08 квітня 2026 рокусправа № 380/1868/26
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного Олександра Ігоровича, розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо призову (мобілізації) ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на військову службу під час мобілізації та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про мобілізацію ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) від 06.08.2026 р. №1402;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) прийняти рішення про звільнення від проходження військової служби ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) та виключити солдата ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (Код ЄДРПОУ НОМЕР_4
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач незаконно, з грубим порушенням процедури та його конституційних прав, мобілізований 06.08.2025 року, незважаючи на наявність у нього беззаперечного та документально підтвердженого права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Позивач стверджує, що він є єдиною особою, яка фактично здійснює постійний догляд за своєю матір'ю - ОСОБА_2 , 1951 року народження. Остання є особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок загального захворювання (встановлено довічно) та, за висновком МСЕК, через тяжкий стан здоров'я потребує постійного стороннього догляду, не здатна до самообслуговування і повністю залежить від фізичної та матеріальної допомоги сина.
Позивач зазначає, що 29.07.2025 року він завчасно надіслав засобами поштового зв'язку до ІНФОРМАЦІЯ_3 заяву про надання відстрочки з доданим вичерпним пакетом необхідних документів. Однак, за твердженням позивача, його заяву розглянуто формально та упереджено.
Вже 06.08.2025 року, під час безпосереднього перебування позивача у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 для уточнення даних, до нього, за його словами, було застосовано безпрецедентний психологічний та фізичний тиск. Зокрема, працівники ІНФОРМАЦІЯ_4 із застосуванням фізичної сили відібрали у нього особистий мобільний телефон, позбавивши можливості зв'язатися з родиною та скористатися правовою допомогою адвоката. Більше того, посадові особи центру повністю проігнорували його письмові та усні заяви про релігійні переконання (позивач стверджує про належність до релігійної організації Свідків Єгови, що не дозволяє йому брати до рук зброю), відмовивши у праві на проходження альтернативної (невійськової) служби.
Позивач наголошує на тому, що у його матері формально (за документами) дійсно є донька (сестра позивача), однак вона тривалий час не підтримує жодного зв'язку з родиною, її фактичне місцеперебування абсолютно невідоме, і вона об'єктивно не бере участі в житті матері та не може здійснювати за нею догляд.
За таких обставин, на думку позивача, подальше самовільне залишення ним військової частини 10.08.2025 року не було ухиленням від служби, а вчинене виключно у стані "крайньої необхідності", щоб повернутися додому і врятувати життя безпорадної матері, яка через його раптову мобілізацію залишилася сам на сам із загрозою своєму життю та здоров'ю без будь-якого догляду.
Ухвалою від 06 лютого 2026 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач 1 - ІНФОРМАЦІЯ_5 подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову повністю, вважаючи свої дії виключно законними.
Свою позицію ІНФОРМАЦІЯ_4 обґрунтовує тим, що як орган державної влади він діє у відповідності до приписів частини другої статті 19 Конституції України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та спеціального Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою КМУ від 16.05.2024 № 560 (далі - Порядок № 560).
Відповідач зазначає, що заява позивача про надання відстрочки від 30.07.2025 належним чином, всебічно та своєчасно розглянута уповноваженою комісією 01.08.2025 (протокол № 27).
Під час розгляду заяви, на виконання своїх обов'язків, комісія здійснила перевірку інформації у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, де достовірно встановлено наявність у матері позивача іншої працездатної дитини - доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яка в силу вимог статті 202 Сімейного кодексу України також зобов'язана утримувати непрацездатну матір. Згідно з вимогами Додатка 5 до Порядку №560, для отримання відстрочки за наявності інших працездатних дітей, військовозобов'язаний зобов'язаний надати документальні докази неможливості здійснення ними догляду (наприклад, довідку МСЕК про їхню власну інвалідність, рішення суду про позбавлення волі тощо).
Оскільки позивач таких документів щодо своєї сестри не надав, комісія не мала жодних дискреційних повноважень і була зобов'язана ухвалити законне рішення про відмову у наданні відстрочки.
Позивача повідомлено про цю відмову 06.08.2025 (повідомлення № 10276), після чого він пройшов військово-лікарську комісію, визнаний придатним до військової служби (довідка ВЛК № 2025-0616-0944-2606-0) і правомірно, без жодних порушень процедури, мобілізований наказом № 1402.
Відповідач 2 - Військова частина НОМЕР_1 також подала відзив на позовну заяву, у якому заперечує проти позовних вимог, адресованих їй. Військова частина наголошує, що за своєю правовою природою вона не є органом, який здійснює мобілізаційні заходи чи вирішує питання надання відстрочок. Її функція полягає у прийнятті та зарахуванні до списків особового складу військовозобов'язаних, які вже призвані та направлені до неї відповідними ТЦК та СП. Відповідно до наказу командира військової частини від 06.08.2025 № 224 позивача зараховано до списків особового складу, з цього моменту він набув статусу військовослужбовця.
Відповідач 2 звертає увагу суду на те, що чинним законодавством, зокрема частиною четвертою статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», визначено вичерпний перелік підстав для звільнення військовослужбовця під час дії воєнного стану. Серед цих підстав відсутня така, як «скасування судом наказу ТЦК про призов». Крім того, Військова частина офіційно повідомила суд, що позивач прослужив лише кілька днів і вже 10.08.2025 року самовільно залишив військову частину (СЗЧ), що зафіксовано наказом від 11.08.2025 № 229, у зв'язку з чим йому призупинено виплату грошового забезпечення. Станом на день подання відзиву позивач до місця несення служби не повернувся.
Отже, ВЧ НОМЕР_1 вважає свої дії щодо зарахування позивача абсолютно правомірними і просить у позові до неї відмовити.
Позивач скористався своїм процесуальним правом і подав відповідь на відзив, у якій аргументовано не погодився з доводами обох відповідачів. Позивач повторно наголосив на тому, що підхід ІНФОРМАЦІЯ_3 є надмірно формалізованим і таким, що не враховує реальних життєвих обставин. Наявність сестри, за словами позивача, є суто "паперовою", адже вона не бере жодної участі в утриманні матері, а отже, вимагати від позивача медичні або судові документи щодо особи, зв'язок з якою втрачено багато років тому, є висуванням об'єктивно нездійсненних вимог.
Також позивач у відповіді на відзив вказує, що залишення військової частини було єдиним можливим шляхом відвернення реальної, неминучої загрози життю та здоров'ю його тяжкохворої матері, залишеної напризволяще.
Щодо аргументів ВЧ НОМЕР_1 , позивач зауважив, що хоча перелік підстав для звільнення у законі є вичерпним, судове рішення про визнання призову незаконним є актом правосуддя, який зобов'язує державу відновити первісний стан, що неможливо зробити інакше, як через наказ про виключення зі списків особового складу.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Дослідивши матеріали справи, всебічно, повно та об'єктивно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відзиви та відповідь на відзив, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебував на військовому обліку як військовозобов'язаний у 2-му відділі (м. Миколаїв) ІНФОРМАЦІЯ_1 . Своєчасно уточнював свої облікові дані, зокрема через мобільний застосунок «Резерв+», де до певного моменту відображалася інформація про наявність у нього відстрочки.
Судом встановлено на підставі наданих доказів, що мати позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок загального захворювання, встановленою безтерміново. Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії 12 ААВ № 601392 від 17.10.2022, пенсійного посвідчення та акта про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) від 05.07.2024 року, вона за станом здоров'я має значні обмеження життєдіяльності та потребує сторонньої допомоги. Позивач фактично проживав разом із матір'ю та здійснював такий догляд, про що свідчить нотаріально посвідчена заява самої ОСОБА_2 .
З метою реалізації свого права на відстрочку від мобілізації, 29.07.2025 року позивач направив засобами поштового зв'язку до ІНФОРМАЦІЯ_3 письмову заяву. У цій заяві позивач обґрунтовував своє право на відстрочку тим, що він здійснює постійний догляд за своєю матір'ю, особою з інвалідністю ІІ групи.
До заяви позивачем долучено копії свого паспорта та РНОКПП, довідки МСЕК та пенсійного посвідчення матері, акта про встановлення факту здійснення догляду від 05.07.2024, нотаріально посвідченої заяви матері та інші документи, які, на його переконання, давали йому беззаперечне право на отримання відстрочки за пунктами 9 та 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.
01.08.2025 року спеціальною комісією при ІНФОРМАЦІЯ_8 було розглянуто зазначену заяву позивача. Під час розгляду комісія здійснювала перевірку поданих документів та інформації з державних реєстрів з метою підтвердження підстав для відстрочки. За результатами цього розгляду комісія ухвалила рішення про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу, що оформлено відповідним протоколом від 01.08.2025 № 27.
Як встановлено з матеріалів справи та детального змісту Повідомлення № 10276 від 06.08.2025, підставою для відмови стало встановлення факту наявності у матері позивача інших працездатних членів сім'ї. Зокрема, шляхом отримання Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00051901198 (який долучений відповідачем до матеріалів справи), комісія достовірно встановила, що у ОСОБА_2 є ще одна повнолітня дитина - донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Відповідно до вимог Порядку № 560, за наявності інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані за законом утримувати особу з інвалідністю, військовозобов'язаний повинен надати документальні докази неможливості здійснення ними такого обов'язку. Позивач таких документів щодо своєї сестри до ІНФОРМАЦІЯ_4 не надав, обмежившись лише твердженнями у своїй позовній заяві про фактичну відсутність зв'язку з нею.
06.08.2025 року ОСОБА_1 особисто прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Того ж дня, безпосередньо у приміщенні територіального центру, йому вручено Повідомлення № 10276 про відмову у наданні відстрочки. Одразу після цього, того ж дня (06.08.2025), позивача скеровано на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК).
За результатами проведеного медичного огляду, згідно з довідкою ВЛК № 2025-0616-0944-2606-0, ОСОБА_1 визнано придатним до військової служби.
Безпосередньо після отримання висновку ВЛК, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 06.08.2025 № 1402 ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до Військової частини НОМЕР_5 (в подальшому - у складі команди відправлено до Військової частини НОМЕР_1 ).
Того ж дня, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 06.08.2025 № 224 солдата ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини, поставлено на всі види забезпечення та призначено на відповідну посаду.
Проте, як свідчать матеріали службового розслідування та витяг із наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 11.08.2025 № 229, солдат ОСОБА_1 вже 10.08.2025 року, діючи на власний розсуд та без дозволу командування, самовільно залишив територію військової частини (вчинив СЗЧ). У зв'язку з цим з 10.08.2025 йому призупинено виплату грошового забезпечення. За твердженням позивача, такі дії були вчинені ним у стані "крайньої необхідності" з метою негайного повернення до хворої матері.
Не погоджуючись із відмовою у наданні відстрочки та наступним наказом про мобілізацію, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та аргументам сторін, суд виходить із такого законодавчого регулювання.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд зауважує, що даний конституційний принцип (принцип законності) означає, що суб'єкт владних повноважень позбавлений можливості діяти на власний розсуд там, де закон імперативно передбачає конкретний алгоритм дій та перелік необхідних документів. Дозволено лише те, що прямо передбачено законом.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Суд звертає увагу, що в умовах воєнного стану цей обов'язок набуває особливої ваги, а конституційні права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені з метою забезпечення обороноздатності держави (стаття 64 Конституції України).
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на час виникнення спірних правовідносин. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, а також порядок проведення мобілізаційних заходів визначає Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII та Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII.
Статтею 23 Закону № 3543-XII передбачено вичерпний та такий, що не підлягає розширеному тлумаченню, перелік підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Метою цієї норми є визначення балансу між потребами держави у комплектуванні Збройних Сил України та захистом вразливих категорій населення, зокрема осіб з інвалідністю, які об'єктивно потребують опіки.
Як встановлено з позовної заяви та матеріалів справи, позивач претендував на відстрочку від мобілізації як особа, яка має матір з інвалідністю ІІ групи, та посилався як на пункт 9, так і на пункт 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю, які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII не підлягають призову особи, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати. Суд підкреслює, що законодавцем свідомо введено обмежувальну умову «за умови відсутності інших осіб», щоб уникнути зловживань та забезпечити відстрочку лише тим військовозобов'язаним, чия участь у догляді є безальтернативною.
Процедура реалізації права на відстрочку, механізм перевірки документів та повноваження відповідних комісій деталізовані у Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 (далі - Порядок № 560).
Суд наголошує, що Порядок № 560 є підзаконним нормативно-правовим актом, який має імперативний (обов'язковий) характер для органів військового управління та військовозобов'язаних. Цей Порядок встановлює не лише підстави, але й суворо визначений, вичерпний перелік документів, які особа зобов'язана надати до ТЦК та СП для підтвердження свого права на відстрочку. ІНФОРМАЦІЯ_9 , як орган державної влади (комісія при ньому), діє виключно як правозастосовний орган. Він позбавлений дискреційних повноважень (права діяти на власний розсуд) приймати рішення про відстрочку на підставі емоційних тверджень, припущень, життєвих обставин, що не доведені документально, чи документів, які не передбачені Додатком 5 до цього Порядку.
Відповідно до Додатка 5 до Порядку № 560, для підтвердження права на відстрочку за пунктом 13 ч. 1 ст. 23 Закону № 3543-XII (наявність батьків з інвалідністю ІІ групи) військовозобов'язаний зобов'язаний подати документи, що підтверджують неможливість інших осіб (які не є військовозобов'язаними та зобов'язані за законом утримувати одного із батьків) здійснювати такий догляд/утримання.
До таких документів Урядом віднесено виключно: довідку до акта огляду МСЕК або висновок ЛКК про потребу в постійному догляді самої такої іншої особи (тобто доказ її власної інвалідності або хвороби), або документ про її перебування під арештом чи ув'язненням.
Відповідно до статті 201 та статті 202 Сімейного кодексу України, повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Цей обов'язок є безумовним, виникає в силу закону (на підставі кровного споріднення) і є рівним для всіх повнолітніх дітей, незалежно від їхнього місця проживання, рівня доходів, наявності чи відсутності підтримки родинних стосунків з батьками.
З матеріалів справи судом достовірно встановлено, що у матері позивача, ОСОБА_2 , є інша працездатна дитина - донька ОСОБА_3 (1972 р.н.). Даний факт підтверджується Повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00051901198 і жодним чином не заперечується самим позивачем у його позовній заяві та відповіді на відзив.
Позивач аргументує своє право на відстрочку тим, що його сестра фактично усунулася від догляду за матір'ю, не підтримує зв'язку, а місце її перебування йому невідоме. Однак суд зазначає, що в адміністративному судочинстві (відповідно до частини 2 статті 2 КАС України) перевіряється законність рішень суб'єкта владних повноважень на момент їх прийняття, виходячи з тих документів і доказів, які були подані суб'єкту владних повноважень.
Порядок № 560 чітко визначає, що для отримання відстрочки за наявності інших працездатних дітей, військовозобов'язаний повинен документально довести їхню юридичну (а не просто фактичну чи бажану) неспроможність утримувати батьків. Твердження позивача про відсутність зв'язку із сестрою, якими б об'єктивними вони не були в житті, не належать до переліку визначених Урядом документів, на підставі яких ТЦК та СП має право надати відстрочку.
Орган ТЦК та СП не є органом, уповноваженим встановлювати факти, що мають юридичне значення (такі як ухилення доньки від утримання матері, втрата родинних зв'язків чи визнання особи безвісно відсутньою). Встановлення таких фактів та звільнення особи від передбаченого Сімейним кодексом України обов'язку є прерогативою виключно суду в порядку цивільного судочинства.
Отримавши заяву позивача від 29.07.2025, комісія ТЦК та СП діяла правомірно та в межах наданих їй повноважень. Вона, на виконання вимог Порядку № 560, перевірила державні реєстри, достовірно встановила наявність іншої особи (доньки), зобов'язаної законом утримувати непрацездатну матір, констатувала відсутність з боку позивача документів, що підтверджують неможливість виконання сестрою цього обов'язку, і як єдиний можливий та прямий наслідок - ухвалила обґрунтоване рішення про відмову у наданні відстрочки (Протокол № 27 від 01.08.2025).
Щодо аргументів позивача про наявність підстав для відстрочки за пунктом 9 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII (зайнятість постійним доглядом), суд зазначає наступне.
Згідно з Додатком 5 до Порядку № 560, для підтвердження цієї підстави також вимагається документальне доведення неможливості здійснення догляду іншим працездатним членом сім'ї (донькою).
Крім того, суд надає оцінку наданому позивачем "Акту про встановлення факту здійснення особою догляду" (додаток 8) від 05.07.2024. Цей документ підтверджує лише обставину того, що позивач дійсно здійснював догляд за матір'ю на момент складання акта. Проте цей акт за своєю правовою природою не скасовує юридичного обов'язку сестри ( ОСОБА_3 ) щодо утримання матері, не доводить її непрацездатності і не є доказом неможливості виконання нею такого обов'язку в розумінні вимог Порядку № 560.
Тобто, подання такого Акта є необхідною, але недостатньою умовою для отримання відстрочки за наявності інших дітей.
Таким чином, у ІНФОРМАЦІЯ_3 були відсутні законні підстави для надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ні за пунктом 9, ні за пунктом 13 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII.
Відповідно, після проходження позивачем військово-лікарської комісії та визнання його придатним до військової служби за станом здоров'я (довідка ВЛК від 16.06.2025), начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 діяв правомірно, обґрунтовано та в межах своїх повноважень, видавши наказ № 1402 від 06.08.2025 про призов позивача.
Суд також вкрай критично оцінює розгорнуті аргументи представника позивача щодо застосування інституту "крайньої необхідності" до дій позивача щодо самовільного залишення військової частини. Суд наголошує, що адміністративне судочинство має чітко визначені межі та завдання (стаття 2 КАС України). У межах цього адміністративного провадження розглядається виключно законність владних управлінських рішень та дій ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо мобілізації особи станом на 06.08.2025, а також дії Військової частини НОМЕР_1 щодо включення до списків особового складу.
Оцінка наступних дій позивача щодо самовільного залишення військової частини (СЗЧ), кваліфікація його дій, наявність чи відсутність у його вчинку складу кримінального правопорушення (передбаченого статтею 407 Кримінального кодексу України), врахування мотивів та стану "крайньої необхідності" (як обставини, що виключає злочинність діяння згідно зі статтею 39 КК України) чи соціальної зумовленості таких дій - є виключною та беззаперечною компетенцією органів досудового розслідування та загальних судів у порядку кримінального судочинства. Наявність у позивача суб'єктивного сприйняття ситуації як "крайньої необхідності" 10.08.2025 року жодним чином не впливає, не скасовує і не може слугувати підставою для визнання протиправним наказу ТЦК та СП про мобілізацію, який був виданий до цих подій, у повній відповідності до вимог спеціального законодавства станом на 06.08.2025.
Переходячи до оцінки позовних вимог, звернутих безпосередньо до Військової частини НОМЕР_1 , про зобов'язання прийняти рішення про звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
За своєю правовою природою військова частина не є суб'єктом, який безпосередньо здійснює призов громадян по мобілізації з цивільного життя. Її компетенція в цьому процесі зводиться до прийняття вже призваних осіб та зарахування їх до списків особового складу на підставі відповідних наказів ТЦК та СП (направлень та мобілізаційних розпоряджень).
Оскільки судом у цій справі достовірно встановлено, що процедура призову ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_9 здійснена правомірно, з дотриманням імперативних вимог Закону № 3543-XII та Порядку № 560, наказ командира ВЧ НОМЕР_1 від 06.08.2025 № 224 про зарахування позивача до списків особового складу також є абсолютно законним та обґрунтованим. Командування військової частини діяло виключно на підставі владних розпорядчих документів органу військового управління вищого рівня і не мало жодних правових підстав чи дискреції для відмови у зарахуванні позивача до лав Збройних Сил.
Більше того, оцінюючи вимогу позивача про зобов'язання звільнити його з військової служби, суд зазначає, що військова служба є державною службою особливого характеру. З моменту видання наказу про зарахування до списків особового складу військової частини особа безповоротно змінює свій правовий статус: з цивільного військовозобов'язаного вона перетворюється на військовослужбовця. З цього моменту на неї у повному обсязі поширюється дія спеціального законодавства, зокрема Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та відповідних військових статутів.
Правові підстави для звільнення військовослужбовця з військової служби під час дії правового режиму воєнного стану чітко, імперативно та вичерпно регламентовані частиною четвертою статті 26 вказаного Закону (за віком, за станом здоров'я, у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, через визначені сімейні обставини тощо).
Суд підкреслює, що цей законодавчий перелік у статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» є вичерпним, не підлягає розширеному тлумаченню і не містить такої самостійної підстави для звільнення, як «скасування судом наказу ТЦК та СП про призов» (навіть у гіпотетичному випадку, якби такий наказ дійсно був визнаний протиправним, чого у даній справі судом не встановлено). Процедура призову є правовим фактом, що вже відбувся, повною мірою реалізувався і вичерпав свою дію моментом фізичного та юридичного зарахування особи до лав Збройних Сил України.
Механічного відновлення попереднього статусу (повернення до стану військовозобов'язаного) шляхом простого скасування наказів про призов чи зарахування до частини чинним законодавством України не передбачено, оскільки це прямо порушувало б принципи правової визначеності, безпеки та стабільності комплектування Збройних Сил в умовах воєнного стану.
Таким чином, вимога позивача до Військової частини НОМЕР_1 про прийняття будь-якого рішення щодо його звільнення зі служби є юридично безпідставною, не ґрунтується на нормах матеріального права та задоволенню не підлягає.
Щодо емоційних тверджень позивача про застосування до нього безпрецедентного психологічного та фізичного тиску, незаконного утримання у приміщенні ТЦК, а також примусового вилучення засобів зв'язку працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд зауважує наступне.
Такі обставини у разі їх фактичного підтвердження, містять очевидні ознаки кримінальних правопорушень (перевищення влади, незаконне позбавлення волі тощо). Вони повинні бути і, як вбачається з матеріалів справи, вже є предметом ретельної перевірки в межах відповідних кримінальних проваджень (на що прямо вказують долучені самим позивачем талони-повідомлення ЄО № 7494, № 7484 від 06.08.2025, зареєстровані органами Національної поліції України).
В межах адміністративного судочинства суд перевіряє виключно правомірність документально оформлених рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень крізь призму дотримання ним адміністративних процедур.
До винесення обвинувального вироку суду в кримінальній справі, який би набрав законної сили і преюдиційно підтвердив факт незаконного фізичного примусу чи перевищення службових повноважень конкретними працівниками ТЦК та СП, суд в адміністративній справі не може базувати своє рішення на неперевірених припущеннях чи заявах сторони про вчинення відносно неї злочину.
Враховуючи, що рішення про відмову у відстрочці та подальший наказ про мобілізацію прийняті у повній відповідності до вимог Закону № 3543-XII та Порядку № 560, вищезазначені твердження про тиск, на даному етапі розгляду, не можуть слугувати самостійною та достатньою підставою для скасування цих адміністративних актів.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається виключно на відповідача. Це означає, що саме орган державної влади повинен надати суду переконливі докази того, що він діяв законно, у межах повноважень та з дотриманням визначеної процедури.
Суд констатує, що відповідачі у цій справі - ІНФОРМАЦІЯ_9 та Військова частина НОМЕР_1 - надали суду належні, допустимі та достатні письмові докази (протокол засідання комісії № 27, витяги з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про наявність сестри, довідку ВЛК про придатність, відповідні накази про призов та зарахування), які беззаперечно доводять правомірність їхніх рішень та дій. Їхня поведінка повністю відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та пропорційності, які імперативно визначені частиною другою статті 2 КАС України.
Натомість доводи позивача зводяться до довільного, суб'єктивного тлумачення норм законодавства про мобілізацію, ігнорування обов'язкових вимог щодо документального підтвердження права на відстрочку та спроб підмінити правові норми емоційними аргументами щодо сімейних обставин.
Враховуючи весь комплекс вищевикладених обставин, системно проаналізувавши норми матеріального права та оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 як до ІНФОРМАЦІЯ_3 , так і до Військової частини НОМЕР_1 є юридично необґрунтованими, безпідставними, а отже, такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд застосовує правила, встановлені статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України. За загальним правилом, при задоволенні позову судові витрати стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Однак, оскільки за результатами розгляду справи у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю, понесені позивачем судові витрати (сплачений судовий збір у розмірі 1331,20 грн) покладаються виключно на нього та відшкодуванню чи поверненню за рахунок відповідачів не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 8-10, 14, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 263 КАС України, суд
1. В позові ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій щодо призову (мобілізації), скасування наказу від 06.08.2025 р. № 1402 та зобов'язання прийняти рішення про звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу - відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 08 квітня 2026 року.
Суддя Коморний О.І.