майна України та орендарями, а як орган управління, при зверненні балансоутримувача щодо надання погодження на укладення, продовження та внесення змін до договорів оренди, розглядає питання на Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства та надає пропозиції щодо погодження або відмови на укладення, продовження та внесення змін до договорів оренди, повідомляє балансоутримувача про прийняте рішення.

Підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача як органу, що здійснює управління державним майном, який самостійно належних заходів на усунення виявлених порушень не вчинив та не мав такого наміру на майбутнє.

На виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Чернігівською окружною прокуратурою листом від 23.10.2025 за № 55-77-8010ВИХ-25 повідомлено позивача - Міністерство освіти і науки України про намір звернутися з позовною заявою до суду за захистом інтересів держави в його особі.

За таких обставин в їх сукупності суд дійшов висновку про доведення прокурором факту бездіяльності Міністерства освіти і науки України, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави.

Нормативно-правове обґрунтування та оцінка аргументів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Щодо вимог про визнання недійсним договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини 1, 4).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме сторони мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець установлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання, з огляду на приписи статті 5 ЦК України, суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов'язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування в сфері освіти на час укладення Договору від 01.10.2018 № 114-18 (у новій редакції), тобто станом на 30.09.2021, були врегульовані положеннями Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 № 2145-VIII.

Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 № 2145-VIII (в редакції, чинній на момент укладення Договору від 30.09.2021) до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Частиною 4 статті 80 Закону України від 05.09.2017 № 2145-VIII (в редакції, чинній на момент укладення Договору від 30.09.2021) передбачено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Підпунктом 2 п. 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності (затверджених постановою КМУ від 27.08.2010 № 796, в редакції, чинній на момент укладення Договору від 30.09.2021) визначено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги. Зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, в разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.

Таким чином, положення Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 № 2145-VIII (у редакції, чинній станом на 09.08.2021) містять імперативні приписи щодо заборони використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням.

Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22, від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23.

Верховний Суд звертав увагу, що саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж надання послуг, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об'єктів освіти для цілей, не пов'язаних з освітньою діяльністю. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 04.06.2024 у справі № 927/1125/23.

Закон України «Про освіту» (в редакції, чинній станом на 09.08.2021) не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов'язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Отже, питання про те, чи пов'язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи із конкретних обставин справи та з урахуванням того, чи не погіршує надання в оренду майна закладів освіти соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 22.05.2024 у справі № 906/1105/22.

Як звертав увагу Верховний Суд у постанові від 16.04.2024 у справі № 922/3883/23, саме в договорі оренди має бути визначено мету використання майна освітнього призначення.

У даній справі судом установлено, що нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, що належать до майна закладів освіти, передане орендарю в користування не з метою надання послуг, що не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу та обслуговуванням його учасників, а з метою використання майна освітнього закладу - за будь-яким цільовим призначенням на розсуд орендаря (п. 7 Договору) та не містить обмежень цільового використання об'єкту, що за висновком суду, є порушенням імперативних приписів частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту».

Суд не приймає доводів відповідача 1 про те, що договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності є типовим і його умови не підлягають зміні, а тому сторони не могли змінити мету використання майна в договорі з огляду на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2020 р. № 820 затверджено Примірний договір оренди нерухомого майна, іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, а не типовий, про що стверджує відповідач 1.

За приписами статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з приписами статті 179 ГК України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями (частина перша).

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори (частина друга).

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту (частина четверта).

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частина сьома).

Згідно зі статтею 184 ГК України (у вже наведеній вище редакції) укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Отже сторони були наділені можливістю змінити умови п. 7 Договору, визначивши цільове призначення орендованого майна за взаємною згодою.

Суд також відхиляє посилання відповідача 3 та відповідача 2 на те, що орендоване приміщення використовується для надання освітніх послуг здобувачам Університету з огляду на таке.

Статтею 22 Закону України № 2145-VІІІ передбачено, що юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність. Права та обов'язки закладу освіти, передбачені цим Законом та іншими законами України, має також фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, основним видом діяльності якого є освітня діяльність. Фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, освітня діяльність якого перестає бути основним видом його діяльності, втрачає права та обов'язки, у тому числі права на пільги, передбачені законодавством для закладу освіти.

Навчально-виховний процес, як складова освітньої діяльності - це система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (пункт 1.2 Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.2001 № 653);

Водночас згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Отже, навчально-виховний процес та підприємницька діяльність мають різні завдання, цілі, мету, результати і вплив на студентів університету. Таким чином, діяльність суб'єкта освітньої діяльності, яка спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу, і буде визначати пов'язаність з освітнім процесом.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб. фізичних осіб - підприємців та громадських формувань основними видами діяльності фізичної особи - підприємця Чернякова Олександра Олександровича є: 56.10 Діяльність ресторанів,надання послуг мобільного харчування (основний); 10.83 Виробництво чаю та кави; 10.89 Виробництво інших харчових продуктів; 47.11 Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах, переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; 47.29 Роздрібна торгівля іншими продуктами харчування; 56.21 Постачання інших готових страв; 56.30 Обслуговування напоями.

Таким чином, ФОП Черняков О.О. не належить до суб'єктів освітньої діяльності, а його діяльність не була спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, оскільки використання спірного приміщення, що перебуває на балансі НУ «Чернігівська політехніка», з метою розміщення буфету для отримання прибутку жодним чином не пов'язано ні з навчальним процесом, ні з забезпеченням навчального процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а тому у цьому випадку вказане майно не могло бути переданим в оренду через існування прямої заборони закону, а саме частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту";

Подальше укладення орендарем та балансоутримувачем договору про проведення практики здобувачів освіти вищого навчального закладу № 467 від 15.09.2023 не змінює змісту оспорюваного договору оренди та не свідчить про дотримання положень частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" під час його укладення, адже саме у договорі оренди має бути визначено мету (цільове призначення) використання майна. Натомість у пункті 7 Умов Договору визначено, що майно передається в оренду з метою використання Орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд Орендаря.

При цьому ані договором № 467 від 15.09.2023, ані іншими наявними в матеріалах належними та допустимими доказами не підтверджено проходження практики на базі спірного орендованого приміщення.

В сукупності зазначеного вище, враховуючи встановлені судом обставини, зокрема, в частині визначеного Відповідачем - 2 виду його економічної діяльності, яка не пов'язана ні з навчальним процесом, ні з забезпеченням навчального процесу, а також враховуючи визначений в пункті 7.1 Договору цільове призначення орендованого майна, суд дійшов висновку, що сторони не дотрималися вимог статті 80 Закону України «Про освіту», що в силу положень частини 1 статті 203 та частини 1 статті 215 ЦК України є правовою підставою для визнання його недійсним.

Щодо вимоги про повернення орендованого майна балансоутримувачу.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладені такі висновки: за змістом абзацу 1 частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов'язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов'язана повернути іншій в натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов'язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов'язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано в зв'язку із вчиненням такого правочину (частина 2 статті 216 цього Кодексу).

Наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину (схожий за змістом висновок наведений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).

Вимога про застосування наслідків реституції в вигляді повернення сторін правочину в попередній стан, що існував до укладення оскаржуваного договору, зокрема, зобов'язання орендаря повернути балансоутримувачу за актом повернення з оренди спірне нерухоме майно, має похідний характер, та з огляду на доведеність існування підстав для визнання оскаржуваного правочину недійсним, відповідач-2 не має правомірних підстав для користування цим приміщенням, а тому повинен його повернути з орендного користування.

Щодо застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідач-1 та відповідач 2 просили застосувати наслідки спливу позовної давності щодо вимог про визнання недійсним договору оренди від 09.08.2021 № 13/39-21 нерухомого майна, що належить до державної власності, оскільки вважають, що початок перебігу позовної давності до заявлених вимог необхідно обліковувати саме з моменту виникнення спірних правовідносин сторін, а саме з дня укладення відповідачем-2 та відповідачем-3 договору оренди № 13/39-21, тобто з 09.08.2021.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною в справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 зазначала про те, що: "якщо в передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та в справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого поданий позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, в цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави в цих відносинах. Тому в відносинах, в які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу в відповідних відносинах (пункти 6.21., 6.22. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19., 4.20. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями в спірних правовідносинах (п. 35 постанови від 27.02.2019, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною в справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною в справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави в разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною в справі.

Прокурор пред'явив вимоги про визнання недійсним договору оренди та повернення майна, подавши позов в інтересах МОН України, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава.

Для застосування позовної давності за заявою сторони в спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Основною позовною вимогою прокурора в цій справі є визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 09.08.2021 № 13/39-21, який укладений між РВ ФДМ України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, ФОП Черняковим О.О. та НУ «Чернігівська політехніка» (тобто в трьохсторонньому порядку). Зобов'язання повернути орендарем з користування спірне приміщення за актом приймання передачі балансоутримувачу є похідною вимогою.

За висновком Верховного Суду в постанові від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23, обставини якої подібні даній (п. 5.38.): об'єктивно перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, не може розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до вказаного моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини 1 статті 261 ЦК України. Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.

Як підтверджено матеріалами справи, МОН було обізнане з фактом укладення договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 09.08.2021 № 13/39-21, між відповідачами 1, 2, 3, оскільки попередньо надавало дозвіл на продовження терміну дії цього Договору у листі від 11.05.2021 №1/11-3169, в тому числі й його істотних умов, зокрема, цільового використання.

З урахуванням наведеного, за висновком суду, перебіг строків позовної давності відносно заявленої вимоги про визнання недійсним цього правочину, слід обраховувати з моменту його укладення відповідачами 1, 2 та 3, тобто з 09.08.2021, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду в постанові від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23 (обставини якої подібні даній).

Натомість, як вірно звертає увагу прокурор, виходячи з п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Наведене узгоджується зі змістом п. 7 Прикінцевих положень ГК України. Відповідно до постанови КМУ «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» № 211 від 11.03.2020 (зі змінами та доповненнями), а також постановою КМУ «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами та доповненнями) № 1236 від 09.12.2020, в Україні встановлений карантин з 12.03.2020.

Постановою КМУ № 651 від 27.06.2023 на всій території України відмінений карантин з 24 год. 00 хв. 30.06.2023, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

За Законом України «Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 на усій території України введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово був продовжений та, який триває і на момент ухвалення судового рішення в справі.

У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України Верховна Рада України доповнила розділ Прикінцеві та перехідні положення ЦК України п. 19, за яким, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257 - 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» п. 19 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України викладений в наступній редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».

Закон України №4434-ІХ від 14.05.2025 «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набув чинності 04.09.2025, виключив норму з Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (ЦКУ), яка зупиняла перебіг позовної давності на період дії воєнного стану.

Виходячи з наведених вище норм закону, загальний строк позовної давності продовжений на час дії карантину (в період з 12.03.2020 по 30.06.2023) та відповідно продовжений, а потім зупинений, на строк дії правового режиму воєнного стану (починаючи з 24.02.2022 до 03.09.2025).

Відтак, строк позовної давності у даній справі розпочав свій перебіг з 04.09.2025.

Отже, з врахуванням вищевикладеного, прокурор звернувся за захистом порушеного державного інтересу в межах визначеного законом строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України.

Наведене узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 21.06.2023 у справі № 727/4133/22, від 28.03.2024 у справі № 903/877/20, від 01.02.2024 у справі № 916/411/23 та інші.

З огляду на вищевикладене, строк позовної давності не сплив, а відтак, заяви відповідача 1 та відповідача 2 не підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку втручанню у право орендаря на мирне володіння майном, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає таке.

Закон обмежив передання майна закладів освіти у користування третім особам для використання за іншим призначення ніж для забезпечення освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Контроль за використанням такого майна є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість його, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у цільовому використанні. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади.

Отже, повернення спірного майна переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом майна закладів освіти.

Заволодіння цим майном всупереч чинному законодавству може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства.

У цій справі суспільний інтерес спрямований на повернення спірного майна з користування відповідача на користь закладу освіти для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права, а саме: у цільовому його використанні; у недопущенні передання майна закладів освіти у користування усупереч чинному законодавству; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням такого майна шляхом використання для здійснення комерційної діяльності виключно у власних інтересах.

Вирішуючи питання про повернення спірного майна, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов'язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов'язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40),).

Мета отримання майна закладу освіти у користування зумовлене інтересом особи в його отриманні за відсутності для цього визначених законом перешкод. Наявність останніх має унеможливлювати реалізацію відповідного інтересу. Крім того, пропозиція нерозумних умов, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін.

В силу об'єктивних, видимих властивостей такого майна ФОП Черняков О.О., проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що це майно має використовуватись виключно для забезпечення освітнього процесу або обслуговування учасників освітнього процесу.

Таким чином, загальний інтерес у контролі за використанням майна за цільовим призначенням для гарантування забезпечення освітнього процесу у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права його користування.

Відтак задоволення цього позову не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном, не порушить справедливий баланс та не покладе надмірний індивідуальний тягар на орендаря.

Статтею 129 Конституції України та статтею 2 Господарського процесуального кодексу України до основних засад судочинства віднесено рівність і змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зміст принципу змагальності господарського судочинства наведений у статтях 13 та 74 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до норм яких судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Салов проти України» від 06.09.2005). У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Поряд з цим судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав, зокрема, кожній стороні була надана розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, в т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, реалізувати право на витребування доказів, надати пояснення, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 73 ГПК України).

Відповідно до ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. (ст. 86 ГПК України).

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах “Трофимчук проти України», “Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Зважаючи на викладене, суд відзначає, що судом з'ясовано усі основні питання, винесені на його розгляд, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як в матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, всі інші доводи та міркування сторін взяті судом до уваги, однак не спростовують вищенаведених висновків суду.

Виходячи з викладеного, господарський суд дійшов висновку, що вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди та про повернення за актом приймання-передачі нежитлового приміщення є правомірними, підтверджуються матеріалами справи і підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат.

Згідно з пунктом 5 ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує питання, зокрема, про розподіл між сторонами судових витрат.

Статтею 129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на задоволення позову, судовий збір в сумі 4844,80 грн покладається на відповідачів.

Керуючись статтями 123, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним Договір № 13/39-21 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 09.08.2021, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, Фізичною особою-підприємцем Черняковим Олександром Олександровичем (РНОКПП НОМЕР_1 ) та Національним університетом «Чернігівська політехніка» (код ЄДРПОУ 05460798), за об'єктом - нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі Національного університету «Чернігівська політехніка».

3. Зобов'язати Фізичну особу - підприємця Чернякова Олександра Олександровича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) повернути Національному університету «Чернігівська політехніка» (код ЄДРПОУ 05460798, вул. Шевченка, 95, м. Чернігів, 14035) за актом повернення з оренди орендованого майна - нежитлове приміщення загальною площею 40,3 кв.м на першому поверсі дев'ятиповерхової адмінбудівлі, розташованої за адресою: м. Чернігів, вул. П'ятницька, 39, що обліковується на балансі Національного університету «Чернігівська політехніка».

3. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Чернякова Олександра Олександровича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Чернігівської обласної прокуратури (отримувач - Чернігівська обласна прокуратура, банк отримувача - Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок отримувача UA248201720343140001000006008, код ЄДРПОУ 02910114) судовий збір в сумі 1614,94 грн.

4. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (код ЄДРПОУ 43173325, пр-т Голосіївський, 50, м. Київ, 03039) на користь Чернігівської обласної прокуратури (отримувач - Чернігівська обласна прокуратура, банк отримувача - Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок отримувача UA248201720343140001000006008, код ЄДРПОУ 02910114) судовий збір в сумі 1614,93 грн.

5. Стягнути з Національного університету “Чернігівська політехніка» (код ЄДРПОУ 05460798, вул. Шевченка, 95, м. Чернігів, 14035) на користь Чернігівської обласної прокуратури (отримувач - Чернігівська обласна прокуратура, банк отримувача - Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок отримувача UA248201720343140001000006008, код ЄДРПОУ 02910114) судовий збір в сумі 1614,93 грн.

6. Накази видати після набрання рішенням суду законної сили.

Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно зі статтями 256, 257 Господарського процесуального кодексу України подається безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 13.04.2026.

Суддя Т.О.Кузьменко