Справа № 372/2338/25
Провадження 2-150/26
03 квітня 2026 року Обухівський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Висоцької Г.В., за участю секретаря судового засідання Куник О.В., представника третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_1 , представників відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання заборгованості солідарним зобов'язанням подружжя та поділ такого зобов'язання шляхом визнання права вимагати виконання солідарного обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо,
У провадженні суду перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, третя особа - ОСОБА_7 , за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.
У межах даної справи, третя особа ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом третьої особи із самостійними вимогами до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання заборгованості спільним зобов'язанням подружжя та поділ такого зобов'язання пропорційно до частки майна кожного з подружжя, отриманого внаслідок поділу.
02.10.2026 року протокольною ухвалою Обухівського районного суду Київської області позов третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_7 прийнято до провадження разом із позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, третя особа - ОСОБА_7 , та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.
Звертаючись до суду ОСОБА_7 просив: визнати заборгованість ОСОБА_6 перед ОСОБА_7 у сумі 56 477 309,30 грн., стягнуту рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17-ц, спільним зобов'язанням подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ; поділити грошове зобов'язання подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перед ОСОБА_7 у сумі 56 477 309, 30 грн., стягнутої рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі № 757/38771/17-ц пропорційно до частки майна кожного з подружжя, отриманого внаслідок поділу.
В обґрунтування своїх вимог зазначив, що при поділі майна подружжя враховуються також борги подружжя за зобов'язаннями. ОСОБА_6 має невиконані грошові зобов'язання перед ОСОБА_7 , що власне і було дійсною причиною «поділу» майна між подружжям у 2017 році на підставі нотаріально посвідченого договору, так і дійсною причиною ініціювання сторонами даного судового провадження. 15.02.2014 між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 16091775,12 грн. еквівалентом 1888706 доларів США. Грошові кошти ОСОБА_6 повернуті не були. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. по справі №757/38771/17-ц позов ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково. Суд ухвалив стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 56 477 309, 30 грн. з яких: суму боргу за договором позики від 15.02.2014 року в розмірі 1 888 706 доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893,10 грн. та три відсотки річних, що становить 4 885 416,21 грн. та стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 судовий збір в розмірі 8000,00 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 24.02.2021 р. рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. скасовано, у позові відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 10.11.2021 р. скасовано постанову Київського апеляційного суду від 24.02.2021 р. та залишено в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. На виконання вказаних судових рішень 13.12.2021 р. Печерським районним судом м. Києва видано виконавчий лист. Постановою про відкриття виконавчого провадження від 15.12.2021 р. відкрито виконавче провадження ВП №67916939 з примусового виконання рішення на підставі виконавчого листа №757/38771/17-ц виданого 13.12.2021 р. Печерським районним судом міста Києва. Станом на час розгляду даної справи ВП перебуває в статусі «примусове виконання». Рішення суду про стягнення на разі не виконане. Проведеними заходами з примусового виконання рішення приватним виконавцем Олефір О.О. встановлено, що «обсяг та вартість виявленого майна (активів) боржника, свідчить про його недостатність для забезпечення вимог стягувача». Договір позики було укладено в період зареєстрованого шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Враховуючи, що грошові кошти отримані ОСОБА_6 від ОСОБА_7 за договором позики було витрачено в інтересах подружжя ОСОБА_8 , такі зобов'язання є спільними боргами подружжя та мають бути враховані при поділі майна. Жоден із сторін не вказав про наявність грошових зобов'язань подружжя, які необхідно враховувати про поділі майна. Це чергове свідчення недобросовісності позивача та відповідача, а також того, що сторони діють спільно з метою унеможливити звернення стягнення на їх нерухоме майно. ОСОБА_7 змушений звертатися із самостійним позовом до подружжя про поділ такого боргу.
20.10.2025 року представницею ОСОБА_5 - ОСОБА_2 подано до суду відзив на позовну заяву третьої особи із самостійними вимогами, в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку із їх недоведеністю та необґрунтованістю. Будь-яких доказів, що договір позики укладався в інтересах сім'ї та використання грошових коштів в інтересах сім'ї ОСОБА_7 не надано.
14.11.2025 року представницею ОСОБА_5 - ОСОБА_2 подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що звернення третьої особи з позовом про визнання заборгованості яка нібито виникла за договором позики 15.02.2014 року, спільним зобов'язанням подружжя знаходиться поза межами трирічного строку позовної давності, який сплив ще у 2017 році.
06.02.2026 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області первісну позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, третя особа - ОСОБА_7 - залишено без розгляду. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя - залишено без розгляду. Продовжено розгляди справи за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання заборгованості спільним зобов'язанням подружжя та поділ такого зобов'язання пропорційно до частки майна кожного з подружжя, отриманого внаслідок поділу.
02.03.2026 року ОСОБА_7 через свого представника подав до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив визнати заборгованість ОСОБА_6 перед ОСОБА_7 у сумі 56 477 309, 30 грн., стягнуту рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. по справі №757/38771/17-ц, солідарним зобов'язанням ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ; поділити грошове зобов'язання подружжя ОСОБА_8 перед ОСОБА_7 у сумі 56 477 309, 30 грн., стягнутої рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. по справі №757/38771/17-ц шляхом визнання права ОСОБА_7 вимагати виконання солідарного обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 разом, так і від будь-кого з них окремо. Зазначив, що первісні позовні вимоги та позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_6 залишено без розгляду, що фактично унеможливило вирішення судом у даному провадженні позовних вимог про поділ майна подружжя та відповідно визначення пропорцій такого поділу, вважає за доцільне уточнити позовні вимоги третьої особи про поділ майна/зобов'язань подружжя.
02.03.2026 року протокольною ухвалою Обухівського районного суду Київської області закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
02.04.2026 року представницею ОСОБА_5 - ОСОБА_2 подано до суду пояснення на позовні вимоги третьої особи зі зміненим предметом позову. Зазначила, що у заяві про уточнення позовних вимог зазначено, що уточнюється запропонований третьою особою спосіб поділу зобов'язань подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , при цьому зберігаються первісні підстави та предмет позову - поділ майна подружжя. Стороною, якій належить право вимоги у справах про поділ майна подружжя, є виключно чоловік і дружина, і ніякі більше особи. Якщо позов пред'явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред'явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову. Ні законом, ні договором позики грошей від 15.02.2014 року, нібито укладеним між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , ні у рішенні Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. по справі №757/38771/17-ц про стягнення суми боргу за договором позики від 15.02.2014 року не встановлено солідарного обов'язку ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Третя особа просить суд «поділити грошове зобов'язання подружжя шляхом визнання права ОСОБА_7 вимагати виконання солідарного обов'язку частково або в повному обсязі» від Відповідачів. Водночас під поняттям поділу майна подружжя судом розуміється поділ певних об'єктів, що є спільною сумісною власністю подружжя, саме між чоловіком та дружиною. Тому вимога поділити якийсь об'єкт шляхом визнання прав на нього за іншою особою, крім одного з подружжя, є незаконною і не ґрунтується на нормах сімейного та цивільного права.
У судовому засіданні представник третьої вимоги із самостійними вимогами позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.
Представники відповідачів щодо позовних вимог заперечили у повному обсязі.
Суд, заслухавши учасників процесу, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов наступних висновків.
ОСОБА_7 у своєму позові зазначав, що ОСОБА_6 має невиконані грошові зобов'язання перед ОСОБА_7 , що власне і було дійсною причиною «поділу» майна між подружжям у 2017 році на підставі нотаріально посвідченого договору, так і дійсною причиною ініціювання сторонами даного судового провадження.
15.02.2014 між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 16091775,12 грн. еквівалентом 1888706 доларів США.
На підтвердження отримання зазначеної суми позики ОСОБА_6 видав ОСОБА_7 письмову розписку від 15.02.2014 р.
Пунктом 4.1. договору позики передбачено, що строк позики розпочинається з моменту набрання чинності цим договором і встановлено строк повернення позики не пізніше 15.08.2014.
Грошові кошти в розмірі 1888706 доларів США ОСОБА_6 повернуті не були.
У липні 2017 року ОСОБА_7 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_6 про стягнення коштів за договором позики датованим 15.02.2014 р. (справа №757/38771/17-ц).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. по справі №757/38771/17-ц позов ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково.
Суд ухвалив стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 56 477 309, 30 грн. з яких: суму боргу за договором позики від 15.02.2014 року в розмірі 1 888 706 доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893,10 грн. та три відсотки річних, що становить 4 885 416,21 грн. та стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 судовий збір в розмірі 8000,00 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 24.02.2021 р. рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р. скасовано, у позові відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду від 10.11.2021 р. скасовано постанову Київського апеляційного суду від 24.02.2021 р. та залишено в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 р.
На виконання вказаних судових рішень 13.12.2021 р. Печерським районним судом м. Києва видано виконавчий лист.
Постановою про відкриття виконавчого провадження від 15.12.2021 р. відкрито виконавче провадження ВП №67916939 з примусового виконання рішення на підставі виконавчого листа №757/38771/17-ц виданого 13.12.2021 р. Печерським районним судом міста Києва.
Станом на час розгляду даної справи ВП перебуває в статусі «примусове виконання». Рішення суду про стягнення на разі не виконане.
Проведеними заходами з примусового виконання рішення приватним виконавцем Олефір О.О. встановлено, що «обсяг та вартість виявленого майна (активів) боржника, свідчить про його недостатність для забезпечення вимог стягувача».
Договір позики було укладено в період зареєстрованого шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
ОСОБА_7 також зазначав, що з наданих до суду сторонами доказів вбачається і напрямок використання одержаних ОСОБА_6 від ОСОБА_7 коштів, а саме подружжям у період з 2015 по 2018 році придбавалось цінне рухоме та нерухоме майно, здійснювало будівництво елітної нерухомості, ОСОБА_6 розміщував на відкритих рахунках/вкладах у АТ «Дежавний ощадний банк України» у період 2017-2018 років, а також в АБ «Укргазбанк» у 2016-2019 роках, грошові кошти в тому числі у доларах США та отримував за це відсотки.
Стверджував, що грошові кошти отримані ОСОБА_6 від ОСОБА_7 у 2014 році активно «працювали» в інтересах подружжя ОСОБА_8 протягом 2014-2019 років, і вочевидь ще продовжують працювати. За їх рахунок було придбано істотну частину майна, яке сторони просили суд поділити.
Враховуючи, що грошові кошти отримані ОСОБА_6 від ОСОБА_7 за договором позики від 15.02.2014 р. в сумі 16 091 775,12 грн. еквівалентній 1 888 706 доларів США було витрачено в інтересах подружжя ОСОБА_8 , такі зобов'язання є спільними боргами подружжя та мають бути враховані при поділі майна.
Суд не погоджується із доводами третьої особи із самостійними вимогами з огляду на таке.
Згідно статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
З цієї норми вбачається, що доказуванню підлягають наступні обставини:
1 - договір має бути укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї;
2 - такий договір має створювати обов'язки для другого з подружжя;
3 - майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 67539цс16).
Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред'явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред'явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню (правовий висновок, викладений у постанові КЦС ВС від 24 листопада 2021 року у справі № 675/347/18-ц).
Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В той же час позовні вимоги ОСОБА_7 ґрунтуються на припущеннях, що кошти, нібито отримані ОСОБА_9 від ОСОБА_7 , були використані в інтересах сім'ї ОСОБА_8 , а саме - на придбання низки рухомого та нерухомого майна, оскільки не знайшли підтвердження шляхом надання належних доказів під час судового розгляду .
У межах справи №757/38771/17-ц, тобто спору, що стосувався стягнення суми борги за договором позики із ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не заявляв позовних вимог щодо визнання будь-якої заборгованості ОСОБА_6 солідарною із його дружиною ОСОБА_10 .
У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17-ц йдеться про стягнення суми боргу за договором позики та розпискою від 15.02.2014 року, однак третя особа ОСОБА_7 не надає у якості доказів ні додатку до договору позики, який би посилався на обізнаність ОСОБА_10 про цільове призначення позики на потреби сім'ї, або її обізнаності про вказаний договір, ні її розписки про надання дозволу на укладення цього договору, хоча усі доводи третьої особи ґрунтуються на твердженнях, що в інтересах сім'ї могли були використані кошти, набуті саме за певним договором позики.
Так, згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Оскільки гроші також є майном, сенс необхідності згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договору, який виходить за межі дрібного побутового, полягає у тому, що кожен з подружжя має право брати участь у розпорядженні грішми, зокрема якщо їх сукупний розмір перевищує визначені законодавцем межі, встановлені для відповідного правочину.
Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов'язковість укладення договору позики в письмовій формі.
У частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов'язав обов'язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово.
Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш, як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі№756/8056/19).
Натомість, ні у рішенні Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17-ц про стягнення «суми боргу за договором позики від 15.02.2014 року», ні у будь-яких інших матеріалах справи немає жодних відомостей про наявність письмової згоди ОСОБА_5 на укладення сумнівного договору позики грошей, що могло б створити для неї відповідні зобов'язання.
У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17-ц зазначено, що «з розписки про отримання позики від 15.02.2014 року вбачається, що ОСОБА_6 15.02.2014 року отримав від ОСОБА_7 грошові кошти у сумі 16091775,12 грн, еквівалент 1888706,00 доларів США за комерційним курсом банків України 852 UАН/100 USD».
Згідно описової та мотивувальної частин рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17ц про стягнення «суми боргу за договором позики від 15.02.2014 року», як у «договорі позики», так і у «розписці» відсутні цілі «отримання» коштів.
Згідно ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або в безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). У розписці від 15.02.2014 року йдеться про отримання грошових коштів у готівковій формі, інакше у якості доказу про отримання коштів нібито за договором позики, було б надано відповідні платіжні документи із банку.
Готівкові гроші, отримані на підставі розписки, не були індивідуалізованими шляхом переліку їх серій та номерів. А на основі комплексного аналізу ч. 2 ст. 184 та 192 ЦК України очевидно, що гроші є родовими речами, тому неможливо встановити які конкретно грошові кошти були витрачені при укладенні договорів купівлі продажу нерухомого майна і транспортного засобу.
Суд також вважає за доцільне перевірити твердження третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_7 про те, що, навіть, не зважаючи на відсутність зафіксованої в письмовій формі згоди ОСОБА_5 на укладення договору позики, грошові кошти, отримані як позика, використані в інтересах сім'ї.
З огляду на це, суд повинен встановити обставини, чи були отримані в позику ОСОБА_6 грошові кошти в 2014 році єдиним або основним джерелом доходів сім'ї ОСОБА_8 , які б дозволили їм придбання рухомого й нерухомого майна в наступні найближчі роки.
Так, ОСОБА_10 зареєстрована як фізична особа підприємець і як вбачається із копій наданих нею в цій справі податкових декларацій дохід від здійснення нею підприємницькою діяльності за 2010-2019 роки становив 9 332 152, 43 грн.
Тобто, суд погоджується із доводами відповідачки про достатність в неї грошових коштів на придбання рухомого та нерухомого майна в період після укладення договору позики 2014 року, отриманих від здійснення нею підприємницькою діяльністю.
Окрім цього, і відповідачем ОСОБА_6 подано в якості доказів декларації про доходи за 2014-2019 роки, які підтверджують наявність в нього доходів в цей період у вигляді заробітної плати, доходів від відчуження рухомого і нерухомого майна, процентів від суми банківських вкладів, а також коштів, отриманих від надання майна в оренду.
Твердження третьої особи про те, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 було добудовано після 2014 року (після моменту укладення неіснуючого договору позики) не підтвердилися доказами, наданими третьою особою, та спростовується наступним.
Як вбачається із Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області 25.01.2013 року за №КС182130250357, житловий будинок у смт. Козин був повністю добудований ще у 2004 році. При цьому технічний паспорт на зазначений об'єкт нерухомості було видано Комунальним підприємством «Обухівське бюро технічної інвентаризації» 09.10.2012 за №18-24906 (додаток 13, міститься в реєстраційній справі об'єкта нерухомого майна).
Зважаючи на відсутність будь-яких доказів того, що нерухоме та рухоме майно, набуте ОСОБА_5 у шлюбі з ОСОБА_6 за 2014-2017 роки було придбане за кошти, отримані за договором позики, боргові зобов'язання ОСОБА_6 за рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20.08.2020 у справі №757/38771/17-ц не підлягають врахуванню при поділі спільного майна подружжя.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги слід залишити без задоволення, оскільки третьої особою не доведено, що позичені одним із подружжя кошти без згоди іншого витрачені в інтересах сім'ї.
Разом із тим, суд не погоджується із доводами представника відповідачки щодо неналежності особи позивача - третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору, тобто відсутності у ОСОБА_11 на підставі ст. 69 СК України права звертатися до суду із вказаним предметом позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Отже, в разі доведення ОСОБА_7 обставин, які б свідчили про використання позичених ОСОБА_12 грошових коштів в інтересах сім'ї останнього, обраний ним спосіб захисту не суперечив би вимогам ЦК України і міг бути ефективним. Так, при конкуренції таких доктринальних понять як «інтерес кредитора» та «інтерес сім'ї» останній принцип не може дозволити собі нічим не обґрунтований пріоритет.
Тобто цей аргумент відповідачів не став підставою для відмови в позові, як і аргумент, що стосується неможливості виконання зобов'язання подружжя в солідарному порядку. Оскільки, відповідно до п. 1 ст. 541 ЦК України солідарний порядок виконання зобов'язання розрахований в тому числі на випадок, коли законом або іншим нормативним актом прямо передбачено солідарне виконання зобов'язання, суд вважає, що допоки майно подружжя залишається спільною сумісною власністю і не зазнало поділу, зобов'язання залишається солідарним для подружжя за умови доведення, що позика укладена в інтересах сім'ї одним із подружжя. Цей висновок суду ґрунтується на статті 65 СК України, відповідно до якої, договір, укладений в одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого із подружжя.
Щодо застосування строків позовної даності, то слід зазначити наступне.
Відповідно до ст.ст.256-257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За правилами ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Крім цього, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Так як судом не встановлено підстав для задоволення позовних вимог, тому суд відмовляє у позові по суті.
На підставі викладеного та керуючись 10, 12, 13, 76, 81, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання заборгованості солідарним зобов'язанням подружжя та поділ такого зобов'язання шляхом визнання права вимагати виконання солідарного обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги у тридцятиденний строк з дня проголошення рішення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складений та підписаний 13.04.2026
Суддя Г.В.Висоцька