8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"09" квітня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/20/26
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс», Волинська обл., Ковельський р-н, смт. Люблинець
до Товариства з обмеженою відповідальністю "С-ТРАНС АВТО", Харківська обл., Лозівський р-н, місто Златопіль (Первомайський)
про стягнення 579 651,33 грн
без виклику учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» (надалі - Позивач) 02 січня 2026 року звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "С-ТРАНС АВТО" (надалі - Відповідач) загальної суми у розмірі 579 651,33 грн (де: заборгованість за отриманий товар у сумі 573 818,81 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 295,28 грн, три відсотки річних у розмірі 3 537,24 грн), а також судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 955,82 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 12 000,00 грн (орієнтовно).
В обґрунтування позову Позивач посилається на неналежне виконання зобов'язання Відповідачем за договором купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 в частині вчасної оплати решти у розмірі 50% за поставлений товар.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 07.01.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» залишено без руху, встановлено Позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви не пізніше 5 (п'ятого) дня з дня отримання цієї ухвали (з урахування поштового перебігу у разі подання засобами поштового зв'язку) для подання до Господарського суду Харківської області:
- документального доказу на підтвердження відправлення Договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 Відповідачу, про яке зазначив Позивач у позовній заяві;
- належного документального доказу сплати Відповідачем Позивачу передоплати 50% в розмірі 573 818,80 грн (завірена банківська виписка тощо);
- письмових пояснень Позивача з приводу товарно-транспортної накладної № Р904 від 18.09.2025;
- податкової накладної, складеної на дату виникнення податкових зобов'язань (дату першої події), а саме на дату 17.09.2025 передоплати 50% рахунку в розмірі 573 818,80 грн з ПДВ або письмових пояснень Позивача на підтвердження обставини фактичної сплати 50% рахунку про яку зазначає Позивач у позовній заяві;
- документальних доказів направлення претензії від 09.12.2025 на суму 573 818,81 грн Відповідачу на підтвердження обставини, на яку посилається Позивач у позовній заяві.
13 січня 2026 року, в межах строку встановленого судом, представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» адвокатом Колядою Д.І. подано до суду заяву (вх. № 888) про усунення недоліків, якою на виконання вимог ухвали суду надано скріншот з месенджера Viber про відправку Відповідачу 15.09.2025 в електронному вигляді договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025. та експрес-накладну Нова Пошта №59001508590161 від 25.11.2025 про направлення Відповідачу оригіналу Договору №1509-25 від 15.09.2025 (що було вручено 28.11.2025), копію завіреної виписку АТ «Укрексімбанк» на підтвердження факту здійснення Відповідачем передоплати в розмірі 573 818,80 грн, податкову накладну №6 від 17.09.2026 на підтвердження факту реєстрації податкової накладної на дату виникнення податкових зобов'язань, скріншот електронної пошти ТОВ «Негабарит-Сервіс» від 11.12.2025 про направлення Відповідачу претензії від 09.12.2025, пояснення щодо товарно-транспортної накладної № Р904 від 18.09.2025.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/20/26. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами. Повідомлено сторони, що додаткові письмові докази, висновки експертів, клопотання, заяви та пояснення можуть бути подані ними до суду у строк до 12.02.2026.
Судом встановлено, що сторони мають зареєстровані електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі. Відтак, для надання можливості сторонам реалізувати власні процесуальні права, останні були повідомлені в порядку приписів ч. 5, 7 ст. 6 ГПК України шляхом направлення ухвали суду від 14.01.2026 в електронній формі до Електронного кабінету із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи.
Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Отже Позивач та Відповідач отримали ухвалу суду від 14.01.2026 про відкриття провадження у справі № 922/20/26 - 21.01.2026, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в матеріалах справи.
06 лютого 2026 року представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» адвокатом Колядою Д.І. подано до суду заяву (вх. № 3091) про розподіл судових витрат на правову допомогу, в якій просить суд стягнути з ТОВ «С-ТРАНС АВТО» на користь ТОВ «Негабарит-Сервіс» витрати на правову допомогу у сумі 12 000,00 грн, що понесені Позивачем у даній справі, які підтверджується укладеним Договором №3012-25 від 30.12.2025 про надання правничої (правової) допомоги, Актом прийому-передачі наданих послуг від 02.02.2026 та платіжною інструкцією про оплату від 05.02.2026.
Суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.
Такі принципи господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов'язків, до яких, зокрема, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі №909/595/21).
Враховуючи наведені приписи чинного законодавства, копія ухвали про відкриття провадження у справі є врученою Відповідачу 21.01.2026, а тому він мав право подати відзив на позов не пізніше 05.02.2026.
Однак, Відповідач своє право на подання відзиву не реалізував, відзив на позов не надав.
Отже, суд належним чином виконав вимоги Господарського процесуального кодексу України щодо направлення процесуальних документів учасникам справи та здійснив всі необхідні дії з метою належного їх повідомлення про розгляд справи; Відповідач мав достатньо часу підготувати заперечення на позовну заяву і визнається таким, що був належним чином повідомлений про розгляд даної справи (згідно частини 6 статті 242 ГПК України).
Згідно з ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з тим, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Проте, Господарський суд Харківської області продовжує здійснювати правосуддя.
Згідно з ст. 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, відповідно до Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
Наказом Голови Верховного Суду від 04.03.2022 також визначено, що запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків.
Отже, виходячи з нормативних актів, які були прийняті, режим роботи кожного конкретного суду визначається окремо, з урахуванням ситуації, що склалась у регіоні, суд у випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів, оперативно приймає рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ при цьому уникаючи надмірного формалізму.
Також, суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів міста Харкова та Харківської області (керованими боєприпасами, КАБ, С-300 та інш., що може повністю покривати місто Харків, будь-який район, навіть населені пункти Харківської області), відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів росії (майже знищено всі основні енергетичні об'єкти, які живлять місто), пошкодження будівлі, де розміщений суд, а отже призвело до певних перебоїв у роботі, таким чином суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.
Крім цього, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Згідно з частиною 3 зазначеної статті судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Згідно з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка ратифікована Україною 17.07.1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Розгляд справи відбувається у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні за указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Крім того, суд звертає увагу, що в свою чергу Відповідач своїм правом наданим відповідно до ст. 251, ст. 252 ГПК України не скористався, відзив на позов не надав, з клопотанням про розгляд справи в порядку загального позовного провадження до суду не звертався.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Згідно з ч.4 ст.13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому, за висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення (ч. 4 ст. 240 ГПК України).
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані позивачем докази, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, Сторони узгодили умови поставки Товару згідно договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 (далі - Договір).
Згідно п.1.1. Договору, Продавець (ТОВ «Негабарит-Сервіс») зобов'язується передати Покупцеві (ТОВ «С-Транс Авто») візки для транспортування жниварки ТМ «VOLLAND» (далі - товар), а Покупець прийняти і оплатити його вартість на умовах, установлених даним Договором.
Пунктами 2.1. - 2.3. Договору Сторони визначили, що передача Товару здійснюється відповідно до замовлення Покупця оформленого специфікацією. Передача Товару здійснюється - не пізніше наступного робочого дня після отримання 50% передоплати згідно п.3.2. Договору на умовах самовивозу зі складу Продавця... Право власності на товар переходить до Покупця з моменту передачі Товару.
Відповідно до п.3.1. - 3.2. Договору, ціна Товару визначається у Специфікаціях. Оплата за Товар здійснюється Покупцем шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця у наступному порядку: 50% - передоплата, решта 50% на протязі 30 (тридцяти) календарних днів після поставки товару.
Як зазначає Позивач, на підставі усної домовленості ТОВ «Негабарит-Сервіс» 15.09.2025 через месенджер Viber направлено представнику ТОВ «С-Транс Авто» проект Договору для його укладення.
На виконання умов даного Договору, що узгоджені Сторонами, та Специфікації №1, яка є Додатком № 1 до Договору №1509-25 від 15.09.2025, Позивачем було виставлено Відповідачу рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025, який містить посилання на договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025.
В подальшому, відповідно до п.3.2. Договору, 17 вересня 2025 року Відповідачем здійснено часткову передоплату - 50% вартості Товару згідно виставленого рахунку Позивачем, що підтверджується копією платіжної інструкції №278 від 17.09.2025 на суму 573 818,80 грн та випискою по особовим рахункам ТОВ «Негабарит-Сервіс», засвідчену АТ «Укрексімбанк».
Отримавши передоплату, Позивачем на виконання п. 2.2. Договору, 18 вересня 2025 року було поставлено, а Відповідачем прийнято візки для транспортування жниварки (далі - Товар) на загальну суму 1 147 637,61 грн, що підтверджується Видатковою накладною №23 від 18.09.2025, яка містить посилання на договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 та рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025.
Факт отримання Товару Відповідачем додатково підтверджується товарно-транспортною накладною P904 від 18.09.2025.
Зазначені видаткова накладна та товарно-транспортна накладна підписані та засвідчені печатками обох сторін. Товар Відповідачем прийнято без зауважень, щодо якості, кількості чи ціни.
Відповідно до здійснених господарських операцій, а саме: надходження на поточний рахунок Продавця попередньої оплати та постачання Товару, 17 вересня 2025 року Позивачем складено та зареєстровано податкову накладну № 6 в Єдиному реєстрі податкових накладних, яка складена на дату виникнення податкових зобов'язань (дату першої події), а саме на дату 17.09.2025 передоплати 50% рахунку в розмірі 573 818,80 грн з ПДВ, де сума податку на додану вартість становить 95 636,47 грн та 18 вересня 2025 року Позивачем складено та зареєстровано в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну № 2 на суму 573 818,81 грн з ПДВ, де сума податку на додану вартість становить 95 636,47 грн, що складена на дату виникнення податкових зобов'язань - відвантаження Товару 18.09.2025.
Вказані податкові накладні було прийнято Державною податковою службою України, що підтверджується відповідними квитанціями.
Таким чином, між Сторонами виникли господарські правовідносини з купівлі-продажу Товару шляхом внесення передоплати за Товар та постачання Товару, та відповідно оформленням зазначених господарських операцій первинними документами.
Такі дії Сторін дають підстави для висновку про те, що часткова передоплата Товару та подальша поставка Товару відбувалися між Сторонами саме на підставі укладеного Договору, закрема дії Позивача та Відповідача щодо оплати та поставки Товару повністю узгоджуються з умовами договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025.
Відповідно до умов Договору (п.3.2. Договору) остаточний розрахунок Покупцем решти 50% на протязі 30 календарних днів після поставки Товару.
Таким чином, осточний розрахунок за Товар Відповідач зобов'язаний був здійснити до 17.10.2025 (включно).
Водночас, отримавши поставлений Товар, Відповідач не здійснив повного розрахунку за отриманий Товар, внаслідок чого утворився борг у сумі 573 818,81 грн.
Крім того, Позивач зазначає, що додатковим та беззаперечним підтвердженням визнання Відповідачем господарської операції та суми боргу є факт реєстрації Позивачем податкових накладних № 6 від 17.09.2025 та № 2 від 18.09.2025 в Єдиному реєстрі податкових накладних. Відображення цих операцій у податковій звітності Відповідача свідчить про намір останнього отримати податкову вигоду від даної транзакції (податковий кредит).
Позивач наполягає на тому, що він здійснив поставку Товару саме на умовах укладеного договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025, оскільки рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025 та видаткова накладна №23 від 18.09.2025 не містять істотних умов Договору, при цьому зазначає, що посилання в зазначених рахунку на оплату та видатковій накладній саме на Договір №1509-25 від 15.09.2025.
Водночас, Відповідач підписаний примірник Договору не повернув, у зв'язку із чим, 25.11.2025, Позивачем було направлено повторно підписаний з боку Продаця договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 представнику Відповідача через логістичну компанію та було вручено останньому 28.11.2025, що підтверджується експрес-накладною ТОВ «Нова Пошта» №59001508590161 від 25.11.2025 та трекінгом. Проте, як стверджує Позивач, Відповідач підписаний примірник Договору не повернув.
На думку Позивача, між ТОВ «Негабарит-Сервіс» та ТОВ «С-Транс Авто» було укладено договір купівлі-продажу товару у спрощений спосіб, шляхом складання та підписання видаткової накладної №23 від 18 вересня 2025 року на суму 1147637,61 грн.
З метою досудового врегулювання спору, 11 грудня 2025 року Позивач надіслав на адресу електронної пошти Відповідача претензію від 09.12.2025 з проханням погасити заборгованість. Відповідач відповіді на претензію не надав, борг не сплатив.
Як свідчать матеріали справи, Відповідач, отримавши позовну заяву та ухвалу суду про відкриття провадження у справі № 922/20/26, відзив на позовну заяву до суду не подав, факт укладання договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 жодним чином не спростував, будь-якого доказу суду не надав.
Здійснивши передоплату та прийнявши Товар за Договором, Відповідач жодних заперечень та відповіді на Претензію Позивачу не надав, при цьому використавши податкову вигоду (податковий кредит) після складання та реєстрації Позивачем податкових накладних в ЄРПН відповідно до господарських операцій.
Відповідно до п. 4.1. Договору, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим Договором Сторони несуть відповідальність згідно з нормами чинного законодавства України.
Відтак, Позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з Відповідача 573 818,81 грн основного боргу, інфляційних втрат у сумі 2 295,28 грн та трьох відсотків річних у сумі 3 537,24 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Частиною першою ст. 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).
Відповідно до ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України).
За загальним правилом відповідно до ст. 208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.
Як було встановлено судом, договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 як письмовий документ підписаний лише Позивачем, а Відповідачем підписаний не був, що визнається Позивачем відповідно до змісту позовної заяви.
Водночас, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом (ч.1 ст.207 ЦК України).
Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відтак, правочин - це вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають в силу закону незалежно від волі його суб'єктів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно зі ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК України).
У свою чергу, відповідно до ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
Відповідно до ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Згідно ст.644 ЦК України, якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття. Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, - протягом нормально необхідного для цього часу.
Враховуючи зазначене, судом встановлено, що за правовою природою між Сторонами був укладений договір поставки.
Відтак, між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання параграфа 1 глави 30 ГК України, глави 54 ЦК України (поставка, купівля-продаж).
Статтею 655 ЦК України, визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 663 ЦК України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Згідно ст. 664 ЦК України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:
1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;
2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Судом встановлено, що на виконання умов Договору та Специфікації №1, яка є Додатком № 1 до Договору №1509-25 від 15.09.2025, Позивачем було виставлено Відповідачу рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025, який містить посилання на договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025.
В подальшому, відповідно до п.3.2. Договору, 17 вересня 2025 року Відповідачем здійснено часткову передоплату - 50% вартості Товару згідно виставленого рахунку Позивачем, що підтверджується копією платіжної інструкції №278 від 17.09.2025 на суму 573 818,80 грн та випискою по особовим рахункам ТОВ «Негабарит-Сервіс», засвідчену АТ «Укрексімбанк».
Отримавши передоплату, Позивачем на виконання п. 2.2. Договору, 18 вересня 2025 року було поставлено, а Відповідачем прийнято візки для транспортування жниварки (далі - Товар) на загальну суму 1 147 637,61 грн, що підтверджується Видатковою накладною №23 від 18.09.2025, яка містить посилання на договір купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 та рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025.
Факт отримання товару Відповідачем додатково підтверджується товарно-транспортною накладною P904 від 18.09.2025.
Зазначені видаткова накладна та товарно-транспортна накладна підписані та засвідчені печатками обох сторін. Товар Відповідачем прийнято без зауважень, щодо якості, кількості чи ціни.
Як зазначає Позивач, між ТОВ «Негабарит-Сервіс» та ТОВ «С-Транс Авто» було укладено договір купівлі-продажу товару у спрощений спосіб, шляхом складання та підписання видаткової накладної №23 від 18 вересня 2025 року на суму 1147637,61 грн.
Суд констатує, що дії Сторін під час поставки Товару свідчать про те, що вони діяли згідно умов Договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025, оскільки рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025 та видаткова накладна №23 від 18.09.2025 не містять істотних умов Договору, а містять лише посилання на Договір №1509-25 від 15.09.2025.
Крім того, статтею 44 Податкового кодексу України визначено вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, а також документального підтвердження виконання вимог податкового та іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на контролюючі органи.
Зокрема, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, інформації, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Відповідно до 201.1. Податкового кодексу України, на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця. Податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних.
Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.
Як було встановлено судом, Позивач склав та зареєстрував в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну № 6 від 17.09.2025 на суму 573818,80 грн та податкову накладну № 2 від 18.09.2025 на суму 573818,81 грн. Вказані податкові накладні було прийнято Державною податковою службою України.
Отже, факт отримання Відповідачем Товару підтверджується видатковою накладною N23 від 18.09.2025 на загальну суму 1147637,61 грн, товарно-транспортною накладною P904 від 18.09.2025, а також податковою накладною № 6 від 17.09.2025 на суму 573818,80 грн та податковою накладною № 2 від 18.09.2025 на суму 573818,81 грн, а отже Відповідачем використано право на податковий кредит з податку на додану вартість без заперечень.
Згідно п.3.2. Договору, оплата за Товар здійснюється Покупцем шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця у наступному порядку: 50% - передоплата, решта 50% на протязі 30 (тридцяти) календарних днів після поставки товару.
В свою чергу Відповідач здійснив оплату Товару лише частково, сплативши 573 818,80 грн згідно платіжної інструкції № 278 від 17.09.2025. Доказів сплати решти 50% матеріали справи не містять.
Крім того, 11.12.2025 Позивач надіслав на адресу Відповідача претензію від 09.12.2025 з проханням погасити заборгованість, проте відповіді Відповідач на претензію не надав, борг не сплатив.
Частиною 1 статті 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами частини 1 ст.526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 статтею 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
За вимогами ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Частинами 1, 2 ст. 692 ЦК встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Таким чином, вищевказані приписи чинного законодавства, з урахуванням дій Сторін під час здійснення поставки, свідчать про те, що правовідносини Сторін щодо поставки Товару Позивачем Відповідачу регулювалися саме умовами договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025. А оскільки матеріалами справи підтверджується факт отримання Товару Відповідачем від Позивача та відповідно до п.3.2. Договору передбачено обов'язок Відповідача сплатити решту 50% за отриманий Товар здійснити у тридцяти денний термін після поставки такого товару, а Відповідачем належними засобами доказування доказів протилежного не доведено, а відтак останній порушив взяті на себе зобов'язання передбачені Договором, суд прийшов до висновку, що вимога Позивача про стягнення заборгованості за отриманий Товар у розмірі 573 818,81 грн є обґрунтованою.
Разом з цим, Позивачем заявлено до стягнення з Відповідача 3% річних у розмірі 3 537,24 грн та інфляційні втрати в розмірі 2 295,28 грн.
Стосовно вказаних позовних вимог суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За приписами ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, з якими також погоджується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 05 вересня 2024 року у справі № 914/2524/21.
Згідно з частинами першою та другою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
Приписами статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 зазначила, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Відповідно до п. 4.1. Договору, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим Договором Сторони несуть відповідальність згідно з нормами чинного законодавства України.
Згідно п.3.2. Договору, оплата за Товар здійснюється Покупцем шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця у наступному порядку: 50% - передоплата, решта 50% на протязі 30 (тридцяти) календарних днів після поставки товару.
Як свідчать матеріали справи, поставка Товару відбулася 18.09.2025 згідно видаткової накладної N23 від 18.09.2025.
Таким чином, оплату за спірний товар з огляду на п.3.2 Договору Відповідач зобов'язаний був здійснити до 17.10.2025 (включно). Проте доказів сплати Відповідачем решти 50% матеріали справи не містять.
Відповідно вимога ТОВ «Негабарит-Сервіс» про нарахування, передбачені статтею 625 ЦК України, 3% річних та інфляційних втрат, які є складовою відшкодування за прострочення грошового зобов'язання Відповідача, є правомірною.
Враховуючи вищевикладене, встановлений судом факт заборгованості та приписи законодавста, перевіривши наданий Позивачем розрахунок 3 % річних, суд встановив, що даний розрахунок здійснено у відповідності до вимог чинного законодавства і є арифметично вірним, а відтак позовні вимоги в частині стягнення 3% річних у розмірі 3 537,24 грн підлягають задоволенню.
Судом здійснено розрахунок інфляційних втрат, в межах визначеного Позивачем періоду, та встановлено розмір 3 447,50 грн, проте згідно ч.2 ст.237 ГПК України, де зазначено, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог, відтак позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню в розмірі 2 295,28 грн.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 79 ГПК України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
При цьому, суд ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, керується принципом вірогідності доказів та констатує що дії Відповідача свідчать в однозначний спосіб, що останній діяв, при внесенні передоплати 50% вартості Товару та отриманні Товару не пізніше наступного дня після отримання 50% передоплати, саме на умовах договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025, а його бездіяльність щодо не повернення підписаного примірника Договору, не надання відповіді на Претензію Позивача, відсутності своєчасної оплати решти 50% вартості Товару, а також ігнорування щодо вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі, свідчать про його недобросовісну поведінку та намагання ухилитися від виконання взятих на себе зобов'язань саме за договором купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025.
Беручи до уваги, що рахунок на оплату № 3672 від 17.09.2025 та видаткова накладна №23 від 18.09.2025 не містять істотних умов Договору, а містять лише посилання на Договір №1509-25 від 15.09.2025, водночас дії Сторін щодо поставки Товару відбулись саме на підставі умов договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025, а отже враховуючи принцип вірогідності доказів, а також враховуючи, що Відповідачем жодним чином не спростовано факт поставки на умовах договору купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025 та не надано суду відзиву на позовну заяву, проте прийнято Товар без жодних зауважень, суд дійшов до висновку, що правовідносини Сторін регулювалися саме договором купівлі-продажу №1509-25 від 15.09.2025, а відтак, з огляду на встановлений факт несплати в повному обсязі Товару, вимоги Позивача є обґрунтованими, відповідають наведеним нормам законодавства та узгодженим умовам Договору та підлягають задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Згідно з п.2 ч.1 ст.129 Господарського процесуального кодексу України витрати Позивача зі сплати судового збору покладаються на Відповідача в розмірі 6 955,82 грн.
Розглянувши заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» адвоката Коляди Д.І. про відшкодування судових витрат на правову допомогу (вх. №3091 від 06.02.2026), судом встановлено наступне.
Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, засади організації і діяльності якої та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом (ч. 1, 3 ст. 131-2 Конституції України).
Зазначеним положенням Конституції України кореспондує ст. 16 ГПК України, якою передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою, а представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відшкодування судових витрат сторони, у тому числі й витрат на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалене судове рішення, є однією з основних засад (принципів) господарського судочинства (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).
Метою впровадження зазначеного принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до вирішення спору в досудовому порядку.
Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин першої, другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).
Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 129 ГПК України).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16).
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 2 ст. 901 ЦК України встановлено, що положення глави 63 Послуги. Загальні положення підрозділу 1 розділу III Книги п'ятої цього Кодексу можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 ЦК України).
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).
Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Згідно зі ст. 28 Правил адвокатської етики, порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Велика Палата Верховного Суду постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зауважує, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
У постанові Касаційного господарського суду ВС від 13.02.2024 № 910/12155/22, було зазначено, щодо фіксованого розміру гонорару. В цьому випадку фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, не обчислюється. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Водночас, зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, не є обов'язковими для суду у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат.
Частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги у договорі про надання правової допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі, як у фіксованому розмірі так і у погодинній оплаті.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
При визначенні розміру суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Зокрема, визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (Аналогічна правова позиція викладена в додатковій постанов Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та в додатковій ухвалі Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).
Вказані вище критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
За приписами частини п'ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Як свідчать матеріали справи, Позивачем у позовній заяві було заявлено витрати, які Позивач очікує понести на правову допомогу у сумі 12000,00 грн, в подальшому представником ТОВ «Негабарит-Сервіс» адвокатом Колядою Д.І. до суду подана заява про відшкодування судових витрат на правову допомогу (вх. №3091 від 06.02.2026), якою Позивач просить стягнути з Відповідача 12000,00 грн витрат на правову допомогу з одночасним поданням доказів направлення зазначеної заяви Відповідачу.
Суд зазначає, що судом було надано достатньо часу для подання до суду заперечень чи клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, проте станом на день ухвалення рішення по справі від Товариства з обмеженою відповідальністю "С-ТРАНС АВТО" жодних заперечень, доказів, клопотань щодо заяви Позивача про відшкодування судових витрат на правову допомогу до суду не надходило.
Розгляд справи проводився в порядку (за правилами) спрощеного позовного провадження.
Суд зазначає, що представництво інтересів ТОВ «Негабарит-Сервіс» під час розгляду даної справи здійснювалося адвокатом Колядою Д.І. на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії АС № 1168946 від 31.12.2025.
Зі змісту вказаного ордеру вбачається, що ордер був виданий на підставі договору про надання правничої (правової) допомоги №3012-25 від 30.12.2025.
Частиною 4 статті 60 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що повноваження адвоката як представника підтверджуються, зокрема, довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути: договір про надання правничої допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги.
Зі змісту положень статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вбачається, що ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням) лише на підставі вже укладеного договору.
Крім того адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (статті 400-1 Кримінального кодексу України).
Отже, ордер є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката.
З матеріалів справи судом встановлено, що між адвокатом Колядою Д.І. та ТОВ «Негабарит» (Клієнт) укладено договір про надання правничої (правової) допомоги №3012-25 від 30.12.2025.
Згідно умов Договору про надання правничої (правової) допомоги, Адвокат зобов'язується надати клієнту правничу (правову) допомогу щодо стягнення в судовому порядку з Товариства з обмеженою відповідальністю «С-Транс Авто» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» заборгованості за поставлений товар (п.1.1).
Відповідно до п.3.1. Договору про надання правничої (правової) допомоги, за надання правничої допомоги Клієнт сплачує Адвокаьу гонорар за домовленістю сторін.
За результатами надання правової допомоги складається Акт прийому-передачі, що підписується представниками кожної сторони. В акті вказується обсяг наданої адвокатом правової допомоги та її вартість (п. 3.2. Договору про надання правничої (правової) допомоги).
Згідно п.3.3. Договору про надання правничої (правової) допомоги, Клієнт оплачує надані послуги згідно підписаного сторонами Акту прийому-передачі в готівковому або безготівковому порядку.
02 лютого 2026 року Сторонами підписано Акт приймання-передачі наданих послуг, згідно якого Адвокатом надані, а Клієнтом прийняті у повному обсязі послуги загальною вартістю 12000 грн, а саме:
- консультації Клієнта щодо порядку стягнення з ТОВ «С-Транс Авто» заборгованості за поставлений товар по Видатковій накладній №23 від 18.09.2025;
- вивчення документів та збирання доказів;
- детальний аналіз актуальної судової практики релевантної до спірних правовідносин;
- підготовка та подача позовної заяви до господарського суду Харківської області про стягнення заборгованості з ТОВ «С-Транс Авто» на користь ТОВ «Негабарит-Сервіс»
- консультацій з питань відкриття провадження у справі, порядку і строків судового розгляду, порядку оскарження рішень та ухвал суду;
- супровід розгляду справи №922/20/26 у господарському суді Харківської області
Оплата наданих послуг підтверджується платіжною інструкцією №12517 від 05.02.2026 на суму 12 000,00 грн.
Водночас, як зазначалось, Відповідачем не подано клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, а також доказів, котрі могли б підтвердити неспівмірність таких витрат чи заперечення проти задоволення заяви щодо стягнення витрат на професійну (правничу) допомогу.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України):
- подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи;
- зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі статтею 123 зазначеного Кодексу, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Дослідивши надані Позивачем докази витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що надані Позивачем докази є такими, що підтверджують його витрати у розмірі 12 000,00 грн на професійну правову (правничу) допомогу.
Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Правомірне очікування стороною, позовні вимоги якої були задоволені судом, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися із суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги.
Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з Відповідача на користь Позивача понесені останнім витрати на професійну правничу допомогу.
У вирішенні спірного питання чи є розмір витрат Позивача на правничу допомогу обґрунтованим та пропорційним до предмета спору у цій справі, суд враховує конкретні обставини справи, зокрема, суб'єктний склад, характер спірних правовідносин, висновки Верховного Суду щодо застосування положень частин п'ятої - сьомої, дев'ятої статті 129 ГПК України та критерії Європейського суду з прав людини (відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір).
На підставі наведеного вище, суд дійшов висновку, що витрати Позивача на професійну правову (правничу) допомогу в межах даної справи, визначені як фактично надані послуги на підготовку для подання до суду відповідних заяв та документів.
Зокрема, керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності та розумності, суд вважає, що розмір таких витрат є співмірним до предмета спору, відповідає фактичному обсягу наданих послуг, підтверджений належними доказами та не є завищеним, у зв'язку з чим підлягає повному відшкодуванню за рахунок Відповідача.
Вирішуючи питання щодо розміру відшкодування витрат на правничу допомогу, суд вважає за доцільне додатково звернутися до практики ЄСПЛ з цього питання. Зокрема, у рішення від 18.02.2022 у справі "Чоліч проти Хорватії" ЄСПЛ зазначив (п. 77), що згідно з практикою ЄСПЛ скаржник має право на відшкодування витрат у випадку, якщо такі витрати були дійсними, необхідними а також були розумними у своєму розмірі.
Тобто ЄСПЛ підкреслює необхідність об'єднання об'єктивного критерію (дійсність витрат) та суб'єктивного критерію, розподіляючи суб'єктивний критерій на якісні показники (необхідність витрат для цілей конкретної справи) та кількісні (їх розумність). При цьому ЄСПЛ у зазначеній вище справі, присудивши 2550 євро компенсації, які й просив скаржник, не знайшов підстав для їх зменшення.
Водночас, у рішенні ж від 22.09.2022 у справі "Генеральний будівельний менеджмент проти України" Європейський суд з прав людини у п. 41 зменшив суму витрат на правничу допомогу скаржникові із заявлених 3 750 євро до 850 євро, виходячи саме з надмірного характеру заявлених витрат відносно обмеженого обсягу наданих адвокатом послуг, не вбачаючи у цьому жодних конвенційних порушень.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи (п. 1 ч. 2 статті 126 цього Кодексу).
Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування, відповідно до положень статті 126 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати заявника були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.
Відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.
Суд вкотре звертає увагу, що згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою N 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму. При цьому, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок встановлений у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об'єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи розумності та пропорційності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви щодо стягнення з Відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 12 000,00 грн.
На підставі викладеного та керуючись статтями 1-5, 10, 11, 12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «С-ТРАНС АВТО» (64107, Харківська обл., Лозівський р-н, місто Златопіль (Первомайський), вул. Бугайченка, будинок 38, кімната 31-А, код ЄДРПОУ: 37706791) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Негабарит-Сервіс" (45034, Волинська обл., Ковельський район, смт. Люблинець, вул. Заводська, 7А, код ЄДРПОУ: 37707423) заборгованість за отриманий товар у сумі 573 818,81 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 295,28 грн, три відсотки річних у розмірі 3 537,24 грн, а також судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 955,82 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 12 000,00 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Повне рішення складено "09" квітня 2026 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
СуддяІ.П. Жигалкін