Провадження № 11-кп/803/982/26 Справа № 180/573/22 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
02 квітня 2026 року м. Кривий Ріг
колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
судді-доповідача ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі судового засідання ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кривому Розі Дніпропетровської області апеляційні скарги захисника - адвоката ОСОБА_6 , подану в інтересах обвинуваченої ОСОБА_7 , та обвинуваченої ОСОБА_7 на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2025 року, якою продовжено строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 12022041330000025 від 14 січня 2022 року, за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України, -
ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2025 року продовжено строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно обвинуваченої ОСОБА_7 , яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України, строком не більш ніж на 60 днів, а саме до 25 лютого 2026 року включно, із визначенням розміру застави у сумі 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 302 800 грн.
Із зазначеним судовим рішенням не погодились захисник обвинуваченої - адвокат ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_7 , а також сама обвинувачена ОСОБА_7 , які подали апеляційні скарги, просять ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою, змінити обвинуваченій запобіжний захід на більш м'який, не пов'язаний із триманням під вартою, зокрема на цілодобовий домашній арешт за місцем її проживання, або застосувати інший альтернативний запобіжний захід.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги захисник зазначає, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, оскільки висновки суду першої інстанції, на її переконання, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а наведені у судовому рішенні мотиви не підтверджені належними та допустимими доказами.
Зокрема, захисник звертає увагу на те, що стороною обвинувачення не доведено наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, а ті обставини, на які посилався прокурор та які були покладені в основу ухвали суду, мають припущений та декларативний характер і не підтверджуються конкретними доказами, отриманими у встановленому законом порядку.
Крім того, в апеляційній скарзі зазначається, що суд першої інстанції, продовжуючи строк тримання під вартою, фактично обмежився формальним посиланням на тяжкість інкримінованого кримінального правопорушення, не навивши при цьому конкретних фактичних даних, які б свідчили про існування реального ризику переховування обвинуваченої від суду, а також не врахував позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої сама по собі тяжкість можливого покарання не може розглядатися як достатня підстава для застосування найбільш суворого запобіжного заходу.
Також захисник заперечує наявність ризику незаконного впливу на свідків, вказуючи, що жодних доказів того, що ОСОБА_7 вчиняла або має намір вчиняти будь-які дії, спрямовані на вплив на учасників кримінального провадження, стороною обвинувачення не надано, а відповідні твердження є лише припущеннями.
Не погоджується сторона захисту і з висновками суду щодо існування ризику вчинення обвинуваченою іншого кримінального правопорушення, зазначаючи, що такі висновки не ґрунтуються на жодних об'єктивних даних, а відсутність офіційного працевлаштування не може автоматично свідчити про схильність особи до вчинення нових кримінальних правопорушень.
Окремо в апеляційній скарзі наголошується на тривалості перебування ОСОБА_7 під вартою, яка, за твердженням захисника, перевищує розумні строки, що саме по собі свідчить про порушення права обвинуваченої на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку.
Крім того, захисник звертає увагу суду апеляційної інстанції на стан здоров'я обвинуваченої, який, за її доводами, істотно погіршився під час перебування під вартою, а необхідна медична допомога в умовах установи попереднього ув'язнення не надається належним чином, що, на переконання сторони захисту, є обставиною, яка повинна враховуватися при вирішенні питання про доцільність подальшого тримання особи під вартою.
Аналогічні за змістом доводи викладені й у апеляційній скарзі самої обвинуваченої ОСОБА_7 , яка, окрім іншого, додатково посилається на порушення її прав, гарантованих ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв'язку з неналежним медичним забезпеченням під час перебування під вартою, та наполягає на неможливості подальшого утримання її в умовах установи попереднього ув'язнення.
Також у скаргах зазначено, що суд першої інстанції не перевірив належним чином можливість застосування до обвинуваченої більш м'яких запобіжних заходів, які могли б забезпечити її належну процесуальну поведінку, зокрема домашнього арешту із покладенням відповідних обов'язків, передбачених ст. 194 КПК України.
Окремо стороною захисту ставиться під сумнів визначений судом розмір застави, який, на її переконання, є непомірним та не відповідає майновому стану обвинуваченої, яка не має стабільного джерела доходів, що, на думку сторони захисту, свідчить про порушення вимог національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини щодо визначення розміру застави.
Посилаючись на положення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталену практику Європейського суду з прав людини, як захисник, так і обвинувачена наголошують, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який може застосовуватися лише за наявності належним чином обґрунтованих, конкретних та достатніх підстав, підтверджених відповідними доказами, а кожне судове рішення щодо продовження строку тримання під вартою повинно містити індивідуалізоване та детальне обґрунтування.
За таких обставин апелянти вважають, що оскаржувана ухвала постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, у зв'язку з чим підлягає скасуванню, а застосований до ОСОБА_7 запобіжний захід - зміні на більш м'який.
Враховуючи, що сторони кримінального провадження у судове засідання апеляційної інстанції не з'явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційних скарг повідомлялися належним чином, клопотань про відкладення розгляду не заявляли, колегія суддів, керуючись положеннями ч. 4 ст. 422-1 КПК України, відповідно до яких неприбуття учасників кримінального провадження не перешкоджає розгляду апеляційної скарги на ухвалу про застосування або продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, визнала можливим здійснити апеляційний розгляд за їх відсутності.
Дослідивши матеріали кримінального провадження, що надійшли до суду апеляційної інстанції, перевіривши доводи апеляційних скарг у їх сукупності та взаємозв'язку з матеріалами провадження, колегія суддів приходить до висновку про необхідність зазначити таке.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Відповідно до вимог ст. 2 КПК України основним завданням кримінального провадження є, зокрема, захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення повного, всебічного та неупередженого судового розгляду, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, а до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Частиною 4 ст. 5 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» передбачено право кожного, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, ініціювати провадження, в якому суд без зволікання має перевірити законність такого позбавлення свободи та постановити рішення про звільнення у разі встановлення його незаконності.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, у провадженні Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебуває кримінальне провадження № 12022041330000025 від 14 січня 2022 року за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України.
Відповідно до положень ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого, при цьому вирішення такого питання здійснюється в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
Переглядаючи оскаржену ухвалу суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг захисника ОСОБА_6 , поданої в інтересах обвинуваченої ОСОБА_7 , а також апеляційної скарги самої обвинуваченої ОСОБА_7 , колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про продовження строку тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , діяв у межах наданих йому повноважень та ухвалив рішення на підставі всебічного дослідження обставин, з якими закон пов'язує можливість застосування та продовження виключного запобіжного заходу, навивши належні та достатні мотиви прийнятого рішення.
Зокрема, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із характеру та тяжкості інкримінованого кримінального правопорушення, стадії судового розгляду, поведінки обвинуваченої під час кримінального провадження, а також наявності ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, які на час розгляду клопотання не зменшились та продовжують існувати.
Що стосується доводів апеляційних скарг щодо недоведеності обвинувачення та відсутності належних доказів причетності ОСОБА_7 до інкримінованого кримінального правопорушення, колегія суддів зазначає, що на даний час досудове розслідування завершено, обвинувальний акт скеровано до суду, а тому ОСОБА_7 має процесуальний статус обвинуваченої.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України обвинувачення є твердженням про вчинення особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунутим у порядку, встановленому цим Кодексом, а питання обґрунтованості чи безпідставності такого обвинувачення є предметом судового розгляду по суті та підлягає вирішенню судом першої інстанції під час ухвалення остаточного судового рішення.
Виходячи з положень п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України, судове провадження включає, зокрема, судовий розгляд та ухвалення судового рішення, а відтак оцінка доказів з точки зору їх достатності для доведення винуватості особи здійснюється саме судом першої інстанції за результатами безпосереднього дослідження доказів.
Разом з тим, положення ч. 2 ст. 422-1 КПК України передбачають, що суд апеляційної інстанції при перевірці законності та обґрунтованості ухвали про застосування чи продовження запобіжного заходу витребуває лише ті матеріали, які необхідні для перевірки наявності ризиків, що стали підставою для прийняття відповідного рішення, а не здійснює повного дослідження всіх доказів у кримінальному провадженні.
Крім того, відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо, і відомості, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані доказами, за винятком випадків, передбачених законом, у зв'язку з чим апеляційний суд на цій стадії провадження позбавлений можливості надавати оцінку доказам з точки зору їх достатності для доведення вини обвинуваченої.
З огляду на викладене, апеляційний суд не вправі на даному етапі кримінального провадження вдаватися до оцінки кримінально-правової кваліфікації дій ОСОБА_7 чи встановлювати обґрунтованість обвинувачення, оскільки такі питання підлягають вирішенню виключно судом першої інстанції за результатами повного та безпосереднього дослідження всіх доказів.
Надаючи оцінку доводам сторони захисту та обвинуваченої щодо відсутності ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, а також можливості застосування до ОСОБА_7 більш м'якого запобіжного заходу, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання ризикам, зокрема переховування від суду, незаконного впливу на свідків, вчинення іншого кримінального правопорушення чи іншим способом перешкоджання кримінальному провадженню.
Підставою застосування запобіжного заходу є, зокрема, наявність ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачена може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України (ч. 2 ст. 177 КПК України).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, висновки щодо наявності ризиків та неможливості запобігання їм шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів повинні ґрунтуватися на сукупній оцінці всіх обставин кримінального провадження, у тому числі характеру та тяжкості інкримінованого правопорушення, даних про особу обвинуваченого, його соціальних зв'язків, способу життя, поведінки під час кримінального провадження, а також інших обставин, які дозволяють прогнозувати його подальшу процесуальну поведінку.
Ризик у контексті кримінального провадження означає не абстрактну можливість, а обґрунтовану ймовірність того, що обвинувачена може вдатися до дій, спрямованих на перешкоджання кримінальному провадженню або створення загрози інтересам правосуддя. При цьому положення КПК України не вимагають доведення того, що такі дії обов'язково будуть вчинені, однак вимагають наявності об'єктивних даних, які свідчать про реальну можливість їх вчинення у конкретному кримінальному провадженні.
Зазначений стандарт оцінки застосовується судом при перевірці доводів сторони захисту щодо відсутності ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність ризиків, які виправдовують подальше застосування до ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Зокрема, при оцінці ризику, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме ризику переховування від суду, апеляційний суд враховує не лише тяжкість інкримінованого кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких та за яке у разі доведення вини передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк, а й конкретні дані про поведінку обвинуваченої у цьому кримінальному провадженні.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами провадження, ОСОБА_7 раніше, після зміни запобіжного заходу на більш м'який, не з'являлася до суду, у зв'язку з чим була оголошена у розшук, що свідчить про наявність у неї реальної можливості та схильності до ухилення від суду.
У цьому контексті колегія суддів враховує правову позицію ЄСПЛ, викладену, зокрема, у рішеннях «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року та «Ілійков проти Болгарії», відповідно до яких суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінці ризику переховування, оскільки може об'єктивно спонукати особу до уникнення відповідальності, однак у даному випадку зазначений фактор оцінюється у сукупності з фактичними даними щодо попередньої поведінки обвинуваченої, яка вже свідчила про недотримання процесуальних обов'язків.
Таким чином, доводи сторони захисту про відсутність ризику переховування від суду є необґрунтованими та спростовуються встановленими обставинами кримінального провадження.
Щодо ризику, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме можливості незаконного впливу на свідків, колегія суддів враховує, що судовий розгляд кримінального провадження триває, не всі свідки допитані судом, а тому з урахуванням вимог ст. 23, 224, 95 КПК України щодо безпосередності дослідження доказів, існує реальна можливість впливу на учасників кримінального провадження з метою зміни їх показань або ухилення від їх надання.
Доводи захисника про відсутність будь-яких даних щодо наміру обвинуваченої впливати на свідків не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, оскільки сам факт недопиту всіх свідків у судовому засіданні у поєднанні з характером інкримінованого кримінального правопорушення та стадією розгляду справи свідчить про збереження відповідного ризику.
Що стосується ризику, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме можливості вчинення іншого кримінального правопорушення, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про його наявність, з огляду на те, що ОСОБА_7 не має офіційного працевлаштування та стабільного джерела доходу, а також з урахуванням характеру інкримінованого правопорушення.
При цьому колегія суддів зазначає, що наведені обставини оцінюються не ізольовано, а у їх сукупності, що відповідає вимогам практики ЄСПЛ щодо комплексного підходу до оцінки ризиків.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про недоведеність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що застосування більш м'яких запобіжних заходів не забезпечить належної процесуальної поведінки обвинуваченої, оскільки попередній досвід застосування альтернативного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту не запобіг порушенню нею процесуальних обов'язків та призвів до її оголошення у розшук.
Посилання сторони захисту на наявність у обвинуваченої постійного місця проживання, стан здоров'я та інші особисті обставини, колегія суддів враховує, однак зазначає, що такі обставини самі по собі не спростовують встановлених судом ризиків та не свідчать про можливість їх належної нейтралізації шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів, тим більше з урахуванням попередньої поведінки обвинуваченої.
Щодо доводів апеляційних скарг про неналежне медичне забезпечення обвинуваченої, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про їх недоведеність, оскільки стороною захисту та обвинуваченою не надано нових належних і допустимих доказів, які б свідчили про неможливість перебування ОСОБА_7 під вартою за станом здоров'я або про відсутність необхідної медичної допомоги в умовах установи попереднього ув'язнення.
Посилання обвинуваченої у власній апеляційній скарзі на порушення вимог ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з неналежним медичним забезпеченням, колегія суддів також оцінює критично, оскільки такі твердження не підтверджені належними доказами, а відповідні доводи вже були предметом перевірки судом першої інстанції та обґрунтовано визнані недоведеними.
Обставин, передбачених ч. 2 ст. 183 КПК України, які б виключали можливість застосування до обвинуваченої запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, колегією суддів не встановлено.
Разом із тим, що стосується доводів апеляційних скарг у частині визначеного судом першої інстанції розміру застави, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 4 ст. 182 КПК України розмір застави визначається судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану обвинуваченої, інших даних про її особу, а також ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу. При цьому розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання обвинуваченою покладених на неї обов'язків та не може бути завідомо непомірним для неї.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 182 КПК України розмір застави щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, встановлюється у межах від двадцяти до вісімдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Разом із тим, абзац другий ч. 5 ст. 182 КПК України передбачає, що у виключних випадках, якщо суд дійде висновку, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання обвинуваченою покладених на неї процесуальних обов'язків, вона може бути визначена у розмірі, який перевищує встановлені законом межі.
Як убачається з оскаржуваної ухвали, судом першої інстанції визначено ОСОБА_7 альтернативний запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 302 800 гривень, тобто у розмірі, який перевищує межі, встановлені п. 2 ч. 5 ст. 182 КПК України.
Оцінюючи правомірність такого рішення, колегія суддів виходить із того, що визначення розміру застави належить до дискреційних повноважень суду, який зобов'язаний у кожному конкретному випадку враховувати не лише формальні межі, встановлені законом, але й реальні обставини кримінального провадження, поведінку обвинуваченої та ступінь наявних ризиків.
Колегія суддів також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої застава повинна бути визначена у такому розмірі, який є достатнім для того, щоб виступати реальним стримуючим фактором для особи та забезпечувати її належну процесуальну поведінку, при цьому сама по собі складність внесення застави не свідчить про її непомірність чи незаконність.
Вирішуючи питання про співмірність визначеного розміру застави, колегія суддів враховує: характер та обставини інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, яке пов'язане із застосуванням насильства та відноситься до категорії тяжких; дані про особу обвинуваченої; її поведінку під час кримінального провадження, зокрема факт порушення раніше обраного більш м'якого запобіжного заходу та перебування у розшуку; встановлені ризики, передбачені ст. 177 КПК України, які не зменшились та продовжують існувати; а також необхідність забезпечення її належної процесуальної поведінки та явки до суду.
Саме сукупність наведених обставин, на переконання колегії суддів, свідчить про наявність виключного випадку у розумінні абзацу другого ч. 5 ст. 182 КПК України, за якого визначення застави у межах, встановлених п. 2 ч. 5 цієї статті, не було б достатнім для забезпечення виконання обвинуваченою покладених на неї процесуальних обов'язків.
Доводи апеляційних скарг про непомірність застави з огляду на відсутність у обвинуваченої стабільного доходу колегія суддів оцінює критично, оскільки такі твердження не підтверджені належними та допустимими доказами, а сам по собі майновий стан особи не може розглядатися ізольовано від інших обставин кримінального провадження, зокрема встановлених ризиків та поведінки обвинуваченої.
Окрім цього, колегія суддів зазначає, що визначений розмір застави не має суто формального характеру, а спрямований саме на забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченої, що відповідає як вимогам національного законодавства, так і підходам, сформованим у практиці Європейського суду з прав людини.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, визначаючи розмір застави, дотримався вимог кримінального процесуального закону, належним чином врахував обставини кримінального провадження, дані про особу обвинуваченої та встановлені ризики, а тому підстав для зміни оскаржуваної ухвали в цій частині не вбачається.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що застосований до обвинуваченої запобіжний захід є строковим, а питання доцільності його подальшого застосування, у тому числі і щодо розміру застави, підлягає періодичному перегляду судом у встановленому законом порядку.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 407 КПК України суд апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду має право залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 24, 177, 178, 183, 194, 199, 331, 370, 392, 404, 405, 407, 419, 422-1, 532 КПК України, апеляційний суд, -
апеляційні скарги захисника - адвоката ОСОБА_6 , подану в інтересах обвинуваченої ОСОБА_7 , та обвинуваченої ОСОБА_7 , - залишити без задоволення.
Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2025 року, якою продовжено строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України, строком не більш ніж на 60 (шістдесят) діб, тобто до 25 лютого 2026 року включно, із визначенням розміру застави у сумі 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 302 800 (триста дві тисячі вісімсот) гривень, - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді: