10 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 158/1895/25
провадження № 61-2938ск26
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 11 листопада 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції архітектури та містобудування України про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно,
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив визнати за ОСОБА_1 право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а саме житловий будинок садибного типу (літер А-2), загальною площею 223,5 кв. м, який розташований за межами с. Жабка Луцької територіальної громади Луцького району Волинської області.
Ківерцівський районний суд Волинської області рішенням від 11листопада 2025 року, яке залишив без змін Волинський апеляційний суд постановою від 21 січня 2026 року, в задоволенні позову відмовив.
Суд виходив з того, що позивач, здійснюючи самочинне будівництво, не мав права самостійно визначати порядок використання ним за іншим цільовим призначенням земельної ділянки з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства з видом угіддя - рілля.
Позивач є власником земельної ділянки із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, а не з цільовим призначенням - для ведення житлової та громадської забудови. Здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була йому відведена для такої мети, і в установленому порядку, до звернення з цим позовом до суду, не вирішив питання про зміну цільового призначення належної йому земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.
08 березня 2026 року ОСОБА_2 який діє від імені ОСОБА_1 , через підсистему «Електронний суд» направив до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 11 листопада 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у вказаній справі.
Верховний Суд ухвалою від 10 березня 2026 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 11 листопада 2025 року та постанови Волинського апеляційного суду від 21 січня 2026 року. Касаційну скаргу залишив без руху та встановив заявникові строк для усунення її недоліків.
24 березня 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків.
Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Перевіривши доводи касаційної скарги в цій частині, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суд установив, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 0721885800:06:000:1755, площею 0,2 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, вид угіддя - рілля, яка розташована за межами населених пунктів Прилуцької сільської ради Ківерцівського району Волинської області, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта (довідка № 418459566 від 18 березня 2025 року).
Позивач на цій земельній ділянці самочинно збудував житловий будинок садибного типу (літер А-2), загальною площею 223,5 кв. м.
Відповідно до технічного паспорта на цей житловий будинок цей об'єкт розташований поза межами села Жабка на території Луцької територіальної громади Луцького району Волинської області.
У Звіті про проведення технічного обстеження спірного житлового будинку № 1190-ТО/25 від 14 лютого 2025 року, виконаному ПП «Пілон-С» встановлено, що згідно ДСТУ-Н Б В.1.2-18:2016 «Настанови щодо обстеження будівель і споруд для визначення та оцінки їх технічного стану» залежно від стану несучих та огороджуючих конструкцій даний житловий будинок садибного типу відноситься до категорії технічного стану «1- нормальний» і придатний до безпечної та надійної експлуатації.
Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічну інвентаризацію Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва № ТІ01:6475-7231-7693-6652 житловому будинку садибного типу не присвоєно адреси згідно експериментального порядку та такий не відповідає цільовому використанню за функціонального призначення вказаної земельної ділянки. Датою початку будівництва зазначено 16 жовтня 2016 року, завершення будівництва 06 вересня 2019 року.
Згідно із накладною № 4302527572780, фіскального чеку № 271715 та вкладення до цінного листа від 20 лютого 2025 року позивач в особі його представника на юридичну адресу Центру надання адміністративних послуг у місті Луцьку (м. Луцьк, вул. Лесі Українки, 35 Волинської області) надіслав Декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта (додаток № 2 в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 681 від 23 червня 2021 року).
Відповідно до цієї Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта позивач ОСОБА_1 здійснив первинне подання вказаної декларації. Повідомлення про початок будівельних робіт відсутнє, назва об'єкта - нове будівництво житлового будинку садибного типу за межами села Жабка Луцької територіальної громади Луцького району Волинської області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства.
Згідно витягу з реєстру будівельної діяльності щодо інформації про звернення до Центру надання адміністративних послуг Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва № СА01:2876-7464-1802-9682 від 21 лютого 2025 року заява замовника містить інформацію, що унеможливлює внесення обов'язкових відомостей до системи, яку конкретизовано у протоколі перевірок, а саме:
- перевірка заповненості блоку «Повідомлення про початок будівельних робіт»: відомості надано/внесено не в повному обсязі;
- перевірка статусу реєстрації повідомлення про початок будівельних робіт: повідомлення про початок будівельних робіт не зареєстровано. Рекомендовано звернутися до органу державного архітектурно-будівельного контролю для зміни статусу.
Крім того, позивач на юридичну адресу Центру надання адміністративних послуг у місті Луцьку (м. Луцьк, вул. Лесі Українки, 35 Волинської області) згідно копії накладної № 4302527575100, фіскального чеку та вкладення до цінного листа від 27 лютого 2025 року скерував Декларацію про готовність до експлуатації об'єкта з незначними наслідками (СС1) (додаток № 3 до Порядку (в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 681 від 23 червня 2021 року)).
Згідно протоколу перевірки цієї Декларації про готовність до експлуатації об'єкта з незначними наслідками (СС1) Центр надання адміністративних послуг 11 березня 2025 року склав інформацію, що унеможливлює внесення обов'язкових відомостей до системи, яку конкретизовано у протоколі перевірок, а саме:
- перевірка заповненості блоку «Повідомлення про початок будівельних робіт»: відомості надано/внесено не в повному обсязі;
- перевірка статусу реєстрації повідомлення про початок будівельних робіт: повідомлення про початок будівельних робіт не зареєстровано. Роз'яснено про необхідність звернутися до органу державного архітектурно-будівельного контролю для зміни статусу;
- проектна документація, розробка якої почалась після 01 серпня 2021 року підлягає обов'язковій реєстрації в ЄДЕССБ. Роз'яснено про необхідність звернутися до проектувальника для отримання реєстраційного номера, після отримання якого затвердити проект, скориставшись АРМ замовника/заявника ЄДЕССБ.
Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документів, що засвідчують його право власності.
У статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У частині четвертій статті 373 ЦК України зазначено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Нормативно регламентованим є право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об'єкт самочинного будівництва (пункт 148).
Разом з цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).
Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та істотних правил.
На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК України).
Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2025 року у справі № 553/3007/23.
Під час вирішення спору про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачені статтями 26, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону) (постанова Верховного Суду від 18 серпня 2023 року у справі № 200/15210/18, провадження № 61-12142св22).
У постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 761/43044/16-ц вказано, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.
Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).
При розгляді справ, пов'язаних із самочинним будівництвом, слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону України «Про основи містобудування», спори з питань містобудування вирішуються радами у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.
За загальним правилом, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
Звернення до суду з позовом з приводу самочинного будівництва має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.
Зазначена правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2019 року справа № 306/2140/17, від 18 лютого 2019 року справа № 308/5988/17-ц, від 26 грудня 2018 року справа № 727/720/17, від 07 лютого 2018 року справа № 127/18746/15-ц.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи викладене, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно визначившись із характером спірних правовідносин і встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення заяви, дійшов загалом обґрунтованого висновку про відсутність достатніх правових підстав для визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, оскільки позивач здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була йому відведена для такої мети, і в установленому порядку, до звернення з цим позовом до суду, не вирішив питання про зміну цільового призначення належної йому земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою та на правильність висновків суду не впливають.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами вказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Пазом з тим, касаційна скарга підлягає поверненню у частині формування єдиної правозастосовчої практики щодо норм Закону України «Про адміністративні послуги» та Порядку ведення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2021 року № 681.
У пункті 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. ОСОБА_1 не обґрунтував неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права та не вказав обґрунтування власне необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо норм Закону України «Про адміністративні послуги» та Порядку ведення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2021 року № 681 для правильного вирішення справи. Формальне зазначення в уточненій касаційній скарзі про відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми Закону України «Про адміністративні послуги» та Порядку ведення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2021 року № 681 у подібних правовідносинах є необґрунтованим і не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. подібний висновок в пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц).
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Керуючись статтями 393, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 11 листопада 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 січня 2026 року в частині підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції архітектури та містобудування України про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно повернути.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 11 листопада 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції архітектури та містобудування України про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров