07 квітня 2026 року м. Київ справа №640/353/23
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Управління державної охорони України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) з позовом до Управління державної охорони України, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України;
- стягнути з Управління державної охорони України (код ЄДРПОУ: 00037478, м. Київ, вул. Богомольця, 8) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 08.10.2019 р.) по день фактичного розрахунку (по 23.11.2022 р.) в сумі 974716,11 грн. (дев'ятсот сімдесят чотири тисячі сімсот шістнадцять гривень одинадцять копійок).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Управління державної охорони України не здійснило належний розрахунок у день звільнення позивача, чим порушило законодавчі вимоги та завдало останньому майнових втрат.
Позивач наголошує, що під час звільнення він мав право на грошову компенсацію за 40 невикористаних днів щорічної основної відпустки за період з 2008 по 2019 роки. Стверджує, що УДО України здійснило необхідний розрахунок за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки лише 23.11.2022, що призвело до затримки виплати у 1143 дні.
На думку позивача, така затримка є безпідставною та незаконною. Позивач посилається на статтю 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої у разі несвоєчасної виплати належних сум працівнику має бути виплачена компенсація у вигляді середнього заробітку за весь час затримки. Виходячи з цього, позивач просить суд стягнути з Управління державної охорони України середній розмір грошового забезпечення за період з 08.10.2019 по 23.11.2022, що складає 974716,11 грн.
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2023 року відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
19.12.2023 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
У своєму відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти позовних вимог, вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не узгоджуються з актуальною судовою практикою. На думку відповідача, вимога позивача про стягнення середнього розміру грошового забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні суперечить чинному законодавству та не може бути задоволена.
Відповідач зазначає, що позивача було звільнено наказом УДО України від 06.10.2019 № 708-ос/дск “Щодо особового складу» його звільнено з військової служби в запас Служби безпеки України (далі - Наказ № 708-ос/дск), згідно з підпунктом “г» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), з 07.10.2023. Окрім того, ОСОБА_1 під час звільнення виплачено грошову допомогу при звільненні з військової служби із розрахунку 50% місячного грошового забезпечення за 24 роки календарної служби та інші виплати, усього загалом майже 350 тис. грн.
Відповідач звертає увагу на те, що 07.10.2019 ОСОБА_1 звільнено з військової служби в УДО України. Про виплату грошової компенсації за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки позивач звернувся лише 28.08.2020 про що свідчить зміст його звернення, тобто майже через рік після звільнення. Сума грошової компенсації за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки складала 33 048,33 грн., в той же час, як сума компенсації розрахунку при звільненні, відповідно до наведених вище відповідачем розрахунків, складає 156 909,68 грн., а обрахована позивачем взагалі 974 716,11 грн. Тобто майже в тридцять разів за підрахунками позивача, або майже вп'ятеро, враховуючи зміни до статті 117 КЗпП, перевищує суму виплаченої грошової компенсації за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки, що не може вважатися розумним, справедливим, пропорційним та співмірним.
Відповідач також посилається на судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, відповідно до якої суд має право зменшити розмір відшкодування, якщо він є непропорційним та неспівмірним із фактичними майновими втратами позивача.
З огляду на наведене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі та врахувати висновки судової практики щодо необхідності застосування принципу співмірності та справедливості при визначенні розміру можливого відшкодування.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 перебував на службі в Управлінні державної охорони України з 17.07.1998 по 07.10.2019.
Наказом УДО України від 06.10.2019 №708-ос/дск “Щодо особового складу» майора ОСОБА_1 звільнено у запас Служби безпеки України. Загальна вислуга років позивача складає: 35 років 01 місяць 25 днів.
Згідно з довідкою Управління державної охорони України про надання відпусток з 2008 по 2019 роки ОСОБА_1 від 20.08.2020 позивач має 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки, зокрема, за 2008 рік (6 днів), 2011 рік (9 днів), 2013 рік (15 днів), 2015 рік (5 днів), 2016 рік (5 днів), за які грошова компенсація ОСОБА_1 під час звільнення виплачена не була.
Позивач 28.08.2020 звернувся із заявою до УДО України щодо виплати грошової компенсації за невикористану основну відпустку за весь період військової служби в УДО України виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 07.10.2019.
Листом від 11.09.2020 Управління Державної охорони України процитувало норми чинного законодавства, якими зобов'язано відповідача нарахувати позивачу під час звільнення останнього грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки.
Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.02.2022 у справі №640/29387/20 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Управління Державної охорони України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки.
Зобов'язано Управління Державної охорони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Рішення не було оскаржено в порядку апеляційного провадження та набрало законної сили 17.03.2022.
23.11.2022 УДО України перераховано на банківський рахунок позивача грошову компенсацію за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки в розмірі 33048,33 грн.
Отже, фактичний розрахунок з позивачем за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за вказаний період відбувся не в день звільнення позивача 07.10.2019, а після спливу 1143 днів після звільнення зі служби, а саме 23.11.2022.
Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у цій справі.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статей 10, 11 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» державна охорона здійснюється Управлінням державної охорони України.
Управління державної охорони України є державним правоохоронним органом спеціального призначення, підпорядкованим Президентові України та підконтрольним Верховній Раді України.
За приписами статті 16 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» передбачено, що кадри Управління державної охорони України складаються з військовослужбовців, прийнятих на військову службу в Управління державної охорони України за контрактом, військовослужбовців строкової служби, а також працівників, які уклали з Управлінням державної охорони України трудовий договір (контракт).
На військовослужбовців Управління державної охорони України поширюється законодавство України, що встановлює загальний порядок і умови проходження військової служби.
Умови праці працівників Управління державної охорони України визначаються законодавством України про працю та укладеним трудовим договором (контрактом).
Питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків. Проте ці питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15. Вказана правова позиція була підтримана в подальшому Верховним Судом, зокрема, в постановах від 18 квітня 2019 року у справі №806/889/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №825/598/17, від 06 березня 2020 року по справі №1240/2162/18, від 03 червня 2020 року по справі №809/366/17.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписи Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Таким чином, суд відхиляє твердження відповідача про непоширення на спірні правовідносини положень статей 116, 117 КЗпП України.
Згідно зі статтею 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, яка діяла на дату звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції, яка діяла на дату звільнення позивача) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України (у редакції, яка діяла, коли відповідач виплатив заборговану суму грошового забезпечення) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України у рішенні №4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи з вищевикладених норм, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
Водночас, незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.
На переконання суду, це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки, оскільки такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні».
Судом встановлено що у даній справ спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник більш ніж через десять місяців після звільнення.
Так, позивач 28.08.2020, тобто після спливу 10 місяців після дати звільнення, звернувся із заявою до УДО України щодо виплати грошової компенсації за невикористану основну відпустку за весь період військової служби в УДО України виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 07.10.2019.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.02.2022 у справі №640/29387/20 визнано протиправною бездіяльність Управління Державної охорони України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки.
Зобов'язано Управління Державної охорони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Рішення не було оскаржено в порядку апеляційного провадження та набрало законної сили 17.03.2022.
23.11.2022 УДО України перераховано на банківський рахунок позивача грошову компенсацію за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період 2008, 2011, 2013, 2015 та 2016 роки в розмірі 33048,33 грн.
Отже, фактичний розрахунок з позивачем за 40 днів невикористаної щорічної основної відпустки за вказаний період відбувся не в день звільнення позивача 07.10.2019, а після спливу 1143 днів після звільнення зі служби, а саме 23.11.2022.
Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем допущена протиправна бездіяльність щодо непроведення своєчасного та повного розрахунку при звільненні позивача з військової служби у запас Служби безпеки України.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 (яка узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними в постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19) за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України і статей 1, 2 Закону України “Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Питання можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом, відтак при вирішенні питання в цій частині суд враховує правові висновки, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, від 22 липня 2021 року у справі №200/5764/20-а щодо можливості зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об'єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Так, Верховний Суд зазначив, що синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо) і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум із урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, проте за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку зі звільненням працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тож, з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду та встановлених судом фактичних обставин справи, а також з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дій позивача та відповідача, зокрема те, що позивач протягом тривалого часу не ставив під сумнів правильність проведених розрахунків при звільненні, а відсутність претензій у період, коли мала місце затримка розрахунку, свідчить про фактичне погодження сторони, враховуючи, що рішення суду набрало законної сили у період активних бойових дій на території м. Києва та Київської області, а також інші чинники, пов'язані з веденням воєнного стану на території України, та враховуючи, що сума виплаченої позивачу компенсації за невикористану відпустку є значно меншою порівняно із середнім заробітком за час затримки розрахунку, заявленим позивачем, суд, з урахуванням компенсаторного характеру виплати середнього заробітку, а також з метою забезпечення належного балансу між інтересами сторін та принципами справедливості, вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги, при цьому зменшивши розмір компенсації за затримку розрахунку позивачу при звільненні до 33 048,33 грн (100 % суми, яка була виплачена на виконання рішення суду та стала причиною несвоєчасного розрахунку з позивачем, не в день звільнення/виключення зі списків).
Визначений розмір компенсації, хоча й не відображає повного обсягу можливих майнових втрат позивача, на переконання суду, є співмірним встановленій заборгованості, характеру поведінки відповідача, відповідає принципам розумності та справедливості і дозволяє досягти балансу інтересів сторін, що є необхідним для забезпечення стабільності та передбачуваності правовідносин.
На підставі викладеного, проаналізувавши норми законодавства та надавши оцінку наявним доказам у справі, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір» судові витрати зі сплати судового збору присудженню з відповідача не підлягають.
Щодо клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вказаних вимог, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Як убачається з матеріалів справи, між позивачем та Адвокатським об'єднанням “Чучковських» укладено договір про надання професійної правничої допомоги № 14 від 23.02.2022.
Згідно з додаткової угоди №1 від 23.02.2022 до договору №14 від 23.02.2022 визначено, що вартість послуг за надання правової допомоги згідно з договору 23.02.2022 становить 30000 гривень, з розрахунку 5000 гривень за одну годину роботи адвоката Адвокатського об'єднання.
Також представником позивача подано ордер АІ № 1230287 від 23.02.2022, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 2203/10 від 27.02.2003, акт-рахунок надання послуг № 14/1 від 13.12.2022, прибутковий касовий ордер №15 від 13.12.2022.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву заперечив проти відшкодування витрат на правову допомогу, оскільки, на його думку, вбачається сумнів щодо існування об'єктивної необхідності здійснення деяких витрат, зазначених у акті-рахунку наданих послуг, а вартість годин роботи представника позивача в будь-якому разі є надмірною та необґрунтованою.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
У пункті 269 Рішення цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Проаналізувавши подані документи та матеріали справи, суд зазначає, що наведені докази підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу в адміністративній справі, водночас вони є очевидно неспівмірними зі складністю наданих адвокатом обсягом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання відповідних послуг, оскільки не наведено достатнього обґрунтування щодо витраченого часу та значної вартості наданих послуг.
Суд наголошує на тому, що предмет даного спору відноситься до справ незначної складності та не потребує значних витрат часу на виконання відповідних робіт, з огляду на сталу практику судів зі спірних правовідносин. Процесуальні документи у даній категорії справ є однотипними, а тому, також не потребують значної затрати часу.
Враховуючи вищезазначене, дослідивши матеріали справи, беручи до уваги категорію складності цієї справи, наявність усталеної судової практики щодо спірних правовідносин, необґрунтованість частини заявлених до відшкодування витрат, часткове задоволення позову, суд вважає, що у даному випадку співмірною є сума 4000,00 грн, яка підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у даній справі.
Керуючись ст. ст. 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246 КАС України суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України.
Стягнути з Управління державної охорони України (ЄДРПОУ 00037478, 01024, м. Київ, вул. Богомольця, 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку в сумі 33048,33 грн. (тридцять три тисячі сорок вісім гривень 33 коп).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Управління державної охорони України (ЄДРПОУ 00037478, 01024, М. Київ, вул. Богомольця, 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) понесені ним судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн. (чотири тисячі гривень).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 07.04.2026.
Суддя Панченко Н.Д.